Оліверъ Твістъ/40
| ◀ Глава трицять девята | Оліверъ Твістъ Глава сорокова |
Глава сорокъ перша ▶ |
|
Якъ разъ того самого вечера, коли Нансі була у Рожі Мелі, широкимъ гостинцемъ, що вѣвъ на по̂вно̂чь, йшло до Лондону двоє людей. Имъ мусимо мы приглянутись. Одинъ — мужчина належавъ до довгихъ, костистыхъ постатей, що то хлопцемъ выглядають такъ, якъ заматерѣли̂ мужчины, а вже мужчиною выглядають такъ, якъ завчасу выросши̂ хлопцѣ. Друга була женщина, молода, але груба и певно сильна, бо инакше й не двигнула бы такого тягару, якій мала на плечехъ. Єи товаришь нѣсъ лише малый и легкій клунокъ на палици на плечехъ, а що мавъ и довги̂ ноги, тому все йшовъ ко̂лька кроко̂въ передъ нею, причо̂мъ все нарѣкавъ на свою товаришку, що такъ по малу йде. Они вже минули Гайґетъ, кола о̂нъ станувъ и нетерпеливо крикнувъ на ню:
— Чи ты скорше не можешь ити? Чого такъ лѣниво волочишь ся за мною, Шарльото?
— Великій тягаръ, ты й не знаєшь, якій великій, — о̂дповѣла она, поспѣшаючи майже безъ о̂ддыху.
— Тягаръ? Ты що плетешь? — а ты до чого? — говоривъ Ной Кляйполь (бо се о̂нъ бувъ) и переложивъ сво̂й малый клунокъ на друге плече. А ты вже зновъ стала? При тобѣ то й найлѣпшій втративъ бы терпеливо̂сть.
— Чи ще далеко? — спытала Шарльота, а густи̂ каплѣ поту спливали ѣй по лици.
— Чи ще далеко? Мы вже такъ, якъ бы на мѣсци. Чи бачишь тамъ — свѣтло въ Лондонѣ?— То ще що найменше двѣ добри̂ милѣ, — о̂дповѣла Шарльота въ розпуцѣ.
— Двѣ милѣ чи двацять миль, то все одно; вставай и ходи, бо якъ тебе копну… — остерѣгавъ єи Ной зъ носомъ, о̂дъ гнѣву ще бо̂льше червонымъ, якъ звычайно. Шарльота встала и зновъ по̂шла поручь него.
— Ной, де ты думаєшь нинѣ заночувати? — спытала она єго по яко̂мсь часѣ.
— Чи я знаю, — о̂дповѣвъ панъ Кляйполь, котрому вже того ходу було такожь за богато.
— Але чей десь недалеко?
— Нѣ, не далеко.
— Чому нѣ?
— Єсли я тобѣ кажу, що я такъ хочу або не хочу, то вже досыть; а ты й не пытай ся, чому й якъ? — о̂дповѣвъ поважно.
— Я лишь пытаю ся — не потребуєшь такъ гнѣвати ся.
— Отсе бы було гарно, якъ бы мы зайшли до першои лѣпшои гостинницѣ передъ мѣстомъ, а Соерберрі, вели за нами гонить, встромивъ сво̂й старый но̂съ, зловивъ бы насъ, казавъ закути и гайда назадъ! Нѣ, я по̂ду въ найвузшу улицю, яку лишь зможу найти, и скорше не стану, поки не найдемо якои найдальшои гостинницѣ. Дякуй Богу, що я розуму маю и за тебе и за себе. Бо якъ бы мы були не по̂шли впередъ противною дорогою, то тебе бы ще передъ осьми днями були замкнули и шию скрутили, якъ дурно̂й гусцѣ.
— Я знаю, що я не така мудра, якъ ты, але не скидай всеи вины на мене. Якъ бы мене замкнули, то бы й тебе замкнули.
— А хто взявъ грошѣ зо̂ столика, якъ не ты?
— Я, любый Ноє; але я взяла для тебе.— Чи я ихъ маю и несу при собѣ?
— Нѣ; ты казавъ менѣ нести ихъ и добре ты зробивъ, — сказала Шарльота, поклепавши єго по по̂дбородку и взявшись зъ нимъ по-по̂дъ руку.
Се справдѣ такъ и було; але п. Кляйполь не бувъ такій дурный, щобы кому будь повѣрити грошѣ; о̂нъ о̂ддавши Шарльотѣ грошѣ, зробивъ тому такъ мудро, — се треба єму признати — щобы грошѣ найдено въ неи, а не въ него, єсли бы ихъ зловлено. Але теперь розумѣє ся — того о̂нъ ѣй не сказавъ и обоє ишли въ найбо̂льшо̂й згодѣ разомъ дальше.
По̂сля свого добре обдуманого пляну ишовъ панъ Кляйполь, не задержуючись ажь до ангела въ Ислінґтонъ и ту по натовпѣ пѣшихъ людей и возо̂въ по̂знавъ, що вже справдѣ Лондонъ починає ся. О̂нъ оглянувъ ся разъ довкола себе, въ котрыхъ улицяхъ найбо̂льшій натовпъ и котри̂ тому треба оминати, звернувъ въ сторону св. Джонъ Роадъ и скоро найшовъ ся въ лябіринтѣ темныхъ, брудныхъ улиць та уличокъ межи Ґрей Инъ Лєнъ и Смітфільдъ, въ одно̂мъ заулку посередъ Лондону, котрий мимо свого поступу и незмѣрныхъ прикрасъ таки оставъ поганымъ.
Ноє шукавъ все за гостинницею, бо єи въ своѣмъ положеню и до своєи цѣли уважавъ за найво̂дповѣднѣйшу, вко̂нци станувъ передъ найнужденнѣйшою, яку лишь мо̂гъ побачити и рѣшивъ ся въ нѣй заночувати.
— Дай но менѣ клунокъ, — сказавъ о̂нъ, о̂дбираючи єго о̂дъ своєи товаришки, — а мовчи, хиба що хто до тебе промовить. Якъ зве ся сей до̂мъ? Що се за напись: п-о̂-дъ —?
— Калѣкою, — доко̂нчила Шарльота.
— По̂дъ калѣкою — дуже добра назва, — замѣтивъ Ной. — Держись мене, ходѣмъ!Пхнувъ поломани̂ дверѣ плечима и обоє во̂йшли. Въ шинку сидѣвъ лише молодый чоловѣкъ, жидъ, що зачитавъ ся въ яко̂йсь брудно̂й часописи.
— Чи тутъ „калѣка“? — спытавъ Ной.
— Тутъ.
— Мы стрѣтили одного джентельмена и той намъ васъ зарекомандувавъ, — говоривъ Ной дальше, тручаючи ло̂ктемъ Шарльоту може тому, щобы звернула увагу на єго хитро̂сть и знала єго вагу, або може, щобы пригадати ѣй мовчанье. — Мы бы хотѣли тутъ заночувати.
— Не знаю, чи буде можна, — о̂дповѣвъ Барней, бо то о̂нъ бувъ послугуючимъ духомъ въ то̂й гостинници — але звѣдаюсь.
— Заведѣть насъ тымчасомъ до гостиннои комнаты та дайте намъ кусень мяса та пива трохи, — сказавъ Ной.
Барней завѣвъ втомленыхъ подорожныхъ до заднои комнаты, принѣсъ, чого жадали, заразомъ звѣстивъ имъ, що можуть заночувати и лишивъ любу пару саму.
Комната, до котрои ихъ завѣвъ, находилась заразъ за шинкомъ и лежала ко̂лька стопъ низше такъ, що коли було о̂дсунути занавѣску зъ маленького о̂кна въ стѣнѣ зъ шинку, то можна було безпечно видѣти и чути все, що тамъ гостѣ робили або говорили.
Ледви Ной и Шарльота взялись до ѣды, коли Фажинъ явивъ ся въ шинку и спытавъ, чи нема одного єго молодого выхованця.
— Пстъ! — сказавъ Барней — тамъ чужинцѣ.
— Чужинцѣ? — повторивъ Фажинъ шептомъ.
— Ага — не зъ мѣста, смѣшный наро̂дъ; и я такъ мѣркую, що вамъ бы они придались.
Фажинъ вылѣзъ сейчасъ на столець и побачивъ черезъ мале о̂конце, якъ Ной ласо заѣдавъ, а Шарльотѣ дававъ лише одъ часу до часу гомеопатични̂ дозы.
— Ага! — шепнувъ Фажинъ, звертаючись до Барнея — хлопець зъ лиця менѣ подобаєсь. Мо̂гъ бы намъ придати ся, бо вже вмѣє обдурювати дѣвку. Сиди тихо, якъ мышь въ норѣ, мо̂й любый; послухаю, що говорять.
Глянувъ зновъ черезъ мале о̂конце зъ такимъ видомъ лиця, що подабавъ радше на старого опира.
— Отже я о̂дъ теперь хочу бути джентельменомъ, — сказавъ Ной, вытягнувши ноги и продовжаючи розмову, котрои початку Фажинъ не чувъ. — Теперь вже, Шарльото, не буду пильнувати домовинъ та слухати паньства, але буду жити, якъ джентельменъ; а ты, єсли хочешь, то будешь панею.
— Ай, чи я-жь бы не хотѣла мо̂й любый, — о̂дповѣла Шарльота — але то що дня не вдасть ся выпорожнити касу та ще й утечи.
— Чортъ побери всѣ касы! — скрикнувъ Ной — выпорожняти можна и що инше.
— Що-жь? — спытала Шарльота.
— Кишенѣ, мошонки, домы, почтови̂ возы, банки, — о̂дповѣвъ панъ Кляйполь, котрого о̂двага зросла тымъ бо̂льше, що портеръ ударивъ єму въ голову.
— Але ты того всего не потрафишь, любый Ноє, — сказала Шарльота.
— То я оглянусь за товаришами, котри̂ те потрафлять, — о̂дповѣвъ Ной. — Они насъ потрафлять вже до чогось ужити. Ты сама варта бо̂льше, якъ пятьдесять бабъ; бо я ще въ житю такои не видѣвъ, що бы була така хитра и непевна, якъ ты, коли тобѣ полишити бо̂льшу руку.
— Якъ ты вмѣєшь схлѣбляти! — сказала Шарльота и поцѣлувала єго въ погани̂ уста.— Ну вже, дай менѣ споко̂й, — сказавъ Ной, зъ великою повагою о̂дрываючись о̂дъ неи, лише не ласи ся такъ, коли я гнѣвный на тебе. Я бы радъ стати ватажкомъ якои шайки, держати єи въ рукахъ и ходити зъ нею, куды захоче ся. Се бы було добре занятье для мене, єсли бы зъ того бувъ добрый зыскъ; и чуєшь: єсли бы намъ пощастило ся найти ко̂лькохъ пано̂въ до такого занятя, то се бы було бо̂льше варта, якъ нашихъ двацять фунто̂въ, зъ котрыми не знати, що й почати.
Панъ Кляйполь глянувъ при тыхъ словахъ дуже мудро на свою склянку зъ портеромъ, напивъ ся, кивнувъ головою дуже ласкаво до Шарльоты и вже хотѣвъ зновъ напитись, коли отворились дверѣ и явивъ ся якійсь незнакомый. То бувъ Фажинъ. О̂нъ принявъ якъ наймилѣйшій видъ лиця и низько вклонившись сѣвъ за другимъ столомъ заразъ коло любои пары. О̂дтакъ закликавъ скривленого Барнея и казавъ собѣ подати пива.
— Приємный вечеръ, пане, лише трохи за холодный на теперѣшну пору, зачавъ онъ, затираючи руки. — Вы, бачу, зъ провінціи приходите, пане?
— По чо̂мъ по̂знаєте? — спытавъ Ной Кляйполь.
— Мы тутъ въ Лондонѣ не маємо то̂лько пороху, ко̂лько вы на собѣ принесли, — о̂дповѣвъ жидъ, вказуючи на черевики Ноя и Шарльоты та на клунки.
— Тай хитри̂ жь вы зъ бѣса, — сказавъ Ной зо̂ смѣхомъ. — Чуєшь, Шарльото, що о̂нъ каже?
— Е, мо̂й любый, якъ тутъ не бути хитрымъ въ то̂мъ мѣстѣ, — говоривъ дальше жидъ довѣрочнымъ шепотомъ и бючись по носѣ пальцемъ, що́ Ной и собѣ почавъ наслѣдувати, але не зовсѣмъ удачно, бо но̂съ єго не бувъ до того о̂дповѣдно великимъ. Однакожь Фажинъ толкувавъ собѣ се мабуть такъ, що Ной зовсѣмъ пишесь на єго думку й тому присунувъ єму дуже приязно склянку пива, котру що йно Барней принѣсъ.
— Добрый напо̂й, — сказавъ жидъ. — Хто єго все хоче пити, той мусить все щось выпорожняти: касы, кишенѣ, мошонки, домы, почтови̂ возы або банки.
Панъ Кляйполь такъ и похиливъ ся на задъ свого крѣсла и звернувъ своє, якъ стѣна поблѣдле та заклопотане лице о̂дъ жида до Шарльоты.
— Не журѣть ся тымъ, мо̂й любый, — сказавъ жидъ, присуваючись близше. — Ха-ха-ха! се щастье, що нѣхто васъ не чувъ, лише я припадково — то велике щастье для васъ!
— Я не вынимавъ, — лепетѣвъ Ной, не вытягаючи вже но̂гъ такъ, якъ независимый джентельменъ, але взявши ихъ по̂дъ столець такъ далеко, якъ лишь мо̂гъ. — Она ихъ сама выняла, се ты выняла, Шарльото; ты знаєшь, що не я.
— Все одно, мо̂й любый, чи вынявъ хто, чи не вынявъ, — перервавъ єго жидъ, соколинымъ окомъ споглядаючи на дѣвчину и на оба клунки. — Се й моє ремесло и вы менѣ тому подобаєтесь.
— Яке ваше ремесло? — спытавъ Ной, отямившись трохи.
— Таке саме, яке вы почали, — о̂дповѣвъ Фажинъ — а тутешни̂ господарѣ такожь тымъ занимають ся. Вы тутъ трафили якъ разъ въ добри̂ дверѣ; вы тутъ безпечни̂, якъ на лонѣ Авраама. Нема безпечнѣйшого дому въ цѣло̂мъ мѣстѣ, якъ калѣка; то значить, єсли я хочу; и вы менѣ подобались и молода дѣвчина такожь. Отже бачите, хто я, и можете бути зовсѣмь споко̂йни̂.
Мимо того запевненя Ной дививъ ся все ще боязко и по̂дозрѣло та сувавъ ся неспоко̂йно по своѣмъ сто̂льци. Фажинъ кивнувъ приязно Шарльотѣ головою, шепнувъ ѣй до уха, щобы не боялись, и говоривъ дальше:
— Я вамъ ще скажу ось що. Я маю приятеля, котрый ваши̂ сердечни̂ бажаня може сповнити и — якъ менѣ здаєсь — дасть вамъ насампередъ роботу таку, яка вамъ найлѣпше подобаєсь, а пото̂мъ вже навчитесь всего иншого.
— Вы говорите такъ, якъ бы те все була правда, — замѣтивъ Ной.
— Єсли бы я не говоривъ правды, то якій бы хосенъ мавъ зъ того? — говоривъ жидъ, здвигаючи раменами. — Ходѣть, поговоримо о то̂мъ ко̂лька сло̂въ на иншо̂мъ мѣсци.
— Не треба, по що выходити та трудити ся, — сказавъ Ной, витягаючи помалу ноги зъ по̂дъ сто̂льця. — Она може тымчасомъ занести клунки до нашои комнаты. Шарльото, занеси клунки на гору.
Шарльота послухала поважного розказу и не отягаючись анѣ на хвилину, по̂дняла оба тлумаки и выйшла.
— Чи не добре держу я єи въ рукахъ? — спытавъ Ной такимъ тономъ, якъ сторожь, що освоивъ дикого звѣра.
— Знаменито, — о̂дповѣвъ Фажинъ, клепаючи єго по плечахъ. — Вы ґеній, мо̂й любый.
— Погано бы менѣ прийшло ся тутъ жити, якъ бы я не бувъ ґеніємъ, — сказавъ Ной. — Але не тратьте часу, бо она небавомъ верне.
— Дуже добре. Що скажете на те: єсли бы вамъ подобавъ ся мо̂й приятель, то що-жь бы вы могли лѣпшого зробити, якъ во̂йти зъ нимъ въ спо̂лку? — спытавъ Фажинъ.
— То залежить о̂дъ того, чи добре єму ремесло йде, — о̂дповѣвъ Ной, хитро споглядаючи однымъ своимъ малымъ окомъ на жида.
— О̂нъ має у себе богато людей, а має найлѣпше товариство такихъ, що тымъ ремесломъ занимають ся.
— Правдивыхъ мѣскихъ хлопцѣвъ?
— Нема мѣжь ними анѣ одного не-Лондонця, и о̂нъ бы васъ певно не принявъ, хочь бы и я васъ поручивъ, але єму теперь хибує помо̂чнико̂въ.
— Чи я буду выходити на роботу? — спытавъ Ной, ударившись по кишеняхъ штано̂въ.
— Не давши двацять фунто̂въ, не будете могли выходити, — о̂дповѣвъ жидъ рѣшучо.
— Але-жь двацять фунто̂въ — то купа грошей!
— Дро̂бничка, єсли вы не можете єи позбутись.
— Коли я можу бачитись зъ вашимъ приятелемъ?
— Завтра рано.
— Де?
— Тутъ.
— Гмъ! — И що о̂нъ платить?
— Жиєте собѣ якъ джентельменъ — маєте харчь, мешканье, тютюнъ, горѣвку дармо, половину зъ всего, що заробите сами̂ и що заробить молода дѣвчина.
Се дуже непевне, чи Ной Кляйполь, хочь и якъ лакомый, бувъ бы приставъ на си̂ блыскучи̂ усло̂вья, єсли бы мавъ зовсѣмъ свобо̂дни̂ руки; але о̂нъ роздумавъ, що якъ бы не приставъ, то незнакомый мо̂гъ єго сейчасъ о̂ддати въ руки справедливости. Тому заявивъ, що єму проєктъ Фажина зовсѣмъ выдає ся незлымъ.
— Але видите, — додавъ о̂нъ — тому, що она може добре занятись роботою, то я радъ бы до̂стати щось лекше въ руки. Що бы було теперь найво̂дповѣднѣйше для мене? То бы щось мусѣло бути таке, при чо̂мъ бы я и не дуже мучивъ ся и бувъ безпечный.— Мо̂й приятель потребувавъ такого, що розумѣє ся трохи на шпіонствѣ. Що вы на те скажете? — спытавъ жидъ.
— Зовсѣмъ незле для мене и тымчасомъ я бы и тымъ занявъ ся, — сказавъ Ной непевно — але се не дає нѣчого въ руки.
— То правда, — згодивъ ся зъ нимъ жидъ. — А що бы вы сказали про старыхъ дамъ? Вытягати имъ мошонки и пакеты, а пото̂мъ скручувати на розѣ улицѣ — зъ того богато гроша приходить.
— А они не кричуть, або не драпають часомъ чоловѣка? — замѣтивъ Ной, хитаючи головою. — Я до того не вдавъ ся. Иншои роботы нема?
— А, єсть! — сказавъ жидъ, поклавши руку на колѣна Ноя. — Бубно̂въ обкрадати!
— А то якихъ?
— Звычайно посылають матери малыхъ дѣтей зъ шести пенсами и шілінґами, щобы де-що купили; имъ о̂дбирає ся грошѣ, котри̂ они все держать въ рукахъ, пото̂мъ тручає ся ихъ въ ро̂въ и о̂дходить ся споко̂йно, якъ бы нѣчо не сталось, або якъ бы дитина сама впала и потовкла ся. Ха-ха ха!
— Ха-ха-ха! — засмѣявъ ся и собѣ панъ Кляйполь и зъ незмѣрного вдоволеня по̂дкинувъ ноги въ гору. — Єй Богу, отсе добре!
— Певно — певно, — сказавъ Фажинъ. — Вы можете мати знаменити̂ повѣты въ Кемденъ-Тавнъ, въ Бетль-Бріджь и инши̂ околицѣ, де все богато нашихъ иде на роботу и що годины кидає на землю такихъ бубно̂въ, коли лише хоче.
— Отже я всѣмъ вдоволеный, — сказавъ Ной, коли зновъ охоловъ зо̂ свого одушевленя а Шарльота вернула. — О котро̂й годинѣ маємо зо̂йтись?— Може о десято̂й?
Ной приставъ.
— Якъ маю васъ назвати передъ своимъ приятелемъ?
— Больтеръ, Морріссъ Больтеръ — то єсть Больтеръ.
— Отже кланяюсь низенько пану Больтерови, — сказавъ жидъ и поклонивъ ся зо̂ смѣшною елєґанцією. — Сподѣюсь, що васъ небавомъ ще лѣпше по̂знаю.
— Чуєшь, Шарльото, що панъ каже? — спытавъ поважно Кляйполь.
— Чую, любый Ноє, — о̂дповѣла Шарльота, вытягаючи руку.
Моррісъ Больтеръ, звычайно Кляйполь, звернувъ ся до жида и сказавъ: — Ной — то здро̂бнѣле имя, якимъ она мене все кличе.
— О, я розумѣю — розумѣю дуже добре, — о̂дповѣвъ жидъ и тымъ разомъ сказавъ правду. — Добрано̂чь! Добрано̂чь!