Оліверъ Твістъ/2
◀ Глава перша | Оліверъ Твістъ Глава друга |
Глава третя ▶ |
|
За першихъ десять мѣсяцѣвъ „выкормлено“ Олівера Твіста, а пото̂мъ о̂ддали єго до філіи дому убогихъ, о̂ддаленои три милѣ. Двацять до трицять другихъ такихъ малыхъ переступнико̂въ закона о убогихъ выховувалось ту по̂дъ материньскимъ наглядомъ старшои женщины, котра до̂ставала на кождого по по̂восьма пенса тыжднево и мали̂ росли анѣ занадто добре живлени̂, анѣ надто тепло одягани̂, анѣ пещени̂. По̂восьма пенса — то було досыть, але старуха була розумна и досвѣдна. Она знала, якъ легко дѣти могли бы перетяжити жолудокъ, знала, що́ для нихъ добре, але ще лучше знала, що́ добре для неи самои. Длятого она лишала значну часть для себе, въ найглубшо̂й глубинѣ вынаходила ще глубшу, и тымъ доказала, що докладно зглубила експеріментальну фільософію.
Кождый знає исторію о иншо̂мъ експеріментально̂мъ фільософѣ, котрый поставивъ славну теорію, що ко̂нь може жити безъ ѣды. Сю свою теорію выказавъ такъ знаменито, що въ живленю свого власного коня довѣвъ нарештѣ до одного стебла соломы на день, и безъ сумнѣву зробивъ бы бувъ зъ него незвычайно быстре, дуже и нѣчо не ѣдяче звѣря, коли бъ оно на двадцять и чотири годинъ передъ днемъ свого цѣлковитого посту не було погибло. Наша старуха дуже часто примѣняла ту саму систему до дѣтей заведеня зъ подо̂бнымъ нещастьемъ, бо якъ-разъ коли вже зъ великимъ трудомъ довела до того, що дѣти при найменшо̂й ско̂лькости ѣды могли жити, — тогдѣ немало зъ нихъ изъ студени або голоду, потовченя або попареня умирало, переносились на той свѣтъ до своихъ батько̂въ, котрыхъ за житя не знали.
Часомъ директоры заряджували неприємни̂ слѣдства, або присяжни̂ ставили прикри̂ допыты, та все була противъ того оборона въ свѣдоцтвѣ лѣкаря и сторожа. Першій за кождый разъ поровъ тѣло и въ серединѣ не находивъ нѣчого (розумѣє ся само собою), а сторожь присягавъ усе такъ, якъ зарядови було приємно, и тымъ дававъ доказы великого самопожертвованя и щирости. Въ ряды-годы навѣдувавъ ся на філію и цѣлый центральный зарядъ, а днемъ попередъ посылавъ сторожа, щобы заповѣвъ ревізію. Дѣти выглядали тогдѣ все добре и чисто, а чого-жь можна було бо̂льше бажати?
Оліверъ Твістъ въ осьми̂ роковины уродженя бувъ блѣдою, слабосильною, невеличкою дитиною, але духъ въ нѣмъ бувъ здоровый и сильный та й, завдяки строго̂й дієтѣ заведеня, мавъ доволѣ простору розширювати ся. День своихъ уродинъ празнувавъ Оліверъ въ комо̂рцѣ на углье, котру по споро̂й пайцѣ ударо̂въ призначили єму за те, що о̂дваживъ ся бути голоднымъ, — ажь наразъ добросердечна панѣ Маннъ побачила, що сторожь панъ Бумбль наближає ся до фо̂рты о̂дъ огорода, и немало злякала ся.
— Охъ, Боже! то вы, пане Бумбль? — окликнула она кро̂зь о̂кно, нѣбы-то дуже урадувана. — Сузанно, принеси но заразъ Олівера, та й тамтыхъ двохъ хлопцѣвъ и прихари вхъ… Охъ, якъ довго вы не показувались, пане Бумбль!
Але панъ Бумбль лютивъ ся дуже, що о̂нъ, урядникъ, мусить такъ довго ждати, заки отворять браму, тымъ бо̂льше, коли приходить въ справахъ заведеня. Але панѣ Маннъ знала вже солодкими словечками та сильнымъ напиткомъ приборкати єго такъ, що о̂нъ по коротенько̂мъ о̂дмаганю принявъ чарочку. Тогдѣ приступивъ до орудки.
— Правда, панѣ Маннъ, що Оліверъ Твістъ сегодня ско̂нчивъ якъ-разъ во̂сѣмь лѣтъ?
— Люба дитина! нехай єго Богъ благословить! — перебила панѣ Маннъ и почала запаскою отирати очи.
Панъ Бумбль вѣвъ дальше:
— Мимо обѣцяныхъ десять фунто̂въ штерлінґо̂въ нагороды, потому двацять фунто̂въ, мимо надлюдскихъ заходо̂въ заряду, не були мы въ силѣ розвѣдати ся анѣ хто єго батько, анѣ про мѣсце побуту, имя або станъ матери.
— А якъ же то стало ся, що о̂нъ має про̂звище? — спытала панѣ-господиня.
Сторожь вказавъ палцемъ на груди и о̂дказавъ:
— То я єму вынайшовъ!
— Вы пане Бумбль?
— Я, панѣ. Мы называємо нашихъ знайдо̂въ по̂сля азбуки. Послѣдному до̂стало ся „С“ — я назвавъ єго: Свубль. Сему припало „Т“ — отъ и Твістъ. О, я маю про̂звища въ запасѣ о̂дъ „A“ до „V“. А ско̂нчу до послѣднои, то зачинаю зновъ зъ ко̂нця.
— Справдѣ, яки̂ вы учени̂, пане Бумбль!
— Ну… Але досыть о то̂мъ. Оліверъ уже теперь за старый тутъ лишати ся, тожь коллеґія постановила взяти єго зъ-во̂дси назадъ. Я самъ прийшовъ по него. Де о̂нъ?
Панѣ Маннъ выбѣгла, а за хвилю вернула зъ Оліверомъ, котрого за той часъ вымыли и приодягнули.— Поклонись панови, Олівере! — сказала.
Оліверъ низенько поклонивъ ся сторожеви, що́ сидѣвъ на крѣслѣ, и єго трикутному капелюхови на столѣ.
— Олівере, по̂дешь зо̂ мною? — занытавъ єго поважно Бумбль.
Оліверъ хотѣвъ о̂дповѣсти, що о̂нъ якъ найрадше по̂йшовъ бы зъ во̂дси зъ кимъ-небудь, але припадкомъ по̂днявъ очи на паню Маннъ, котра станула за крѣсломъ сторожа и гро̂зно нахмурена накивувала кулакомъ. О̂нъ знавъ дуже добре, що се значить.
— А она по̂йде такожь зъ нами? — запытавъ Оліверъ.
— Нѣ, того не може бути, — о̂дрѣкъ Бумбль, — але она часомъ буде тебе о̂двѣдувати.
Ся вѣсть не була великою о̂драдою для хлопця. Та, мимо молодыхъ лѣтъ, мавъ на то̂лько розуму — удавати, мовь-бы єму прикро приходилось сей до̂мъ опускати. А й безъ того за-для голоду та недавныхъ побоѣвъ до слѣзъ було єму дуже близенько. Панѣ Маннъ обняла єго ко̂лькома наворотами и дала єму — а того о̂нъ найбо̂льше потребувавъ — здоровый кусокъ хлѣба зъ масломъ, щобы зайшовъ на мѣсце не голодный.
Зъ кускомъ хлѣба въ рукахъ покидавъ Оліверъ то мѣсце, де нѣ одинъ промѣнь ласкавого погляду не освѣтивъ темрявы першихъ єго дитячихъ лѣтъ. А однако о̂нъ розплакавъ ся зъ дѣточого жалю, коли ворота за нимъ зачинились. Лишавъ же-жь о̂нъ своихъ товаришѣвъ недолѣ, одинокихъ друго̂въ, якихъ зазнавъ въ житю, и першій разъ, о̂дъ коли пробудила ся въ нѣмъ свѣдомо̂сть, почувъ свою самотно̂сть, сиро̂тство на широко̂мъ свѣтѣ.
Прийшли до дому убогихъ. Бумбль ввѣвъ Олівера до великои побѣленои комнаты, де якъ-разъ о̂дбувалось засѣданье. За столомъ сидѣло во̂сьмохъ до десятьохъ товстыхъ пано̂въ. Найгрубшій панъ зъ округлымъ, червонымъ лицемъ, — о̂нъ проводивъ засѣданю, — почавъ переслуханье:
— Якъ ты зовешь ся, хлопче?
Побачивши такъ богато пано̂въ, Оліверъ залякавъ ся до безпамяти. Бумбль старавъ ся оживити єго здоровымъ штовханомъ палицею. Хлопчина почавъ плакати о̂дповѣдавъ тихо и поволи. Щобы єму привернути о̂двагу, уживъ оденъ панъ, въ бѣло̂й камизольцѣ, знаменитого способу: назвавъ єго дурнемъ.
— Хлопче, — обо̂звавъ ся проводячій, — слухай, що я тобѣ буду казати. Ты чей знаєшь, що ты сирота?
— А що то таке, пане? — запытавъ нещастный Оліверъ.
— Не дурный же хлопець? Я заразъ по̂знавъ, — вповѣвъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Але чей-же знаєшь, — заговоривъ зновъ прово̂дничій до Олівера, — що въ тебе нема нѣ батька нѣ матери, та що тебе выховавъ до̂мъ для убогихъ?
— Знаю, — о̂дповѣвъ Оліверъ плачучи го̂рко.
— Чого-жь ты ревешь? — запытавъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
Оно й справдѣ було дуже дивно, що Оліверъ плакавъ.
— Сподѣваюсь, що ты кождого вечера мовишь молитву, — вмѣшавъ ся иншій панъ грубо, — и молишь ся за тыхъ, котри̂ тобѣ дають ѣсти и про тебе дбають?
— Молюсь, пане! — прошептавъ Оліверъ.
— Мы казали тебе привести сюды на то, щобы ты учивъ ся якого користного ремесла, — сказавъ прово̂дничій. — Завтра о шесто̂й годинѣ рано почнешь скубти клоче.Пото̂мъ вывели Олівера и о̂нъ хлипавъ доти, доки не заснувъ. На щастье для него, якъ-разъ недавно передъ тымъ о̂дкрыла коллєґія, що за богато люнѣхо̂въ, спосо̂бныхъ до роботы и заро̂бку, уважає собѣ до̂мъ убогихъ за якійсь рай, и длятого выдала розпорядокъ — спинити наплывъ убогихъ. Не смѣло бути въ заведеню нѣякихъ выбаго̂въ, розлучували супруго̂въ одно о̂дъ одного, о̂ддѣлювали родичѣвъ о̂дъ дѣтей и таке инше.
Хата, въ котро̂й ѣли хлопцѣ, подобала на кухню, а начальникъ кухнѣ роздѣлявъ имъ зъ мосяжного ко̂тла порціи о̂всянои юшки, кождому повне горня, и нѣчого бо̂льше, — хаба въ недѣлю и свята додавали ще по невеличкому кусникови хлѣба. Горнятъ не треба було мыти нѣколи, бо хлопцѣ чистили ихъ усе ложками доти, доки не стали чисти̂, та ще й облизували ложки та пальцѣ. У дѣтей бував завсѣгды дуже добрый апетитъ. Оліверъ и єго товаришѣ выдержали три мѣсяцѣ голодову дієту, але довше вже не були въ силѣ. Оденъ хлопець, на свои лѣта дуже великій, сынъ бувшого кухаря, сказавъ иншимъ, що єсли не до̂стане що днины по два горнята юшки, то не ручить, чи за коротшій або довшій часъ не зъѣсть свого товарища, що спавъ коло него, малого слабосилого хлопчину. Єго очи блукали дико, мовь у збожеволѣлого. Зголоджени̂ хлопцѣ повѣрили, зо̂брались на нараду и постановили тягнути льосъ, хто по вечери має по̂йти до начальника кухнѣ и просити о бо̂льше. Льосъ выпавъ на Олівера Твіста.
Надо̂йшовъ вечеръ. Начальникъ кухнѣ станувъ коло ко̂тла, роздавъ юшку, и почала ся широка молитва надъ вузонькою стравою. Страва зникла въ мѣть, и дѣти почали щось шептати мѣжь собою, кивати на Олівера, а ти̂, що сидѣли коло него, стали єго поштовхувати. Голодъ казавъ єму забути на всѣ сумнѣвы и огляды. Вставъ, приступивъ зъ тарѣлкою и ложкою до начальника кухнѣ и, очевидно зъ страхомъ, сказавъ:
— Выбачте, пане, я бы просивъ ще троха…
Товстый, червонопикій начальникъ кухнѣ поблѣдъ, вытрѣщивъ очи на малого бунто̂вника, мовь заголомшеный зъ дива, ажь мусѣвъ тримати ся ко̂тла. Оліверъ повторивъ ще разъ свою просьбу, трясучись зъ боязни. Теперь начальникъ кухнѣ прийшовъ уже до себе, луснувъ хлопця ложкою по головѣ и голосно закликавъ сторожа.
Якъ-разъ було тогдѣ засѣданье коллеґіи и Бумбль, незвычайно зворушеный, здавъ панамъ справу: Оліверъ Твістъ зажадавъ бо̂льше.
Коллеґія обурилась.
— Мы мабуть зле зрозумѣли, — заговоривъ панъ Лямкинъ, — якъ то? кажете: о̂нъ зажадавъ, зъѣвши свою приписану порцію?
Бумбль потвердивъ.
— Згадаєте моє слово, панове, той хлопчиско колись повисне, — обо̂звавъ ся панъ въ бѣло̂й камізоли.
Панове о̂дбули дуже поважну нараду, а наслѣдкомъ єи було, що Олівера треба замкнути, а о̂дтакъ оголосити нагороду пять фунто̂въ для того, хто бы взявъ собѣ Олівера Твіста. Иншими словами: хто-будь, хто потребувавъ хлопця або побѣгайка до якого-небудь ремѣсла або занятя, мо̂гъ взяти собѣ Олівера Твіста.