Оліверъ Твістъ/8
| ◀ Глава сема | Оліверъ Твістъ Глава осьма |
Глава девята ▶ |
|
Безъ о̂дпочинку и о̂ддыху бѣгъ Оліверъ. Коло полудня задержавъ ся при милево̂мъ стовпѣ. На стовпѣ було выписане, якъ далеко ще до Лондона. Тамъ уже нѣхто не найде єго! О̂нъ чувъ часто о̂дъ людей, що се незмѣриме мѣсто, дає дуже богато способо̂въ до житя, отже скоро рѣшивъ ся. Пустивъ ся дальше въ дорогу и теперь думавъ лише, ко̂лько то ще треба перебути перепонъ, щобы до̂стати ся до своєи меты. О̂нъ мавъ въ узлику згрѣбну сорочку, двѣ пары панчохъ, кусокъ хлѣба и одного пенса, котрого разъ до̂ставъ бувъ о̂дъ пана Соерберрі по похоронѣ, на котро̂мъ заслуживъ собѣ на незвычайну ласку у него. Оліверъ даремно думавъ о то̂мъ, якъ при такъ малыхъ средствахъ до̂стати ся до Лондона — и йшовъ дальше.
Перейшовши двацять миль, звернувъ ся о̂нъ на сѣножать и влѣзъ въ сто̂жокъ сѣна, щобы о̂дпочати.
Другого дня уйшовъ зновъ дванацять миль, выдавъ свого пенса на хлѣбъ и переночувавъ зновъ у сто̂жку.
На третій день збудивъ ся майже замерзлый и заковязлый такъ, що ледви мо̂гъ рушити ся зъ мѣсця.
Дорога вела туды по̂дъ досыть стро̂мкій горбокъ. Надъѣхала почта. Оліверъ ставъ просити пасажиро̂въ на верху воза о якій датокъ. Лишь оденъ пасажиръ звернувъ на него увагу, обѣцявъ дати щось, але ажь якъ выѣдуть на горбокъ, а тымчасомъ хотѣвъ побачити, якъ далеко за по̂въ пенса побѣгне хлопець за возомъ. Оліверъ пробѣгъ, але хочь якъ мучивъ ся, не мо̂гъ до̂гнати воза, оставъ ся по заду, а милосердный панъ сховавъ гро̂шь назадъ въ кишеню и сказавъ Оліверови, що о̂нъ лѣнюхъ и непотрѣбъ, не заслугує на помо̂чь. Почтовый во̂зъ покотивъ ся дальше, лишаючи за собою туманъ порохо̂въ.
Въ декотрыхъ селахъ стояли стовпы зъ таблицями, на котрыхъ були выписани̂ остри̂ погрозы противъ жебрако̂въ, и Оліверъ спѣшивъ зъ трепетомъ дальше. А въ иншихъ селахъ, коли неразъ станувъ мовчки по̂дъ гостинницею та дививсь тужно, то люде казали єму прочь забирати ся, ба и грозили замкнути єго, якъ злодѣя. Въ богато домахъ проганяли єго та грозили, що псо̂въ зацькують на него, коли заразъ не забере ся.
И безъ сумнѣву було бы зъ Оліверомъ сталось таке, якъ зъ єго нещасливою матѣрью, коли бъ не бувъ зжалѣвъ ся и не принявъ єго якійсь людяный сторожь о̂дъ рогачки та якась добросердна панѣ. У сторожа покрѣпивъ ся о̂нъ обѣдомъ, хочь той складавъ ся лише зъ хлѣба и сыра, а панѣ, котрои внукъ не знати куды блукавъ о̂дъ тогдѣ, якъ плывъ моремъ и корабель розбивъ ся, обдарувала Олівера, чимъ бѣдна могла, та ще й потѣшила єго ласкавыми словами и щирыми сльозами, черезъ котри̂ на довго о̂нъ забувъ свои терпѣня.
Семого дня по сходѣ сонця зайшовъ Оліверъ зъ поранеными ногами до мѣсточка Барнетъ. На улицяхъ було ще пусто. А якъ хто й показавъ ся, то не звертавъ уваги на Олівера. О̂нъ не важивъ ся просити о милостиню та присѣвъ на лавцѣ передъ якимись дверми.
По яко̂мсь часѣ перейшовъ по при него якійсь хлопець, оглянувъ ся на него, по̂йшовъ дальше, оглянувъ ся зновъ, вернувъ ся и заговоривъ зъ нимъ. О̂нъ може бувъ въ лѣтахъ Олівера, котрому ще не лучало ся видѣти коли такого чудака. Но̂съ мавъ кирпатый, чоло плоске. Бувъ дуже простый и брудный, а выглядавъ и поводивъ ся зовсѣмъ, якъ дорослый человѣкъ. Якъ мало мавъ лѣтъ, такъ малый бувъ на зро̂стъ, ноги якъ у борсука, и мали̂, быстри̂ та гидки̂ очи. Капелюхъ сидѣвъ єму на головѣ такъ легко, що кождои хвилѣ здавало ся отъ-отъ упаде на землю, и бувъ бы справдѣ впавъ, якъ бы властитель не придержувавъ и не насувавъ на своє мѣсце частыми и скорыми поворотами головы. Одягненый бувъ зовсѣмъ по хлопячому, однымъ словомъ цѣла єго стать подобала зовсѣмъ на образъ чванливого та гордого малого лицаря, высокого на чотири стопы.
— Що тобѣ хибує, хлопче? що стало ся? — запытавъ о̂нъ Олівера.
— Я дуже голодный и змученый, — о̂дповѣвъ Оліверъ зъ сльозами въ очехъ. — Иду зъ далека, сѣмь днѣвъ уже въ дорозѣ.
— Зъ далека, гмъ… сѣмь днѣвъ въ дорозѣ… Ага, знаю вже, передъ „когутомъ“ утѣкаєшь, га? Але — додавъ о̂нъ, побачивши зачудованье Олівера, — ты, мо̂й добрый кумпане, мабуть и не знаешь, що́ то „когутъ“?
Оліверъ о̂дповѣвъ боязко, що вже-жь о̂нъ знає се добре… когутъ — то птиця.
— Ха, ха, ха! — засмѣявъ ся паничь. — Та „когутъ“ то — поліціянъ! А бувъ ты вже въ „млынѣ“?
— Въ яко̂мъ „млынѣ?“ — запытавъ Оліверъ.
— Овъ, ты нѣчого не знаешь! То такій млынъ, що єго криміналомъ зовуть… Але мы ту говоримо, а ты мабуть голоденъ. Не маю и я богато побренькачѣвъ, але де що знайде ся та заплачу́ за тебе. Вставай, ходи!
Паничь помо̂гъ Оліверови встати и повѣвъ єго до гостинницѣ. Ту казавъ подати хлѣба й шинки — и коли Оліверъ ѣвъ, товаришь приглядавъ ся єму зъ найбо̂льшою увагою.— До Лондона йдешь? — спытавъ о̂нъ Олівера, якъ той уже наѣвъ ся.
— До Лондона.
— Маєшь кватиру?
— Нѣ.
— А грошѣ?
— Не маю.
Молодый паничь всунувъ руки въ кишенѣ и почавъ свистати.
— А вы проживаєте въ Лондонѣ? — спытавъ єго Оліверъ.
— Ну, розумѣє ся, въ Лондонѣ, коли я дома… А де жь ты будешь нинѣ ночувати? ще не знаєшь?
— Не знаю, — о̂дповѣвъ Оліверъ, — уже сѣмь ночей не спавъ я въ хатѣ.
— Не жури ся, якось то буде! Я йду до Лондона, а тамъ знаю одного старого, дуже поважаного пана, котрый возьме тебе на кватиру за дармо та ще и найде тобѣ гарну посаду, то єсть, якъ тебе заведе до него знакомый джентельменъ. Ну, а о̂нъ чей знає мене добре! — додавъ паничь зъ осмѣхомъ.
Несподѣвана обѣцянка посады стала для Олівера такъ принадною, що о̂нъ не вагавъ ся нѣ хвильки и згодивъ ся приняти єи. Почавъ новому товаришеви довѣряти и довѣдавъ ся, що о̂нъ зове ся Джекъ Докінсъ и єсть любимцемъ згаданого старого пана. Коли-бъ судити зъ выгляду Джека, то о̂нъ, хочь любимець, не богато мабуть хо̂сна приносивъ старому панови, але що говоривъ досыть розсѣяно и чванливо та признавъ ся, що знакоми̂ зовуть єго загально „майстромъ“, то Оліверъ осудивъ, що о̂нъ не на богато здавъ ся и добри̂ рады свого добродѣя пускавъ зъ вѣтромъ. Отже Оліверъ постановивъ собѣ старатись якъ найскорше зъєднати собѣ ласку старого пана, а якъ бы видѣвъ, що „майстеръ“ не поправить ся, зречи ся чести знакомости зъ нимъ.
А що Джекъ не мавъ охоты передъ змеркомъ уво̂йти до Лондона, то они прийшли на рогачку Ислінґтона ажь коло оденацятои годины въ ночи. Майданы, улицѣ и улички, якими оба йшли, були погани̂, а чимъ дальше, то що-разъ мерзенѣйши̂. Деяки̂ склепы та гостинницѣ були о̂дчинени̂. Крики, що́ зъ нихъ добували ся, и слова прохожихъ наводили на Олівера лякъ и дрожь. О̂нъ стававъ що-разъ неспоко̂йнѣйшимъ и вже думавъ, чи не лѣпше було бы утечи, — ажь варазъ прово̂дникъ неждано хопивъ єго за руку, отворивъ дверѣ дому недалеко Фільдлєйнъ, втягнувъ Олівера до середины и зачинивъ зновъ дверѣ. „Майстеръ“ свиснувъ.
— Хто тамъ? — запытавъ глухій голосъ.
Джекъ вымовивъ незрозумѣли̂ для Олівера слова, котри̂ значили: „добре и безпечно“. И ось заразъ блыснуло въ довгихъ сѣнехъ свѣтло и освѣтило голову чоловѣка, що́ стоявъ на сходахъ ведучихъ до кухнѣ.
— Васъ двохъ? Хто жь то другій?
— Новачокъ, — крикнувъ Докінсъ, потручуючи Олівера на передъ.
— А зъ-во̂дки?
— Изъ зеленои пашѣ Фажинъ на горѣ?
— На горѣ. Сортує шовкови̂ хустинки. Ходѣмъ на гору!
Свѣтло и голова щезли.
На-потемки повѣвъ Джекъ Олівера по дуже ушкодженыхъ сходахъ въ гору, але здавало ся, що о̂нъ знає ихъ дуже добре. Выйшли на гору. Джекъ о̂дчинивъ дверѣ алькиря и втягнувъ за собою Олівера.
Стѣны комнаты були чорни̂ о̂дъ бруду и дыму. На просто̂мъ столѣ стояла фляшка, а въ шийцѣ єи застромлена свѣчка. А на припѣчку сидѣла скорчена стать старого жида. На єго о̂дразливе, злодѣйске лице, котре мало въ собѣ щось чорто̂вского, спадало грубе, липке й руде волося. Одягненый въ брудный флянелевый халатъ, зъ нагою шиєю, пильнувавъ о̂нъ то огню, на котро̂мъ смаживъ шматки хлѣба на грѣнки, то одночасно звертавъ увагу на жердку, на котро̂й висѣло дуже богато шовковыхъ хустинокъ. Въ округъ стола сидѣло чотирехъ чи пятьохъ хлопцѣвъ, ровеснико̂въ Джека. Они курили зъ довгихъ глиняныхъ люльокъ и попивали горѣвку, немовь доросли люде. Обступили „майстра“, коли той шепнувъ жидови ко̂лька сло̂въ, а пото̂мъ усѣ звернулись до Олівера та разомъ зъ жидомъ выщирили до него зубы.
— Отсе, пане Фажинъ, мо̂й товаришь, Оліверъ Твістъ, — мовивъ голосно Джекъ Докінсъ.
Жидъ усмѣхнувъ ся, склонивъ ся низько Оліверови, подавъ єму руку и сказавъ, що сподѣєсь незабаромъ мати честь познакомити ся зъ нимъ близше. О̂дтакъ обступили єго мали̂ джентельмены зъ люльками и порывисто стискали єго руки, особливо лѣву, въ котро̂й державъ сво̂й маленькій вузликъ. Оденъ зъ нихъ дуже радо принявъ ся повѣсити єго шапку, другій бувъ такъ услужливый, що запхавъ руки въ єго кишенѣ, щобы Оліверъ, якъ буде класти ся спати, не потребувавъ самъ ихъ выпорожнювати. Може то̂й ввѣчливости не було-бы й ко̂нця, коли-бъ жидъ не зачавъ гачкомъ, що мавъ въ руцѣ, обрабляти головы чемнымъ паничамъ, по чо̂мъ они засѣли за сто̂лъ.
Оліверови дали попоѣсти. О̂дтакъ наливъ єму жидъ склянку руму зъ водою та сказавъ, щобы заразъ выпивъ, бо ще для иншихъ треба склянки. Оліверъ выпивъ. Приятель Джекъ поклавъ єго на леговиску зладжено̂мъ зо̂ старыхъ мѣшко̂въ, и о̂нъ заразъ заснувъ крѣпкимъ сномъ.