Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 2. Розділ 8

Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 2. Розділ 8

VIII.

Рися поіхала... В домі Жуків стало якось не так як було: усе стояло на своім місци; тіж стіни, таж мебель, тіж люде, не має тілько однієі Рисі — и кожному чоловікові з боку стало примітно, що виізд Рисі нагнав якийсь смуток на дім Жуків. Стара Жучиха ходила наче не своя: то вештається и суєтиться мовчки по всім хатам, то сяде знов, як скоро по смерти було мужа, під своім любимим вікном, плете чулок; пучки іі перебігають по прутках, а очи вставляться и дивлятъся кудись далеко: не на гумно вже, як колись було, не на сад, не на церкву,—ні, вони дивляться кудись висше церкви, низше неба, наче хочуть знайти ту далеку краіну, куди заіхала Рися.

Минуло тижнів шість. Од Рисі прийшло два листи: один з Відня, другий з Цюриха: писала Рися, що вона записалась в університет, що екзамен здала добре. Семен и Соня на радощах аж в долоні сплеснули; Жучиха всміхнулась, глянула на образ, перехрестилась и знов взялась за чулок.

Аж ось заголосили під ворітьми дзвінки и біля Жучишиного двору зупинилось три вози. Сім чоловік в панскому убрані війшди в дім, по-зад усіх стояв наш знаёмий Хмара.

— „Що воно за оказия?" подумала Жучиха. „Що се за гості, та ще як раз на обід... Лишенько ж мені!.. треба швидче бігти до куховаря, щоб страви стало на всіх."

Жук и собі не мало здивовався; побачивши між гістьми офицера в жандармскім убрані... Один з гостей з гербовими ґудзиками виступив наперед, підойшов до Жука и спитав:

— „Ви Семен Иванович Жук?"

— „Я," одповів Жук.

— „Я судовий слідователь, а отсе зі мною товариш прокурора, коміссар, жандармский офицер и становий; а ото останні — ваші сусіди: дворяне Хмара и Кабанець; я взяв іх за свідків... По волі начальства я мушу потрусить вас."

Жук трохи поблід. В душі ёго закипіла злість. „Порядки благоустроєного государства" підняли в ёму цілу хуртовину: він в очевидь бачив, на скілько заспокоєне в „благоустроєному государстві" житє частних людей. Як евангельский злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде „тать в нощи", так и слуги „благоустроєного государства" вриваються, коли захочуть, в дім кожного и роблять, що хочуть...

Жук пересилив себе и спокійно спитав слідователя:

— „Чого ж ви шукати-мете, трусячи мене?"

— „Законопротивних бумаг и книг."

— „Добре! шукайте!.. Тілько спершу объявіть мені, як слідує по закону: з якоі причини ви трусити-мете мене?.."

— „З волі и по приказу начальства..."

— „Се не причина —"

— „Другоі ми не знаємо..."

— „Та, коли так, то й я вас не знаю; будьте ласкаві, покажіть мені приказ начальства, щоб я завірився, що ви справді од начальства, и щоб я знав, що ви чиновники, а не хто инчий..."

— „Хто ж инчий має право трусити?" одповів слідователь.

— „Всяково буває... самі добре знаєте..."

— „Се-б то як?" перебив товариш прокурора, „се-б то ми самозванці?"

— „Я сего не кажу, я хочу запевниться, що ви не самозванці."

— „От становий и сусіди ваші Кабанець и Хмара запевнять вас, хто ми; а приказу ми вам не покажемо... не гайте нам часу, ведіть у кабинет!.."

Жук здвигнув плечима.

— „Коли по волі не хочете, ми потрусимо по неволі; поламаємо замки у вашому бюрі и потрусимо," сказав слідователь.

— „Робіть, що хочете," одповів Жук.

Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні... Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока „Про здорового и недужного чоловіка" и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. „Де печатана книжка Бока?" спитав слідователь.

— „В Москві, — хиба не бачите?" одповів Жук.

— „Гм! тут нема першого листка... може воно печаталось у Лондоні —"

— „Може," сказав сміючись Жук.

— „А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?"

Жук глянув на листи и сказав:

— „Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря."

— „А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?"

— „Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу."

— „Гм!"

Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали... переглянулись один з другим и вернули Жуку.

Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: „Знаєте," говорив жандарм, „наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять — повинні слухать."

Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить „про своі сусідскі діла".

— „Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?" сказав Хмара, лестячись до Жука.

— „Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство..."

— „Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!" Хмара перехрестився.... „А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж."

— „За що?"

— „Не знаю."

— „Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані... Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, — бо за що б Гуж доносив на мене?.."

— „У ёго вже натура така: може хотів вислужиться... отже й скріпився... так ёму й треба!.."

— „Тревайте!" перебив ёго Жук; „коли ваша правда, так я подам на Гужа жалобу, за те, що він зробив донос, и напишу, що довідався про се од вас."

— „Борони Боже!" скрикнув Хмара, підскочивши з свого місця... „Як се можна! я вам по дружбі, потайно се сказав, а ви хочете писать!.. Як се можна!.. ви мене погубите, за се мене в Сибір запроторять..."

— „От и виходить, що тут якась брехня єсть!.. Ну, та се ваше діло; а я знаю що робити, знаю, що бучу підняв не сам Гуж: без підпалу дрова не горять..."

Хмара ще раз забожився, що він не сном ні духом не причастен ні до чого, що все се Гуж скуёвдив, попрощався и поіхав.

———

Через пів року у Куликах поселився жандармский унтер-офицер. Рідкий день виймався такий, щоб він чого-небудь не за-мутився у двір, а часом и в дім до Жучихи: то рука заболить — прийде лікарства просить; то прийде позичить чорнило, або купить чого и т. и...

Далі. Частина 2. Розділ 9