Оліверъ Твістъ
Кароль Дікенсъ
Глава дванацята
Льво̂въ: Накладом редакціи «Дѣла», 1891
 
ГЛАВА ДВАНАЦЯТА.
Оліверъ має таку добру опѣку, якои не зазнавъ ще нѣколи въ житю.
 

Во̂зъ задержавъ ся на яко̂йсь затишно̂й улици передъ поряднымъ домомъ, недалеко Пентонвілля. Панъ Бравнльовъ казавъ сейчасъ занести Олівера до ло̂жка и почавъ такъ дбати о хлопця, що єго ревно̂сть границь не мала. Єго пестѣй попавъ въ сильну горячку и ажь по во̂сьмохъ дняхъ прокинувъ ся — якъ єму здавало ся — зъ довгого та неспоко̂йного сну.

— Де я? — запытавъ о̂нъ слабымъ голосомъ. — Хто принѣсъ мене сюды?

Занавѣса єго ло̂жка скоро о̂дсунула ся и старенька панѣ, чисто одягнена, приязна якъ мати, нахилила ся надъ нимъ и сказала:

— Тихо, мо̂й сынку. Тобѣ не можна говорити, а то знову захоруєшь. Бо ты вже одною ногою бувъ на тамто̂мъ свѣтѣ. Будь-же споко̂йный и не рушай ся!

При то̂мъ дивила ся она на него такъ приязно та ласкаво и о̂дгорнула єму такъ нѣжно волосье зъ чола, що Оліверъ не мо̂гъ вздержатись, щобы не покласти своєи змарнѣлои руки на єи руку та не прошептати, хочь и незрозумѣло, зо̂ зворушеня ко̂лька сло̂въ подяки.

— Люба дитина! — сказала она зо̂ сльозами въ очахъ. — Якъ-бы то тѣшала ся єго мати, если-бы такъ якъ я при нѣмъ сидѣла та дивила ся на него.

— Може она й дивить ся на мене — прошептавъ Оліверъ и заломавъ руки. — Може она сидѣла коло мене. Менѣ такъ здає ся, що она ту була.

— То горячка, моя дитино — завважала панѣ Бедвінъ.

— Може бути, — сказавъ Оліверъ задумчиво — небо дуже далеко, а небо̂щикамъ тамъ дуже добре; де-жь бы они хотѣли о̂двѣдати бѣдного, недужого хлопця въ ло̂жку? Але єсли мама знала, що я бувъ хорымъ, то певно пожалѣла мене, бо передъ смертію сама дуже була хора. Але — она мабуть нѣчого не знає о менѣ, бо єсли-бы була видѣла, якъ я падавъ, дуже була-бы засмутила ся; а я видѣвъ єи у снѣ завсѣгды веселою и вдоволеною.

Панѣ Бедвінъ втерла собѣ очи, дала Оліверови напитись и упо̂мнула єще разъ, щобы тихо лежавъ, а то занедужає зновъ. И о̂нъ замовчавъ разъ тому, що хотѣвъ бути послушнымъ добро̂й пани, а друге, що зовсѣмъ бувъ змученый бесѣдою. О̂нъ заснувъ. Коли пробудивъ ся, побачивъ коло ло̂жка якогось пана, що тримавъ єго за живчикъ.

— Правда, дитино, що тобѣ вже лѣпше? — запытавъ сей панъ.

— Правда, дякую вамъ — о̂дповѣвъ Оліверъ.

— Я знавъ се. Теперь ты голоденъ, правда?

— Нѣ, пане.

— Гмъ! такъ зовсѣмъ природно. Ты справдѣ не можешь чути голоду. О̂нъ не голоденъ, панѣ Бедвінъ, — сказавъ панъ зъ дуже поважнымъ лицемъ.

Панѣ Бедвінъ склонила зъ поважаньемъ голову якъ-бы хотѣла сказати, що уважає лѣкаря за свѣтлого человѣка. По лѣкари можна було по̂знати, що о̂нъ думає о собѣ такъ само.

— Ты змученый, хлопче, правда? — спытавъ о̂нъ зновъ.

— Нѣ пане.

— Нѣ? — повторивъ лѣкарь. — А, то тѣшить мене. Я такъ и думавъ. Але пити хочешь?

— Хочу, пане, — о̂дповѣвъ Оліверъ.

— Зовсѣмъ такъ, якъ я думавъ. То зовсѣмъ природно, панѣ Бедвінъ, що о̂нъ пити хоче. Можете єму дата трохи гербаты зъ булкою безъ масла. Не держѣть єго въ теплѣ, але уважайте, щобы не було єму и за холодно.

Панѣ Бедвінъ уклонилась и лѣкарь о̂до̂йшовъ. Оліверъ знову заснувъ, а якъ пробудивъ ся, то вже було коло дванайцятои годины. Панѣ Бедвінъ сказала єму: добрано̂чь и выйшла, лишивши при нѣмъ иншу бабусю, котра принесла зъ собою завинену малу книжку до моленя и великій но̂чный чѣпець. Она сѣла коло печи и скоро заснула.

Оліверъ не спавъ якійсь часъ. Хату залягла велика тишина. Коли о̂нъ згадавъ, що смерть кружила надъ єго ло̂жкомъ черезъ то̂лько днѣвъ и ночей и коли подумавъ, що въ то̂й комнатѣ журились и сумували черезъ него, то ставъ горячо молити ся. О̂дтакъ заснувъ о̂нъ тымъ крѣпкимъ сномъ, якимъ спить са въ споко̂йный часъ по перебутыхъ терпѣняхъ.

А пробудившись зъ такого сну, стає чоловѣкови жаль за нимъ. Єсли-бы то була смерть, то хто жь бы хотѣвъ будитись до житя тяжкого и непевного, щобы бѣдувати теперь и журити ся на будуче, а що найго̂рше — тямити та згадувати сумну минувшо̂сть.

Бувъ вже ясный день, якъ Оліверъ прокинувъ ся. О̂нъ чувъ ся веселымъ и жвавымъ, криза проминула, о̂нъ належавъ звовъ до свѣта.

По трехъ дняхъ мо̂гъ о̂нъ вже сидѣти на крѣслѣ зъ поручами обложеный зо̂ всѣхъ боко̂въ подушками. Панѣ Бедвінъ казала занести єго до своєи малои комнаты, сѣла собѣ зъ нимъ коло печи и заплакала зъ утѣхи.

— Вы дуже добри̂ для мене, панѣ, — сказавъ Оліверъ.

Она не хотѣла того й слухати, и сквапно почала приготовляти для него о̂дповѣдне снѣданье. На стѣнѣ противъ Олівера висѣвъ портретъ. О̂нъ вдививъ ся въ него уважно. Она се завважала.

— Ты любишь образы, мо̂й любчику?

— Я мало видѣвъ образо̂въ… Але яке красне и миле лице тои дамы!

— Е, малярѣ завсѣгды роблять дамы красшиши, якъ суть, бо инакше не мали бы роботы. Человѣкъ, що вынайшовъ прирядъ фотоґрафічный, повиненъ бувъ знати, що не богато буде мати зыску, бо прирядъ сей занадто ретельный.

Она засмѣялась, але Оліверъ запытавъ поважно:

— Хто то намальованый на то̂мъ образѣ?

— Я сама не знаю, моя дитино. Се певно хтось такій, кого мы обоє не знаємо. Але тобѣ — виджу — дуже подобавъ ся образъ?

— Ахъ, то дуже красный образъ! — о̂дповѣвъ Оліверъ.

— Але чей тебе не лякає? — спытала здивована панѣ Бедвінъ, бо завважала, що Оліверъ дивить ся на портретъ зъ якимось жахомъ.

— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣвъ о̂нъ скоро — але єи очи таки̂ сумни̂ и менѣ здає ся, що дивлять ся якъ-разъ на мене ту, де сиджу. Менѣ ажь серце бьє ся; портретъ наче живый и хоче менѣ щось сказати, а не може…

— Господи! — скрикнула налякана панѣ Бедвінъ. — Не говори такъ, сынку. Ты ще мабуть дуже слабый, маєшь горячку. Такъ, такъ, теперь вже не будешь єго видѣти.

Зъ тыми словами обернула она крѣсло зъ Оліверомъ въ противну сторону. Але о̂нъ видѣвъ въ духу образъ такъ само, мовь-бы дививъ ся на него. Однакожь не хотѣвъ непокоити бо̂льше доброи старушки и засмѣявъ ся приязно до неи, коли принесла єму поливку и булку. Що йно ложку взявъ о̂нъ до устъ, якъ надо̂йшовъ панъ Бравнльовъ.

Оліверъ выглядавъ ще дуже блѣдо и бувъ незвычайно марный. О̂нъ силувавъ ся встати, щобы подякувати свому добродѣєви, але не мо̂гъ навѣть по̂двести ся. Старцеви стали въ очахъ сльозы.

— Бѣдна дитина, бѣдна дитина! — проговоривъ о̂нъ. — Якъ же тобѣ нинѣ, мо̂й сынку?

— О дуже добро — сказавъ Оліверъ — и я вамъ дуже вдячный за вашу доброту.

— Добра дитина! — сказавъ добродѣй Олівера, запытавъ паню Бедвінъ, що давала єму ѣсти, и сказавъ:

— Етъ, що то поливка. Ко̂лька склянокъ доброго вина лѣпше бы єму смакували. Правда, Томъ?

— Я, пане, зову ся Оліверъ — сказавъ хлопець дуже здивовавный.

— Якъ? Оліверъ? Оліверъ Вайтъ?

— Нѣ, пане, Твістъ — Оліверъ Твістъ.

— Дивне про̂звище… А чому-жь ты сказавъ судьѣ, що зовешь ся Вайтъ?

— Я зовсѣмъ не говоривъ єму того — о̂дповѣвъ Оліверъ, здивованый ще бо̂льше.

Се такъ не подобало на правду, що старый панъ глянувъ на него трохи сердито. Але не можна було не вѣрити єму, бо зъ лиця єго можна було вычитати, що правду казавъ. Бравнльовъ подумавъ, що се мусить бути якесь непорозумѣнье, и єго по̂дозрѣнье щезло, але заодно приглядавъ ся ще Оліверови и єму нагадало ся зновъ якесь знакоме лице. Оліверъ глянувъ сумно и спытавъ:

— Чи вы може гнѣваєтесь на мене, пане?

— Нѣ, нѣ — але — Господи! що се? Панѣ Бедвінъ, подивѣть-но ся!

И при то̂мъ показавъ о̂нъ на Олівера и на портретъ дамы, шо висѣвъ на стѣнѣ. Хлопець бувъ такъ подо̂бный до дамы, якъ двѣ каплѣ воды.

Оліверъ не зрозумѣвъ причины того наглого оклику свого добродѣя; о̂нъ налякавъ ся незмѣрно и — зо̂млѣвъ.