Обрії/Ой, шуми-ж, моя пісне

Обрії
Д. Фальківський
«Ой, шуми-ж, моя пісне…»
Київ: «Маса», 1927

 Ой, шуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись,
Щоб акорди журливі з квітками розмаю
У вінок кучерявий сплелись.

Хай вітри загудуть у задумі глибокій,
Хай слова рознесуть по ярах
Ех, життя-ж ти злиденне, життя одиноке,
Проклену я тебе у піснях!..

Мене змалку недоля прогнала у місто, —
Пам'ятаю, як батько одвіз…
На прощання тополі заплакали листям,
Зарипів непомазаний віз.

Заридала, цілуючи, мати голосно,
Засміялись вітри у гаю…
Ой, ви сосни, журливі, задумані сосни,
Чи ви чуєте пісню мою?

Батько брови насупив, немов з пересердя,
Перетяг конячину зі злом, —
А в мені защеміло, забилося серце,
Коли виїхав в степ за село.

Пам'ятаю: хотілося вискочить з воза,
Заховаться в похмарену даль…

Чи-ж забуду ті перші дитячі я сльози?
Чи-ж забуду дитячий той жаль?

Ну, а потім?.. А потім і сам я не знаю…
Прогули, прошуміли літа…
Своє горе сльозами не раз поливав я,
Як дощі поливають жита,

І що-дня проклинав ненажерливе місто,
Чорне-чорне, жахливе, брудне,
Все чекав, чи не сплесне, вітаючи, листям
Синій бір, як недоля засне…

Я-ж любив так село і кудлаті тополі,
Я-ж степи так широкі любив.
Мріяв все, що колись повернуся до поля,
Що колись повернуся до нив.

Не збулось. Зажурюсь, як дитинство згадаю…
Ой, минуле… минуле… вернись!
Зашуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись…