Огнем і мечем/Том I/Розділ XI
| ◀ Розділ X | Огнем і мечем/Том I Розділ XI |
Розділ XII ▶ |
|
|
В хаті війскового кантарія[1], на передмістю Гассан Баша, на Сїчи, сидїло при столї двох Запорожцїв, покріпляючи ся варінкою з проса, котру черпали раз враз з деревляної дїжки, то стояла на столї. Оден старий, вже майже згрибоватїлий, був се сам кантарій, Пилип Захар, другий Антін Татарчук, отаман чигиринського куріня, сороклїтній чоловік, високий, сильний, з завзятим виразом лиця, і косими татарськими очима. Оба говорили з собою зтиха, якби зі страху, щоби їх хто не підслухав.
— Отже се сегодня? — спитав кантарій.
— От може і зараз — відповів Татарчук. — Ждуть лишень на кошового і Тугай-бея, що з самим Хмелем поїхав на Базавлук, де стоїть орда. Товариство зібрало ся вже на майданї, а курінні отамани єще перед вечором зберуть ся на раду. Нїм ніч настане, буде все відомо.
— Гм! може бути зле. — муркнув старий Пилип Захар.
— Слухай, кантарію, а ти видїв, що було письмо і до мене?
— А вжеж, щом видїв, бом сам відносив листи до кошового, а яж письменний чоловік. Знайшли коло Ляха три письма; одно до самого кошового, друге до тебе, трете до молодого Барабаша. Вже всї на Сїчи про се знають.
— А хто писав? не знаєш?
— До кошового писав князь, бо на листї була печать, а хто до вас, не знати.
— Сохрани Господи!
— Єсли тебе там явно не називають приятелем Ляхів, то нїчого не буде.
— Сохрани Господи!
— Видно, що ся почуваєш.
— Тьфу! До нїчого ся не почуваю.
— А може Кошовий всї листи скрутить, бо єму і о власний лист ходить. Було до него письмо так добре, як і до вас.
— А може.
— Але єсли ся почуваєш, то...
Ту старий кантарій єще більше знизив голос:
— Утїкай!
— Але як? і куди? — питав неспокійно Татарчук, — кошовий поставив на всїх островах сторожу, щоби ся нїхто до Ляхів не передістав і не дав знати, що ся дїє. На Базавлуцї пильнують Татари. Риба ся не перетисне, птах не перелетить.
— То сховай ся в самій Сїчи, де можеш.
— Знайдуть. Хиба ти мене сховаєш межи бочками в базарі? ти мій кревняк!
— І брата рідного не сховавбим. Боїш ся смерти, то ся впий; пяний анї почуєш.
— А може в листах нїчого нема?
— А може...
— От, біда! от, біда! — сказав Татарчук. — Не почуваю ся де нїчого. Я добрий молодець. Ляхам ворог. Але хочби і нїчого в листї не було, чорт знає, що Лях наговорить перед радою? Може мене погубити.
— То сердитий Лях; він нїчого не скаже!
— Бувєсь нинї у него?
— Був. Намастивєм єму рани дігтем; наляв горівки з попелом в горло. Буде здоровий. То сердитий Лях. Кажуть, що на Хортици нарізав Татарів як свиний, нїм єго взяли. Ти за Ляха будь спокійний.Понурий відголос кітлів, в котрі ударено на кошовім майданї, перервав дальшу розмову. Татарчук, почувши сей голос, задрожав і зірвав ся на рівні ноги. В єго лици і рухах малював ся надзвичайний неспокій.
Відголос кітлів гудїв щораз голоснїйше.
— Кличуть на раду — сказав, хапаючи устами віддих. — Сохрани Господи! Ти, Пилипе, не говори, про що я ту з тобою балакав. Сохрани Господи!
Сказавши се Татарчук вхопив дїжку з варінкою, перехилив єї обома руками до уст і пив, неначе хотїв па смерть запити ся.
— Ходїм! — сказав кантарій.
Відголос кітлів гудїв щораз дужче.
Вийшли. Передмістє Гассан Баша було віддїлене від майдану лишень валом, що оперізував властивий кіш і браму з високою баштою, на котрій було видно пащі поуставлюваних гармат. В серединї передмістя стояв дім кантарія і хати крамничних отаманів, а доокола досить широкої площі, стояли шопи, в котрих містив ся крам. Були се будівлі поскладувані з дубових колод, яких подостатком достарчала Хортиця, а пошиті ріщем і очеретом. Самі хати, не виключаючи і хати кантарія, були подібнїйші до салашів, бо лишень їх дахи зводили ся над землею. Дахи сї були чорні і пообкіпчувані, бо як в хатї палено огонь, то дим добував ся не лишень горішним отвором в дасї, але і через цїле пошитє, а тодї можна було думати, що се не хата, але купа ріща і очеретів, в котрій виробляють смолу. В хатах панувала вічна темрява, тому підтримувано в них завсїгди огонь зі смільних скалок і дубової кори. Було кількадесять крамничних шіп, і вони дїлили ся на курінні, то є становили власність поодиноких курінів, а також гостинні, в котрих в часі мира торгували деколи Татари і Волохи, одні шкірами, східними тканями, оружєм і всякого рода добичею, другі переважно вином.
В сїй хвили було на передмістю Гассан Баша більше людий як звичайно; замикано крами і шинки, і всї спішили на Сїчовий майдан, на котрім мала відбувати ся рада. Пилип Захар і Андрій Татарчук ішли разом з другими, але сей послїдний отягав ся, ішов лїниво і позволяв товпі себе випереджувати. На єго лици малював ся що раз більший несупокій. Тимчасом перейшли через міст на окопі, відтак через браму і знайшли ся на просторім обороннім майдані, окруженім сорок вісьмома великими деревляними будинками. Були се курінї, а радше курінні доми, щось в родї війскових касарень, в котрих мешкали Козаки. Сї курінї були однакової величини і чому полки брали свої назви. В однім кутї майдану находив ся радний дім. В нїм засїдали отамани під проводом кошового, а "товариство“ нараджувало ся під голим небом,висилаючи лишень депутациї до старшини, а часами здираючи ся насильно до радного дому і тероризуючи старшину.
На майданї була велика тїснота, бо кошовий отаман постягав на Сїч всї війска розпорошені по островах, ріках і лугах, отже товариство було численнїйше, як звичайно. Сонце хилило ся вже до заходу, отже завчасу запалено кільканайцять бочок зі смолою; ту і там стояли також бочки з горівкою, котрі кождий курінь мав для себе, а що додавало немало енергії нарадам. Порядку межи курінями пильнували осавули, що мали в руках грубі дубові палицї а за поясом пістолї.
Пилип Захар і Татарчук війшли просто до дому нарад, бо оден як кантарій, а другий як курінний отаман, мали право засїдати межи старшиною. В раднім домі був оден стіл, перед котрим сидїв війсковий писар. Отамани і кошовий мали свої місця під стїнами на шкірах. Але в сїй хвилї місця єще не були позанимані. Кошовий ходив великими кроками по кімнатї, а курінні, позбирані малими купками, розмовляли з тиха, перериваючи собі від часу до часу голоснїйшими проклонами. Татарчук завважав, що знакомі а навіть і приятелї удають, що єго не видять зближив ся отже зараз до молодого Барабаша, що був меньше більше в такім самім пол оженю. Иньші глядїли на них з під лоба, але молодий Барабаш не богато собі з того робив, не розуміючи добре о що ся розходить. Був се дуже гарний мущина, і відзначав ся надзвичайною силою, і сїй силї завдячрав свою ранґу курінного отамана, бо впрочім був на Сїчи славний зі своєї дурноти. Зєднало се єму призвиско Дурного Отамана і привілєй побуджувати старшину до сьміху за кождим словом.
— Почекавши трохи, тай може підемо під воду, з каменем на шиї! — шепнув єму Татарчук.
— А по що? — спитав Барабаш.
— А то не знаєш про листи?— Трястя єго матери! Чи то я писав які листи?
— Глянь лишень, як на нас з під лоба дивлять ся.
— Колиб я котрого в лоб, тоби не дивив ся, бо слїпаки би єму повилазили.
Тимчасом крики з надвору дали знати, що щось зайшло. І справдї отворили ся широко двері радного дому і до середини війшов Хмельницький з Тугай-беєм. Се їх так радісно витали.
Хмельницький війшов з булавою в руцї, яко гетьман запорожських війск. Він мав сю гідність від часу як вернув з Криму з татарською помочию. Тодї товпи вхопили єго на руки і відбивши війскову скарбницю, принесли єму булаву, хоругву і печать, які звичайно ношено перед гетьманом. Отже він немало змінив ся. Видно було, що носить в собі страшну силу цілого Запорожа. Не був се вже Хмельницький покривджений, утікаючий на Сїч через Дикі Поля, але Хмельницький гетьман, велит, месник кривд цїлих мілїонів.
Велику часть впливу, який він мав на козаків, завдячував тепер Хмельницькій татарській помочи. Було се перший раз від початку козаччини, що на Сїчи знайшов ся Татарин в роли союзника, але такі часи настали.
Розпочали ся наради. В кімнатї стало тихо, лиш з надвору доходив гамір кількатисячної товпи. Перший почав говорити Хмельницький:
— Мостиві панове! З ласки, прихильности і "дискрециї“ найяснїйшого кримського царя, пана многих народів, за позволенєм милостивого полського короля Володислава і при добрій охотї відважних запорожських війск, ми покладаючи ся на нашу невинність, ідемо, щоби пімстити наші страшні і жорстокі кривди, котрі, докисьмо могли, зносилисьмо по христіянськи, від нещирих Ляхів, комісарів старостів і економів, цїлої шляхти і Жидів. І над сими кривдами, мостиві панове, ви і цїле війско запорожське, проляли богато слїз і томусьте менї віддали булаву, щоби я тим лекше міг упімнути ся за нашою і наших війск невинностию. І я, уважаючи се за велику ласку мостивих панів, моїх добродїїв, поїхав просити о поміч, котру нам приобіцяно. Але поробивши сї приготваня, я немало засмутив ся, колим почув, що можуть межи нами бути зрадники, що входять в переговори з нещирими Ляхами і доносять їм про наші приготованя — що єслиби так було, то повинні бути укарані після волї і дискрециї мостивих панів. А ми просимо, щобисьте послухали листів, котрі ту привіз посол від нашого недруга, князя Вишневецького, який то посол приїхав радше як шпіон, щоби підглянути наші приготованя і донести про все Ляхам. Що також маєте осудити, чи єго також належить укарати, так як і тих, до котрих привіз листи, про котрі кошовий, як мій і цїлого війска вірний приятель, сейчас нас повідомив.
Хмельницький замовк; гамір з надвору зростав щораз більше, отже війсковий писар встав і почав читати насамперед княжий лист до кошового отамана, що починав ся словами: "Ми з Божої милости князь і господин на Лубнах, Хоролю, Прилуках, Гадячи і пр.“ Лист був чисто урядовий. Князь, почувши, що стягає ся війска з лугів, питав отамана, чи се правда, і просив, щоби сего занехав, зі згляду на мир в христіянських краях. А Хмельницького, колиби бунтував Сїч, то щоби видав комісарам, котрі самі про се допімнуть ся. Другий лист був від пана Ґродзїцкого рівнож до кошового отамана, третий і четвертий від Зацьвілїховського і старого черкаського полковника до Татарчука і Барабаша. В них не було нїчого такого, щоби могло кидати підозрінє на особи, до котрих були писані. Зацьвілїховський просив лишень Татарчука, щоби заопікував ся віддавцем листа, і улекшив єму все, чогоби посол зажадав.
Татарчук відітхнув.
— Що думаєте, мостиві панове, про ті листи? — запитав Хмельницький.
Козаки мовчали. Отже Хмельницький по хвили знов забрав голсс:
— Кошовий отаман наш брат і щирий приятель. Я отаманови так вірю, як власній душі, а хтоби говорив що иньшого, той хибаби сам задумував зраду. Отаман старий друг і жовнїр.
Сказавши се, приступив до кошового і з ним поцїлував ся.
— Мостиві панове! — сказав на се кошовий — я стягаю війска, а гетьман нехай провадить; що до посла, коли єго до мене прислали, то він мій, а коли так, то я вам єго дарую.
— Ви, мостиві панове депутати, поклонїть ся отаманови — сказав Хмельницький, — бо він справедливий чоловік, і ідїть сказати товариству, що єсли хто зрадник, то не він; він перший поставяв сторожу, він сам казав ловити зрадників, котріби ішли до Ляхів. Ви, панове депутация, скажіть, що він не зрадник, що він найлїшпий з нас всїх.
Панове депутация поклонили ся наперед Хмельницькому, відтак кошовому, Тугай-беєви і старшині — і вийшли з кімнати.
По хвилї радісні крики на дворі дали знати, що депутация сповнила порученє.
— Нехай жиє наш кошовий! нехай жиє кошовий! — кликали тисячні голоси з такою силою, що здавало ся, що стїни радного дому трясуть ся в своїх основах.
Рівночасно гукнули вистріли з самопалів і піщелїв.
Депутация вернула і знов забрала своє місце в кімнатї.
— Мостиві панове! — сказав Хмельницький, коли на дворі трохи притихло. — Ви мудро осудили, що кошовий отаман справедливий чоловік. Але коли отаман не зрадник, то хто зрадник? Хто має приятелїв межи Ляхами, з ким вони входять в зносини, до кого пишуть листи? кому поручають особу посла? хто зрадник?
Говорячи се, Хмельницький підносив щораз висгае свій голос, і кидав грізно очима в сторону Татарчука і молодого Барабаша, неначеби хотів на них показати. В кімнотї почав ся шепіт і кілька голосів закликало: "Барабаш і Татарчук!“ Декотрі курінні отамани почали між собою скоро нараджуватися, а межи депутациєю дали ся чути оклики: "На погибель!“
Татарчук зблїд, а молодий Барабаш почав глядїти по присутних здумілими очима. Єго лїнива думка силувала ся через якийсь час відтанути, о що єго оскаржують, аж вкінци сказав:
— Не буде собака мяса їсти!
Сказавши се, зареготав ся сьміхом ідіоти, а за ним і иньші. І нагло більша часть курінних отаманів почала реготати ся, сама не знаючи чому.
З за вікна доходили щораз голоснійші крики. Шум людської филї кріпшав з кождою хвилею.
Але Антон Татарчук встав і звернувши ся до Хмеьницького почав говорити:
— Що я вам зробив, мостивий гетьмане запорожський, що настаєте на мою смерть? В чім я ту винен? Писав до мене лист комісар Зацьвілїховський, тай що? Таж і князь писав до кошового. А чи я відобрав лист? А чи я відобрав, то щоби зробив? От пішовби до писаря і казавби собі прочитати, бо нї писати, нї читати не вмію. І ви би все знали, що є в листї. А Ляха я на очи не видїв. Отже чи я зрадник? Гей, братя Запорожцї, Татарчук ходив з вами до Криму, а як ходили на Волощину, ходив на Волощину, як ходили під Смоленьск, то ходив під Смоленьск; бив ся з вами добрими товаришами, жив з вами добрими товаришами, і кров проливав з вами, добрими молодцями, і голодом морив ся з вами, добрими молодцями, — так я не Лях, не зрадник, але Козак, ваш брат, а єсли пан гетьман настає на мою смерть, то нехай скаже, чому! Що я єму завинив? в чім показав нещирість? — А ви братя, помилуйте і судїть справедливо.
— Татарчук добрий молодець! Татарчук добрий чоловік! — відізвало ся кілька голосів.
— Ти Татарчук добрий молодець — сказав Хмельницький — і я на тебе не настаю за се, що ти мій друг і не Лях, але Козак, наш брат.
Бо колиби Лях був зрадником, то яби не смутив ся і не плакав, але коли добрий молодець зрадник, коли мій друг зрадник, то мені тяжко на серцю і жаль доброго молодця. А коли ти бував і в Кримі, і на Волощинї і під Смоленьском, то єще більший твій гріх, що ти тепер хотів зрадити перед Ляхом силу і приготованя запорожських війск. Тобі писали, щоби ти єму улекшив, чогоби він зажадав, а скажіть же мостиві панове отамани, чогоби міг Лях жадати? Чи не моєї смерти і моїх приятелїв? Чи не згуби запорожських війск? Отже ти Татарчук винен і инакше нїчого не докажеш. А до Барабаша писав єго стрий, черкаський полковник, друг Чаплїньского, друг Ляхам, що ховав у себе привілєї, щоби їх запорожське війско не дістало, і коли ся так річ має, то ви оба винні і просїть отаманів о помилуванє, і я з вами буду просити, хоч ваша вина тяжка і зрада явна.
Тимчасом з надвору доходив вже не шум і гамір, але неначе лоскіт якоїсь бурі. Товариство хотїло знати, що дїє ся в раднім домі і вислало нову депутацию.
Татарчук почув, що пропав. Зрозумів, що Хмельницький беручи ся за велике дїло, хоче на початку дати відстрашаючий примір для других, щоби здусити в зародї всяку думку про зраду. Тому, мимо того, що проти него і Барабаша було лише підозрінє, побачив, що нема ратунку. Зимний піт виступив єму на чоло, знав, що єго чекає страшна смерть зрадника, а він не хотїв єще умирати. Не зблїд би він перед шаблею, анї кулею, навіть перед палем — але така смерть, яка єго чекала, морозила єго кров, отже користаючи з хвилї тишини, яка запанувала по словах Хмельницького, закричав переразливо:
— Во імя Христа! братя отамани, други сердечні, не губіть! Не знаю, чогоби Лях від мене хотїв, спитайте єго самі. Я клену ся Христом, Сьвятою Пречистою, сьвятим Миколаєм чудотворцем, сьвятим Архистратигом Михаілом, що згубите невинну душу!
— Припровадити Ляха — закликав старий кантарій.
— Ляха сюда, Ляха! — кликали куріні отамани.
Почало ся замішанє; одні кинули ся до примежної кімнати, в котрій був замкнений вязень, щоби привести єго перед раду, другі зближали ся грізно до Татарчука і Барабаша. Перший Гладкий, отаман миргородського куріня, крикнув: "На погибель!“ Депутация повторила оклик, а Чарнота скочив до дверий і отворивши їх наостїлс, закликав до згромадженої товпи:.
— Панове товариство. Татарчук і Барабаш зрадник — па погибель їм!
Товпа відповіла страшним криком. В кімнатї счинило ся замішанє. Курінні отамани повставали зі своїх місць. Одні кричали: "Ляха! Ляха!“, другі старали ся утихомирити розрух. Втім під натиском товпи створили ся двері, товпа впала до середини і сотки рук витягнуло ся по нещасливого Татарчука і Барабаша. "Смерть Татарчукови і Барабашови. На погибель! Давайте зрадників! на майдан з ними!“ — кричали сотки голосів.
Татарчука і Барабаша вивели на майдан, на місце страти.
По випровадженю Татарчука і Барабаша в радній кімнаті знов притихло і отамани позаймали свої місця, бо з сусїдного ванкира впроваджено вязня.
Тінь падала на єго лице, огонь на коминї пригас — і в пів-сьвітлї було видно лишень високу постать, тримаючу ся просто і гордо, хоч єї руки були звязані ликами. Але Гладкий докинув скалок, і по хвили стрілила в гору ясна полумінь і осьвітила обличе вязня, що був звернений до Хмельницького.
Побачивши єго, Хмельницький дрогнув.
Вязень — був се пан Скшетуский.
Тугай-бей виплював лупини сонячника і сказав по украінськи:
— Я того Ляха знаю — він був в Кримі.— На погибель єму! — закликав Гладкий.
— На погибель! — повторив Чарнота.
Хмельницький опанував вже вражінє. Повів лишень очима по Гладкім і Чарнотї, котрі під впливом сего зору замовкли, опісля, звернрши ся до кошового, сказав:
— І я єго знаю.
— Ти звідки? — спитав кошовий Скшетуского.
— Я їхав до тебе з посольстві, кошовий отамане, коли мене напали на Хортици розбишаки і проти звичаїв, яких перестерігають навіть найдикші народи, вибили менї людий, а мене самого, не дивлячи ся на мою посолську гідність і уродженє, поранили, зневажили і привезли як бранця, о що мій пан Я. В. князь Ярема Вишневецький буде ся вмів у тебе, кошовий отамане, допімнути.
— А чому ти показав свою нещирість? чому розщепив обухом доброго молодця? чому нарізав стілько людий? А ту їхав до мене з листом, щоби підглянути наші приготованя і донести про них Ляхам? Знаємо також, що ти мав листи до зрадників запорожського війска, щоби разом з ними кнувати на згубу цїлого запорожського війска, отже ти не маєш права жадати, щоби тебе принимано як посла, а до того єще заслугуєш на справедливу кару.
— Милиш ся, кошовий отамане — сказав намісник, звертаючи ся до кошового. — Єсли я мав листи, то так робить кождий посол, що їде в чужі сторони, і бере листи від знакомих до знакомих, щоби і сам собі в той спосіб виробив знакомість. А я ту їхав з письмом від князя, не щоби кнувати на вашу згубу, але щоби вас стримати від таких поступків, що стягнуть на вас і на цїле запорожське війско цілковиту загладу. На когож се ви підносите безбожну руку? Проти кому се ви, що називаєте ся оборонцями христіяньства, робите союз з поганами? Против короля, проти шляхетського стану і цілої Річи посполитої. Проте не я, а ви єсьте зрадниками, і се вам кажу, що єсли покорою і послушеньством не змажете своїх провин, то горе вам! Чи вже забулисьте часи Павлюка і Наливайка? Чи вже вам вийшла з памяти кара, яка їх стрінула? Памятайте, що пациєнция (терпеливіст) Річи посполитої вже вичерпана і що меч висить над вашими головами.
— Лаєш, вражий сину, щоби ся викрутити і вратувати від смерти! — закликав кошовий — але тобі не поможе нї грозьба, анї ваша ляцька латина.
Також і иньші отамани почали побрязкувати шаблями, а пан Скшетуский підніс голову єще висше і так говорив:
— Не думай, кошовий отамане, щоби я бояв ся смерти, або боронив житя, або хотїв доказувати свою невинність. Будучи шляхтичом, можу бути судженим тілько через рівних собі, і я не стою ту перед судиями, але перед розбійниками, не перед шляхтою, але перед варварами, і знаю добре, що не випрошую ся від смерти, котрою ви доповните міру свого безправства. Передімною є мука і смерть, але за мною сила і пімста цїлої Річи посполитої, перед котрою дрожіть!
Скшетуский скінчив і єго мова викликала на присутних свого рода вражінє. Отамани споглядали на себе мовчки і через хвилю здалося ся їм, що перед ними не стоїть бранець, але посол могучого народу; а Тугай-бей промуркотїв:
— Сердитий Лях!
Хмельницький мовчав.
Сильне калатана до дверий перервало мовчанку. На майдані власне покінчено з Татарчуком і Барабашом; товариство посилало нову депутацию.
До кімнати війшло кільканайцять Козаків і станувши коло дверий почали говорити:
— Товариство кланяє ся панам старшинї — ту поклонили ся всі по пояс — і просить, щоби їм видати сего Ляха, щоби з ним покінчити так як з Татарчуком і Барабашем.
— Видати їм Ляха! — крикнув Чарнота.
— Не видавати — кликав другий. — Нехай чекають! він посол.
— На погибель! — відізвали ся ріжні голоси.
Відтак притихли всї, чекаючи, що скаже кошовий і Хмельницький.
— Товариство просить; а нї, то само візьме — повторили депутати.
Здавало ся, що пан Скшетиский згублений без ратунку, коли нагло Хмельницький заговорив до Тугай-бея:
— Се твій бранець, — єго взяли Татари, отже бери єго собі.
Тугай-бей витягнув ся ліниво, повів очима по кімнаті і повторив за Хмельницьким, але нїби з погрозою в голосі:
— Се мій бранець! Єго взяли Татари, він до вас не належить.
Депутати пороззявляли роти з дива, на такий аргумент не було відіовіди. Дехто почухрав ся в голову, дехто сплюнув і цїла депутация вийшла мовчки з кімнати.
Скшетуский був вратований.
Вийшовши на майдан депутация заявила очікуючій товпі, ш;о Ляха не будуть карати, бо се бранець Тугай-бея, а Тугай-бей, каже ся, розсердив ся. На майданї зараз почали повторяти: "Тугай-бей розсердив ся!“ розсердив ся! розсердив ся! — а за кілька хвиль якийсь переразливий голос почав сьпівати коло розложеного огню:
"Гей! Гей! Тугай-бей,
"Розсердив ся дуже.
"Гей! Гей! Тугай-бей,
"Не сердь же ся дуже!
Скоро тисячі голосів повторяло: "Гей! Гей! Тугай-бей!" — і так повстала одна з тих пісень, котрі опісля, неначе вихром розносили ся по цілій Украінї і гомоніли при струнах лїр і теорбанів.
Але нагло і пісня зістала перервана, бо через браму зі сторони Гасай Баші влетіло кільканайцять людий і перепихаючи ся через товпу з криком: "з дороги! з дороги!“, зі всїх сил спішило до радного дому. Отамани збирали ся вже до виходу, коли сї нові гостї впали до кімнати.
— Письмо до гетьмана — закликав старий Козак.
— Звідки ви?
— Ми з Чигирина. День і ніч ідемо з письмом. Отсе воно.
Хмельницький взяв лист з рук Козака і почав читати. Нагло єго лице змінило ся, перервав читанє і сказав грімким голосом:
— Панове отамани! Гетьман великий висилав на нас сина Стефана з війском. Війна!
В кімнаті счинив ся дивний гамір, не знати, чи гамір радости, чи перестраху. Хмельницький виступив на середину, взяв ся під боки, з єго очий сипали ся блискавицї а голос гремів розказуючо:
— Курінні отамани до курінїв! Ударити з гармат на вежи! Порозбивати бочки з горівкою! Завтра досьвіта похід!Від тої хвилї кінчили ся на Сїчи всякі збірні наради, правлїнє отаманів, збори і значінє цїлого товариства. Хмельницький брав в руки необмежену власть. От єще перед хвилею, не хотячи ся наражувати перед розбурханим товариством, мусів ратувати бранця підступом і домагати ся покараня зрадників; тепер був паном житя і смерти всїх. Так бувало завсїгди на Запорожу. Перед і по виправі, хочби вже і гетьман був вибраний, товпа накидала єще отаманам і кошовому свою волю, котрій небезпечно було ся опирати. Але скоро лишень відтрублено похід, цїле товариство ставало ся рівночасно війском підлягаючим війсковій дисциплїнї, курінні отамани офіцирами, а гетьман вождом диктатором.
Для того отже, почувши розкази Хмельницького, отамади кинулись сейчас до своїх курінів. Нарада була скінчена.
За хвилю гук гармат з над брами, що провадила з Гассан Баша до Сїчового майдану, затряс стїнами кімнат і покотив ся зловіщим відгомоном по цїлім Чортомлику, сповіщаючи війну.
Розпочинав він також нову епоху в історії двох народів, але про се не знали анї Сїчовики анї сам гетьман запорожський.
- ↑ війсковий урядник на Запорожу, що мав надзір над мірами і вагами в крамницях, що находили ся на Сїчовім Базари.