Осетинські казки/Левень

by С. Васильченко

◀ Чарівна Коза

Осетинські казки С. Васильченко Левень

Княженко ▶

• Інші версії цієї роботи див. Левень

Київ: «Криниця», 1919

 

 

АМ, де багато гір і долин, де ростуть ліса густі, непроходимі, колись жив собі стрілець та його жінка. Були вони вже старі, а дітей не мали. Коли дав Бог їм сина — пораділи старі, покликали гостей, і гуляли сім днів і сім ночей.

Пестять та жалують вони хлопця, оленячим мозком годують, а він росте, та завдає їм жалю. Чужі діти на полювання їздять, конем грають, а їх здоровань на смітнику сидить, та попелом пересипається. Не вмиється, не розчешеться, за діло не візьметься. Сміялися люде з нього і продражнили Левнем. Раз і каже батько до матері:

— Викохали ми сина здорового, як гора, та й не маємо з нього користи — тільки сором од людей. Краще б було, коли б зовсім його ми не мали.

І нарадились вони позбутись свого Левня.

Виряжається батько на полювання та й Левня бере з собою.

Побрали вони рушниці і пішли в гаї. Ідуть вони, та й ідуть, та й ідуть. І зайшли в такі нетри, що й світу не видно. Тоді й каже старий стрілець:

— Отут ми, сину, розійдемося: ти підеш в один кінець, а я піду в другий. А як примеркне, ми знову зійдемося на цьому місці та й підемо до-дому разком. А що вистріляємо, будемо тут складати.

Нарізали вони примітку на дубові, та й розійшлися.

Думав же старий стрілець, що Левень заблудиться в лісі, а вийшло не так. Як звечоріло, приходить він до дуба, приносить за плечима одну козу, що вистріляв за день. А Левень лежить уже під дубом, козу й кабана поклав біля себе. Здивувався собі старий, а далі й каже:

— Дорога далека нам до-дому, добре-б було оце зварити вечерю, та підгодуватись, коли ж на лихо й огню забув взяти з собою. Бачиш сину, десь огонь горить — збігай попроси.

А син і каже:

— Вславили, тату, тебе люде, як старого стрільця. Як же воно сталося, що виряжався ти на полювання, та й забув огню з собою взяти? — Подивувався собі, одначе послухався батька й пішов добувати огню.

„Звідтіля вже не вертатись йому“, подумав старий стрілець і пішов додому.

*^**

Приходить Левень до огню, аж там сидить сім братів, сім велетнів, вечерю варять. Перед ними великий-великий казан, а в ньому киплять сім оленів.

Левень скинув шапку, поздоровкався, став прохати огню. А велетні радяться між собою:

— О, це нам і ласощі до вечері будуть: коли його краще ззісти тільки: чи зараз, чи після вечері? Тоді один і каже:

— Зараз — то тільки голод перебємо — краще після вечері закусимо ним.

Далі старший людоїд і каже:

— Ну, сідай, хлопче, та повечеряй з нами, бо після вечері ми тебе самого ззімо.

Левень не сперечається, сідає. От найстарший брат і каже:

— Хто б же це казана нам зняв, та сюди подав?

— Чи не мені доведеться пошанувати братів моїх старших, — каже найменший велетень.

Тоді Левень і каже:

— Дозвольте, я вже прислужуся вам! — встав та й іде до казана. А йдучи обпірається об велетнів та й стогне, жаліється, що ноги натомив. Як обіпреться об чиє плече, то воно й хрусне, візьметься за руку — рука трісне, за вязи — вязи поверне. Поки дійшов до казана, то й усім що-небудь пошкодив. Став перед казаном та й дивується, що великий такий; а далі й примовляє:

Чи то ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!

Схопив однією рукою того казана, зняв із огню. Потім сів та й вечеряє, а вечеряючи й велетнів шанує: обгризе костомаху, та й гріє нею то одного, то другого по чім видно.

— Вечеряйте, — каже, — вражі сини, та моєму батькові дякуйте.

Старший велетень подивився на нього, та й каже:

— Оттакого чоловіка нам було треба.

Потім до нього:

— Послужи нам, чоловіче добрий, то й ми тобі в пригоді станемо.

— А як же маю вам я послужити? — питає Левень.

Велетень почав розказувати:

— Стоїть тут у гаю камяний стовп, під стовпом двері, а під дверима кімната в землі. В тій кімнаті — всякого добра повно. І стоять ще в тій кімнаті столи з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то й не помітно: випєш чарку — вона знову повна, ззіси що-небудь, то воно й знову десь візьметься. Колись ми здіймали стовп і жили в тій кімнаті. Та ось уже минуло сім років, як несила наша його підняти: вже й сами не знаємо: чи то стовп той поважчав, чи сили нашої поменшало. Коли піднімеш ти нам той стовп, то ми дуже тобі подякуємо: дамо ми тобі за це таку шкуру, що як сядеш на неї, то й полетиш, куди забажаєш; дамо тобі ремінь, що не зачепиш тим ремнем, те й понесеш. Іще дамо тобі такі чоботи, що в їх ти по чому схочеш, по тому й підеш, куди схочеш, туди й вилізеш.

— Чи так, то й так, — каже Левень.

Другого дня вранці привели велетні Левня до мурованого стовпа. Взявся він за стовп однією рукою, та й бачить, що не здійме. Потім як гукне:

— Чи то ж даром мене батько-мати кохали, оленячим мозком годували!

Вхопив обома руками того стовпа та й підняв відразу. Одчинили потім залізні двері й увійшли в кімнату. Все як казали велетні, так і було: в кімнаті повно всякого добра, а по середині стіл з усякими стравами й напитками. Скільки не пий, скільки не їж, то їх і не позначиться.

Вклонилися велетні Левневі, подякували йому, а що обіцяли, оддали. Виходить Левень з кімнати, та й бачить, що біля дверей лежить черевичок. Підняв його, а він — золотий. Взяв його, сховав в кишеню. Вийшовши на прогалину, прослав шкуру та й сів на неї. Шкура піднялася вгору, вгору та й понесла його по над гаями, по над болотами, по над високими горами.

Летить він та й летить. Захотілося йому їсти. Осів він в одному селі, увійшов до крамнички та й каже що-небудь йому продати. А замість грошей дає золотого черевика. Крамар подивився на того черевика, та й каже:

— Хоч я бідний чоловік, та не хочу тебе одурити: дорогий це черевик і не можу оплатитись я за нього всім добром моїм. А єсть у нас дуже багатий купець. Піди до нього — може він купить.

Пішов Левень до багатого купця, показав йому свого черевика.

Глянув купець на черевика, та й каже:

— Добудь пару до цього черевика, оддам тобі все моє добро, всі мої крамниці з крамом і з слугами, тільки сіряк собі оставлю; візьму, в чому стоїть, за руку свою жінку й піду звідціля, ти будеш паном над усім моїм добром.

Тоді взяв його до себе в кімнати, напоїв, нагодував, ночувати оставив. Вранці Левень сів на свою шкуру й полетів по світу шукати пари золотому черевикові.

 

*^**

Летить він та й летить. Бачить село, а в селі панський будинок: біля нього снують люде: одні входять в будинок, другі виходять. І ті, що йдуть в будинок — плачуть, а ті, що виходять — сміються. Осів Левень в селі, підійшов до людей, та й розпитує: чого то люде, як ідуть в будинок плачуть, а як вертаються — то сміються?

Люде й розказують йому.

— В цьому будинкові живе наш князь. Колись був у цього князя молодий син, такий хороший, що й не сказати. Князь не навтішався ним, коли не сподівано син помер; ніхто й досі не знає, з чого йому смерть та сталася. Старий князь дуже журиться за ним і ніяк забути не може. Як тільки вийде синові тому рік, князь велить нам приходити до нього в будинок й оплакувати сина. Людям те, як за напасть, та треба. Сьогодні оце тому синові вийшло сім років. Отож люде і йдуть в будинок плакати. Щоб видно було в їх сльози, то вони заздалегідь натирають собі очі. Ну, а як повертаються з будинку, то вже сміються, бо раді, що позбулися того клопоту.

Левень подумав трохи, та й каже:

— А я знаю, що отой князів син не помер, а живий.

Люде й кажуть йому:

— Чого ж він живий, коли ми сами бачили, як його ховали?

— Хоч і поховали, а він живий, — одказує Левень.

Здивувалися люде, розказали своєму князеві. Князь звелів привести Левня до нього.

— Це ти кажеш, що син мій живий? — питається князь.

— Я казав та й тепер скажу, що син твій живий, — одмовляє Левень.

Князь розгнівався дуже.

— Сім років, як син мій лежить в сирій землі, всі про це знають. А ти, мабуть, прийшов людей морочити та з мого горя глузувать.

І звелів князь своїм слугам звязати Левня і вбити його.

Левень підождав, поки його звязали, а далі й каже:

— Дозволь, князю, слово сказать!

— Кажи, — одмовляє князь.

— Не поспішай, князю, мене вбивати, звели краще копати яму поруч з могилою твого сина. Звели викопати яму і в їй прорити збоку дірку до його труни, щоб можна було рукою дістати. Я ляжу на ніч в тій ямі, а завтра вранці сина твого виведу з могили живого. А коли збрешу, то завтра що схочеш, те й зробиш зо мною.

Подумав князь, та й каже до слуг:

— Що ж, вбити його ми й завтра встигнемо, а тепер зробіть так, як він каже.

Викопали слуги яму поруч з могилою князевого сина, продовбали в тій ямі збоку дірку до його домовини, впустили туди на ніч Левня. А щоб не втік — зверху дошками забили. Лежить Левень в ямі та й жде. Коли ось опівночи бачить він в дірку, що видовбали збоку, — а в могилі княженковій так щось і осіяло. Дивиться, а то прилетіла панна, така хороша, що аж сяє од неї. Зняла вона з голови у себе шовкову шаль, і стиха вдарила нею по плечі мертвого. Княженко зразу розплющив очі, та й устав, такий молодий та гарний, немов він не вмирав. Сіли вони рядком, обнялися, та й розмовляють любенько. А Левень тихенько просунув руку в дірку — та відразу за шовкову шаль. Рванулася панна, стрепенулась, полинула з могили, а шовкова шаль осталася в руці у Левня.

Молодий Княженко як сидів живий, так уже й остався.

Тільки почало сходити сонце, приходить князь із своїми слугами до могили. А Левень уже гукає, щоб могилу швидче розкривали та його з молодим княженком пускали на волю.

Як побачив старий князь, що син його живий, то зрадів так, що й не сказати. Звелів він зробити великий бенкет. Наїхало на той бенкет багато гостей і з близьких і з далеких країв і бенкетували вони сім днів і сім ночей. А як мали гості розїздитись, старий князь скликав їх до гурту, і розказав їм про те, як помер колись його син і як Левень вивів його з могили живого. Гості дивом дивувалися, та Левня славили. Тоді старий князь і каже йому:

— Скажи ж мені, добрий чоловіче, чим мені тепер нагородити тебе за твою послугу? Нічого не пожалію: чи золота, чи срібла, чи мого панства забажаєш — всього надарую тобі.

А Левень і каже:

— Не треба мені ні золота, ні срібла, а ні твого панства. Єсть у мене один черевик, а пари до нього немає: звели, князю, добути пару моєму черевикові, то й буде ото мені нагорода.

Розіслав князь свої слуги по всьому світу. Пройшли вони всі королівства, всі царства, все шукали, все питали, — не знайшли пари тому черевикові. Так і додому повернулися.

Тоді Левень і каже:

— Коли не знайшли пари моєму черевикові, то другої нагороди мені й не треба.

Вийшов од князя, сів на свою шкуру та й полетів сам шукати тії пари.

*^**

Летить він та й летить. Коли бачить — протікає ріка гаєм. На однім боці — панські будинки, а на другім — ходять в гаю голі люде й їдять траву. Спустився Левень додолу, підійшов до людей, поздоровкався, питає:

— Що ви за люде, що ходете голі й траву їсте?

Вони й кажуть:

— А такі ми люде — ми стрільці князівські, що живе по той бік. Вже сім років, як послав він нас сюди на полювання. Сюди пливли ми корабликом, а назад нас щось не пускає. Тільки випливемо на середину, то щось корабель наш перекидає. Наш князь не раз посилав од себе другий кораблик з харчами, то й його щось сюди не пускало, на середині ріки у воді потопляло. За сім років вся одежа, що була на нас, зовсім поносилася. Пороху давно немає, рушниці поржавіли. Так оце ми й ходимо голі, та траву їмо.

Подумав Левень, та й каже:

— Давайте, я попливу на вашому корабликові на той бік і привезу вам харчів і одежи.

— Куди тобі перевезти, — кажуть стрільці, — багато загинуло вже людей, загинеш і ти марно. Ти — добрий чоловік і нам шкода тебе: не їдь краще.

— Поїду, — каже.

— Ну, їдь, тільки знай: по смерть ти свою їдеш, — кажуть.

Сів Левень на кораблик та й пливе. Став випливати на середину, коли чує голос з води:

— А хто це плине через ріку? — тут давно вже ластівка не перелітає, а ти насмілився кораблем плисти. Вернися, а то потоплю!

А Левень і одмовляє:

— Я людина чужая, тутешніх звичаїв не знаю, пропусти мене. — Тоді воно й озивається:

— На цей раз я вже пропущу тебе, та тільки гляди — назад не вертайся, бо тоді втоплю.

Пропустило.

Проплив Левень до другого берега, прийшов до князя розказав йому все, та й каже:

— Давай, князю, одежі та давай харчів — попливу перевозити тобі твоїх стрільців.

— Шкода мені тебе, — каже князь, — не їдь краще та живи в мене.

— Ні, поїду, — каже.

— Воля твоя — тільки по смерть ти свою їдеш: багато вже людей моїх у воді потонуло.

Таки не послухав. Узяв одежі для стрільців, узяв харчів, сів на кораблик та й пливе назад. Випливає на середину, коли чує, знову щось з води гукає:

— Тобі ж казано, щоб більш не плив сюди, а ти отак слухаєш? — повертай назад, бо зараз перекину!

А Левень пливе собі далі, немов і річ не до нього.

Коли розтулилася хвиля, з води виринула панна. Вчепилась вона за корабель, та й перекидає. Тоді Левень перескочив на другий бік корабля, уперся ногами, не пускає. Виринула панна з другого боку, знову потопить хоче кораблик, а Левень знову став на другому кінці, не дає панні потопити корабля. Розгнівалася панна, виринула на кораблик, вибирається, щоб впіймати Левня та затягти у воду. Левень тоді як гукне:

Ех, чи даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!

Та як схопить панну за руку та й з води витягає. Бачить панна не сила її Левня подолати, вирвала свою руку, та й знову у воду поринула. Тільки перстень золотий з її руки остався у Левня. Як упірнула, то більш і не виринала. Приплив Левень до берега, забрав на корабель стрільців, одягнув, нагодував та й назад до князя легенько перевіз.

Зрадів князь дуже, як побачив, що припливли вони живі, наскликав гостей багато на бенкет. Сім днів і сім ночей бенкетували гості; стали до дому виряжатись. Тоді князь скликав їх до купи, та й розказав про те, як Левень ріку переплив і його стрільців, що ходили голі й їли траву, до нього знову перевіз. Розказав та й питає Левня:

— Скажи ж мені, як мені нагородити тебе, щоб було по заслузі? Чи золотом-сріблом, чи панством моїм тебе одарувати?

А Левень й одмовляє:

— Нетреба мені ні золота, ні срібла, а ні твого панства. Єсть у мене черевик золотий, а пари до нього немає: коли добудеш пару моєму черевикові, й буде мені правдива нагорода. Послав князь свої слуги по всіх царствах й королівствах. Шукали, шукали слуги — не знайшли; додому так повернулись.

Тоді Левень і каже:

— Коли не знайшли пари черевикові, то піду я сам по світу шукати, другої нагороди мені не треба. — Сів на шкуру та й полетів.

 

*^**

Летить він та й летить, та й летить. Як стало вже вечоріти, побачив він в гаю високий-високий будинок. Сів до долу, обійшов кругом, а дверей немає; єсть тільки десь на самому верху. Тоді Левень вийняв ті чоботи, що дали йому брати велетні, взув їх, та й поліз по голій стіні, немов по драбині. Виліз до дверей, одчинив, увійшов у будинок, в тому будинкові — сім кімнат, в одній кімнаті по середині стоїть стіл, а на ньому наставлено всяких наїдків та напитків. Повечеряв Левень, потім знайшов в другій кімнаті ліжко, та й ліг спочити. Опівночі почув він, щось шумить. Дивиться — в другій кімнаті осяяло. Він заглянув у щілочку і побачив, що сидять там біля столу три ясні панни.

Одна панна й починає говорити:

— Було нас три сестри, три довічні панни, так і тепер троє. Сім років тому, як полинули ми між люде шукати собі долі, та й досі не бачилися. Ну розказуйте, сестриці, як кому довелося в світі прожити тих сім років.

Найменша сестра й каже:

— Ти, сестрице, між нами найстарша то ти й починай розказувати. — Тоді старша сестра й розказує:

— Як розлетілися ми по світу, побачила я в одному гаю камяний стовп; під стовпом — двері, а за ними кімнати в землі. Всякого добра було багато в тій кімнаті: було що пити, було що їсти, було у віщо й зодягтися. Стояли там на столі всякі страви й напитки: скільки не їж, скільки не пий, то й не позначається. Почала я жити в тій кімнаті. Спершу ходили до неї сім велетнів-людоїдів. Тоді я витягла з свого черевика один цвяшок і прибила ним камяний стовп. З того часу велетні не могли вже зрушити стовпа й перестали ходити. Сім років прожила я в тій кімнаті і добре було мені там. Політаю, було, по світу, та й знову повертаюся до кімнати. Коли приходять знову сім велетнів-людоїдів і приводять з собою якогось чоловіка. А той чоловік і каже:

Чи то ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!

Потім взяв, та й підняв той камяний стовп. Я шурхнула в двері і втекла непомітно, тільки один черевик золотий спав з моєї ноги. Проте мені нічого того не шкода. Одного бажається мені — ще раз побачити того доброго молодця.

Почала розказувати середульша сестра:

— Літаючи по світу, вгляділа я в одного князя молодого сина. Молодий княженко був такий хорошун, що я полюбила його. Щоб вільно було нам кохатися з ним, я наслала йому смерть. А як поховали його, я що ночі літала в домовину, махала на нього шалею і він оживав. Цілу ніч жартували ми, та милувались, а як починало світати, я знову махала на нього шалею, і він ставав мертвим. Я вилітала з домовини до другої ночі. Сім років кохалася я так з княженком, і була щаслива. Не помітила я, як одного разу викопали поруч з тею могилою яму. Проробили в ямі з боку дірку до княженкової домовини, й поклали на ніч в тій ямі якогось чоловіка. Виждав він, коли я прилетіла та оживила молодого князя, а потім тихенько просунув у дірку руку і зірвав з мене шаль; насилу я сама втекла; а князів син так і остався живий.

— Не шкода мені того молодого княженка — накохалася я з ним довго; — хотілось би мені одного тільки: побачити того молодця, що зірвав з мене мою чарівну шаль.

Розказує потім третя сестра:

— Побачила я, як од одного князя перепливли через ріку стрільці на полювання. Я впірнула в ріку, та й не пускаю їх переплисти назад до князя. Коли князь од себе посилав їм кораблі з харчами та одежою, то я їх на середині перекидала в воду. Сім років так я жартувала з ними. Стрільці зовсім обідралися, ходили голі, а як харчів не було, то їли траву. Потім побачила я, що пливе кораблем чужий чоловік. Я гукнула, щоб він вертався назад, а він проситься переплисти тільки туди. Я пропустила його і звеліла назад не повертатись. Бачу, а він пливе назад, харчі та одежу перевозить стрільцям. Хотіла я потопити його з кораблем, та й не подолала. Тільки хотіла його вхопити, він як крикне:

Чи то ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!

та як схопив мене за руку — на велику силу вирвалась од нього. А перстень свій у руці в нього оставила.

Не шкода вже мені тих жартів, бо й сама я хотіла покинути їх. Коли б мені тільки побачити того молодця.

 

Тоді найстарша сестра й каже:

— Бачу я, що всі ми три сестри, три довічні панни полюбили одного молодця. Давайте думати-гадати, як би знайти його.

Левень все це вислухав, стоячи за дверима, потім вийняв перстень, що зняв з найменшої сестри, та й покотив стиха зпід дверей. Перстень викотився на середину кімнати, і упав біля ніг найменшої панни.

— А ось і перстень мій! — де він тут узявся? — здивувалася найменша панна.

А Левень просуває в щілочку крізь двері шовкову шаль середульшої сестри та золотий черевик найстаршої.

Тоді всі панни догадалися, хто стоїть у них за дверима. Дуже пораділи вони, почали співати, танцювати; потім стали біля дверей та й просять:

— Вийди, вийди до нас, хлопче-молодче!

Тоді Левень вийшов до них і привітався. Посадили вони його за стіл, добре шанували, ласкаво розмовляли й упрохали, щоб він жив у них.

 

_*^*_*

Живе Левень у трьох довічних панн і добре йому. Панни люблять його, розважають, не знають вже, як і догодити йому. Раз вони порадились між собою, та й кажуть:

— Між вашими людьми так водиться, що вони дружаться по парі. Ми три сестри, три довічні панни, не од людей народились, то нам про це байдуже. А коли ти хочеш одружитися, то вибірай із нас одну собі за жінку, а дві тоді будуть тобі, як рідні сестри. — Левень взяв собі за жінку найстаршу, а дві менші стали йому, як рідні сестри. Потім сестри й кажуть:

— Може ти занудився в гаю без людей, то ми з тобою й на люде підемо. Тільки те недобре, що ми полетимо, а ти не зійдеш з нами пішки. — Тоді Левень згадав про ту шкуру, що дали йому велетні, та й каже:

— Не журіться — я теж полечу з вами.

Потім панни й кажуть:

— Шкода нам нашого будинку кидати пусткою.

Левень згадав про той ремінь, що дали йому велетні, та й каже:

— Не журіться — й будинок полетить за нами.

Привязав він ремінь до будинку, сам сів на шкуру, та й полетіли всі разом з будинком за плечима. Долітають до села, де жив той купець, до якого заходив Левень із золотим черевиком. Осіли вони в тому селі, зайшли до купця й продали йому золоті черевики. Все добро своє оддав купець за ті черевики, а сам взяв жінку за руку, надів сіряка та й пішов з того місця.

Живуть вони там, та й живуть. Раз панни й кажуть Левневі:

— От, коли б нам побачити твоїх батька та матір? — Які то вони люде, що викохали такого сина-молодця. Привези їх до нас побачити, а коли вони вже померли, то хоч їх кістки.

Сів Левень на шкуру та й прилітає в своє село. Бачить, а рідна хата потрухла, похилилася, тільки що не розвалиться. Увіходить у хату, а там батько та мати такі бідні, що й хліба не мають. Нема кому при їх старости й води їм подати. Як угляділи вони свого сина, то й очам своїм не вірили: вони думали, що давно вже немає його живого. Від радощів аж заплакали.

Посадив їх Левень з собою на шкуру, й полетів до свого будинку. Підлітають до будинку, а на порозі зустрічають їх всі три панни: одна несе води умитися старим, друга достає їм білі сорочки, а третя зняла з себе шовкову шаль, та й ударила їх по плечам. Вони відразу стали такі молоді, немов тільки що побралися. Стали вони жити всі вкупі тихо та любо.

А що було з ними далі, то я вже й не знаю, бо я саме тоді пішов од них.