Не-читальник. Оповідання/За межу
| ◀ За топливо | Не-читальник. Оповідання За межу |
|
“Билисьте Йваниху?” — запитав судия Грицка, що стояв босий, з одною нагавицею підкоченою, в сардацї на опашки, з розкуйовданим чупром. З чупру стриміло кілька стебел соломи. Як спав у стодолї, так рано на зорях устав і почимчикував до міста “на термін до права”.
Намісь Грицка відповіла Йваниха. Протиснула ся чим борше поміж людий і доти не стала, доки не вдарила ся нїжними пальцями до ґрадуса, що на нїм стояв судейский стіл:
“Бив, ой бив мене, кілько сам хотїв! Сапов. По голові, по крижах, по руках, по ногах, де засяг… От прошу, які синцї…
“Тихо бабо! Я Грицка питаю!”
Іванисї здавало ся, що як Гриць говорити-ме, то й єго справа. Тому не переставала:
“Прошу сендзї… він ме брехати; буде казати, що то єго ґрунт, що я розчала сварню. А я зараз отут присягаю гола й боса…”
“Тихо, бабо, кажу!”
Гриць використав нагоду. Підокрав ся аж до самого стола й, хитро підсміхаючись, показав пальцем на Йваниху:
“Адїт, прошу найяснїшого суду: вона все так, коли вона тут, у цїсарскім судї, а яка вона дома. Причепить ся, як ріпяк кожуха…”
“Коли-ж бо нї! брешете” — перебила Йваниха. — “То ви розбійник… Не кричалисте, шо мене заріжете? Га? шо?!”
“Тихо бабо, бо зараз замкну!”
“Хіба таке: не дають говорити…” — рясні слези сперли Йванисї голос у горлї.Грицко аж просіяв: “Ади, маєш право! Такес ся віфалювала по селу: я єго до суду завдам, до кременалу піде…”
“А він казав, прошу сендзї, шо ся суду не боїть”.
“Брешеш!”
“Такис казав”.
“Брешеш!”
“Люди чули!”
“Брешеш!”
“Тихо, бо я вас зараз обоє замкну. Роздїлїть їх!”
Два свідки, один старий, сивий, другий молодий, упхали ся поміж Грицка і Йваниху.
“Бивєсь Іваниху?” почав урядувати судия.
“Прошу віслухати, найяснїйший сендзьо, я скажу як зайшло. Ше мій небіжчик дєдя, царство єму небесне…”
“Але-ж я тебе питаю, чись бив?”
“Прошу пане сендзьо, а віслухайтеж. Бо не мете знати, як зайшло. То все зза межї…”
“То моя межа” — крикнула з другого кінця стола Йваниха.
“Оце твоє! знаєш?” — і ткнув старому свідкови дулю під ніс, бо до Йванихи не досяг.
“Але-ж менї не треба як зайшло. Я хочу знати, чись бив Іваниху?"
“Таже вона каже, щом бив”.
“Але я хочу чути з тебе”.
“Я її до суду не завдавав. Чо' вона хоче з мене?! В мене сегодня робітна днина”.
“Бивєсь? Так чи нї?”
“То було на мої питомі межи”.
“Бивєсь?"
“А коли-ж я її бив?”
“Я тебе питаю ся”.
“Аби вона так ногами збила при сконаню, дай Господоньку святий. Та де-ж я її бив? Замахнувєм ся з пару раз сапов, бо то на мої межи, я сапав тогди барабулю”.
Іваниха прімкнула ся помежи свідків тай заломила руки: Йой! а він що каже? Таже він бреше, не слухайте єго!“Пишіть — сказав судия до писаря — обжалований не почуває ся до вини. Буду вас слухати — звернув ся до старого свідка — абисте правду казали. Як ся називаєте?”
“Прошу найяснїйшого суду, я не зволяю аби він говорив, то її свідок” — протестував Грицко.
“Що знаєте?” — допитував ся судия свідка.
“Усе знаю, бо я з її дєдем у супрузї був. То дїяло ся не тепер, давненько, ше голодних років. Небіжчик мав пару волів ласїїв, а я мав пару волів голубих…”
Іваниха: “Аякже, аякже”.
Грицко: “То її свідок, я поставлю свої свідки”.
Іваниха: “Твої свідки пияки…”
Грицко: “Най цїле село прикаже”.
Свідок: “Я мав ґрунт на сїножатях, (тепер здавєм уже на сина, най він ґаздує, бо моє — сегодне-завтра: лопата тай ано! до дучі!) А небіжчик мав ґрунт на теплицях, таки межа в межу з єго дєдем. Але ґазди жили в злагодї. Де то хто давно чув за таку супереку, як тепер?! Гріхи, нїчо лиш гріхи. Мінї вже на сїмдесятий переступило, але моя нога ше не була в судї (аби сюда нїхто добрий не заходив!) А деж? Така божя днинка (хто мінї сегодне за днину заплатить?!) Чиж то не лїпше в мирности, в злагодї: своє пантруй, але чуже не руш…”
Іваниха: “Чуєш, шо старий чоловік кажуть?”
Грицко: “То ти мене нарушила”.
Іваниха: “То мого дєдя межа, я на то свідки кладу”.
Грицко: “Шос я тобі в твої свідки, я маю свої свідки”.
Свідок: “За своєв працев серце болит…”
Іваниха: “Ой болит…”
Грицко: “Але чуже гріх нарушати”.
Іваниха: “А шо!”
Грицко: “И-е!”
Свідок: “Шіснацять рік я був з її дєдем у супрузї, шо року я то поле орав, але сварнї нїякої не було. Межу нїхто не рушав, анї її дєдя, анї єго. Худібка, коби здорова, пасла ся. Бо, проше найяснїйшого суду, давно було широко: нїхто за межу не дбав, а тепер тїсно, дуже тїсно стало…”Судия: “Тут Іваниха завдала до суду Грицка за “образу гонору”, що її бив сапою. Знаєте що за то?”
Свідок: “Усе знаю. Чи то лиш омраза гонору? А божа омраза! Таже вони вже штирнацять рік…”
Іваниха: “Пятнацять…”
Свідок: “…Може й пятнацять: отої, отої, отої (показує руками) гріх від Бога, а від людий сором”.
Судия: “Булисте при тім, як він її бив?”
Свідок: “Шо ви говорите? А де-ж я міг при тім бути?! Таже я вже три роки як не віхожу в поле. А зрештов, хоть бих там і був, та деби я йшов на головниство! Я — Богу дякувати — вже пять лїт за жадну сварню не свідїм. Але оця молодиця прийшла оногди до мене, як зачала заводити, як зачала плакати. — Господи твоя воля. Вуєчку, каже, впадайте на Бога, будьте менї за свідка, бо на тій межи буде колись забійство. Або, каже, він мене з світа зжене, або я єго. Тай я став їй за свідка. А чомуж би нї? Таже я з її дєдем шіснацять рік у супрузї був”.
Другий свідок тож само знав. А свідком він був тому, що Грицко наважив ся єго також зі світа зігнати.
Судия пояснював Іванисї, що обида чести аби підходила під австрийский карний закон, мусить бути або при двох свідках, або на публичнім місци. А що тут нї одно нї друге не було, то — — —
Іваниха: Таже він мене трохі не вбив. Та ще й на моїй межи!
Грицко: “То моя межа”.
Іваниха: “Прошу сендзї дати єму фрику, бо нїяк буде на дорозї показати ся. Таже він як узяв до мене сапище, як мене хомнув по голові, то я трохи в лежу не впала”.
Грицко: “Йой!”
Метнув ся з перед стола, поміж люде, та до сїний. Відти нїс сапу, ваги зо 3 кільоґрами, на держаку, довгім у хлопа. Не міг борзо пріпхати ся поміж людей.
“А прошу, ґазди, а проступіть ся-ж!”
“Ану — трохи на бік; сапу чоловік несе” — один одному подавали.
“Ади, прошу найяснїйшого суду, подивіть ся. Та тут є чим бити? Та се легке, як перце; спосібна дуже сапа” — говорив Грицко, поставивши собі сапу на обі долонї тай підтрясаючи нею, наче дитиною, аби не плакала.
Але судия викликав уже другу справу. Заплакана Йваниха й сіяючий з радости Грицко мусїли вже йти до дому.
Якийсь ґазда з під печі став на пальцї, витягнув шию й дивить ся по над голови на ту сапу.
“Що гадаєте? Зелїзє. Як би так порядно ковтнув по голові, добрий би знак зробив!” — говорив до свого сусїда.
“А ще, як у яку годину!” — відповів сусїд.