Не жаль мені на сотника,
Як на того на полковника,
Що сідає на коника,
Викликає на охотника.
Аж мій милий коня веде,
На ратище підпирається,
За ним, за ним стара мати
Слізочками умивається:
«Годі ж тобі, мій синочку,
На ратище підпиратися,
Ачей же я перестану
Слізочками умиватися...»
Видно степи полтавськії,
Видно гори кобеляцькії,
А давно я поглядаю
На курені на козацькії.
Не веліла мені мати:
«Не йди, сину, та на Запорожжя,
Не дасть, сину, бог долечки,
Щасливої та доріжечки».
Я ж матері не послухав,
Пішов же я, іще каючись,
Не раз, не два я згадаю,
Слізочками умиваючись.
