Оліверъ Твістъ/30
| ◀ Глава двацять девята | Оліверъ Твістъ Глава трицята |
Глава трицять перша ▶ |
|
Оліверъ терпѣвъ не мало. До болю о̂дъ раны прилучилась сильна пропасниця въ наслѣдокъ зимна и вохкости, на яку о̂нъ бувъ выставленый по зраненю. Полежавъ ко̂лька недѣль и зачавъ помалу о̂дзыскувати здоровлье. Небавомъ мо̂гъ вже зо̂ слезами высказати ко̂лькома словами, якъ дуже о̂дчуває о̂нъ доброту обохъ прихильныхъ, милыхъ пань и якъ дуже о̂нъ бажає и сподѣває ся, выздоровѣвши, зложити можливи̂ доказы своєи вдячности, щось зробити, хочь що будь, кобы лишь имъ показати свою любовь, що серце єму наповняла, кобы лишь переконати ихъ, що знає оцѣнити доброту, що бѣдный сирота-хлопець, выратованый ними зъ нужды, або и о̂дъ смерти, бажає всѣми силами и зъ найбо̂льшою радостію служити имъ.
— Бѣдна дитина! — сказала Рожа, коли о̂нъ одного дня хотѣвъ блѣдыми устами вылепетѣти слова вдячности. — Ты будешь мати богато нагоды намъ послужити, єсли хочешь. Мы ѣдемо на село, а моя тѣтка хоче и тебе взяти зъ собою. Сельскій споко̂й, чистый воздухъ, весела и красна весна поможуть тобѣ скоро зовсѣмъ выздоровѣти, а мы тобѣ вже дамо сотки малыхъ занять, скоро вже будешь мо̂гъ де-що робити.
— Де-що робити! — сказавъ Оліверъ. — Кобы я мо̂гъ лише для васъ робити, васъ тымъ радувати, що поливавъ бы ваши цвѣты, годувавъ ваши птички, цѣлый день бѣгавъ для васъ гетъ и назадъ, що бы я за те давъ!
— Не потребуєшь за те нѣчого давати, — о̂дповѣла Рожа усмѣхаючись, бо — вже казала я тобѣ, що мы тобѣ дамо преро̂зни̂ занятя, а мене вже й тымъ дуже врадуєшь, єсли бодай половину зъ того зробишь, що обѣцюєшь.
— Урадую васъ, — яки̂-жь вы добри̂! — кликнувъ Оліверъ.
— Ты мене ще бо̂льше врадуєшь, нѣжь якъ я тобѣ се можу сказати. Я вже несказано рада, коли подумаю, що мою любу, дорогу тѣтку выбрало провидѣнье и дало ѣй выратувати хлопця зъ такъ страшного положеня, яке ты намъ описавъ. Якъ лише побачу, що єи малый выхованець вдячный ѣй за єи добродѣйно̂сть и милосердье, то я буду ще щасливѣйша, якъ ты собѣ можешь представити. Розумѣєшь мене, Оліверъ?
— Розумѣю дуже добре; але я думавъ такъ, що я теперъ невдячный.
— Супроти кого?
— Супроти того ласкавого пана и тои доброи старои панѣ, котрымъ я то̂лько добродѣйствъ завдячую, котри̂ такъ прихильно мною заняли ся. Они певно тѣшились бы, коли бы знали, якъ менѣ ту добре.
— И менѣ такъ здає ся. Панъ Льосбернъ вже прирѣкъ завезти тебе до нихъ, якъ лишь трохи подужаєшь.
— Прирѣкъ! О, я не знаю, що я зъ радости зроблю, коли ихъ знову побачу!
По яко̂мсь часѣ подужавъ Оліверъ на сто̂лько, що вже мо̂гъ одного дня выѣхати зъ дому зъ паномъ Льосберномъ у возѣ панѣ Мелі. Коли приѣхали на мо̂стъ въ Черці, поблѣдъ наразъ Оліверъ и зъ переполоху голосно крикнувъ.
— Що такого? — спытавъ докторъ живо, якъ звычайно. — Бачишь що? — чуєшь що? — болить тебе? — що такого?
— Тамъ, пане, — сказавъ Оліверъ, показуючи черезъ о̂кно воза, — тамъ той до̂мъ!
— Якій до̂мъ? Сто̂й, во̂зникъ! — Ге — що ты хочешь сказати?
— Злодѣѣ — заволѣкли мене до дому, — шепнувъ Оліверъ.
— Не може бути! Стань, во̂зникъ, стань! — крикнувъ докторъ, выскочивъ зъ воза, закимъ ще той станувъ, побѣгъ до дому, що здававъ ся пустымъ, и зачавъ скажено гримати въ дверѣ.
— До сто чорто̂въ, а то що? — спытавъ малый поганый и горбатый чоловѣкъ и отворивъ такъ нагло дверѣ, що Льосбернъ мало не впавъ черезъ поро̂гъ.
— Що? — крикнувъ докторъ, хопивши єго одразу за ковнѣръ. — Я тобѣ скажу, що? Ту ходить о крадѣжь и вло̂мъ.
— И певно ще о убійство буде розходитись, — о̂дповѣвъ холоднокровно горбунъ — єсли менѣ заразъ не дасте спокою. Чуєте?
— Чую дуже добре, — сказавъ докторъ, сильно нимъ потелепавши. — Де єсть — якъ той проклятый шибеникъ зве ся, ага, — Сайксъ, де Сайксъ?
Горбунъ глянувъ на него здивованый и лютый, вырвавсь єму зъ рукъ, засыпавъ доктора страшными проклонами и вже хотѣвъ ити до дому. Але закимъ ще змо̂гъ замкнути дверѣ, скочивъ докторъ до найблизшои комнаты, оглянувъ скоро все, але нѣчо не згоджувалось зъ описомъ Олівера.
— Що се значить ся, що вы такъ нападаєте на мо̂й до̂мъ? — спытавъ по хвили горбунъ, що остро взявъ на око доктора. — Хочете мене обо̂красти чи забити?
— Ты, старе опудало, — спытавъ и собѣ загонистый докторъ — чи ты видѣвъ, щобы хто въ то̂й цѣли злазивъ зъ кариты?
— Чого-жь вы хочете? — пытавъ дальше горбунъ. — Забирайтесь въ то̂й хвили зъ мого дому, бо пожалуєте!
— По̂йду тогды, коли менѣ схоче ся, — о̂дповѣвъ Льосбернъ, заглядаючи до другои комнаты, котра такожь зовсѣмъ не була подо̂бна до описанои Оліверомъ, — а всѣ твои заулки перешукаю.
— Такъ! — насмѣвавъ ся горбунъ. — Єсли мене шукаєте, то вже мене маєте. Я на се не мешкавъ ту, якъ божево̂льный, черезъ двацять пять лѣтъ самъ, щобъ вы зъ мене глузували. Вже вы менѣ за те о̂дпокутуєте, о, о̂дпокутуєте!
Безобразный малый демонъ зачавъ страшно и не самовито кричати, а докторъ заворкотѣвъ до себе: „Дурна исторія! Хлопець мабуть помиливъ ся!“, кинувъ єму трохи грошей и вернувъ до воза. Горбунъ ишовъ за нимъ, прозывавъ и клявъ безнастанно, а коли Льосбернъ всѣдавъ до воза и сказавъ ко̂лька сло̂въ во̂зникови, то горбунъ заглянувъ до воза и кинувъ на Олівера такимъ гнѣвнымъ, ѣдкимъ, местнымь и колючимъ поглядомъ, що малый реконвалєсцентъ не мо̂гъ черезъ довги̂ мѣсяцѣ въ день и въ ночи забути того погляду. Льосбернъ сѣвъ до воза и они поѣхала, але довго ще чули, якъ верещавъ и гнѣвавъ ся горбунъ, що зъ лютости ажь запѣнивъ ся, рвавъ на собѣ волосье, бивъ ногами о землю и — якъ здавалось — не мо̂гъ опамятатись.
— Оселъ зъ мене! — сказавъ докторъ по довшо̂мь мовчаню. — Чи ты вже знавъ се, Оліверъ?
— Нѣ, пане.
— Отже не забудь на другій разъ. Хочь бы то и бувъ сей до̂мъ — говоривъ о̂нъ дальше по ново̂мь перестанку — и хочь бы тамъ злодѣѣ були, то що-жь бы я самъ оденъ вдѣявъ? А хочь бы я и помо̂чь мавъ, то и зъ того нѣчо не выйшло бы, хиба що черезъ свою загонисто̂сть перестерѣгъ бы я ихъ, щобъ сховали ко̂нцѣ въ воду. Се бы й добре було для мене и чей бы я не бувъ вже такъ дурный, бо я впадаю въ одну лапку за другою, скоро роблю по̂дъ фатальнымъ вражѣньемъ першои хвилѣ.
Знаменитый докторъ черезъ цѣле своє житье все такъ робивъ. Въ нѣмъ панували и настроювали єго ти̂ перши̂ вражѣня, але єму нѣколи не сталось нѣчо справдѣ неприємного, бо єго таки всюды любили и поважали. Сказати правду, то теперь бувъ о̂нь ко̂лька хвиль въ зло̂мъ настрою черезъ те, що помыливъ ся въ надѣяхъ. О̂нъ думавъ, що заразъ при першо̂й лѣпшо̂й нагодѣ переконавсь о правдивости оповѣданя Олівера. Але ро̂внодушно̂сть наступила въ нѣмъ небавомъ знову, а що о̂дповѣди хлопця на єго части̂ пытаня були ясни̂, прости̂ и такъ само щиро высказани̂, якъ перше, то о̂нъ и дальше постановивъ зовсѣмъ єму вѣрити.
Оліверъ знавъ назвати улицю, де мешкавъ панъ Бравнльовъ, тому не блукали сюды и туды по улицахъ а просто поѣхали до єго дому. Коли въѣхали въ улицю, затрепетѣло серце хлопця такъ сильно, що ледви мо̂гъ о̂ддыхати. Льосбернъ казавъ єму показати до̂мъ.
— Отсей! — сказавъ живо Оліверъ, показуючи черезъ о̂кно. — Сей бѣлый до̂мъ! Ой, ѣдьмо скоро! — Менѣ здаєсь, що помру, нѣмъ доѣду. Дрожу и рады собѣ дати не можу.
— Будь терпеливый, мо̂й любый хлопче, — сказавъ Льосбернъ, поклепавши єго по плечахъ. — Побачишь небавомъ своихъ приятелѣвъ, а они врадують ся, що побачуть тебе здоровымъ и въ добро̂мъ станѣ.
— И я того сподѣваю ся, — говоривъ Оліверъ. — Они були таки̂ добри̂, таки̂ добри̂ для мене, пане!
Во̂зъ станувъ, а Оліверъ зо̂ слѣзми въ очахъ о̂дъ незмѣрнои радости и бажаня выглянувъ черезъ о̂кно. Такъ що-жь зъ того? Въ бѣло̂мъ домѣ нѣхто не мешкавъ. На картцѣ стояло написано, що можна єго вынаймити. Льосбернъ злѣзъ зъ воза, взявъ хлопця зъ собою, запукавъ въ найблизши̂ дверѣ, а коли якась дѣвчина отворила, спытавъ єи, чи знає, де обертає ся панъ Бравнльовъ, що ту въ сусѣдствѣ мешкавъ. Она не знала, побѣгла на гору довѣдатись, вернула и донесла, що Бравнльовъ продавъ сво̂й домъ зъ всѣми движимостями и передъ шести тыжднями поѣхавъ до захо̂днои Индіи. Оліверъ заломивъ руки и мало не впавъ на землю.
— Чи забравъ и свою господиню? — спытавъ Льосбернъ, помовчавши хвильку.
— Забравъ, пане. Поѣхало ихъ троє: старый панъ, господиня и приятель єго.
— Завертайте до дому, — сказавъ Льосбернъ до во̂зника — а ѣдьте такъ, щобы якъ найскорше выдобутись зъ проклятого Лондону.
— Книгарь, пане, — може вступимо до него? — обо̂звавсь наразъ Оліверъ. — Я знаю, де о̂нъ мешкає. Прошу васъ, ѣдьмо до него.
— Моя дитинко, на оденъ день вже маємо досыть розчаровань. Заѣдемо до книгаря, а тамъ певно почуємо, що о̂нъ сво̂й до̂мъ по̂дпаливъ, або втѣкъ, або померъ. Нѣ, нинѣ заразъ вернемо до Черці.
По̂дъ вражѣньемъ першои хвилѣ повторивъ сво̂й приказъ и они вернули до Черці.
Зазнане го̂рке розчарованье зажурило дуже Олівера въ пору єго щастя. Бо ко̂лько-жь то разо̂въ по̂дчасъ слабости радѣвъ о̂нъ на думку, що скаже єму панъ Бравнльовъ и панѣ Бедвінъ и що то за радо̂сть буде, якъ имъ оповѣсть, ко̂лько довгихъ днѣвъ и вечеро̂въ переживъ о̂нъ, згадуючи, що они для него зробили, а зо̂ слезами въ очахъ — о уведеню єго зъ ихъ дому. Надѣя, що очистить ся зъ по̂дозрѣня, додавала єму не въ одну лиху годину охоты до житя; а теперь они выѣхали зъ краю въ то̂мъ переконаню, що о̂нъ злодѣй и обманникъ, — въ переконаню, яке можуть мати до послѣднои годины, — и сеи думки не мо̂гъ Оліверъ легко знести, бо була за прикра.
Але обходженье єго добродѣѣвъ и приятелѣвъ зъ нимъ не змѣнилось. Коли по двохъ тыждняхъ настала гарна весняна погода, дерева зазеленѣли молодымъ, свѣжимъ листьемъ, а цвѣты зачала цвисти, приготовились они до выѣзду зъ Черці на ко̂лька мѣсяцѣвъ. Срѣбне начинье, котре збудило таку жадобу у жида, занесли въ добрый сховокъ, Джайльса и Брільса лишили стерегти до̂мъ и о̂дъѣхали на село, забравши Олівера зъ собою.
Хто змо̂гъ бы описати одушевленье и щастье, ро̂вновагу душѣ и солодкій, милый споко̂й, якого зазнававъ все ще слабый хлопець въ бальсамічно̂мъ воздусѣ, на зеленыхъ горбахъ и въ красныхъ лѣсахъ, що окружали мале село, єго нове мешканье! Хто змо̂гъ бы словами описати, якій споко̂й, яку свѣжо̂сть, яку радо̂сть вливає весна на селѣ въ серця втомленыхъ мешканцѣвъ мѣста! А и ти̂ люде, що цѣле житье провели въ тѣсныхъ людныхъ улицяхъ въ безнастанныхъ клопотахъ, що нѣколи не мали бажаня змѣнити своє положенье, що муры и камѣнье, ти̂ вузки̂ границѣ ихъ малыхъ щоденныхъ прогульокъ, майже зачали любити — и ти̂ люде, якъ звѣстно, ради̂ бодай на хвилю глянути въ лице природы, коли вже зближає ся година ихъ смерти. Далеко о̂дъ мѣсця ихъ труду, болю и радости, они — якъ здаєсь — молоднѣють, вышукуючи день въ день зелени̂, сонѣчни̂ мѣсця, а коли лишь дивлять ся на синє небо, на луги, цвѣтами засѣяни̂ и на блыскучій пото̂къ, то вже чують, якъ буде въ небѣ. Се осолоджує имъ послѣдни̂ хвилѣ и они сходять до могилъ, якъ заходяче сонце, те сонце, на котрого захо̂дъ они зъ такимъ одушевленьемъ дивились зо̂ своєи само̂тнои, тихои комнатки. Спомины, выкликани̂ споко̂йными, сельскими сценами, не суть зъ того свѣта, то не свѣтови̂ думки або надѣѣ. Солодкій, лаго̂дный вплывъ тыхъ спомино̂въ може васъ навчити — звивати свѣжи̂ вѣнцѣ на гробы дорогихъ нашихъ осо̂бъ, очищувати наши̂ серця, а проганяти и нѣвечити всяку давну ненависть и неприязнь. Черезъ те все и въ менше образованыхъ умахъ повстає якась непевна, неозначена свѣдомо̂сть, що подо̂бныхъ чувствъ зазнали колись въ далеко̂й вже минувшости. Свѣдомо̂сть ся будить поважну задуму о далеко̂й будучности, пригнетає и нѣвечить гордо̂сть и свѣтови̂ гадки.
Положенье села, де они удали ся, було дуже миле, а Оліверови здавалось, мовь бы зачавъ на-ново жити, бо о̂нъ провѣвъ днѣ свого житя о̂дъ самой дитины въ тѣсныхъ, а часто брудныхъ улицяхъ и комнатахъ, середъ гамору и натовпу. Рожѣ и жимолость вкрывали стѣны домика єго приятелѣвъ, пнѣ деревъ обросли блющемъ, а огородови̂ цвѣты наповняли воздухъ чудовыми запахами. Заразъ коло дому було маленьке кладовище, не заповнене высокими, немилыми памятниками, але скромными могилками, вкрытыми травою и мохомъ, въ котрыхъ спочивали по трудахъ батьки села. Оліверъ ходивъ часто на кладовище и згадуючи незамѣтный гро̂бъ своєи матери, сѣдавъ неразъ на землю и плакавъ нишкомъ. Але якъ пото̂мъ по̂днѣсъ очи на чисте, синє небо надъ собою, то здавалось єму, що она не спочиває въ могилѣ, але тамъ, де мешкають всѣ щасливи̂, и о̂нъ плакавъ знову за нею, але вже безъ болю.
Красный бувъ то и щасливый часъ. Днѣ минали споко̂йно и весело, а вечеры не наводили анѣ страху, анѣ журбы, анѣ туги въ сумно̂й вязници, анѣ повертаючихъ злодѣѣвъ, лише солодки̂, упоюючи̂ гадки. Що рана ходивъ Оліверъ до срѣбноволосого старця, що мешкавъ коло самои маленькои церковцѣ, а той вчивъ єго читати й писати и говоривъ зъ нимъ такъ ласкаво и такъ дуже занимавъ ся нимъ, що Оліверъ не мавъ вже и способу, яку бы то нову радо̂сть справити старцеви. Иншою порою гулявъ о̂нъ зъ панею Мелі и Рожею, уважавъ на ихъ розмову, або сидѣвъ зъ ними въ тѣни, слухавъ, якъ молодша панѣ читала, и не мо̂гъ наслухатись. Инодѣ пильно учивъ ся лєкціи на другій день, въ мало̂й комнатцѣ, котрои о̂кна выходили на огородъ. А коли надо̂йшовъ вечѣръ, выходивъ знову зъ дамами и бувъ незмѣрно щасливый, коли мо̂гъ найти яку цвѣтку, що була имъ до вподобы, або коли они що забули, а єму казали принести. Якъ вже смеркло, то Рожа сѣдала звычайно до фортепяна и грала або спѣвала давну пѣсню, яку єи тѣтка любила, а Оліверъ сѣдавъ тогды коло о̂кна и слухавъ милого голосу, а слезы тужнои радости капали єму зъ очей и збѣгали по лици на землю.
Якъ зовсѣмъ инакше проводивъ о̂нъ недѣлю! О̂нъ нѣколи не переживавъ такихъ днѣвъ. И що се за гарный бувъ день, хочь и подо̂бный до другихъ въ то̂мъ щасливо̂мъ часѣ! Рано ходили до малои церковцѣ. Передъ о̂кнами шелестѣло о̂дъ вѣтру зелене листье. Птички цвѣрѣнькали, а низькими дверми входивъ до середины чистый, здоровый воздухъ. Бѣдни̂ селяне являлись въ чисто̂й одежи и такъ побожно клякали при своихъ молитвахъ, що для нихъ очевидно богослуженье було радостію, а не тяжкимъ обовязкомъ. А хочь спѣвъ бувъ ще менше, якъ гарный, то таки походивъ о̂нъ зъ серця, а бодай Оліверови здававъ ся о̂нъ далеко звучнѣйшимъ, якъ всѣ церковни̂ музики, котри̂ чувъ въ своѣмъ житю. Пото̂мъ зновъ ишли на прохо̂дъ, якъ звычайно, звидѣли неодну чисту хату селяньску, а вечеромъ читавъ Оліверъ ко̂лька уступо̂въ зъ бібліи, котри̂ єму въ тыждни пояснено, и о̂нъ чувъ при то̂мъ таку гордо̂сть и радо̂сть, якъ бы самъ бувъ священикомъ.
На другій день о шесто̂й годинѣ вже встававъ, выходивъ проходити ся по поляхъ и складавъ китицѣ зъ дикихъ цвѣто̂въ, котри ставивъ звычайно на сто̂лъ до снѣдань. Такожь приносивъ зъ собою свѣжои бабки для птиць Рожѣ до дому, а якъ вже ихъ нагодувавъ, то высылали єго майже що дня зъ якоюсь милостинею на село, або щось робити до городу, де о̂нъ по̂дъ проводомъ огородника працювавъ дуже пильно, поки не являлась Рожа и приязнымъ усмѣхомъ та похвалами нагороджувала єго.
Такъ минуло три мѣсяцѣ, — три мѣсяцѣ, котри̂ въ житю дуже щасливыхъ людей названо бы красными, але для Олівера по неспоко̂йныхъ, сумныхъ дняхъ бувъ то правдивый райскій часъ. При найчистѣйшо̂й и найблагороднѣйшо̂й любвѣ и великодушности зъ одного боку, а при дѣйстно найсердечнѣйшо̂й и найгорячѣйшо̂й вдячности зъ другого боку, зовсѣмъ не було дивно, що Оліверъ при ко̂нци сего короткого часу чувъ ся у старои дамы и єи кро̂внои, якъ у себе дома, и що обѣ дамы радувались и горди̂ були нимъ. О̂нъ о̂дплачувавъ имъ за се горячимъ привязаньемъ свого молодого и чуткого серця.