Нова школа соціяльного виховання/Гра

by Софія Русова

◀ Мова

Нова школа соціяльного виховання Софія Русова Характер громадського виховання

Дитяча праця й дитяче мистецтво ▶

Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1924

IX.

Гра.

Вже досить давно в Німеччині педагог Гутсмутс звернув увагу на загальне росповсюдження ігр в усі часи життя всіх народів, на велику кількість тих ігр і ріжноманітність та на надзвичайну здібність людей вигадувати ріжні гри — здібність, що відповідає природному нахилові всіх здорових дітей щодо рухливости й творчости. Віланд каже: «Гра є перше і єдине заняття, що завше вабить і дітей і молодь». Гра своєю творчою вигадливістю наближається до мистецтва. Без мистецьких ігр самі боги Олимпа не роспочинали жадного свята ані бенкета. На іграх яскраво відбиваєтся національний вплив. В грі дитина виявляє себе як найкраще, безпосередньо, бо в грі вона живе цілком натурально, тими почуттями, що їх вона в той час переживає. Нам, дорослим, треба як найменше втручатися в дитячу гру й найменше обмеясувати час ігр. Фребель каже: «Гра то найчистіша й найодухотворенніша діяльність дітей. В ній заховано джерело добра; вона, коли її не попсовано зовнішніми впливами, найкраще полірує душу дитини і зміцняє її тіло. Гра і мова — в них все соціяльне життя дитини, це природня школа громадського виховання, релігії, мистецтва. В своїх іграх дитина наче перевіряє свої переконання, вражіння, перетворює їх по своєму розумінню, діяльно переживає їх; от через що кожну самостійно вигадану дитиною гру можна вважати, як твір її генія. Ідіоти ніколи не граються. В грі здорова дитина виявляє свої нахили, своє переймання, своє виявлення і фізичну силу, свою повну самосвідомість. Паола Ломброзо висловлює бажання: «Вести все навчання іграми. Скільки б це внесло в школу жвавости, зацікавлення і полегкости!» Цю думку здійснювали в Середні Віки в школі Вітторино Фельтре в Італії, а також і в XVIII віці у Лак-Баратьєра. У дикунів ігри тісно звязані з релігійними обрядами й з військовими підготовками. Багато праць дорослих шляхом переймання перейшло в дитячі гри. Напр., у нас є ігри, де діти приспівують: «А ми пиво варимо, варимо», або: «Я й печу, я й варю»; гра «Мак, маківочки» є повторення всіх праць коло маку. Колишні лови тепер теж перемінилися на гри (наш Бобер — гра, записана на Волині, та инші). Багато сучасних праць діти перетворюють на гру: в пожарних, в локомотив, варять обід для ляльок. Це потреба дитини переживати те життя, що її оточує, тільки в масштабі, відповідному її розвиткові та її силам. В них широко відбивається життя не лише родини, а й громадянства. Діти, що занедбані провадять увесь час на вулиці, беруть з своїх вражінь часто дуже погані теми, цілком невідповідні їхній душевній наївності; напр., граються в поліцію, в п'яниць, а в страшні моменти революції навіть і в ріжні кари на смерть тощо. Гра вабить самим процесом; як художник захоплюється самим процесом свого творення, не гадаючи ні про які конкретні наслідки від нього, так і дитина немає ніякого завдання, крім самого процесу гри. Багато психологів і педагогів бажали вияснити, що це за процес та гра. Головних теорій існує три. Найдавніша — це теорія Шіллера і психолога Лацаруса, що пояснюють гру, як потребу спочинку. Але инші гри занадто рухливі, щоб можна було вважати їх за спочинок; втомлена дитина не може гратися, вона прагне спокою, і найкращим спочинком є сон. Та всі ми знаємо, що існує й діяльний відпочинок, коли одна якась праця нам наскучила, «втомила» нас і ми беремося «для спочинку» за якусь иншу. Теорія Шіллера може придатися для більш дорослих людей, але вона неправдива для малих дітей. Дитина так віддається всіма своїми силами грі, що не спочиває, граючись, а часто дуже стомлюється і прагне абсолютного спокою. Гра для дитини зовсім не спочинок, а навпаки — діяльний могутньо-творчий самовияв. Друга теорія належить Спенсерові і пояснює гру, як вияв зайвої сили дитини, даючи їй такі біологічні наближення: 1) тому, що всі вищі звірі краще, легше, здобувають собі харч, аніж нижчі, то вони свої сили й й час не призначають лише на боротьбу за існування, а зайві витрачають на ігри; 2) коли нахил до діяльности не має зовнішнього примусу, він задовольняється перейманням і симуляцією, що вже й є гра. Спенсер звертає увагу на те, що в грі провадяться ті самі рухи, що найбільш потрібні людині (а також і тій або иншій звірині) для захисту або свого власного або громадського життя — хліборобські, чабанські, військові, мислівські. Психолог Гросс не згоджується з тим, що гра утворюється зайвою силою, бо грають і такі слабі діти, що лежать у ліжку й розуміється не мають «зайвих сил», і подає свою теорію. Гра є інстинктовне самовиховання. Гра виникає з спадщинних нахилів, які нахиляють дитину або молоде звірятко до тих чи инших форм гри. Гросс каже: 1) Кожна жива істота має спадщинні нахили, які й керують її поводженням; до таких нахилів належить імпульсивне змагання до діяльности, яке особливо виявляється в часи росту людини. 2) Довге дитинство людини має завданням дати дитині змогу придбати ті пристосування, які їй потрібні для життя, але ще не розвинулися. 3) Дитина для цього через приймання стає в найтісніший звязок із діяльністю свого старшого оточення. 4) Там, де молодший індивідуум з своєї власної заохоти, без усякої зовнішньої мети, виявляє своє уявлення, розвиває й зміцняє свої сили, там ми маємо гру. В ній, як каже Гросс, виявляється сила інстинктів, з яких найміцніший — інстинкт діяльности і творчий. Спадщина є головний грунт, на якому народжуються ті чи инші гри. Гербартіянці в самовихованні через ігри бачуть коротке повторення культурного розвитку всієї людности. Стенлі Холл також звязує це самовиховання з біогенетичним законом, бо справді в дитячих іграх заховалося чимало відгуків давноколишнього життя. Вироблені в грі рухи боротьби, бігання сприяють майбутньому розвиткові, потрібному для життя. Сучасні психологи помічають, що для дітей гра дорога тим, що приємно, непомітно минає час, що приємно розряжається енергія дитини, піднімається самосвідомість, і задовольняється соціяльне почуття. Гербарт бачив у грах і самовиховання, і самодисциплінування, і самонавчання. В грі і молоді звірята і діти пересвідчуються в приємності спільних акцій, навчаються підлягати і законові гри і її керовникам. Гра дає розумові гнучкість, розвиває увагу й самозатримання, і спритність. В кожній групі дітей виявляються одні з більшою ініціятивою і вигадливістю, їхніми вигадками захоплюється вся група і підлягає їм, як ватажкам, і всі однаково визнають один закон гри. Коли вже діти доростуть до партійних ігр (8–10–12 літ), то для перемоги своєї партії треба постійно щось вигадувати нового, перевіряти себе й свою партію — хто як може бігати, як високо може стрибнути. Це доводить дітей до певного саморозуміння, розуміння своєї власної вартости серед того чи иншого соціяльного колектива й своїх до нього обов'язків. Найкращий перегляд дитячих ігр маємо в працях Колоцца («Дѣтскія игры») і Гросса („Spiele der Menschen“). Чимало утворювалось ріжних класифікацій дитячих ігр. Фребель признає або переймання з реального життя або продукт творчої дитячої фантазії. Крім того, на його думку, ігри можуть бути фізичні, коли вони складаються лише з тілесних рухів і розвивають фізичну силу, та ігри емоціональні, як, напр., гра в схованку, в фарби, або ще ігри розумові: загадки, лото, недокінчені оповідання.

Гігієніст Фонсафор поділяє ігри на такі групи: 1) ігри, що розвивають гармонічну мязову діяльність; 2) що розвивають рухливість і миткість; 3) гнучкість тіла і рухів; 4) органи приймання (напр. стрільба в ціль, визнавання згуків); 5) розумові здібності. Колоц гадає, що ігри відріжняються одна від одної тією енергією, яку дитина для неї витрачає, і ріжними формами діяльности. Багато в своїх іграх виявляє дитина своєї фантазії. З якою увагою вона по кілька разів роскладає ріжні камінчики, чи картони, за кожним разом ріжними визерунками. Як палко уявляє собі якийсь стілець за коня, або локомотив. Дайте їй найпростіший матеріял, і дитина одухотворить його і використає в цікаву для неї гру. «Подивіться», каже Паола Ломброзо, «на вбогих дітей, з якою насолодою вони бавляться в калюжах, будують греблі і т. п.» Тут можна ще зауважити, що ігри дітей підлягають природі: весною по всіх струмочках можна бачити, як діти ставлять млиночки, пускають човники з паперу, з дощечок чи просто з якогось лушпиння. Літом вони з естетичною насолодою плетуть віночки з квітів, роблять з маку ляльки, городять садки, з піску будують гарні палаци. В осени виробляють ляльки з картоплі, роблять ріжні пищики, збірають жовте листя на окрасу своїх кімнат. Зімою — гра в сніжки, коники, санчата виклика́є у них велику радість, насолоду. Взагалі ми бачимо, що ігри так ріжноманітно розвивають дітей фізично, естетично, інтелектуально, морально і соціяльно. Надаючи таке велике значіпня іграм, треба вияснити собі, як мають ставитись до них вихователі, а саме: перш за все яко мога менше втручатись у самостійні дитячі ігри. Дитина до 3–4 літ ще не потрібує ані товариства, ані чужих порад — вона грається, задовольняючи свої власні настрої й бажання. Ще лежучи в колисці, дитина бавиться ріжними згуками, рухом ріжних річей. Потім сама їх утворює; радіє, коли починає сама лазити, бігати. І тут нам треба давати дітям повну волю рухів, забезпечуючи їх лише від яких небезпек. Далі давайте дитині цяцьки, які теж або сприяють розвиткові змислів, або викликають уявлення. Кант визнавав найкращими іграми такі, що сприяють розвиткові спритности й почуття, напр., мяч, дзиґа, піжмурки, папіровий змій, обруч. Заради цих ігр хлопець рад зріктись усяких ласощів. «Діти» — каже далі Кант — «мусять бути цілком чистосердечні, а оченята їхні хай будуть веселі, як сонце. Тільки радісне серце здатне відчувати насолоду від краси і добра.» І гра дає цей радісний настрій, і треба давати дітям можливість вільно (але під доглядом) гратися. В кожному місті мусить бути кілька майданів, садів, де б діти ріжного віку мали змогу гратися. Керуючи цими іграми лише для того, щоб вони не прийняли небажаного напрямку, ми ніколи не мусимо силувати дитину до тієї чи иншої гри. Є діти, які довго но звикають до товариства, уникають спільних ігр. Треба дати їм час призвичаїтись і впливати на них суггестією: коли керовниця весело веде спільну гру, веде її так, паче це їй самій дає велику насолоду, то це захоплює дітей і вони весело пристають до ігр. Спільна гра є найкращий засіб для соціяльного виховання, для морального розвитку. Гра в дитинстві не є пустотливість, вона має велике і глибоке значіння, це є ядро усього внутрішнього переживання дитини, через це по іграх ми можемо найкраще зрозуміти психологію тієї чи иншої дитини. Гюйо каже: «Гра дитини — то її перша праця; вона є для неї джерело і приємної розваги і приємного навчання, вона має поліпшити вмілість рук, ніг, розуму, зміцнити волю, самовладу, самодіяльність, викликати життєву діяльність кожного органу.» Гра відріжняється від гімнастики тим, що гімнастика, щоб краще дисциплінувати рухи дитини, дисциплінує і її настрій; гра дає волю настроєві і лише координує рухи і тим викликає відповідне душевне становище. Напр., діти, що часто б'ються, стають справді злими. Перша умова всяких рухавок, ігр, забавок — щоб вони мали інтерес для дитини і щоб вони виклика́ли добрі почуття. Це цілком залежить від широкого розвитку самої керовниці. Тут справджуються слова Гербарта: «Я не розумію ані виховання без навчання, ані навчання без виховання.» Кожна гра — рухавка має чогось неномітно навчити, щось в дитині виховати, як каже Колоц: «Гра є найкращий засіб для розвитку і зміцнення тіла і духовного життя дитини, для придбання найпростішого знання — форми далечини, напрямку, рухів, числа, коліру, згуків.» От через що й у родині й у школі, починаючи з найменшого віку і кінчаючи вищим, треба культивувати ігри.