Нова школа соціяльного виховання/Творче уявлення
◀ Память | Нова школа соціяльного виховання Творче уявлення |
Мислення ▶ |
|
«Творче уявлення», каже Селлі, «перероблює, змінює ті образи, що ми їх раніше отримали, в нові уяви. Чим з більшої кількости образів дитина може утворити свою уяву, тим ця уява буде повнішою, яскравішою». Спочатку у дитини виникають окремі спомини, окремі елементи колишніх приймань (спринять). Поміж них дитяча думка шукає придатного матеріялу для утворення чогось свого власного чи мистецького, чи технічного. Рибо визнає уявлення за головну і найвищу форму розумового розвитку. Воно працює в двох напрямах у дітей: 1) творить гри (забавки), вигадує казки, поширює зміст слів; 2) в ньому складаються зарідки всіх нових думок, сміливі спроби абстрактних пояснень світових з'явищ. До початку культури людина живе більш за все уявленням, складає міти (мифи) за богів, словесні метафори, казки, анімує (вдуховляє) всю природу, живе антропоморфізмом серед химер свого уявлення. Легенди утворюються шляхом змішення міта з реальною правдою. Здібність творчости психологи пояснюють перш за все тим, що уявлення є активна здібність і викликає у людини ріжні бажання, змагання, які і перетворюються в ті чи инші витвори. Крім того, уявлення самовільно пробуджує ті чи инші о́брази, що затрималися в свідомости, і перегруповує їх в нові комбінації, з яких утворює нові комплекси. Таким робом, уявлення провадить дві ґрунтовні операції: негативну підготовчу (дизасоціює групи річей) і позітивну — саме творчу. Образи в уявленню, дякуючи праці памяти, можуть бути або повними — охоплюють усі деталі предмета, напр., обличчя матері, сестри, шклянки, з якої ми що-дня п'ємо; цілком повними вони одразу не стають, чимало ознак зникає, і тільки повторними прийманнями додаються; — або неповними — від слабих, незадовольняючих нас приймань, або від кількох дуже подібних річей, через що їх окремі риси перемішуються; схематичні о́брази без індивідуальних ознак, напр., кущ бузини, сигаретка — вони входять в нашу свідомість, як бліді тіні. Взагалі о́брази в нашому уявленні — це не фотографічні кліші; вони постійно змінюються від додаткових приймань, або від запамятання якої риси, або навіть від настрою людини. Багато гарних метафор, словесних о́бразів грунтуються на деякій схожости цих неясних о́бразів: гора — як хмара, стогін вітру, роса — трава плаче.
Велику ролю в творчому уявленні відограє емоціональний фактор. Усі форми творчого уявлення мають в собі афективні елементи.
Хто творить, може випадково переходити ріжноманітні форми піднесення і пригноблення, хвилювання сумніву і радощі задоволення, почуття опанування і свого інтелекта в творчому напрямку і чужих духовних скарбів — соціяльний елемент. Колись богам надавали творчу силу — таке особливе становище напівсвідомого натхнення, в якому Аполон імпровізував свої пісні-гимни. Тепер діяльність поетів, музик більш свідома, самостримуюча. У самих дітей уявлення виявляється з того часу, як вони оволодіють мовою, показується в їхніх грах, в захопленні тими оповіданнями, які вони слухають і перетворюють в свойому уявленні. Пізніше помічається нахил до цілком самостійної творчости, але в цих творах ще немає певного плану. Діти анімують усі предмети: стілець — кінь. Одна дівчинка щиро жаліла ті жовті листочки, що їх розвіяв вітер, ті камінчики, що їх щодня топчуть прохожі. Вони населюють усю природу живими істотами, себе самих уявляють чимсь иншим — чи то фурманом, чи москалем, і часто дуже міцно тримаються своїх мрій. Потроху таке безпорадне уявлення підлягає дисципліні розума, дитина набірає реального знання, вироблюється якесь почуття правдивого і неможливого, і у дитини увага від казок переноситься до правдивого життя, до реального оточення. Вундт каже: «Наївна готовність дитини наповнювати всі предмети її оточення уявленим змістом визначає працю дитячої фантазії. В найдрібніші речі діти вкладають часом чимало свого життя. Аналіз цих перших дитячих творів показує, що вони ще досить вбогі, і дитина більш оперує аналогіями, схопленими з тісного кола її власного досвіду. Дитина має міцне постійне змагання доробити своїм уявленням свої реальні вражіння, бажає якоїсь творчої діяльности, щось формуючої, нові ігри, забавки, фігури, форми, щоб в них виявити свої переживання. Тут дитина що далі більш набірається вигадливости, самостійности, комбінуючої фантазії. «Фантазія», каже Мейман, «відограє велику ролю в житті дітей і сприятливу їх розвиткові, і шкідливу. Її діяльність навчає дитину перетворювати її вражіння в свій власний скарб, вона оживлює ігри дитини, одухотворює все оточення, звязує спомини, але дуже часто вона наводить дитину на помилки і на брехню. В розвитку фантазії помічається багато індивідуальних ріжниць: вона буває пасивна і роспливчаста (блукаючі уяви), або активна і спланована; буває більш реальна, або більш абстрактна (математика), багата і продуктивна, або вбога; буває занадто суб'єктивна, яка дає своє власне освітлення реальним прийманням, буває і така об'єктивна, що в своїй творчости підлягає розсудливости. Ми знаємо, що суб'єктивна назорно або слухо-репродуктивна дає художнє обдарування, дає здібність до передачі всього пережитого в індивідуальній формі; абстрактно репродуктивна веде до наукової продукції. Таким робом, той чи инший напрямок фантазії вже дає нахил дитині до її майбутнього призвання. У малої дитини фантазія більш блукаюча, пасивна, у одних дітей більш реально рухлива, у других більш мрійна, мало підлягає критичному судженню. Коли уявлення перероблює факти внутрішнього досвіду дитини (її радощі або прикрости), тоді воно сприяє розвиткові симпатії, сприяє соціяльному звязку, розвиткові чулости дитини. Слухаючи якусь казку, вона від слів переноситься своїм уявленням до правдивого життя, до реального о́браза, до образів свого уявлення. Перший обов'язок виховача — стримувати фантазію дитини, бо вона, як вогонь, може бути і гарним слугою і небезпечним господарем, може викликати нервовість, лякливість, занадто піднесену емоціональність. Разом із цим треба культивувати дитяче уявлення, треба давати йому певний матеріял, відповідний його нахилам і рівневі дитячого розвитку, найбільш оповіданнями, науковими цікавими викладами, знайомством з великими історичними діячами, з величними з'явищами природи й з найкращими поетичними творами рідної і всесвітньої літератури. В своїх лекціях вчитель мусить викладати такою виразною мовою, яка б не тільки захоплювала дітей, а й викликала діяльність фантазії; до самих наукових річей підходити з жвавим описом, як радить Лесінг в свойому Лаоконі і, як на зразок, вказує на опис щита Ахілесового в Іліяді. Ще Руссо радив направляти дітей на самостійні, відкриття в природознавстві, географії і т. и. Не треба учителеві в своїх викладах вичерпувати тему: треба давати дітям змогу самим доходити до її остаточного розуміння. Гете казав: «Діти вміють усе зробити з усього». В сучасній формі навчання діти сміливо можуть висловлювати свої власні гіпотези і до реальних відкрить, і до душевних з'явищ. Дуже добре кожне оповідання не доказати до кінця, а дати дітям вигадати його; можна давати дітям теми для маленьких оповідань, або просто викликати їх на самостійне складання якого небудь оповідання. Ні в чому иншому не виявиться так добре душевний настрій дитини, її темперамент, як в такій безпосередній словесній творчости дитини. Збірки таких оповідань дають дуже цікавий психологічний матеріял. Етична фантазія дуже рано виявляється в імпульсивному бажанню дитини бути кимсь — вона жує листя, уявлючи себе конем, гризе дуба, наче відьма в казці про Івасика-Телесика і т. и. Дуже гарно слідкувати за цим бажанням, як воно міняється з віком дитини і в старші роки веде її до високих ідеалів.
Розвивати і дисциплінувати уявлення можна: 1) збагачуючи дитину реальними уявами; 2) інтенсивністю вражінь; 3) розвитком інтелектуальної волі; 4) уважливими спостереженнями природи і людей. Треба змінити весь росклад лекцій так, щоб надати навчанню характер самостійного досліду самих учнів. Психологічні досліди показують нам, що 1) дитина думає не словами, а почуттєво живими о́бразами, індивідуальними уявами — це б то, що в її голові йде постійна праця фантазії; 2) діяльність фантазії може бути інстинктовною, імпульсивною, а може бути і волевою; 3) педагогіка помітила в дітях інтелектуальний, моральний, естетичний і практичний напрямок фантазії; 4) нахили до цих напрямків мають ріжну інтенсивність у ріжних дітей; 5) діяльність фантазії багатша у дівчат; 6) фантастичні додатки до реальних уяв з віком дитини зменшуються, у дівчат повільніше, ніж у хлопців; у хлопців вони збільшуються під час полового дозрівання; 7) у дітей помічається 4 степеня в розвитку уявлення: 1) перехід від пасивного до активно творчого, 2) анімізм, який оживлює усе оточення, 3) гра — починаючи з переймання, дитина найбільш тішиться своїми власними вигадками, 4) романтично творчий період складання казок, оповідань, пісень в 4–5 літ; загалом у дитини можна спостерегти такий хід розвитку: набірає уваги — складає уяви — затримує їх в памяті — перетворює уявленням. Треба користуватися дитячим уявленням, щоб розвивати мистецькі здібности і нахили дитини. Гюйо справедливо каже: „il faut rendre l'enfant artiste“. І справді, в дитині, завдяки її яскравій фантазії, живе малий мистець, вона на все дивиться очима художника. Слухаючи казку, вона усе забував і в глибині свого духовного єства утворює собі чарівне царство, де кожна мрія може здійснятися, прибирати привабливі форми. Давайте дитині лише матеріял, що сприяв би почуттю краси в усіх її виявах; — нам не ходить про те, щоб з кожної дитини виробляти конче мистця, художника, але кожній дитині треба дати почуття краси, яке перетвориться в дитячому уявленні в такі твори, що дадуть дитині насолоду. Треба ріжноманітно розвивати дитяче уявлення, але постійно дисциплінувати його, не даючи дитині занадто піддаватися ілюзіям, мрійному настрою, охороняти її від помилок, від тої несвідомої, брехні, яку діти часто не тільки нам видають за правду, але й самі їй вірять. При такому уважливому, обережному відношенні педагогів до цієї яскравої здібности, уявлення і найширший його розвиток — фантазія матимуть дуже гарний вплив на все виховання дитини і допоможуть їй в навчанні.