Оповідання про сили природи/Про воду та пару
| ◀ Про повітря та вітер | Оповідання про сили природи Про воду та пару |
Про гук та тишину ▶ |
|
Про воду та пару.
— Чому це Яків не вірить тобі, що ти сказав? — спитала на другий день Санька сестра його, Явдошка.
— А ти хіба віриш? — спитав він її.
— Та чому ж не вірити? Хіба тобі треба нас обдурювати, чи що?
— Коли так, то я тобі розповідати буду все.
— Що таке?
— Та все, що сам знаю.
— Ну, кажи, тільки пожди, горнець із окропом трохи відставлю.
— Відстав. Ну, а що таке у тебе в горшку?
— Та кажу тобі, що окріп.
— Окріп. Та кипить там що? Віск, деготь, чи сало?
— На що мені сала? вода кипить!
— Ну, а в горшку що воно таке, гей би дим?
— Над горшком пара.
— Ну, добре, в горшку вода, а над горшком пара. От се тобі буде дві сили, дві великі сили в твоїх руках.
— Які це сили?
— Вода та пара.
— Та хіба ж це сили?
— А так, та ще дужчі, ніж твої руки. Хіба ти повернеш руками колесо у водному млині?
— Ні, не здужаю.
— А в двох зі мною?
— Ні, не повернемо.
— А в трьох з Яковом, або в чотирьох із батьком?
— Хто знає, чи повернемо.
— От бачиш, а вода одна повертає. Хіба ж це не сила?
— Вода то так, а як пара?
— І пара сила, та ще дужча від води. Пара й не такі машини повертає, як млинові колеса. Вона повертає колеса на такому великому човні, повертає колеса машини на залізниці й тягне за собою цілий поїзд. Так хіба ж це не сила?
— Як же її запрягають?
— А як запрягають воду в млині? От так же й пару запрягають, тільки трохи инакше. Та от як часом трапиться коли, так придивись, яка вона, та машина, паровик. На колесах, як би велика бочка, лежить паровик, такий великий, зі всіх боків зачинений котел. Під ним піч, а в ній палиться й дим іде в ту велику трубу, що сторчить на машині. В кітлі вода кипить і пара тоненькими дудочками йде з паровика у дві залізні труби, що лежачки прироблені саме перед передніми колесами. А в тих трубах є по кружкові шкіряному, оттак як у помпі або в сикавці. Ті кружки дуже тісно ходять у трубах й ходять вони тим, що їх пара пхає. А машина зроблена так, що на сам перед пара йде з одного кінця в трубу, розходиться й пре кружка; тоді вона стане вдиратися з другого кінця, то кружок знову назад подасться. От так і ходять ті кружки в трубах, то взад то вперед; а до кружків поприроблювані отті залізні сворні й штаби, що зачіпають за колеса й крутять їх. А там уже в який бік колеса зачнуть крутитися, туди й машина котиться. Та крім залізниць і пароплавів є багато инших машин, що їх порушає пара: ось як усякі господарські машини, парові плуги, жнивярки й молотільні.
— Та чим же пара давить, коли вона сама легенька?
— Це правда, що вона легенька, та тілько вона дуже сильно розходиться на всі боки. Ось тільки придави її покришкою.
— Як же придавити її?
— Зачекай, я накрию горнець покришкою.
— Ні, ні, не треба.
— Чому не треба?
— Окріп дуже кипить: злетить покришка.
— То ж то й є, що злетить. А чому вона злетить? Тому, що пара на неї з долини подавить. Їй нікуди більше діватись, вона подавить на покришку, от покришка й злетить. От так же самісінько пара й колеса машині крутить. Та ще не те буває з парою. З неї й хмари робляться.
— Які це хмари?
— А ті, що на небі, що з них дощ іде.
— Та хиба ж хмари не з холодцю? Яків казав що в гаю знайшли шматок хмари, так вона була з холодцю.
— Брехня це, що казав тобі Яків. Холодець той, не що инше, як сік або юшка з листу з дерева. А хмара ніколи на землю не падає, хмари завсіди по повітрі літають.
— Звідкіля ж вони беруться?
— Та кажу ж тобі, що з води, з пари.
— Та як же вони робляться з води? Хто ж їх робить?
— Кожний чоловік робить. Ти сама робиш.
— Та як же я робити можу, коли я не вмію? Хиба я вчилася цього?— Ні, вмієш. Тільки не знаєш що вмієш. Таже вмієш окріп гріти?
— Умію.
— Ну, а з окропу пара йде, чи ні?
— Йде.
— А куди ж вона дівається?
— Не знаю.
— Як не знаєш? Ти ж сама казала, що пара летить у гору. Вона вилетіла в двері й вікна, а вилетівши з хати летить ще вище, в небо. Коли ж вона підніметься в гору, там вона й стане. А коли до цієї пари долетить іще пара з других горшків, зі всього мокрого, вогкого, від тебе самої, та збереться вона до купи, от з неї й вийде маленька хмара.
— Се вже ти неправду кажеш, Саньку. Яка з мене йде пара?
— А хіба ж ні? Від кожного живого сотворіння йде пара. Хіба ж ти не бачила, що від коня йде пара?
— Та се ж тоді, як він гарячий, коли з нього йде піт.
— Ну, тоді пару добре видко, бо її багато й вона густа, а як кінь сухий, тоді пара з нього не густа, її не багато, от тому її й не видно! Те ж саме й у чоловіка. Коли він вийде з лазні, можна бачити що з нього йде пара — тільки що її не видко, — а без цього чоловік занедужав би.
— Значить, і з чоловіка і з кождого сотворіння, а не тілько з води робиться пара?
— Ага, коли ти сорочку сушиш, куди з неї дівається вода? Або з річки нашої де в літі дівається вода, так що й горобцеві по кістки перейти? Вона виходить парою, а ця пара летить у небо. Коли ти кажеш: сорочка або річка висохла, то це все однаково сказати: сорочка випарилась, річка випарилась. А все ця пара піднімається в гору і з неї в нас робляться хмари.
— Як же це так, що не видко, щоби пара летіла до неба?
— Коли її небагато й вона рідка, тоді й не видно, а як пари багато та густо, тоді вона робиться туманом і потрохи піднімається в гору.
— Та хіба ж туман із пари?
— А то з чого ж? Як сонце пригріє, пара піднімається і від річки, від землі, а потім знову, як трохи похолодніє, ось із тої пари й поробляться легесенькі водяні бульки, тільки вони все таки важчі від пари, тому то вони й не піднімаються в гору, а понад землею стеляться туманом. А як пригріє сонечко, тоді ті бульочки знов парою стають, піднімаються в гору, а тамечка вже з них і хмари робляться.
— Так хмари з туману робляться?
— Та так. Хмара все одне, що туман у горі на небі, а туман усе одне, що хмара на землі. У хмарі так само як і в тумані вогко та мокро. Тай справді були такі люде, що виходили на дуже високі гори, от вони й розповідають, що як у нас буде видко дуже густу хмару, то там у горі вона здається тільки туманом. Буває й так, що коли гора дуже висока, а як вилізеш на її верх, то під тобою хмара стоїть, дощ йде й громи бють, а в горі ясне небо й сонце світить.
— Так хмара не холодець, а просто туман, мряка?
— А так.
— Господи, Боже мій, та як же тебе не слухати, братіку.
— А ти краще подивись, скілько ти хмари наробила!
Дівчина подивилася в піч, а з горшка так і біжить окріп. Вона кинулась до нього, відставила від жару та знову до брата.
— Чого це хмара піднімається вгору, чому хмара не падає додолу, а висить у горі? — запитала вона.
— Тому, що пара лекша від повітря. Таже залізо тоне у воді, а масло зверха плаває тому, що залізо важче ніж вода, а масло лекше. От так же й хмари плавають у горі.
— Куди ж вони діваються, що ніколи не падають із неба?
— Деколи вони летять у чужу країну, куди вітер віє. А то буває, що вони й зовсім пропадають.
— Чому ж вони пропадають?
— Хмари падають дощем на землю.
— Хиба ж дощ із хмари?
— А вжеж так, а не инакше.
— Ти ж казав, що хмара все одне, що пара, а дощ — вода! Як же се так?
— Нема тут нічого дивного. Пара часто стає водою. Накрий твій горнець покришкою, то й побачиш, що на ній беруться водяні каплі. Відки ж вони взялися? Та пара, що піднялася з окропу та сіла на покришці, охолодніла й зробилася водою. Так само й хмари. Поки хмара тепла, вона плаває в горі, бо вона лекша від повітря, а як тільки в повітрі похолодніє, тоді з хмари робляться водяні каплі. Хмара стає холоднішою також і від того, що туди геть дальше в горі повітря холодніше. Є такі сторони, що там ніколи зими не буває, цілий рік тепло, а на високих горах сніг споконвіку лежить. Тому, як дуже високо підніметься хмара, то й вона охолодніє від холодного повітря, до того часом і холодний вітерець повіє, а від холоду пара переходить на каплі. Каплі ті будуть важчі від повітря; тоді вони й падають дощем.
— Так дощ така ж вода, як і в горшку?
— А так. Та не тільки така, а та ж сама. З горшка або з ріки вода випарюється й пара піднімається вгору; з пари робиться мряка та хмара; хмара обертається в дощ; дощ іде в ріку, а з ріки ти береш воду у твій горнець. Як бачиш, твоя вода, що вийшла парою з казана, та до тебе й вернулася, тільки трохи погуляла по світі божому.
— Хіба ж і справді ось та вода, що в горшку, була на небі?
— А так, була, та й нераз, а може разів сто, коли не більше.
— Мамо рідна! як воно дивно на світі божому, що і в казці не сказати! Здається ніколи й на думку не спаде, де це моя вода не бувала, у яких краях, й де ще вона бувати буде. Здається, там би й сама за нею полетіла.
— Ну, а знаєш, що з пари робиться роса, иней, сніг, град?
— Хиба вони з пари?
— А вже ж, що з пари. Буває так, що пара, як вийде з землі та з води, не піднімається в гору, а зараз охолодніє й сідає каплями на траві або не дуже високо на деревах. От се тобі буде й роса. Як бачиш, роса те саме, що й мряка або хмара, та тільки ця пара не піднімається вгору, а холодніє внизу. Тому то роси буде більше й вона буде рясніша, коли в день буває дуже велика спека, а ніч ясна та холодна, бо в жаркий день вода більше випарюється, а в ясну та холодну ніч трава і всяка рослина швидче охолоджується, і тоді пара не йде вгору, а сідає низько на траві. Коли ж ніч буде тепла та хмарна, тоді роси багато не буває, бо тепла пара не холодніє внизу, а піднімається вгору і збірається хмарами. Там, де нема лісів, лук, рослин, от хочби на піску, там ніколи не буває роси, бо в таких місцях земля без холоду так дуже нагрівається сонцем, що за ніч вона не охолодніє від разу, а охолоджується по трохи, й тоді пара, дуже рідка й легенька, піднімається вгору. Зимою так само виходить пара й замерзає низько на землі. От і це тобі буде мороз, котрий не що иншого як замерзла роса. Колиж пара піднімається зимою трохи вище від землі й там замерзаючи осідає на деревах то що от се буде иней або замерзла мряка. От із цього ж то буває, що в чоловіка зимою вуси й борода обмерзають инеєм, бо чоловік дихає й видихує зі себе пару, а вона й замерзає, осідаючи на бороді. Від цього й вікна зимою замерзають у хаті, бо пара, що виходить із води у хаті, або що її видихують люде, сідає на холодні шиби та там замерзає.
— А люде кажуть, що це мороз у хату лізе.
— Чи одне то люде кажуть, не знаючи? Як би це було від того, що мороз у хату лізе, як люде кажуть, тоді би вікно більше намерзало коло щілини, а то воно замерзає найбільше на середині, бо вітер дує у щілини коло рам і задуває пару на середину шиби, де пара й замерзає.
— Чому ж це так, що вікна намерзають якимись мережками, часом немов квітки які?
— А це буває від того, що в хаті люде ходять, двері відчиняють і зачиняють, до того і в щілини вікон дує вітер, а через те в хаті коло вікон повітря не стоїть тихо, а ворушиться то в сей, то в той бік і це вітер розносить пару по вікні. Часами ж буває, що вітер зразу дуже повіває і в щілину й понесе пару в один бік, тоді пара намерзає на вікні смугою й не буде вже ніякої мережки.
— Ну, а сніг із чого буває?
— Тай сніг же буває від пари, як і дощ. Пара замерзає в горі й падає відтам не дощем, а снігом. Найбільше це буває тоді, коли з теплого краю повіває до нас теплий вітер; він заносить зі собою пару, яка охолоджується, замерзає й падає снігом. Тому то перед снігом, або як іде сніг, у нас робиться тепліше. Зрозуміла, чи ні?
— Та де ж уже не розуміти! Я вже собі так думаю що й град буває не від чого, як від пари, та тілько якось чудно, що він буває в літі.
— Нема тут, дівчино, нічого дивного. Треба тобі знати, що в горі повітря не скрізь однакове: на великій висоті повітря дуже холодне, буває й так, що й не дуже високо подує холодний вітер, а через це цілий шар повітря зробиться холодним. От як пара підніметься вгору, де таке холодне повітря, вона там охолодніє й зробиться снігом. Падаючи на землю, сніг цей від теплого повітря зливається до купи й летить далі; коли ж цей сніг або хоч і дощ пролітає дальше холодним шаром повітря, тоді він замерзає й робиться градом.