На чатах/1932/2/В Донбасівській дивізії
| На чатах 1932 рік № 2 В Донбасівській дивізії (М. Йогансен) |
|
М. ЙОГАНСЕН
|
В ДОНБАСІВСЬКІЙ ДИВІЗІЇ |
Отже, нехай першим днем знайомства з Червоною армією буде той день, коли письменники мусіли зібратись на інструктивну нараду з президією ЛОЧАФ'у, щоб потім їхати гостювати до частин у табори. Нараду призначено рівно на дванадцяту годину вдень і в цій годині інструктор у військовій формі з одним ромбом на петлиці поклав на стіл свою теку.
Письменників було мало — з двадцятьох душ з'явилося о дванадцятій годині троє. Уже не раз одзначалося, що ми не вміємо вчасно починати збори, а спізнившись на збори, не вміємо вчасно закінчувати свою промову. „Час — то гроші“ говорять американці. „Час — то будування соціялізму“ мусіли б сказати й собі ми — але натомість спізнюємось на збори.
Так було і на цей раз. Як сонні мухи, по одному забрідали письменники, а коли стала вже перша година, почали спішно вдиратися в кімнату очевидно залякані, так ніби дуже поспішали і спізнилися тільки на півхвилини. Вони наражалися на дуже спокійну сцену — інструктор уже призначив для наради другий день і годину, а двоє письменників, висипавши на стіл коробок сірників, мирно грали в бирюльки.
„Така точність, товариші“, сказав інструктор і голова ЛОЧАФ'у „недостатня для роботи в Червоній армії“. По статуту треба частині проходити нормально чотири кілометри на годину. В багатьох частинах уже ходять шість-кілометрів на годину. Ми ж з вами за годину не посунулися ні на один сантиметр уперед, а тільки одсунулись назад на два дні. Вам доведеться звикати до зовсім інших темпів і до цілком інакшої точности“.
Удосвіта, вихопившись сонні з вагону на стації Святогірська, ми підійшли до конечної стації конки. За рейками було гніздо телефонного зв'язку — лежало двоє в шинелях з ґвинтівками, а третій передрозсвітним снилим голосом перевіряв у слухавку накази. Це була військова гра, а побіч стояла цілком реальна конка.
У допотопний вагон була впряжена одною-одна коняка. Вона вийшла з рейок, скільки дозволяли їй посторонки, і жувала сіно. Картина була така страшенно наївна й неймовірна для нас, що увійшли в соціялістичну техніку, що шахтарі сміялися вголос і жартували з конки, з коняки і з самих себе, бо мусіли їхати такою комунікацією в будинок відпочинку.
Поряд із цією середньовічною „реальністю“ телефонне гніздо здавалося яскравим і навіть грізним фактом, хоч це була тільки „гра“. Бо гра ота крила в собі майбутнє, а конка з конякою збереглися з музейного минулого.
„Скільки до таборів іти?“ —спитав один із нас, командир і комісар окремої сотні зв'язку.
„Три катушки!“ — одповів зв'язковець і знову припав до слухавки. (На одну цівку навивається рівно один кілометр і шістдесят п'ять метрів кабля).
„Цей зв'язковець уже рахує відстань на „катушки“ — сказав командир і комісар окремої сотні зв'язку. „Тим часом це перемінник — робітник із якогось заводу. У нашім полку зв'язку цей розрахунок „на катушки“ є символ темпів і досягнень Червоної армії. По статуту частина йде чотири кілометри на годину в нормальних умовах. Але в нас тягли телефонний кабель зі швидкістю семи „катушок“ на годину. А це ж треба розсотувати цівку, чіпляти кабель об „місцеві предмети“ і маскувати його так, щоб не було видко“.
Ми йшли святогірським бором, розмовляючи про Червону армію. Бір був, як гігантський Зоо: нечисленна дрібнота співала в війних верхів'ях, багряні носороги й брунатні олені літали між рудих стовбурів, веврик перебіг на другий бік сосни, плазував вуж, тягла галич і скворакші сновигали в гіллі, як скрипучоголосі самоцвіти. Турчали орлички, яструби свистіли і леґендарний дикий голуб повертав голівку, стежачи марш трьох мушкетерів.
Убиральня пофарбована в біле, як сніг, зветься в таборах „сєвєр“. Ідучи з півночі, отже ми, всамперед, потрапили на цю „сєвєрну“ будову, далі минули кухні, штаби й прийшли в кінцевий пункт свого походу — в Подив.
Була десь третя година ранку, але в маленькому будиночку вже сидів інструктор Подиву і люб'язно стрів нас. За півгодини прийде Замначподиву, сказав він, а покищо розташовуйтесь у сусідній кімнаті і відпочивайте.
N-ська дивізія, це дивізія Донбасу. Це — озброєний Донбас. Горлівські, рутченківські, сталінські, гришинські, алчевські, кадіївські шахтарі, констянтинівські, риковські, краматорські, алчевські, макіївські, маріюпільскі металісти — це червоноармійці і начсклад N-скої дивізії. Отой командир чоти, що купатиметься з нами другого дня проти крейдяних гір — робітник вальцівного цеху в Рикові, а батько його машиніст луганського депа: той веселий вартовий по роті, який не спав день і ще не спатиме ніч — шахтар з-під Попасної, той командир рою, що може писати вірші, але не хоче писати „комічних“ фейлетонів, на які є попит у дивізійній газеті, працював на підйомній машині в шахті і, коротко сказати, мало не кожен червоноармієць, командир, політрук, є робітник із Донбасу, або хоч колгоспник з того ж таки Донбасу.
Цей зліт робітничої кляси України дає також добірне військо. Пересічний робітник інтелектуально не нижчий від пересічного інтелекту, але вдесятеро перевищує його в сфері вольових функцій. Коли червоноармійська частина в самих трусах іде колоною купатись — це іде засмаглий, мускулястий елястичний цвіт землі — симфонія мускулятур десь проспівав хтось із поетів.
Як і сам робітничий Донбас, так його і військо — ударники. Це слово — ударний — що вийшло з військової термінології, що було скомпромітоване керенщиною, що було піднесене на небувалу височінь робітництвом Союзу, це слово робітництво знов передало як свій робітничий льозунг Червоній армії.Дивізія Донбасу стоїть у таборах на гарячому боровому піску. Вода в наметі нагрівається так, що скидається на ще гарячий чай. Біжачи під душ, червоноармійці вгрузають у розпечений пісок. По статуту частина в нормальних умовах має іти чотири кілометри на годину. У несприятливих умовах („дуже брудно“, „глибокий пісок“) швидкість руху зменшується наполовину. Значить, у таборі червоноармійці мають право ходити два кілометри на годину пісковою голою путтю до стрільбища.
І от молоде робітництво, в важких військових черевиках, застибнуте на всі ґудзики, оперезане скрученою шинелею, обтяжене десятифунтовою ґвинтівкою, під палючим сонцем, у палючім піску робить ці три кілометри за двадцять вісім хвилин. Ще сотні й чоти змагаються між собою: командир чоти „засікає“ час, і сподівається, що його хлопці не підкачають і дадуть найбільшу швидкість.
Кожен ґумовий поплавець для переправи через річку, статут дозволяє надувати шість хвилин. Червоноармійці довели цей час до трьох хвилин на поплавець. Значить, усіх виграється на переправі дванадцять хвилин. А дванадцять хвилин це є майже кілометр (!). Так каже статут. Кілометр на війні може бути колосальною, вирішальною відстанню.
Тим більше, що для донбасівців, які ходять шість кілометрів на годину, для них двадцять хвилин це не „майже кілометр“, а кілометр із гаком.
Так само ці засмаглі воїни одягаються, лаштуються, стають у лави, займають „вихідне становище“ і т. д., швидше, ніж їм дозволяє і звеляє статут.
Хто думає, що це легко, нехай спробує. Нехай спробує також „у повній бойовій“ з протигазом, шинелею, ґвинтівкою вибратися на гладкий тин, мало не в два рази вищий від середнього громадянина.
Нехай ніхто також не думає, що такі темпи знижують якість роботи. Зроблене не чисто й не чітко в Червоній армії зовсім не вважається за зроблене.
„Од-ставить!“ — чути спокійний голос командира. Двоє червоноармійців, що бралися швидше від норми приготуватись коло ручного кулемета — червоніють від сорому. Крізь бронзову шкіру видко як обличчя наллялися кров'ю. Одну коротку мить вони дивляться один на одного. Пальці перекручують диска, щоб він одразу прийшовся на кулемета. На цім другий нумер виграє півсекунди, щоб затопити розсошини кулемета в пісок.
Вони вертаються в „вихідне“ становище. Командир „засікає“ час. Червона армія бореться за секунди, і я згадав, як письменники збирались на інструктивне засідання ЛОЧАФ'у.
Коли, лаштуючись їхати до таборів, я обмірковував, які такі можуть бути „герої бойового й політичного навчання“, то ця назва видавалася мені не зовсім ясною. Ми звикли до героїв, що „ведуть полки в пороховім диму“ (що при сучасних бездимних порохах є картина нереальна) або ж ми можемо уявляти собі героїв праці, чи то героїв виконаної повинности. Але „героїв учоби“ нам нелегко собі уявити, бо вчитися це є щастя і найщасливіша весна нашого життя.
Тим часом так буває тільки здаля. У таборах ми щодня бачили зразки справжнісінького героїзму, і це був як то не дивно, „героїзм учоби“. Я наведу один випадок із тисячі, випадок, що він дававсь розповісти тільки віршем, а ви майте суд, чи це героїзм, чи ні.(Комчоти Макаров, за відсутністю командира батерії, сам повів батерію на навчання в пішім строю й блискуче виконав ввідне завдання комдива. Напередодні комчоти Макаров зломив собі руку і міг і мусив лежати в шпиталі, а не гасати по полю).
Не в гуркоті громадянських воєн
Але сей рік, сьогодні, зараз,
Вийшов у шерег героїв
Партбюра секретар Макаров.
Стрілецьке поле. День
Сорок ступнів Цельсія в тінях
Небо горить, як мартен
Невблаганне, пекуче, синє.
З вихідного ринуть бійці
На землю. Плацма. Цілять.
Спиняється подих. Ціль
Коло центру кулі прострілюють.
Бо за лінією вогнів
Біля столу висока постать
— Це сьогодні в полі комдив,
Грізний, любимий, простий.
Сиґнал. Як суха гроза
Під сонцем рекочуть вистріли.
„Мій наказ“ комдив сказав;
„Тій колоні, що йде у лісі,
„Передайте: вона під вогнем
„Кулеметів з правого флангу“.
(— Ординарець рвонув конем
Крізь бійців гарну фалангу).
З-за столу встає комдив
І стежить оком частину,
Минає секунда… дві…
… двадцять п'ять… двадцять сім… півхвилини.
І от комдивів бінокль
Не вбачає жодної постаті:
Де була колонна — пісок,
Над піском — розпечені сосни.
„Добре“ сказав комдив,
Слова зібгавши в жменю:
„Того, що частину вів,
„Командира — сюди до мене!“
Перед ряд старших командирів
Шкандибає фігура похила:
В рукаві сорочка розірвана.
Лице — як сорочка біле.
Висить рука на бинту
Гімнастівка мішком. Без пояса.
Мовчання. Трудно і туго
Затремтів недужний голос:
„Не можу салютувати:
— „Перебив руку барок —
„За відсутністю комбатра
„Комчоти за комбатра Макаров
„Щоб повести людей на поле
Зі шпиталю…“ Непевний крок,
Поточився стиглий, як колос
І впав на палючий пісок.
Війни громадянської бубон
Що гуде й лунає в Донбасі
Та нових по цехах нарубано
Героїв робочої кляси.
Над світом старим, мов стихія
Ми нависли, мов мідна хмара,
Бо родяться в нас такі, як
Партбюра секретар Макаров.
Як бачите, епізод цей має в собі стільки динамічної екзальтації що не міг не народити баляду. Більше від того, довелося його для віршу трохи послабити. Насправді комчоти з поламаною рукою не зомлів на палючому піску, а таки повів собі батерію на тактичне навчання, зовсім несвідомий того, що він герой. Довелося в поезії примусити його зомліти, бо в мистецтві героїзм має свої межі (в часі й у числі строф).
Молодий пролетар-перемінник навдивовижу навчається стріляти з „ґвинтівки зразка 1891 року“. Завдання такого видатного стрільця „снайпера“ під час бою виуджувати ворожий комсклад, спеціяльно, беручи його на мушку. Таким способом вбивається двох зайців: підкошується керування з боку ворога й вибивається клясово-вороже нам офіцерство. Добрих снайперів у кадрових частинах спеціяльно тренують, так само тренують їх і в полкових школах, що є по територіальних частинах. Але те, що я хочу розповісти, буде про простого собі перемінника, що був якийсь місяць у частині.
Коли цей перемінник вертався від цілі, де вияснилося, як він улучив, повз лінію пройшов його друг і партійний навчитель, секретар партбюра полку. На вправу цю давалося кожному по три набої, а ціль у центрі мала цифру 10 — найкращий результат. Навколо цього малесенького яблука з цифрою 10 були трохи більші кружала з цифрами 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1 і просто була решта ціленого щита.
Якщо ви сторонній глядач і людина не військова, то для вас багато, якщо ви влучите хоча б десь з краю у той самий щит, а не те, що в яблуко. Не забудьте це, на вправу давалося тільки три набої.
Як сказано, цей перемінник вертався від щитів, коли стрів секретаря партбюра.
„Як?“ — коротко й дружньо запитав секретар партбюра.
„Вісім!“ — дружньо й коротко відповів перемінник.
„Молодець“ — коротко й дружньо похвалив секретар. „Коли вертатиму назад, щоб другим патроном знову зняв вісім, а третім щоб десять. На менше я не даю згоди“.
„Єсть!“ — зовсім дружньо й зовсім коротко гукнув перемінник і пішов шикуватися у вихідне становище.
Але трапилося так, що секретар партбюра затримався надовго й зовсім забув про свого друга перемінника. Щось ляснуло його ззаду по плечі — перед ним стояв боєць.„Наказ виконано“ — сказав боєць, сяючи на весь рот. „Вісім і десять!“
Хто хоч якнебудь стріляв з ґвинтівки, той зрозуміє, скільки вольової сили, скільки свіжої енерґії, скільки молодого ентузіязму треба, щоб дати з наказу зараньше загаданий результат. Само собою ясно, що веселому перемінникові ні на мить не спало на думку, що він — герой. Сказати йому так — він би сприйняв це за дуже веселий і дотепний жарт. Він виконав наказа — що ж тут такого.
Якість бойової роботи в цій територіяльній частині росте щодня. Новий комдив (про якого мова у вірші) уславився тим, що коли він командував полком, то полк його взяв першість округи в стрілецьких змаганнях. Нема сумніву, що з ним дивізія Донбасу стрілятиме, як ударна дивізія.
„Найкраща моя частина — це кавескадрон“, сказав комдив. „Це такі хлопці…“ і не знайшовши еквівалентного терміну він замовк.
Редактор же розповів таке: кавалеристи мусили перейти річку коло Б. села. В останній момент їм дано ввідну умову, що міст підірвано. „Вперед, за мною“ негайно гукнув командир, але кінь його, змірявши оком сто двадцять метрів Дінця, не схотів іти в воду. Отже, й інші коні стали, бо солідарність — основне почуття кавалерійського коня. Минав час, загрожуючи перехилити через десять секунд. Тоді з позаду вибіг на коні старшина й з розгону влетів у воду, за ним пострибали інші й відділ переплив річку. Така частина, яка отак іде в воду на навчанні, під час бою піде в вогонь, не зморгнувши оком.
Але буває, що й на навчанні доводиться іти в справжній вогонь. Про це ми розповімо незабаром. Попереду процитуємо уривок з ще одного художнього твору.
„… Коли наступ сотні мав успіх і пощастилося наблизитися до ворога на відстань короткого стрибка в атаку, щось із 100—150 метрів, артилерія з сиґналу командира сотні перенесла вогонь углиб ворожого розташування, а чоти самостійно, не чекаючи наказу, атакували призначені їм пункти, використовуючи замішання в ворожих лавах.
„Як тільки одна чота пробилася в вороже розташування, командир сотні вкинув у пролам чоту другого ешельону, до якого приєдналася й чота важких кулеметів…
|
|
|
|
„… прорвавши глибину ворожого розташування до загаданого рубежу, командир сотні організував переслідування бистрим рухом уперед стрілецьких чіт і вогнем своїх кулеметів, на ходу упорядковував чоти, закріпив зайнятий рубіж і достачив бойові запаси“…
Я цитую ці рядки, як узірець могутнього динамічного стилю, яким повинні писати найкращі червоноармійські письменники. Ритм, економія слів, енерґія цих рухів про мене незрівняні. Автор невідомий — їх узято з „Бойового Статуту РСЧА“. Я тільки позамінював скрізь теперішній час на минулий.
Отже, коли наступ пішої сотні має успіх і щастить наблизитися до ворога на відстань у пару сот метрів, — артилерія на сиґнал командира пішої сотні переносить вогонь углиб ворожого розташування (щоб не бити по своїх, коли вони займуть передній рубіж ворожої оборони).
Але під час одного навчання з бойовою стрільбою, коли артилерія била по мішенях справжнісінькими бойовими набоями понад голови піших частин, артилеристи, заховані за укриттям не добачили сиґналу (ракети) командира пішої сотні й крили собі далі по рубіжеві ворожої оборони, тобто по передніх мішенях.
Побачивши це командир пішої сотні на одну мить завагався. У двохстах метрах перед його піхотою, справжні, тільки з уповненим вибухом, набої орали і вивертали на спід землю. Але це була тільки мить. „Вперед“ сказав командир і повів сотню в ураганний вогонь.
Гра ставала драматичною реальністю.
Коли набій розірвався уже в двадцятьох метрах від червоноармійців, командир наказав „лягай“ і люди лежали, аж поки артилерії передано наказа перенести вогонь. Лежали фактично під справжнім обстрілом, бо двадцять метрів для точности артилерійського вогню це майже нулева величина, міліметри так би мовити.
Отже, бійці дивізії уже ходили в огонь і в воду, не рахуючи того, що о п'ятій годині кожен біжить під душ, а о шостій одкривається вогонь на стрілецькому полі.
На лінійці коло N-ського полку поставлено дошку і на ній є запит і відповідь:
- Що казали бійці Далекосхідньої армії, коли йшли в бій?
- Слухай, друже, якось совісно умирати безпартійним і коли вб'ють, уважайте мене за комуніста.
- Після бою, коли залишусь живий, розгляньте мою заяву.
- Червоноармієць тов. Полуненко знає, що без утрат боїв не бува. То нехай же, коли доведеться вмерти, то краще загинути комуністом, ніж безпартійним.
Годуються хоч червоноармійці, хоч комсклад прекрасно. Донбас не забуває своїх синів. Аматор добре й смачно попоїсти знайшов би широке поле для своєї діяльности у табірних їдальнях.
Але жирних нема. Кожен грам їжі, кожну кальорію забирає назад робота. Червоноармієць це не „солдат“ і командир це не „офіцер“. Ледарів нема. Це зовсім нова соціялістична група і в історії ще не було такої армії. Червона армія це школа рекордної атлетики і ударних методів навчання. Жоден грам жирів, жодна мала кальорія не пропадає марно.
„Ми не можемо, не сміємо, не хочемо знизити темпи ні на міліметр“, сказав начподив, обстоюючи сувору кару кільком людям, що почали були зневірюватись і доводили неможливість виконати задачу при таких темпах. „Ми можемо й мусимо ще поліпшити харч, ми можемо й мусимо домогтися ще кращих умов роботи, але за всяку спробу знизити темпи, ми будемо бити“.
І начподив, сам зелений, як дві безсонні ночі поспіль, узявся за дальшу справу. Ми вийшли. Був вечір. Скінчився денний перегук днювальних, і в частинах співали.Співали українських пісень, народніх і нових, червоноармійських маршевих пісень. Розмаїті, багаті голоси вели, міняли мелодію, натрапляли на несподівані гармонійні ходи, творили нові акорди, ні разу не вийшовши з законів контрапункту, закладених у природі кожного українця.
Під час гетьманщини щось із п'ятдесят німецьких солдатів під командою худорлявого оберофіцера з моноклем і товстих унтер-офіцерів без моноклів прийшли до саду. При них був також один клярнетиста. Німці посідали на лавах, клярнетиста став грати мелодію примітивної шубертівської пісні. І от усі п'ятдесят представників „наймузикальнішої в світі нації“ почали тягти ту мелодію в унісон. Серед півсотні душ не знайшлося ні одного, хто міг би бодай хоча вторити в терцію.
Уранці-рано десь о п'ятій годині чудно прокидатися від того перегуку днювальних. Здається здаля гудуть хвилі, б'ючись об шкло. Далі це стає, як гомін незчисленних юрб. І тільки, коли остаточно збудишся, чуєш як перекочується голос від голоса, від чоти до чоти, від сотні до сотні, від батальйона до батальйони гук:
„Старшого писаря другої сотні у штаб полку — не-гаай-ноо“.
І здається спросонку, що старший писар другої сотні щось недовиконав, та що йому й буде губа в належній пропорції. Бо дисципліна в Червоній армії це не сувора й не залізна дисципліна: (суворість буває непослідовна й залізо має раковини) це абсолютна дисципліна.
Найвища кара це гавптвахта. Всього тільки й діла, що вас ведуть під конвоєм через увесь табір і садовлять у палатку. В тій палатці вам дають їсти й пити точнісінько як усім. Робити не приходиться нічого — здавалося б це є приємний відпочинок від тяжкої роботи.
Та є люди плачуть, коли їх ведуть на гавптвахту і ховають лице в рукава, щоб їх не бачили товариші. Бо дисципліна в Червоній армії обопільна й тримається на клясовій свідомості.
В одній сотні був один селянин з бідних середняків, що не вписався, єдиний на всю сотню, до колгоспу. До того ще він заслабував і лежить у шпиталі. Коли його товариші переконують, щоб він разом з усіма подав приклад своїм односелеці й увійшов у колгосп, він безтемпераментно заявляє:
„Та нехай може згодом. Я ще подумаю. Либонь це моя справа, чи впишуся, чи не впишуся“.
Цей непоспішливий середняк сильно псував настрій товаришам. Теоретично він погоджувався з тим, що і йому треба йти до колгоспу, але практично заходів не вживав.
Одного прекрасного ранку до нього з'явилася ціла делеґація. Непоспішливий середняк радів з такої розваги і побалакав з приємністю, лежачи горілиць на ліжку біля вікна. Але за дві години до нього з'явилася нова делеґація. Він прийняв і цю, але потім трішки навіть одсапувався від стоми. За годину знову з'явилася ще одна делеґація! Тепер він більше слухав і висловлювався головне хеком, сиком і мушком.
Але ще за півгодини з'явилася ще одна делеґація, а далі ще одна.
Останньої делеґації непоспішливий середняк не дослухав до кінця.
„Пишіть мене в колгосп!“ поспішно сказав він. „Воно й справді нема чого думати. Та й спати чогось кортить. Так і хилить“.
Так делеґація прискорила темпи його непоспішливого думання.Донбасівський колгосп є річ письменникам невідома (бо мало хто знає, що це найкращі, найцікавіші колгоспи на Україні), ставиться до своїх бійців з любов'ю і ніжністю. Один такий колгосп прислав подарунок дивізії сімдесятеро коней. Приймаючи коней поставились до справи по-формальному і коней, що привів один хлопець, за малий зріст чи за щось інше, не прийнято.
Хлопець ударився в сльози і відмовився йти з таборів. Скінчилася справа на тім, що він добився до комдива.
Командир вислухав його, побалакав з ним дружньо й звелів прийняти коней. Приймачам-формалістам нагоріло за політичну безтактність.
Автор цих рядків теж ударник. Укупі ще з одним хлопцем ми три дні й три ночі без нікоторого обмеження часу працювали і зробили непогану п'єсу з приводу позики третього, вирішального року п'ятирічки. Цю п'єсу я повіз із собою в табір.
Та виявляється, що в таборі п'єса вже непотрібна. Процент передплати уже добігав до ста, а комсклад підписався на двомісячну платню, викликаючи один одного вносити всю суму готівкою на протязі двох місяців. Отже, аґітувати за підписку на позику третього вирішального року не довелося. Довелося спішно турбуватись, щоб самому не спізнятися з підпискою.
Аґітація в Червоній армії прямолінійна, як фронтальна атака.
Ні одного в сотні, хто не записався б у колгосп!
Такі всі плякати. Всі вони б'ють у лоб. У їдальні комскладу є плякати про збереження зброї.
За іржаву зброю ставити питання про партійність члена партії…
Кажуть, що художник повинен давати живих людей. Мені дуже хотілося б показати вам трьох інструкторів подиву, рівних, як небо й земля і однакових, як число шпал у них на петлицях, червоноармійця першої чоти третьої сотні такого то батальйону такого то полку — так би мовити „солдата Швейка“ своєї чоти, командира запасу з бородою, писаря, що пише вірші, статутного командира, помкомполку по політичній частині і декого з вищого комскладу.
Але місця в мене небагато і цих людей, і ще багатьох інших я вам не показуватиму. Я трішки змалював вам систему, отже робіть висновки про людей самі. Будь ласка, робіть такі яскраві, такі живущі характеристики, як міг би зробити я. Не маю заперечень.
Натомість я спробую розповісти те (дуже небагато), що я спромігся взнати про командира дивізії товариша Фирсова. Худий, середній на зріст, але, як усі стрункі люди здається високим, зі снопом непокірного волосся на голові, мідношкірий. Чоловік — як порох, з усіх кого я бачив, він найбільше справляє на мене враження вогненого, надхненного бійця.
І справді його лаконічна біографія ущерть переповнена боями. Син робітника і сам робітник він воює з 1915 року, як боєць, аґітатор, партієць через усі війни і б'ється й тепер, щоб підняти дивізію на перше місце.
Ми вперше побачили його в парикмахерській. Він був просто з дороги й парикмахер спитав у нього як йому не спека в чоботях.
„Я звик“, одповів комдив. „Шістнадцять років я ношу чоботи“. Шістнадцять років воєнного життя, під загрозою смерти, під загрозою розстрілу, в підпіллі, на фронтах.Йому є що робити і зараз. Я більше розповідаю показову сторону роботи в дивізії. Культробота поставлена неважно. Головний бібліотекар — фігура сонна й некомпетентна. Є й ще дещо, чого я почасти не бачив, почасти (я ж стороній глядач) не маю компетенції критикувати.
Та коли заходить новий комдив, обличчя прояснюються. У всіх є радісна певність, що з ним дивізія вийде на перше місце.
Ми ідемо бором на стацію і в міру того, як віддаляємось від дивізії, вона знову виростає в перспективі, як грізне, точне, сталеве ціле. Маленькі ще не вичищені плями зникають і зостається тільки стемна-блискучий металь, як синє дуло ґвинтівки…
…як сине дуло ґвинтівки. Але мене не задовольняє ритм мого думання про те, що я бачив і про те, що я чув, думки мої мені видаються мляві і водяві, і я марно шукаю вночі стилістичної стислости для пера дружнього віяла вражінь. І от я знов натрапляю на книгу:
„Син робітника. Батько з 12 років працював по великих заводах аж поки в 20 років пішов плавати то за кочегара, то за механіка. Через усе своє життя він вів аґітаційно-революційну роботу, за що декілька разів судив його царський суд. Точних відомостей про нього зараз немає (є неофіційні відомості, що його розстріляли білоґвардійці на Україні). Сім'я була: батько, мати і троє братів. Середнього брата зарубали денікінці при відступі частин Червоної армії з міста Одеси, молодший брат служить у війську ДПУ.
„Народився в 1895 році в м. Одесі, до 1914 року вчився, скінчив ремісничу школу в м. Одесі, після чого пішов на роботу до суднобудівельного заводу РОПТ як слюсар. У 1915 році мобілізований до царської армії, де за непокірність і аґітацію серед салдатів засуджений військово-польовим судом на два з половиною роки ув'язнення в тюрмі, але натомість виряджено на позицію. Під час перебування в царській армії тричі поранено, а в січні 1917 р. демобілізувався. У середніх числах лютого того ж року вступив до лав ВКП(б). У час між Лютневою й Жовтневою революцією працював у підпіллі в м. Одесі членом райкому і парткому і вів роботу організації збройних загонів. Під час Жовтневого перевороту обрано за члена колегії при Червоній ґвардії в справі організації загонів, був заступником начальника загону робітників РОПТ'у. При натискові німецького війська на Україну мусів з указаним вище загоном відступати в Крим, де в квітні місяці 1918 р. був поранений під Перекопом і евакуйований лікуватися до Севастополя. Після того, як німці зайняли Севастопіль, мусів з підробленими документами тікати до м. Одеси, де й провадив далі активну підпільну роботу як член ревкому і парткому. Тут за період від травня 1918 до березня 1919 року проводив далі організацію осередків, загонів і керував роботою розкладу білоґвардійських військових частин, за що об'явлений поза законом. У квітні 1919 р. з приходом на Україну червоних частин призначений на співробітника при вищій військовій інспекції і в квітні того ж року парткомом був кинутий у Григор'євську дивізію як помвоєнкома бриґади. 29 квітня під час зради Григор'єва був Григор'євим заарештований і засуджений до розстрілу, але втік з-під арешту до м. Одеси. У травні 1919 р. при партійній мобілізації висловив бажання добровільно вступити до лав Червоної армії і був призначений на посаду помвоєнкома 2 ударного стрілецького полку. Після зради воєнкома полку, що втік до білих, залишився воєнкомом того ж полку. Після розформування полку Політвідділом правобережної групи був призначений у 2 Кріпосну Пєнзенську бриґаду на посаду воєнкома окремої сотні зв'язку бриґади. У січні 1920 року призначений на посаду воєнкома 536 полку 60 стр. дивізії. У вересні 1920 року призначений на посаду воєнкомбрига 179. У лютому 1921 року для ударної роботи кинутий у кавполк 60 дивізії на посаду воєнкома полку. У серпні 1921 року посланий на посаду воєнкома 209 полку. У червні 1922 року призначений на посаду воєнкомбрига 72. Після реорганізації залишився воєнкомом 72 полку. За час служби в Червоній армії брав участь у всіх боях проти білих на Україні, а також і проти війська Центральної Ради. Брав участь у боях проти німців-окупантів під Тирасполем, Одесою, Миколаєвом, Херсоном, Перекопом, де в лютому місяці 1918 року був поранений: бувши ж у 2 стр. полкові, брав участь у боях під Проскуровим, Жмеринкою, Волочиським аж до м. Львова. Після того брав участь у боях проти петлюрівських банд. Під час фронтової роботи був нагороджений трьома шкіряними костюмами і орденом Червоного Прапору. Після громадянської війни послідовно обіймав посади воєнкома 72 полку, помвоєнкома 80 і 15 дивізії і воєнкома 15 дивізії. У 1926 році скінчив ВАК і до осени 1927 року стажував на посаді комбата і начальника штабу полку, у 2 Нерченському полкові і 470 дивізії. Тепер командир комісар 3 Верхнє-Удинського стр. полку і Т-о стр. дивізії.
„Призначений у 1927 році на командира і комісара 45 стр. полку 15 стр. дивізії. Призначений на пом. командира 30 стр. Іркутської дивізії у 1931 р. Призначений з наказу РВР СРСР на командира і комісара 80 стр. дивізії і нині на цій посаді“.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|