Оліверъ Твістъ/4
| ◀ Глава третя | Оліверъ Твістъ Глава четверта |
Глава пята ▶ |
|
Директоры наказали Бумблеви розвѣдати ся, чи часомъ якій мореплавець не потребує хлопця, — якъ то буває, що хто захотѣвъ позбути ся молодшого сына або сироты, то старавъ ся по̂слати на море. Бумбль якъ-разъ вертавъ ся, коли зустрѣвъ предприемця похоронного, котрый мимо свого ремѣсла, любивъ таки жартувата.
— Ось то̂льки взявъ я мѣру зъ двохъ жѣнокъ, що померли вчера въ вечеръ — сказавъ панъ Соерберрі до Бумбля, частуючи єго зъ табакирки, гарненького моделю патентованои домовины.
— Вы ще гараздъ забогатѣєте, пане Соерберрі, — замѣтивъ Бумбль.
— Давъ бы Богъ! Кобы ваши̂ директоры лучше платили…
— Але-жь бо ваши̂ домовины дуже мали̂, пане Соерберрі.
— При ново̂мъ роспорядку о ѣдѣ въ вашо̂мъ закладѣ зовсѣмъ не треба бо̂льшихъ…
Бумблеви не по нутру була ся розмова и длятого старавъ ся звернути єи на иншій предметъ. Почавъ бавити ся гузикомъ о̂дъ сукманы, на котро̂мъ бувъ вытисненый емблемъ институтскій — милосердный Самаританинъ — и заговоривъ о Оліверѣ. Панъ Соерберрі якъ-разъ потребувавъ хлопця до прислуги, длятого Бумбль завѣвъ єго заразъ до директоро̂въ. Дѣло поко̂нчили скоро. Оліверъ мавъ ще того самого вечера по̂йти до него „на пробу“. То значило, що майстеръ даного єму зъ закладу хлопця може держати у себе на науцѣ ко̂лька лѣтъ и робити зъ нимъ що захоче, коли по коротко̂мъ часѣ проба побачить, що хлопець єму досыть робить, а мало ѣсть, отже не коштує богато. Малому Оліверови сказали, що єсли не по̂йде доброво̂льно або коли ще разъ покаже ся въ закладѣ, то єго здорово попобють а о̂дтакъ о̂ддадуть на корабель, до о̂нъ мусить утопити ся. Олівера зворушило се такъ мало, що всѣ узнали єго теперь уже за зовсѣмъ пропащого. На дѣлѣ-жь Оліверъ мавъ не за мало, а за богато чувства, то̂льки звѣстный обхо̂дъ зъ нимъ приголомшивъ єго и на часину зовсѣмъ притупивъ. Бумбль повѣвъ Олівера до пана Соерберрі, а по дорозѣ ставъ наказувати єго по своѣй методѣ. Оліверови выступили на очехъ сльозы.
— Чого плачешь, бовване? Нѣ, я таки правду казавъ, що ты найго̂рше, найневдячнѣйше сотворѣнье на свѣтѣ. Що тобѣ? Говори!
— Охъ, я такій полишеный, пане, такій одинокій! Всѣ такъ ненавидять мене. Зо̂ мною такъ, якъ бы я оттутъ гинувъ и мусѣвъ згинути! — и дѣтвакъ притиснувъ руку до серця и глянувъ вохкими очима въ лице свого прово̂дника.
Бумбль закашлавъ ся, о̂дтакъ сказавъ:
— Ну, ну, ведись лише порядно…
И мовчки по̂йшли дальше.
Коли прийшли до дому, панъ Соерберрі промовивъ несмѣливо до своєи неконче ладнои жѣнки:
— Отсе той хлопець, про котрого я тобѣ говоривъ.
— Господи! та такій малый! — скрикнула панѣ Соерберрі.
— Ну, що правда, малый — сказавъ Бумбль, спозираючи дуже неохотно на Олівера, немовь-бы то єго вина, що о̂нъ не бувъ бо̂льшій, — але ще выросте.
— О, певно, на нашо̂й ѣдѣ! — о̂друбала панѣ Соерберрі розлючено. — Я не бачу, щобы на дѣтяхъ зъ закладу можна заощадити; они все коштують бо̂льше, нѣжь варта. Коли-жь мужчины думають, що они все знають найлѣпше…
Она штовхнула Олівера по схо̂дцяхъ до темнои нужденнои кухѣ и сказала неопрятно̂й служници, щобы єму дала зъѣсти те, що було полишене для пса, котрый не прийшовъ до дому.
О, кобы то неодинъ, у кого кровь якъ лѣдъ, серце якъ камѣнь, а прецѣнь о̂нъ присвоює собѣ право говорити за добро або горе убогихъ, и справдѣ говорить — кобы то о̂нъ бувъ видѣвъ, якъ хлопчина прямо пожиравъ те, чого навѣть собака не хотѣла! Тымъ то приятелямъ людскости побажати бы такои и не инакшои дієты!
Панѣ Соерберрі приглядала ся хлопцеви зъ жахомъ и мовчки. О̂нъ переставъ ѣсти, вычистивши миску до дна.
— Ну, прецѣнь уже ско̂нчивъ! — сказала она. — Теперь ходи, спати будешь въ склепѣ по̂дъ столомъ. Чей же не буде тобѣ боязко ночувати мѣжь домовинами? Якъ собѣ схочешь, а иншого мѣсця для тебе нема.
Несмѣло поступавъ Оліверъ послушно за своєю новою панею.