Новелі/Дома
| Новелі Дома |
З дитячих вражінь ▶ |
|
Помалу скриплять вервечки…
Ай нуй-нуй-но, котино,
Засни, мала дитино…
У кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лямпадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. У кочергах, під припічком і по всіх темних закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.
Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.
Дивно в хаті — і чудно й радісно.
Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло й вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряжались.
А радісно, що в хаті у їх — як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки — все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки…— Поле, поле зелене, а по йому квітки-квітки! — розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах, — летять рядками… а тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться…
— Цить, Колю, а то Горпинку збудиш, — обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.
— Петько! — перекинувся догори на подушці Коля, — а коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?
Петько трохи помовчав.
— Таку заженуть! — поважно одмовив він, — наша мама була ніжна, так і її загнали.
— Яка — ніжна? — здивувався Коля.
— Така… біла.
— Така, як гуска?
— Дурний! — пояснив Петько, — ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ, — добавив він, зідхнувши.
— Бо в дядя Михайла волів немає?
— Воли дядько купить, — кивнув головою Петько, — у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.
— А що, а… — хотів про щось спитати Коля, та тільки зідхнув та й замовк.
У колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки.Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.
Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.
Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого вуха й страхає пальчиком.
— Цить, Петько! — потайки шепоче йому, — бо отам ходить злодій. Кричить — чуйте, кури, чуйте, гуси…
— Мовчи, — спинив його Петько, — ось скоро паску привезуть. Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.
— Іди, Колю, будемо виглядати! — Коля подибав до його.
Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.
— Он бач, Колю, — показував Петько на купу зірок у небі, — ото немов грушка на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.
— Де, де? — приглядається Коля.
— А отам, де просторо… А он… дивись, дивись, Колю! — он панна з відрами… Бачиш?
— Петько, то наша мама! — зрадів Коля.
— Ні, то тільки зірки.
— Ні, то мама! — завіряв Коля. Петько замовк.
— Кажи, Петько, то мама? — допитувався Коля й лагодився вже заплакати.— Ну, годі, не плач — то мама, — погодився Петько.
Коля засміявся.
— То її Бозя послав води брати до колодязя?
— Еге, — кивнув головою Петько.
— Вона прийде через поле до нас?
— Не прийде, Колю.
— Ні, прийде!
— Вона нас не бачить.
— А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! — крикнув Коля, піднявши очі в небо.
— Не кричи, Колю! — спинив його Петько, — маму треба кликати тихенько. Треба так казати, — Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати, — мамо, йдіть сюди!
— Мамо, йдіть сюди! — ще тихіше казав за ним Коля.
— Це ми, Петя й Коля…
— …Петя й Коля, — оддавалося, як тихий шелест листу.
І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо — їхня мама з відрами. І тихо там тихо, гарно…
— Ідіть, ідіть! — голосніше кликали хлопці, — бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..
— І б'є… Ма…мо! — заплакав одразу Коля.
А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зір, запишалася, не чує їх, немов чужа.Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а не жалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди.
У колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.
А в сінешні двері щось стукало… тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.
Хлопці почули.
— Мамо! — з криком радости кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.
У хату ввійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.
— Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? — спитав він дітей.
Хлопці держалися за його поли й мовчали.
— Мама… не йде, — промовив Коля й схлипнув.
Дядько помовчав і його очі понялися слізми.
— Не йде? — ото горенько, — промовив він щиро. — Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала, — і дядько дав їм по крашанці. Хлопці й вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загорятися тихою радістю.
А дядько сів на лаву, меншого взяв на руки, а Колю посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, Бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.
Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядько все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю.
А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються, та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули.
1912
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.
|