Неділя/1930/47/Наш край перед 300 роками
| Неділя. Ч. 47 Наш край перед 300 роками (Виїмки з подорожнього щоденника Ульриха Вердума) (Подав Микола Голубець) |
|
До Львова завитав наш подорожник в днях 3 грудня 1670 р. й протягом свого короткого побуту, як побачимо, вспів не тільки багато заобсервувати, але й вникнути в атмосферу місцевих відносин. В своїм записнику він подає: Reuschen-Lemberg, по польськи Lwów, то значить Lemberg, по латині Leopolis, є столицею Червоної Руси, над потоком чи малою річкою Volodaroa (Полтва) поміж горами, в багнистій місцевості, низькій і нечувано болотнистій. Замок лежить на схід від міста, на високій горі, від міста дуже стрімкій, але з другого боку зєднаній з іншими горами. Землетрус струтив недавно великий шмат замкового муру вниз. В місті є латинський катедральний а разом з тим парохіяльний костел, резиденція латинського архієпископа, що є в польському королівстві другим з черги духовним сенатором; є також у Львові вірменська церква, що обєдналась з латинською; є вона резиденцією вірменського архієпископа, якому підчинені всі в Польщі приналежні до вірменської національности віроісповідання. Була їх колись незчислима кількість, але тепер їх не більше понад три до чотири тисячі родин. Вірменські священики не мають інших приходів крім цього, що дають їм добровільно і за відправлювання хрестин, вінчань і похоронів.
В кожній церкві є їх ординованих по трьох, що ці приходи розділюють поміж себе в рівних частинах; а ні один з них не мав першенства перед другим, крім чести віку й головного нагляду. Архієпископа звали перед літами тільки єпископом. Але недавно, по обєднані з римською церквою, обдаровано його гідністю архієпископа. Не дивлючись на те, його приходи невеликі, й тому одержує він від конґреґації de propagande fide у Франції, заложені кардиналом де Рішеліє, річну допомогу. Ця конґреґація удержує тут також двох папських місіонарів разом з кількома вірменськими учнями, на що видає річно 600 талярів. Головою тої місії був тоді С.Піду, театин з Парижа, що знаменито володів вірменською мовою — і тою, якою пишуть в книжках, і тою, якої тепер вживають. Пробував він уже 7 чи 8 років у Польщі разом зі своїм товаришем з того самого чину, Італійцем… Коли вони перед кількома місяцями дістали парохіяльний костел Чесного Хреста, опущений вірменами на краківському передмісті, то перевелися туди разом зі своїми учнями й казали його відновити.
Тих Вірмен, як вони оповідають, покликав перед 600 роками до Польщі на поміч князь на Руси Дмитро [?] проти своїх збунтованих підданих з понтійського острова Каффи, що звався колись Теодозією. За їхні вірні послуги обдарував їх чисельними і значними привілеями. Колись були вони нечувано багаті , деякі з них мають ще й тепер великі засоби, хоча їх Поляки часто грабили. Нема поміж ними майже ані одного, що розумівби давну письменну вірменську мову, за вийнятком кількох, що мешкають у Язлівці, місті поміж Львовом і Камянцем-Подільським, і які правдоподібно прибули туди щойно перед 100 роками. Їх обиходна мова перемішана з багатьома татарськими виразами. Вірмени в Польщі, як загально оповідають, ве перед сто роками обєдналися з римською церквою; одначе було це тільки вдаванням тоді, як вони далі придержувалися своїх блудів, як приміром того, що вірили, немовби Дух св. походив тільки від Отця, що пекло не триватиме вічно, що зєднання природ в Христі є їх змішанням, з чого повстала третя природа, та що жертви й інші обряди старого завіту треба ще удержувати.
В решті-решт перед семи роками усі підписали римське віроісповідання, до чого згаданий вже о. Піду приклав багато старання й перевів цілу справу при допомозі помершої королевої Марії Людвики Ґонцаґа de Nevers. Вона то спонукала свого пана, короля Яна Казимира до того, щоби він загрозив Вірменам, що відбере їм усі привілеї, які дістали під покришкою обєднання з римською церквою. Це спонукало їх до справжнього переведення цього зєдинення. Впрочім вони держаться оподалік від Поляків та інших народів і реліґій, майже зовсім подібно, як Жиди, є одначе настільки genereux і владні (herrisch), як тамті нікчемні й підлесні. По їх заживчому й темному обличчю, з виряченими, безличним очима , можна їх відріжнити від решти людей, подібно легко, як Жидів по їх блідому, глупковатому обличчю. Не легко споріднюються подружжям з чужими, що не походять з їх національности, а є заразом найбільшими й найхитрішими купцями яких можна найти.
Впрочім є у Львові шпиталь св.Духа, а відтак три монастирі: Домініканів, Францісканів св. Антонія падуанського та Єзуїтів разом з колегією й дуже гарним костелом.
Є тут також руська або грецька церква тих, які не зєдналися з римською, а всі вони є великі й гарно будовані з каменю.
На передмістях є шість латинських костелів: св.Станислава, Марії, Петра, Войтіха й Анни, як також вірмено-католицький костел Чесного Хреста, при якому находиться повище названа папська місія. І там є ще на передмістях великий і гарний шпиталь св. Лазаря й монастирі Якобінів, Кармелітів, які звуться обсервантами, і другий босих Кармелітів, реформованих Францісканів, вірменський монастир St. Antonii Eremitae, абатство черниць св. Венедикта, черниці св. Бригіди, Кармелітанки-обсервантки і босі, двоякі черниці, в двох монастирях; є ще велика гарна церква св. Юрія, при якій є резиденція руського або грецького єпископа. Всі згадані забудування є з каменю, а крім того в місті на передмістях є багато деревляних церков і монастирів.
Одначе поміж усіми тими камінними чи деревляними церквами й монастирями, як і всіми тутешніми будівлями, ні одна не може рівнятися з монастирем Францісканів, званих звичайно Бернардинами, положеним в південно-східній частині міста під замком на передмістю, окруженим незвичайно грубими мурами з камяними бастіонами (Zwingern) а в нутрі оздобленим тяжким, великим костелом, врешті гарматами й іншими припасами так заосмотреним, що мігби довше боронитися, аніж замок чи місто. Черці в цьому монастирі походять з найзнаменитших родів польської шляхти, і майже всі вони, будучи молодими, служили при війську, а коли набридили собі нарешті світ, вживши його досита, відходять на спочинок, а й помимо того й тут не завсігди провадять чисте життя.
Є також у Львові гарний арсенал, збудований королем Владиславом IV, з ломаного й тесаного каменю. Місто само окружує довкола або подвійний мур, або вал і фоса. Заосмотрене в гармати доволі достаточно, позатим одначе воно неє зовсім дуже оборонне, через сусідуючі з ним гори, й тому, що від сходу можна дійти аж до міських мурів по рівнині, а з заходу й півдня можна без труду відтяти фосам воду, до тогож укріплення знищені й неправильні.
Жидів мешкає тут безліч, займають ціле передмістя на захід від міста і мають в ньому синагогу, а кромі того ще власну велику вулицю в місті і в ній ще дві синагоги.
Крім цього є ще у Львові багато інших великих тяжких але нефоремних будівель , а поміж ними великий ратуш з високою вежею по середині ринку.
Місто є дуже людне, мешкає в ньому 6000 громадян, що займаються великим промислом.
Понад малою брамою, виламаною на заході в мурі, є такий напис: Constando et fidem servando Deo, Regi et Reipubl. Leopolis obsidione liberata est anno 1648 et anno 1655.
Ґрунта довкола є вправді пісковаті, але досить плодовиті. Patres jesuitae мають тут німецький годинник, як його тут на місці зовуть, що бє і показує тільки 12 годин тоді, як усі інші дзвони вибивають 24”…
На цьому кінчить Вердум опис Львова, до якого він матиме ще нагоду кількакратно повернути.
Дня 5 грудня зі Львова до Брухович півтори милі. Є це гора досить висока, на якої верх треба спинатися більше як пів милі, по другому боці найдеш дуже чорну й товсту землю, але її не орють на такі малі скиби, як у Польщі. Ця гора зовсім поросла бучиною. З неї видно по правому боці на гарній, плодовитій землі місточко Куликів. Вечором дуже пізно добилися ми крізь багна до Жовкви, півтори милі. Є це середнє місто, окружене разом з замком доволі грубим і високим муром. Передмістя обведені деревляними поперечними частоколами. Цю місцевість дістав у спадщині великий гетьман Собіський по матері, з роду Жовківських. Заклала вона тут монастир Домініканів з гарним костелом. Парохіяльний костел папістів лежить поблизу замку, збудований з каменю, доволі добрий. Позатим є тут ще три неуніятські руські церквиі синагога жидів, які мешкають тут в значній «скількості».
Після конференції з Собііським, який вважав вибух конфедерації проти короля невчасним, наші подорожники рішили вернути до Данціґа й там далі працювати над диверзією, вижидаючи слушного часу.
„Так ми поїхали іншою дорогою з Жовки до Верешиць, 2 милі. Є це зовсім гарне мале село з церквою, як майже всі сільські церкви й хати, деревляною. Вікна тут і в багатьої інших місцевостях були з риблячих пузирів, прикріплених деревляними прутиками, замість кіту. В деяких місцевостях вживають тут до вікон замість скла певного роду прозорого тонко шліфованого каменю. Комини з жовтої глини, всаджені поміж деревляні крати, щовистають з криші, мов грубі вежі, а хто дбайливіший, обвів їх зовні соломою або дошками, для охорони перед дощем.
Відтак через нужденне село Курники до Явора 3 милі, який я вже передтим (дня 2. грудня) описав.
Дня 17 грудня з того місця до Нагачева 1 миля. Середнє село з шляхотським двором, обведеним деревляними балюстрадами і вежами в нутрі фосн. Відтак крізь піскові. худі ґрунти і нужденне село Курники 3 милі. На південь від тої місцевості крізь Любачів, описаний вже перед тим, до невеличкого села Улазове 2 милі.
Дня 18 грудня з тої місцевости знову до села Лугове, 2 милі, про яке вже вище згадано.
З цеї місцевости дещо на південь знову крізь порослу корчами гору до пустельні св. Станислава, 2 милі. Її вже теж описано. Потім знову до Щебрешина також 2 милі. Це місто було вже раніше описане, але я не згадав про те, що в ньому є два папські, або латинські костели і одна неуніатська, грецька церква“.
Відсіля поїхали наші подорожники іншою дорогою, бо дізналися, що за ними вислав король сотню гусарів на здогін.
Переїхавши Підляша, їхали вони через Білорусь і Польщу. Підчас свого побуту в Бєрацу, де приїхали 26. грудня, вспіли заобсервувати старого і грубого папістівського попа, якого (власник села Прусовські з кумпанією) привезли з богослуження до стола. Так його напоїли угорським вином, що мусіли його відвійку відпроводжувати до костела, коли вечором дзвонили на вечірню, яку він мав ще відспівати!
Будучи в Ловічу, дізналися наші комівояжери, що король, не можучи їх допасти гусарською патрулею, а знаючи від довірених собі людей, що вони находяться в дорозі до Данціґу, казав обставити переїзди на Вислі, щоби їх за всяку ціну переловити.
„Ми признали за вказане розлучитися і щоб мій пан, священик, рушив кінно в поті чотирьох кіннотчиків попереду, а я щоби слідкував за ним з нашими возами. На возі мав я скриню, що справляла мені найбільше клопоту, бо поміж її закритим подвійним дном стреміло схованим більше як 100,000 талярів в дорогоцінностях і дзвінкій монеті, що мали бути вжитими до зконфедерування армії. Наші шифри, яких нам треба було ріжних 30 і кілька, разом з нашими найтайнішими документами, казав нам ловіцкий командант, Станіслав Пйотрковчик, добре загорнути у воскове полотно, апекти в великому хлібі, який я поклав на спід кошика з харчами і завсігди мав його добре на оці...“
Аба де Польмієр виїхав з Ловіча 1. січня 1671. р. в напрямі Нішбурга в Прусії, де мав підождати на Вердума, що іншою дорогою вибрався за ним два дні пізніше.
Будучи в Млаві, полоцького воєвідства, завважує, що населення полоцького воєвідства зовуть загально дикими мащурами, бо загально є вони розгуканими варварами, головнож ті, які мешкають в околицях Млав Цєховане і Янова. „Тих вважають за найгірших, уроджених під темною звіздою. Мешкають тут цілі шляхотські роди, що живуть з розбоїв по гостинцях...“.
При тому завважує Вердум, що всі Поляки над вираз набожні „підчас богослуження і молитви бють головою об мур, бють себе по лиці, виюють і страшно голосно муркотять (gruncen), думаючи, що на тих дивовижах (Grimassen) полягає найбільша набожність...“
Перериваючи дальший тяг своїх полорожніх заміток, Вердум хоче поінформувати своїх читачів про політично суспільний устрій та культурно-реліґійне життя в Польщі, яка так дуже ріжнилася від її тогочасних західньо-европейських сусідів.
Такий заголовок уміщений на черговому розділі порожніх записок Вердума. „Польське Королівство — читаємо там, — яке Поляки звуть найрадше Речипосполитою, має мішаний уряд; можнаб його назвати напівмонархічним і аристократичним, або також, тому що просту шляхту, яка в дійсності не є нічим іншим, як мужиками, слід вважати простим поспільством, буде це мішанина монархії, аристократії й демократії. Я завважив, що просту сільську шляхту вважають магнати людом; не дивлючись на це, приймає вона участь нарівні з великими панами в усіх публичних справах, навіть у виборі короля. Коли одначе державна рада з усіми станами хочуть щось вирішити, може виступити один одинокий шляхтич і повалити все одним словом: „Nie pozwalam!“
Застановляючись над авторитетом і силою польського короля, завважує Вердум, що і одно й друге залежить тільки від його розуму й енергії, повторюючи слова короля Баторія: „In Polonia tantum valet rex, quantum pollet ingenio“.
Вірісповідань начислює Вердум у тогочасній Польщі — сім: на першому місці стоять римо-католики, до яких належить королівський двір разом з найзнаменитшими достойниками та більшістю підданих. Другим віросповіданням в Польщі є реформоване, зване „лютерським“. Третім є властиве лютерське а четвертим є грецьке, зване в Польщі руським“ бо до нього належить більшість мешканців на Русі, Поділлю й Україні.
Руська реліґія, це, по словам Вердума, та сама, яку визнають також Молдаване, Волохи й Москалі (Mockowiter). „Кромі цього, що сказане про цю реліґію више, відріжняються її визнавці ще й тим від визнавців римського костела, що причастя дають світським під обома видами, як хліб і вино, й то беручи хліб з вина ложкою, і споживають його впевняючи, що тіло не може бути без крови. Їх церкви діляться на три часті; східня призначена для духовних, для відправи богослужень; а середній частині збираються мущини, а в західніх, біля дверей, стають жінки. Їх духовники, яких зовуть попами, женяться раз, але коли їм помре одна жінка, другої брати невільно. В той спосіб вони розуміють очеркнення, що духовник має бути чоловіком — тільки одної жінки. Мають натомість багато черців і черниць, що цілком не вступають в подружні звязки і ніколи нічого не їдять, що мало життя, навіть молока, масла, яєць чи їм подібних страв, а тільки горох, сочевицю й інші ярини та землеплоди, яких нічим не заправляють, крім олію. Ті духовні, як говорять, 3, 4 а навіть 500 разів у день кланяються головно до землі й до власних ніг, думаючи, що така реверенція перш за все подобається Богові й святим. Грецька церква має чотири великі пости в рік, а саме сім тижнів перед Великоднем, чотири тижні — перед Зеленими Святами, чотири тижні в місяці серпні і чотири тижні перед Різдвом. При тому так строго придержуються постів, що виглядають, як добре виголоджені, в тому часі можна їх відріжнити від інших після блідости обличчя.
Пятим з черги віросповіданням є вірменське, шестим мемоніцке або анабаптистів, а саме жидівське, визнаване жидами, що мешкають збитими масами, особливо на Русі й Поділлю. На Україні можна найти також Татар, які визнають реліґію, що не покривається ані з жидівською, ані магомеданською, має одначе з обох деякі церемонії, як це, що вони обрізуються, не пють вина, не їдять свинини. Та всеж таки держаться оподалік від обох згаданих реліґій, впевняючи, що вірять в Авраамового Бога.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|