Оліверъ Твістъ/33
| ◀ Глава трицять друга | Оліверъ Твістъ Глава трицять третя |
Глава трицять четверта ▶ |
|
Коли мешканцѣ дому на крикъ Олівера збѣглись до города, побачили, якъ о̂нъ поблѣдъ и дрожавъ на тѣлѣ. О̂нъ вказавъ на луку за городомъ и ледви вымовивъ слова: „Жидъ! жидъ!“
Панъ Джайльсъ зовсѣмъ не знавъ, о що ходить, але Гаррі Мелі, що чувъ про житье Олівера о̂дъ своєи матери, пригадавъ собѣ скоро, що се за жидъ.
— Куды утѣкъ? — спытавъ о̂нъ и ро̂вночасно по̂днявъ здорову ломаку, що случайно на земли лежала.
Оліверъ вказавъ сторону, куды — якъ видѣвъ — оба утекли, и додавъ, що о̂нъ що-лишь передъ хвилею стративъ ихъ зъ очей.
— То мы ихъ о̂дшукаємо! — сказавъ Гаррі. — За мною, а держѣть ся близько коло мене, якъ лише можете!
О̂нъ скочивъ при тыхъ словахъ черезъ пло̂тъ и побѣгъ такъ скоро, що прочи̂ ледви могли за нимъ встигнути. По ко̂лькохъ хвиляхъ прилучивъ ся до нихъ Льосбернъ, що якъ-разъ вертавъ зъ проходу до дому, и зачавъ кричати зъ всѣхъ силъ, бо не знавъ, о що ходить. Ажь тогды всѣ станули, щобы о̂до̂тхнути, коли Гаррі звернувъ въ ту сторону пасовиска, котру єму показавъ Оліверъ, и старанно зачавъ перешукувати ровы и плоты. Тогды инши̂ мали часъ здогонити єго и оповѣсти Льосбернови, на кого то ловы.
Даремно шукали. Навѣть свѣжихъ слѣдо̂въ не найшли. Вко̂нци станули на мало̂мъ горбку, зво̂дки було видко далеко поля и пасовиска довкола. По лѣво̂й руцѣ було мале село; але ти̂, за котрыми гонили, не могли бы въ жаденъ спосо̂бъ такъ скоро перебѣгти пасовиско и скрытись въ селѣ. По друго̂мъ боцѣ припирали до пасовиска густи̂ корчѣ, але такожь годѣ було вѣрити, щобы они такъ скоро до нихъ добѣгли.
— То мабуть тобѣ снилось, Оліверъ, — сказавъ Гаррі Мелі, о̂двѣвши єго на бо̂къ.
— Нѣ, пане, не снилось, — о̂дповѣвъ хлопець зъ жахомъ — я видѣвъ єго дуже добре, видѣвъ обохъ такъ добре, якъ отъ теперь васъ виджу.— Хто-жь то бувъ той другій чоловѣкъ? — спытали Гаррі и Льосбернъ ро̂вночасно.
— Се той чоловѣкъ, о котро̂мъ я вамъ казавъ, що я єго подыбавъ на подво̂рю гостинницѣ, — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Мы дивились оденъ на другого и я бы присягъ, що то о̂нъ.
— А знаєшь ты певно, що они туды утекли? — спытавъ Мелі.
— Знаю, що и туды утекли, знаю, що и передъ о̂кномъ стояли, — запевнявъ Оліверъ и вказавъ на пло̂тъ межи городомъ а лукою. — Туды перескочивъ той великій чоловѣкъ, а жидъ побѣгъ ко̂лька кроко̂въ на право и перепхавъ ся черезъ дѣру въ плотѣ.
Мелі и Льосбернъ дивились то на Олівера то на себе — и треба було лишь видѣти певни̂ Оліверови рухи, а повѣрити бы можна, що певно правду казавъ. Тымчасомь нѣгде не можна було о̂днайти нѣ слѣду тыхъ людей, що такъ скоро утекли. Трава була велика, але лише тамъ здоптана, де переслѣдуючи̂ єи здоптали. Береги рово̂въ були зъ мягкои глины, але нѣгде не було видко нѣ найменшого свѣжого слѣду, що тамтуды хто бѣгъ.
— То дуже дивно, — сказавъ Мелі.
— Дуже дивно, — повторивъ Льосбернъ. — Навѣть Блєзерсъ и Дифъ стратили бы при то̂мъ голову.
Они все ще шукали, поки зовсѣмъ не смеркло. Вко̂нци переконались, що на нѣчо не здалось ихъ гляданье. Оліверъ мусѣвъ ще описати Джайльсови якъ найдокладнѣйше обохъ по̂дозрѣныхъ людей, почо̂мъ Джайльсъ по̂шовъ до пиварень въ селѣ на дослѣды. Але о̂нъ вернувъ, не довѣдавшись зовсѣмъ нѣчого, бо жида бувъ бы хто собѣ бодай пригадавъ, єсли бы бувъ у селѣ; бувъ бы може казавъ собѣ подати що пити, або поговоривъ бы зъ кимъ; а то нѣхто не знавъ про него нѣчого.
На другій день зновъ шукали и слѣдили, але на дармо. Третого дия по̂шовъ панъ Мелі зъ Оліверомъ на се мѣєце, де недавно зъ Оліверомъ пригода склалась, въ надѣи, що почує що та вывѣдаєсь о жидѣ и єго товаришу, та зновъ такъ само вернувъ безъ нѣчого, якъ и перше. А по ко̂лькохъ дняхъ цѣлу справу зачали всѣ помалу забувати.
За той часъ Рожа вже встала зъ ло̂жка, могла зновъ выходити на радо̂сть цѣлои родины, и всѣхъ тѣшила и собою и своимъ здоровльемъ.
Але хочь ся змѣна мала очевидный вплывъ на малый кружокъ и хочь въ сельско̂мъ домѣ панѣ Мелі зновъ можна було почути весели̂ розмовы и веселый смѣхъ, то таки панувала въ нѣмъ неразъ якась незвычайна непевно̂сть, котрои и Оліверъ не мо̂гъ не замѣтити. Панѣ Мелі и сынъ о̂длучались неразъ о̂дъ товариства и довго зъ собою на самотѣ розмавляли, а на лицю Рожѣ знати було слѣды слѣзъ. Коли разъ докторъ призначивъ день на сво̂й о̂дъѣздъ, то видко було зовсѣмъ ясно, що склалась якась пригода, котра знѣвечила споко̂й душѣ молодои панѣ и ще когось.
Коли вко̂нци Рожа одного дня була въ комнатѣ сама, во̂йшовъ Гаррі Мелі и трохи заикуючись просивъ єи о дозво̂лъ, поговорити зъ нею ко̂лька сло̂въ.
— Ко̂лька сло̂въ. Роже, выстане, — говоривъ молодець, сѣдаючи коло неи. — Се, що я маю сказати, тобѣ вже добре знане. Ты знаєшь найсолодши̂ надѣѣ мого серця, хочь ты ще про нихъ и не чула зъ моихъ устъ.
Рожа поблѣдла при єго входѣ, що може було ще наслѣдкомъ єи слабости. Она схилилась надъ вазономъ зъ цвѣтами и ждала мовчки, що о̂нъ дальше скаже.— Я — я повиненъ бувъ вже давнѣйше выѣхати, — сказавъ о̂нъ.
— И бувъ бы добре зробивъ, Гаррі, — о̂дповѣла Рожа. — Прости менѣ, що такъ кажу, але я хотѣла, щобы ты бувъ о̂дъѣхавъ.
— Найстрашнѣйша и найтяжша обава пригнала мене ту, — говоривъ дальше молодець, — обава и журба, що я мо̂гъ бувъ стратити найдорожшу истоту, а зъ нею всѣ мои бажаня и надѣѣ. Тобѣ вже було близько до смерти, ты стояла вже межи небомъ а землею. Коли молоди̂, красни̂ и добри̂ люде занедужають, то ихъ чиста душа тужить за щастьемъ и спокоємъ вѣчного житя и тому то найлѣпши̂ и найкрасши̂ зъ людского роду сходять въ цвѣтѣ молодости въ могилу.
При тыхъ словахъ явились въ очахъ гарнои дѣвчины сльозы, а коли одна зъ нихъ упала на цвѣтку, надъ котрою она нахилилась, и красно на нѣй заяснѣла, то здавалось, що порывы чистого молодого серця споро̂днени̂ зъ найлюбѣйшими дѣтьми природы.
— Ангелъ, — говоривъ дальше молодець пристрастно — истота, такъ красна и невинна, якъ ангелъ Божій, хиталась межи житьемъ а смертію. И хто-жь мо̂гъ сподѣвати ся, що она верне на сей свѣтъ журбы и муки, коли вже вѣчно̂сть стояла для нею на по̂въ отворомъ. Роже! Роже! то годѣ майже було знести: знати, що ты, якъ тиха тѣнь, кинена свѣтломъ на землю, зникнешь: не мати надѣѣ, що ты ще зо̂станешь помѣжь живыми, а прито̂мъ не знати причины, чому ты маєшь о̂длетѣти? знати, що ты вже належишь до красшого свѣта, де такъ богато щасливыхъ вже въ дитячо̂мъ або молодечо̂мъ вѣку завчасу о̂длетѣло, а мимо того благати, щобы ты остала мѣжь живыми! То були мои думки и въ день и въ ночи, а о̂дъ нихъ напала мене така журба, несказана туга и обава, що ты могла померти, и не знаючи, якъ я тебе горячо люблю, що я мало зъ розуму не зо̂йшовъ. Ты выздоровѣла, день въ день, а радше що годины спадали каплѣ здоровля зъ чашѣ Гіґієи и мѣшались зъ слабенькимъ, майже высохлымъ, ледви журчачимъ въ тобѣ ручаємъ житя, наповняли єго и давали силу до скорѣйшого, жвавѣйшого бѣгу. Зъ найбо̂льшою тугою, зъ найгорячѣйшою любвою дививъ ся я, якъ ты вертаєшь о̂дъ смерти до житя. И скажи менѣ, ты бажала, щобы я забувъ свою любовь, котра серце моє зворушила и отворила для всеи людскости!
— Сего я не сказала — зъ плачемъ о̂до̂звалась Рожа — я бажала лише, щобы ты зво̂дси о̂дъѣхавъ и зновъ посвятивъ ся своимъ высокимъ и благороднымъ стремленямъ, яки̂ го̂дни̂ тебе.
— Нема жадныхъ стремлень, го̂днѣйшихъ мене, — го̂днѣйшихъ и найблагороднѣйшои и найвысшои душѣ, якъ бажанье зъєднати собѣ таке серце, якъ твоє,— говоривъ молодець, взявши єи за руку. — Роже моя дорога, несказано дорога Роже, я тебе — я тебе вже довги лѣта люблю, въ молодечихъ мрѣяхъ своихъ бажаю здобути крихту славы, щобы о̂дтакъ вернути гордо до дому и въ саму найкрасшу пору сказати тобѣ: я дбавъ про здобутки, щобы зъ тобою подѣлитись, тобѣ пригадати ти̂ ро̂зни̂ нѣми̂ обявы моєи молодечои любви, тво̂й румянець при то̂мъ, а пото̂мъ просити тебе о руку, якъ на запечатанье давнои нѣмои мѣжь нами угоды. Пора ще не прийшла; але вже теперь, коли ще славы не здобувъ я, коли мои молодечи̂ мрѣѣ ще не сповнились, о̂ддаю тобѣ своє серце, и такъ вже зъ давна твоє, и на о̂дповѣдь твою кладу всю свою судьбу.
— Ты все бувъ добрый и благородный, — о̂дповѣла Рожа, стараючись перемогти своє сильне зворушенье. — Єсли ты вѣришь, що я и чутье маю и вдячна єсмь, то слухай моєи о̂дповѣди.
— Чи скажешь, дорога Роже, що маю старати ся, заслужити собѣ тебе?
— Скажу тобѣ, що ты мусишь старати ся мене забути, не якъ свою давну милу товаришку забавъ, бо се бы мене несказано тяжко зранило и заболѣло, але якъ предметъ твоєи любови. Глянь на свѣтъ, ко̂лько на нѣмъ такихъ сердець, котри̂ ты зъ такою самою гордостію можешь зыскати; якъ звѣришь ся менѣ зъ любвою до якои иншои, то я буду тобѣ найправдивѣйшою, найгорячѣйшою и найвѣрнѣйшою приятелькою.
Обоє замовкли, а Рожа закрыла своє лице и дала сльозамъ волю. Гаррі все ще тримавъ єи за руку.
— А твоя причина яка, Роже? — зачавъ о̂нъ вко̂нци тихимъ голосомъ. — Чи можу знати причину, що спонукує тебе до такого рѣшеня?
— Ты маєшь право питатись о причину, — о̂дповѣла Рожа — але нѣчого такого не зможешь сказати, що бы змѣнила моє рѣшенье. Се мо̂й обовязокъ и я мушу єго виконати, обовязокъ супротивъ иншихъ и супротивъ себе самои.
— Себе самои?
— Такъ, Гаррі, супротивъ себе самои. Я сирота безъ маєтку, зъ плямою на имени, не зможу передъ свѣтомъ доказати, що я не зъ низькихъ причинъ скорыстала зъ твоєи першои любови и причепилась, якъ тягаръ оловяный, до всѣхъ твоихъ надѣй и пляно̂въ. Се мо̂й обовязокъ и супротивъ тебе и твоєи родины и я мушу перестерегти тебе, щобы ты въ порывѣ свого благородного серця не ставивъ собѣ такои перепоны до дальшого поступу.— Єсли твоя прихильно̂сть годить ся зъ твоимъ почутьемъ обовязку, — зачавъ Гаррі.
— Коли-жь такъ не єсть, — перервала єго Рожа и сильно почервонѣла.
— То ты любишь мене? — спытавъ Гаррі. — Скажи, Роже, скажи лишь се и зроби, щобъ розчарованье моє не було го̂рке!
— Єсли бы я могла не дати причины до тяжкого терпѣня тому, котрого люблю, то я бы — о̂дповѣла Рожа —
— То ты бы приняла заяву моєи любови зовсѣмъ инакше? — перервавъ Гаррі въ найбо̂льшо̂й нетерпеливости. — Роже, не скрывай хочь сего передо мною!
— Отже такъ, — сказала дѣвчина. — Але — додала она, вырываючи свою руку зъ єго, — по що вести дальше таку розмову? Хочь и радо̂стно менѣ о̂дъ неи, але й болить мене она тяжко. Бо вже-жь, то буде все для мене о̂драдою, що ты мене и колись будешь такъ само поважати и любити, якъ теперь, а кождый новый тріюмфъ, якій ты въ житю здобудешь, додасть менѣ новои силы и вытревалости. Будь здоровъ, Гаррі! бо такими мы вже нѣколи не можемо бачитись, хочь бы впрочо̂мъ жили мы зъ собою въ найкрасшо̂й, найсердечнѣйшо̂й згодѣ. Нехай тобѣ щастить ся при всѣмъ! благословеня хоче моє щире и вѣрне серце выпросити для тебе зво̂дтамъ, де правда панує и все єсть правдою.
— Ще словечко, Роже, — сказавъ Гаррі. — Яка дѣйстна, правдива твоя причина? Скажи менѣ єи!
— Твоя будучно̂сть свѣтла, — о̂дповѣла она певно. — Ждуть на тебе всяки̂ почести, до чого може тобѣ помогти и значний талантъ и вплывъ свояко̂въ та знакомыхъ. Але твои свояки и прихильники горди̂, а я не хочу анѣ мѣжь нихъ пхати ся та зневажати матѣрь, що дала менѣ житье, анѣ сынова панѣ, що менѣ ро̂дну матѣрь заступила, принести нечесть або стати причиною, що надѣѣ єго и выгляды пропали-бъ. Словомъ, — говорила она о̂двертаючись такъ, якъ бы певно̂сть опускала єи, — єсть пляма на моѣмъ имени, якъ се въ свѣтѣ невиннымъ неразъ лучає ся. Ся пляма не смѣє перейти въ чужу кровь, лишь нехай вже я сама єи зношу.
— Ще, ще словечко, найдорожша Роже, — одно словечко! — окликнувъ Гаррі, кинувшись на землю передъ нею. — Єсли бы я не бувъ такъ щасливый, якъ се свѣтови здаєсь, єсли бы судьба моя була незавидна и тиха, єсли бы я бувъ бѣднымъ, хорымъ, безпомо̂чнымъ, — чи й тогды бы ты мене о̂дкинула? Чи ты вагаєшь ся, инакше рѣшити ся, черезъ моє богатство и почести?
— Не вымагай о̂дъ мене о̂дповѣди на се пытанье, — сказала Рожа. — Нѣчимъ мене не спонукаєшь, щобъ я тобѣ на се о̂дповѣла, и то несправедливо зъ твоєи стороны, то прикро.
— Єсли-бъ твоя о̂дповѣдь була така, якъ я сподѣвавъ ся, — перервавъ Гаррі дрожачу дѣвчину, — то ясне промѣнье впало бы на мою самотну дорогу и освѣтило-бъ єи передо мною. Ко̂лько ты можешь зробити однымъ коротенькимъ словомъ менѣ, що тебе люблю по надъ все! Роже, заклинаю тебе на мою горячу, вѣчну любовь, на все, що я черезъ тебе вытерпѣвъ и вытерплю по твоѣй о̂дповѣди, о̂дповѣдай менѣ на се пытанье!
— Отже добре! — о̂дповѣла она. — Єсли бы доля твоя инша була, єсли бы ты трохи, та не такъ высоко понадо̂ мною стоявъ, єсли бы я тобѣ середъ обмеженыхъ о̂дносинъ житя могла помогти, тебе потѣшити, а не стояти на перешкодѣ въ свѣтлыхъ о̂дносинахъ та затемнювати ихъ, то я бы тебе такъ не мучила. Теперь я зовсѣмъ а зовсѣмъ вдоволена и щаслива, але тогды, — признаю ся, Гаррі, — було бы моє щастье ще бо̂льше.
Живи̂ спомины давныхъ солодкихъ надѣй, яки̂ она мала ще розцвитаючою дѣвчиною, прийшли ѣй на память и принесли зъ собою сльозы, якъ се звычайно чинять давни̂ надѣѣ, коли зо̂вяли̂ стануть передъ душею. Але о̂дъ слѣзъ стало дѣвчинѣ лекше.
— Не можу перемогти своєи слабои стороны и се мене ще скрѣпляє въ моѣй постановѣ, — додала она, подаючи милому руку. — Справдѣ, Гаррі, я мушу тебе покинути!
— То прошу хочь о обѣцянку, — благавъ о̂нъ. — Позволь менѣ ще разъ въ то̂мъ роцѣ, може и небавомъ, послѣдный разъ поговорити зъ тобою о то̂мъ.
— Але не на те, щобы мене спонукати, змѣнити добре обдуману постанову, бо се на нѣчо бы не здалось, — о̂дповѣла Рожа зъ тужнымъ усмѣхомъ.
— Нѣ, — сказавъ Гаррі, — я хочу почути, якъ ты повторишь сю постанову, єсли ты єи схочешь повторити. Я хочу тобѣ у но̂гъ зложити се, що своимъ буду мо̂гъ назвати, и зовсѣмъ не противитись твоѣй постановѣ, єсли ты при нѣй останешь.
— Нехай и такъ буде, — сказала Рожа. — Се лишь ще одна неприємно̂сть бо̂льше, а по̂знѣйше може я єи лекше знесу.
Она подала єму ще разъ руку; але о̂нъ притиснувъ єи до грудей, поцѣлувавъ въ гарне чоло и выбѣгъ зъ комнаты.