Огнем і мечем/Том I/Розділ IX
| ◀ Розділ VIII | Огнем і мечем/Том I Розділ IX |
Розділ X ▶ |
|
|
На другий день рано збудив ся здоровий, відсьвіжений і веселїйший. Була чудова погода. Широко розлиті води Днїпра морщили ся легенькими морщинами від теплого і легкого подуву вітру.
— Господи Боже! мій єґомосць, то ми вже на морю...
— Ріка се така могуча, не море — відповів Скшетуский, — а береги побачиш, як мрака опаде.
— Думаю, що нам вже незадовго доведе ся і на Туреччину мандрувати.
— Помандруємо, єсли нам скажуть; впрочім бачиш, що не самі ми плинемо.
І справдї можна було доглянути, що разом з ними плило кільканайцять байдаків і вузких чорних козацьких чайок, пообшиваних очеретом. Одні з сих суден плинули з бистрою струєю води в долину, другі змагали ся поволи в гору ріки при помочи весел і вітрил. Везли они рибу, віск, сіль і сушені впшнї до надбережних міст, або знов вертали з замешкалих околиць наладовані припасами поживи для Кодака і з товаром, що находив охочих купцїв на Сїчовім Базарі. Днїпрові береги були вже починаючи від впливу Псьоли чистою пустинею, на котрій лише денеде білїли ся козацькі зимівки, але ріка становила шлях, що лучив Сїч з прочим сьвітом, отже і рух на нїй був досить значний, особливо коли зібрані води улекшували плавбу, і коли навіть пороги, крім Ненаситця, були можливими до перебутя для суден, що ішли долї рікою.
Намісник приглядав ся цїкаво тому річному житю, а тимчасом єго байдаки плили стрілою до Кодака. Мрака опала, і береги зарисували ся зівсїм виразно. Над головами пливучих перелїтали мілїони водяного птаства, пелїканів, диких гусий, журавлїв, качок і чайок, куликів і риболовів; в прибережних очеретах чути було такий гамір, таке булькотанє води і битє крил, що сказавбись, що там відбувають ся сойми або війни пташі.
За Кременьчуком стали береги низші і відкриті.
— Гляньтено єґомосць! — закликав нагло Ржендзян, — та воно нїби то сонце пече, а на полях снїг!
Скшетуский подивив ся: дїйсно, як засягнув оком, блищала в сонїшних лучах по обох боках якась біла поволока.
— Гей, старший! а що се там білїє ся? — спитав керманича.
— Вишнї, пане! — відповів старший.
Були се дїйсно вишневі лїси, зложені з карликоватих дерев, котрими були порослі оба береги ріки за уйстями Псьоли. Їх солодкі, великі ягоди були поживою для птаства, зьвірят і людий, що заблукали в пустини, а заразом були предметом торговлї, бо їх вожено байдаками аж до Київа і дальше. Тепер лїси були покриті цьвітом. Коли зближили ся до берега, щоби дати відпочати веслярам, намісник з Ржендзяном висїли, щоби лїпше приглянути ся сим гаям. Окружив їх такий упоюючий запах, що ледво могли віддихати. Множество пластинок цьвіту лежало вже на земли. Місцями деревця становили непроходиму гущавину. Межи вишнями росли також густо дикі карликоваті міґдали, вкриті рожевим цьвітом, що видавали єще сильнійший запах. Мілїони чмелїв, пчіл і ріжнобарвних мотилїв уносили ся над сим пестрим морем.
— Чуда се, пане, чуда, говорив Ржендзян. — І чому ту люди не мешкають? Так ту богато зьвіри.
І справдї межи вишневими корчами переганяли ся сїрі і білі заяцї, і безчисленні стада синоногих перепилиць, з яких кілька Ржендзян застрілив, але довідав ся опісля від старшого на своа велике здивованє, що їх мясо є трутиною.
На мягкій земли видно було слїди оленїв і сугаків, а здалека доходили відголоси, подібні до хрюканя диких свиний.
Подорожні, надививши ся і відпочавши, пустили ся в дальшу дорогу. Береги то підносили ся, то опадали, відкриваючи вид на діброви, лїса, врочиска, могили і розлогі степи. Околиця була так чудова, що Скшетуский мимоволї повторяв собі слова Ржендзяна: чому ту люди не мешкають? Але до сего бракувало, щоби який другий Вишневецький заняв сї пустинї, упорядкував їх і боронив від татарських нападів. Місцями ріка творила закрути, ковбанї, заливала яри, била пінистою филею о скалисті береги і заливала водою темні скальні яскинї. В таких то яскинях і закрутах находили ся сховки і криївки козацькі. Уйстя рік, покриті лїсом сїтнику, очеретів і шуварів, аж чорнїли ся від множества птаства, словом: сьвіт дикий, пустий і таємничий отворив ся перед очима наших мандрівників.
Плавба стала ся докучливою, бо з причини теплого дня появили ся цїлі рої їдких комарів, з котрих деякі були грубі на палець, і від їх укушеня плила кров цюрком.
Вечером прибули до острова Романівки, на котрім було здалека видко огнї, і ту затримали ся на нічлїг. Рибаки, що прибігли подивити ся на віддїл намісника, мали сорочки, лиця і руки дочиста пообмазувані дігтем, для оборони перед комарями. Були се люди прості і напівдикі; На весну зйізджали ся цїлими гурмами для ловленя і вудженя риби, яку опісля розвозили до Чигирина, Черкасів, Переяслава і Київа. Їх ремесло було тяжке, але поплатне з причини величезної скількости риби, котра в лїтї ставала нераз нещастзм для сих околиць, бо здихаючи по ковбанях і так званих тихих кутах, заражувала воздух гнилию.
Від сих рибаків довід ав ся намісник, що всї Низовцї, що рівнож занимали ся ловлею риби, вже від кількох днїв опустили остров і удали ся на Низ, куди їх візвав кошовий отаман. А що ночи видно було з острова огнї, котрі палили на степу збігцї, що спішили на Сїч. Рибаки знали, що готовить ся виправа на Ляхів, і зівсїм з сим перед намісником не укривали ся. Отже пан Скшетуский знав, що єго посольтво може бути дїйсно спізненим, що може нїм він доїде на Сїч, то козацькі полки рушать за той час на північ; але єму сказано їхати, отже як добрий жовнїр не роздумував і постановив іти дальше, хочби в саму середину козацького табору.
На другий день рано пустили ся в дальшу дорогу. Поминули чудовий Таренський Ріг, Суху Гору і Кінський Остріг, славний зі своїх багон і множества гадюк, з причини яких не можливо там було мешкати. Се все, і дикість околицї, і прискорений біг води, вказувало на близкість порогів. Аж в кінци на овидї показала ся кодацька вежа. — Перша часть подорожи була скінчена.
Намісник однак не дістав ся сего вечора до замку, бо пан Гродзїцкий запровадив такий порядок, що коли перед заходом сонця відтрублено гасло, не пускано нїкого нї з замку нї до замку, і колиби навіть сам король приїхав, мусїв би ночувати в Слобідцї, що стояла під валами твердинї.
Так зробив і намісник. Не був се дуже вигідний нічлїг, бо слобідські хати, яких там було около шісдесять, були повилїплювані з глини і такі малі, що до декотрих треба було згинати ся впів, щоби війти до середини. А иньших не оплачувало ся будувати, бо підчас кождого татарського нападу гармати з твердині заміняли їх в румовища, щоби не давали напасникам захисту і безпечного приступу до окопів. Мешкали в сій Слобідцї люди "західні“, то є приблуди з Польші, Украіни, Криму і Волощини. Майжо кождий з них був иньшої віри, але нїхто про се не питав. Ґрунтів не обробляли задля небезпеки бід Орди, живили ся рибою і збіжем достарчуваним з України, пили горівку палену з проса, а займали ся ріжними ремеслами, задля котрих їх в замку цїнили.
Намісник майже не міг ока зажмурити через невиносимий запах кінських шкір, з яких в Слобідцї виправлювано ремінь. На другий день досьвіта, як лишень видзвонено і відіграно на трубах "вставати“, дав знати до замку, що прибув княжий посол і просить о принятє. Ґродзїцкий, в котрого памяти була єще сьвіжою недавна візита самого князя, вийшов особисто єму на стрічу. Був се пядесятьлїтний чоловік, одноокий, як Цикльоп, понурий, бо сидячи в пустини на кінци сьвіта і не стикаючи ся з людьми, здичів, а маючи в руках неограничену власть, набрав поваги і суворости. Крім того єго лице було опоганене віспою, а прикрашене лишень шрамами від шабель і татарських стріл, неначе білими плямами на темній скірі. Був се однак ширий жовнїр, чуйний як журавель, що безнастанно мав звернені очи в сторону Татар і Козаків. Пив лишень воду, спав тільки сїм годин на добу, часто зривав ся в ночи, щоби побачити, чи сторожа добре пильнує окопів і за найменьше недбальство карав жовнїрів смертию. Хоч сам був Украіньцем, проте дусив Козаків кілько міг і служив Річи-посполитій душею і тїлом.
— Так отже вашмосць на Сїч ідеш? — питав Скшетуского, впроваджуючи єго насамперед до замку і принявши гостинно.
— На Сїч. Які новини маєш звідтам вашмосць, мосцї команданте?
— Війна! Отаман кошовий стягає Козаків зі всїх лугів, річок і островів. З Украіни ідуть збігцї, котрим я перешкаджаю, скільки можу. Війска є там вже на трийцять тисяч, або і більше. Коли рушать на Ухраіну, коли ся з ними получать городові Козаки і чернь, буде їх сто тисяч.
— А Хмельницький?
— Сподївають ся єго з Криму кождого дня з Татарами. Може вже і є; сказавши правду, то вашмосць непотрібно їдеш на Сїч, бо незадовго ту їх ся дочекаєш, а що не минуть Кодака анї єго не лишать за собою, то певна річ.
— А оборониш ся вашмосць?
Ґродзїцкий подивив ся сумно на намісника і відповів твердо, спокійним голосом:
— А я ся не обороню...— Якто?
— Бо не маю пороху. Післав-єм двайцять човнів, щоби менї хоч трохи прислали — і нїчого. Не знаю: чи перелапано післанцїв, чи самі не мають — знаю, що доси не прислали. Маю на два тижнї — не на довше. Колибим мав досить, першебим Кодак і себе висадив в воздух, нїжби ту стала козача нога. Казали мені ту лежати — лежу, казали показувати зуби — показую, а коли доведе ся згинути — раз мати родила — і се потраплю.
— А самже вашмосць не можеш робити пороху?
— Вже від двох місяцїв Запорожцї не допускають менї салїтри, яку треба привозити аж від Чорного Моря. Все одно! Згину!
— Учити ся нам від вас старих жовнїрів. А колибись сам вашмосць поїхав по порох?
— Моспане, я Кодака не лишу і лишити не можу; ту було моє жита, ту нехай і смерть буде. Васць не думай також, що їдеш на бенкети і торжественні принятя, якими деинде послів витають, або що там тебе охоронить посолська гідність. Таж они власних атаманів мордують і від часу, як ту сиджу, не памятаю, щоби котрий згинув своєю смертию. Згинеш і ти.
Скшетуский мовчав.
— Виджу, дух в вацьпана гасне. То лїпше не їдь.
— Мій мосцї команданте — сказав на се з гнївом намісник — видумайже щось лїпшого, щоби мене перестрашити, бо се, що менї говориш, я вже чув з десять разів, а коли менї радиш не їхати, то виджу, що самбись на моїм місци не їхав — подумай проте, чи тобі не лишень пороху, але і відваги до оборони Кодака не бракне!
Ґродзїцкий, замість розгнївати ся, глянув яснїйше на намісника.
— Зубатая щука! — промуркотів по украінськи. — Прости менї вашмосць. Бачу з твоєї відповіди, що зумієш підтримати гідність князя і шляхетського стану. Дам тобі отже кілька чайок, бо байдаками не переїдеш через пороги.
— О се я і прийшов просити вашмосцї.
— Коло Ненаситця скажеш їх перетягнути сушею, бо хоч вода велика, то там нїколи не можна переїхати. Ледво часом яке мале човенце переплине. А коли вже будеш на низьких водах, тоді пильнуй ся, щоби тебе не заскочено, і памятай, що желїзо і олово більше переконуючі, як слова. Там цїнять лишень сьміливик людий. Чайки будуть на завтра готові, скажу лишень поприправляти по другій кермі, бо одної на порогах мало.
Сказавши се, Ґродзїцкий випровадив намісника з кімнати, щоби єму показати замок і єго порядки. Всюди панував взірцевий лад і карність. Сторожа стояла день і ніч на окопах, котрі татарські бранцї мусїли без перестанку скріпляти і поправляти.
— Що року досипаю окопу на локоть висше — сказав пан Ґродзїцкий, — отже вже такий високий, що колибим мав подостатком пороху, то і сто тисяч нїчогоби мені не зробило, але без пороху не обороню ся проти переваги.
Твердиня була дійсно не до здобутя, бо крім гармат боронили єї днїпрові пропасти і недоступні скали, що прямовісно зіскакували в воду. Не треба було навіть великої залоги. Отже в замку не було більше як шістьсот людий, але за се були то дібрані жовнїри, узброєні в мушкети і самопали. Днїпро плинучи в сїм місци звуженим руслом, був так вузкий, що викинена з окопів стріла перелїтала далеко на другий берег. Гармати з твердинї опановували оба береги і цїлу околицю. Крім сего пів милї від замку стояла висока вежа, з котрої було видно на вісїм миль довкола, а в нїй стояло сто жовнїрів, до котрих пан Ґродзїцкий заходив кождого дня. Сї, спостерігши в околици яких людий, давали сейчас знати до замку, а тодї бито в дзвони і цїла залога ставала сейчас під збруєю.
— Майже нема тижня — говорив пан Ґродзїцкий, — щоби не було якогось алярму, бо Татари волочать ся ту кількатисячними стадами, так як вовки. Стріляємо на них з гармат, як можна, але часто стражники беруть табуни диких коний за Татар.
— І не прикрить ся вашмосцї сидіти на такім безлюдю? — спитав Скшетуский.
— Хочби мені навіть дали місце на королївських покоях, то я волївби ту бути. Більше я звідси виджу сьвіта, як король зі свого вікна в Варшаві.
І дїйсно з валів було видно незміриму просторонь степів, котрі тепер були одним зеленим морем. На північ уйстя Самари, а на полудень цїлий днїпровий берег, скали, пропасти, лїси, аж до другого пінистого Сурського порога.Над вечером відвідали єще вежу, бо Скшетуский, бачучи перший раз ту далеку степову твердиню, був на все цїкавий. Тимчасом приготовлювано для него в Слобідцї чайки, що заосмотрені в керми з обох кінцїв, були більше поворотними. Завтра рано мав виїхати. Але через ніч майже не лягав спати, роздумуючи, що має робити, зі взгляду на небезпеку, яка єму грозила через се послованє на Сїч. Житє усьміхало ся єму вправдї, бо був молодий, любив і мав жити коло улюбленої; але честь і славу ставив висше над житє. Однак прийшло єму на думку, що війна близька, що Єлена, чекаючи на него в Розлогах, може бути захоплена найстрашнїйшим пожаром, виставлена не лишень на напад Богуна, але також дикої збожеволілої черни, отже брала єго трівога і біль за нею. Степи мусїли вже підсохнути, можна би вже напевно їхати з Розлогів до Лубнів, а ту він сам сказав Єленї і княгини чекати на свій поворот, бо не сподївав ся, щоби буря могла зірвати ся так борзо, не знав, чим грозить їзда на Сїч. Ходив тепер отже скорими кроками по замковій кімнаті, скубав бороду і ломив руки. Що мав робити? як собі поступити? В уяві вже видів Розлоги в огни, окружені воюючою чернию, подібнїйшою більше до чортів нїж до людий. Зго власні кроки відбивали ся зловіщим відгомоном по замкових склепінях, а єму здавало ся, що то вже лихі сили ідуть за Єленою. На валах витрублено гасити сьвітло, а єму здавало ся, що се відголос Богунового рога, і скреготав зубами і хапав за шаблю. Ах, чомуж се він впер ся іти на сю виправу і перебрав єї від Биховця.
Завважив се єго зворушена Ржендзян, що спав коло порога, отже встав, протер очи, пообчищував похіднї, що горіли в желїзних обручах, і почав крутити ся по кімнатї, хотячи звернути увагу пана.
Але намісник потонув зівсїм в своїх болючих думках і ходив дальше, викликуючи кроками приспані відгомони.
— Єґомосць! гей єґомосць!.... — сказав Ржендзян.
Скшетуский подивив ся на него шкляним зором. Нагло збудив ся з задуми.
— Ржендзян, боїш ся ти смерти? — спитав.
— Кого? смерти? що єґомосць говорить?
— Бо хто на Сїч їде, той не вертає.
— А то чому єґомосць їде?
— Моя воля; ти ся до того не мішай, але тебе менї жаль, бось дїтвак, а хоч з тебе хитрун, там ся хитруньством не викрутиш. Вертай до Чигирина а потім до Лубнів.
Ржендзян почав ся чіхати в голову.
— Мій єгомосць, авжеж я бою ся смерти, бо хтоби ся єї не бояв, тоби ся Бога не бояв, бо се єго воля тримати при житю, або умертвити але скоро єґомосць лїзе добровільно на смерть, то се буде гріх єґомосця, як пана, а не мій, бо я слуга; проте єґомосця не покину, бо я не є жаден хлоп, але шляхтич, хоч убогий, але знов не без амбіциї.
— Знав я, що з тебе добре хлопя, скажу тобі однак: не хочеш їхати з доброї волї, поїдеш на розказ, бо инакше не може бути.
— Хочби мене навіть єґомосць забив, то не поїду! Що то собі єґомосць думає, що я який Юда, чи що, щобим мав єґомосця на смерть видавати?
Ту Ржендзян підніс руки до очий і почав голосно ревіти, отже пан Скшетуский бачив, що сею дорогою з ним собі не порадить, а не хотїв єго грозьбою силувати, бо єму було жаль хлопця.
— Слухай — сказав до него, — помочи мені не можеш, бо я прецї добровільно голови під меч не буду класти, а до Розлогів завезеш листи, на котрих менї більше як на житю залежить. Скажеш там їмосци і князям, щоби панянку безпроволочно завезли до Лубнів, бо їх инакше заскочить повстанє — і сам будеш пильнувати, щоби се як найскорше виконано. Поручаю тобі важну функцию, гідну приятеля, не слуги.
— То нехай єґомосць пішле когось иньшого; з листом кождий поїде.
— А кого я ту маю, щоби можна ся звірити? Чись здурів! Се тобі повторяю, що хочбись менї два рази вратував житє, то єще менї не зробиш такої прислуги, бо жию в терпінях, думаючи, що ся може стати, і від болю аж піт на мене виступає.
— Ах, Боже! виджу, що мушу їхати, але менї так жаль єґомосця, що хочби менї єґомосць подарував сей кропчастий пояс, то єщебим ся не потїшив.
— Дістанеш пояс, лишень справ ся добре.
— Не хочу і пояса, колиби менї лиш єґомосць позволив з собою їхати.
— Вернеш завтра чайкою, котру пан Ґродзїцкий посилає до Чигирина, а опісля без проволоки і відпочинку поїдеш просто до Розлогів. Там княгини нїчого не говори, чи менї що грозить, анї паннї, проси лишень, щоби сейчас їхали до Лубнів, хочби верхом, без жадних вюків. Се маєш гроші на дорогу; листи зараз напишу.
Ржендзян упав до ніг намісника.
— Пане мій, чи вже не маю тебе більше побачити?
— Як Бог дасть, як Бог дасть І — сказав підносячи єго намісник, але в Розлогах показуй веселе лице. Тепер іди спати.
Решта ночи зійшла Скшетускому на писаню листів і горячій молитві, по котрій зараз прилетів до него ангел спокою. Тимчасом ніч поблїдла, і досьвіт побілив вузькі віконця від сходу. Свитало — і поволи рожеві відблески закрали ся до кімнати. На вежи і на замку почали грати щоранне "вставай“. Незадовго потім пан Ґродзїдкий зявив ся в кімнаті.
— Мосцї наміснику, чайки готові.
— І я також готов — сказав спокійно Скшетуский.