На сьвятім вечорі
| На сьвятім вечорі Чернівці: 1892 |
|
Був послїдний день пилипівки. Уже нїде не не видко було, щоб хто смалив де кабана, як се було вчора и повавчора: хто хтїв мати сало та ковбаси на сьвятки, той вже давно впорав ся з кабаном і наробив ковбас, а сало вже встигло и просолити ся. Тепер зіставало си ще в загородах повичищати, та дров нарубати, щоб було чим топити, як сьвятки настамуть. Скрізь тихо було, і вітер, що зранку сердито повівав, затих. Понад землею лїтали білі бджоли й падали на землю, і вже не пдіймали ся. Від тих бджол білїла земля, білїли дерева, бо й на дерева вони сїдали, білїли повітки та клунї, білїли й люди, що по надвірю ходили. Усе тодї білїло, бо тоді царювала зима і вона, нїби розгнівавшись на свої бджоли, виганяла своєї пасїки, що десь високо вона єї мала....
Ось і люди ідуть ів церкви, Вони молили ся, щоб Господь милостивий, що дав їм пилипівку пережити, поміг ім і просьвяткувати, в добрі та здоровї і Новий рік стрінути й єго щасливо пережити, бо тільки Він один знає який-то ще той Новий рік буде. Ще, здаєть ся, вчора новий рік зайшов, а ось уже й Різдво Христове, а за ним і другий рік настане, а який-то він буде, що він людям з собою принесе — нїхто не знає, окрім тільки Того, чиє Різдво завтра настане, і Єму люди молили ся, щоб Він добрий Новий рік їм послав.
3 церкви іде й Прокіп Боркун, ще зовсїм молодий чоловік, він закрив ся коміром від кожуха і швидко обганяв других людий, що йшли поперед єго. Швидко дійшов він до своєї хати і біля дверий почав стряхати бджоли, що насїдали на єго кожух, на комір, на смушову шапку і нїби втомившись, там спочивали.
— Ото який сивий! я-б і не внізнала, щоб де в иншому містї тебе побачила, Чисто, як, дїд старий, — сказала Приська, Прокопова жінка, побачивши Прокопа, як він увійшов в хату.
— Справдї? А на якого дїда я тепер похожий? — спитав Прокіп, усьміхаючись
— Та на Маркія бондаря. Щоб ще брови білі були, то чисто-б на єго був похожий... Що? добрий на дворі забирає?
— О, добрий! Аж під ногами скрипить, тай доріжка, слава Богу, стелить ся, — сказав Прокіп, оббираючи лїд, що понамерзав на єго вусах та на бородї. — Знаеш що, Присько? Я отсе, йдучи з церкви нагадав, як мій покійний батько та мати завше звали, кого небудь до себе на вечерю, що отсе має наступити. Чи не позвать би й нам кого небудь до себе?
— Як позвати, то й позвемо. Воно таки й годить ся, щоб хто чужий вечеряв. Аже старі люд кажуть, що часом старцем і сам Господь з-являєть ся... Тільки-ж де нам того старця тепер знайти? Щоб було заран запросити... А сегодня старець до нас і приходив. Ото як жаль!
— На що нам і старця десь ще там шукати, коли у нас в селі є Микола. Аже він біднїйший і від старця, я думаю, буде. Нема у него нї в хатї, нї біля хати, тільки вітер кругом хати свище, та в хату через щелини просить ся. Позвемо єго на вечерю.
— Я пак і байдуже!... Справдї піди попроси Миколу, та нехай він яку дитину в собою возьме. Аже-ж у него їх пятеро, та всї бідні без матери. Тяжко бути удовцем, а єму то як живеть си з пятїрма дїтьми, та все з дрібними! Жаль їх, як про наих подумаєш.
— От спасибі тобі, моя Присю, що ти у мене така добра, — сказав Прокіп і хтїв вийти з хати, щоб іти до Миколи.
— Куди-ж отсе ти, Прокопо, розігнав ся так, без хлїба? Ідеш чоловіка до себе в гостї звати, та й не полюдськи: аже як тебе хто зве до себе в гостї, то з хлїбом тебе просити приходять, а ти-ж чом так те робиш?
— Я пак і забув, — сказав Прокіп, — спасибі, що нагадала.
— Та може-б ти занїс їм ще й мняса трохи. Аже я думаю, у них і розговіти ся завтра не буде чим. Возьми но трошки, нехай хоч дїти завтра мняса попробують. Марянка зварить, бо вона тепер і матїр свою заступила: вона і варить и мнє... Бідна дитина!
— Та й добра-ж в тебе душа, Присько! — сказав Прокій і хтїв поцїлувати свою Приську.
— Гріх, гріх сегодня, Нехай уже завтра, — сказала Приська, одхиляючись від Прокопа.
Побігла Приська в комору і швидко винесла звідтіль чималий кусок мняса та шматок сала. Взяв Прокіп те мнясо та сало, та ще хлїб, і вийшов з хати. Зістала ся Приська одна в хатї і почала порати ся біля печи. Перший раз на своєму пережитому віку їй доведеть ся вечеряти в сьвятий вечір у себе дома, бо вона тільки весною ще вмйшла замуж за Прокопа, Як же-ж то їм добре, як же-к то їм любо буде вечеряти у двох! Як же-ж то радісно їм буде, як з ними ще й бідний чоловік буде вечеряти, а може з ним буде вечеряти і сам Господь....
Незабаром вернув ся і Прокіп. Микола казав, що прийде, і Прокіп з Приською дуже раді були.
Настав сьвятий вечір. Скрізь посьвітили каганцї, скрізь вечеряють, тільки Прокіп та Приська ще не починали вечеряти: вони ждуть, не діждуть ся великого до себе гостя — Миколи. Вже люди й повечеряли, а вони все ждуть. Вже хрещеники та хрещеницї й сьвяту вечерю своїм хрещеним батькам та матїрам почали розносити, а Миколи все немає.
— Щось нема Миколи, мабуть не прийде, — сказала Приська.
— Еге, мабуть щось помішало прийти, бо прийшов би... він же обіцяв прийти, — сказав Прокіп.
— А може він і зовсїм не хтїв прийти.
— Чи вже-ж ми так нещасливі, що й бідні нами гнушають ся... чи не піти-б хиба в друге єго попросити!
— Та може він ще прийде, — сказав Прокіп. Коли ось рипнули сїнешні двері і в хату ввійшов Микола.
— Здрастуйте! 3 сьвятим вечером будьте здорові, — сказав він, поклавши на стіл три колачі в старенькій хустинцї і віддаючи Присцї білу чубату курку.
— Ой, Боже-ж мій! Не треба, не треба, — сказала Приська. — Ви-ж бідні.
— Нї, нї, візьміть, — сказав Микола.
— Та візьми вже, Присько, — сказав Прокіп. — Ти-ж знаєш, що дає біндний чоловік, то того не треба цурати ся, бо воно дорожше золота.
— От спасибі вам! — сказав Микола, зітхнувши. — Нехай вас Бог нїколи не забуде, що ви мене бідного отсе тепер не забули.
Взяла Приська курку, розвявала їй ноги та, звязавши їй клоччям крила, пустила їй під піч.
— А я хїів було отсе знов та звати вас, — сказав Прокіп,
— Нехай вам Бог дає всего, чого ви тільки у него попрохаєте за вашу ласку до мене, — сказав Микола. Він ще щось нїби хтїв казати, але замовк, бо щось у горлї в него наче здавило.
— Ми думали, що ви вже й не прийдете до нас, — сказала Приська.
— Коли-к дїти! Поки-то їх повкладав спати...
— А чом же ви нїкого з дїтий з собою не взяли? — спитала Приська —Нехай би прийшло було котре небудь, повечерило-б і воно в нами.
— Нехай уже сплять... сказав Микола.
— Ну, будемо-ж вечеряти, — сказав Прокіп.
Швидко Приська запалила воскову страстну сьвічку і поставила її перед образами, потім вигорнула в запічку жару, поклала єго в покришку і, поверх того жару насипавши ладану та смирни, що принесла з собою колись з лаври, ходила до Києва на прощу, почала ним курити понад столом та поперед образами, що були пообвішувані білими гарно пообшиваними заполочию рушниками. Потім, висипавши той жар з покришки знов у запічок, вона почала з Прокопом молити ся до образів, а Микола впав на вколїшки і почав бити поклони.
Сїли вечеряти.
Перед вечерею, як і скрізь водить ся, Прокіп налляв з бутлї, що стояла на столї, чарку горівки і випив єї до Миколи, як до гостя — до дорогого чоловіка.
— Ну, будьмо здорові, —сказав він до Миколи. — Дай вам, Боже, щастя, та щоб ви здорові були, а помершим душам пошли, Господи, царство небесне!
— Дай, Господи.. дай, Мати Божа! — сказав Микола, і на очах єго показали ся слези.
— Тай перетерпіли ви, мабуть, тодї, як ото ви нездорові були. Як згадаю, як ви тоді мучились, то аж на серцї тяжко робить ся. Па- мятаете, як ото я до вас колись заходив? Ви тодї лежали, та молили ся Богови, що Він на вас смерть надіслав...
— Ой, Боже мій! потерпів я тодї муки. Як би не батюшка, то може-б у землї і зогнив би досї. Такі муки були, що здавалозь, як би хто ніж у серце засадив, то лекше було-б. Нехай батюшку Господь не оставить, як вони мене не оставили: вони для мене десь і дохтора вистарали ся. Усї тоді для мене були забули, сестри рідні — і ті мене тодї були покинули, тільки батюшка та ви про мене тодї й не забули... Нехай вас Господь не забуде на сїм і на тім сьвітї. Як би ви не сказали були батюшцї про мої муки, то, кажу, був би я давно уже на тім сьвітї, а дїти круглими сиротами позістали ся-б і пішли-б по сьвіту старцювати, — сказав Микола і по єго обличчю скотили ся дві слезини. — Спасибі вам, спасибі вам... По вік за вас молити мусь ... і простїть минї, що я перед вами дуже винен...
— Не винні ви передо мною, а хоч може чим колись і провинились, то я не памятаю сего і вам прощаю.
— Ох, винен.. дуже винен...
— Ну, годї про се балакати, бо вечеря застине. Тай не такий завтра день, щоб про се тепер балакати. Молїть ся Богу. що він підвів вас. — Ну, будьмо-ж здорові. Нехай нам усїм і добрим і злим добре живеть ся.
— Дай Боже! — сказав Микола, тяжко вітхнувши.
Випив Прокіп чарку горівки, випив Микола, випила й Приська всю чарку ради сьвятого вечора, бо в инший час вона зовсїм не пила горівки.
Почав вечеряти.
— Спасибі вам, Миколо, що ви отсе прийшли до нас. Ми вами дуже рад, ми щасливі... сказала Приська, кінчаючи вечерю.
— Ви раді, ви щасливі, а як би то ви знали, як то минї тяжко на серцї... Як би то ви знали. — сказав Микола, поклавши свою ложку, і почав рукавом утирати свої слези. — Як би то ви знали....
— Що се з нами сегодня стало ся? спитав Прокіп. — Якесь у вас горе лежить на серцї. Може нам чого треба, то ви скажіть, і ми вам з великою охотою запоможемо.
— Запоможемо! Нї, моєму горю нїхто не запоможе, окрім Бога єдного, та він тепер зовсїм від мене одвернув ся, бо я грішник, тяжкий грішник. І не сегодня минї тільки тяжко: минї тяжко від того часу, як умер ваш, Прокопе, батько, а ще тяжче менї стало від того часу, як ви, спасибі вам, запомогли менї тодї, як я був слабий, дуже мучив ся, а сегодня, з того часу, як ви мене до себе позвали на отсю вечерю, менї найтяжче, стало. Бо ви добрі, добрі до свого порога.. Як би отсе був живий ваш батько, то менї лекше було-б. Я-б перед ним у всему признав ся, і може тодї полекшало-б, а то єго тепер немає... Нехай над ним легко земля держить ся! Добрий він чоловік був, та я був Іване, прости менї, — сказав Микола, призиваючи Прокопового батька. — Дай тобі, Боже, царство небесне! — казав він, заливаючись слїзьми. — Дозвольте вже зза стола вставати, — дякувати.. Богови молити ся.
— Ну, звиняйте! — сказав Прокіп та Приська і вставли зза столу.
Притьмом вибіг зза столу Микола і повалив ся до образів навколїшки.
— Мій Господи! прости менї і дай мені сили сказати отсїм людям про те, що давно уже давить моє серце, бо вони нїчого не знають і дивлять ся на мене добрим і непорочним оком і щирим серцем прихиляють ся до мене — страшного свого ворога, — якось чудно він проговорив і, вдаривши кулаком себе в груди, як сніп повалив ся ниць до образів.
— Іване! Іване! Як би ти живий був, та ти тепер далеко, десь в царстві Божому витаєш і не бачиш, як я спокутую свій гріх, що вчинив я перед тобою. Але ось син твій, дїти твої, і я перед ними, одкрию ся в своєму гріху. Може хоч вони простять менї, — бо я й перед ними винем, — то менії лекше стане... Як би не я, то ти-б може й досї живий був і дїти-б тобою тїщили ся, — в пів голоса говорив Микола, захлипуючись. А Прокін та Приська стояли нї живі, нї мертві і не знали, що їм робити.
— Господи! дай сили... дай сили, — якось крикнув Микола і, схопившись повалив ся Прокопови в ноги.
— Та що се з вами стало ся? — крикнув Прокіп. — Встаньте, встаньте! Так не слїд — вам, старому чоловікови, робити передо мною. Встаньте ради Бога! — крикнув Прокіп і кинув ся до Миколи, щоб єго підвести.
— Нї, нї, не силкуй ся. Дай моїй душі волю... нехай вона тобі скаже, чого їй тепер так тяжко. Прокопе! пожалїй мою душу... Як би ти знав, — крикнув Микола, обхвачуючи руками Прокопові ноги.
— Ой, Боже мій! що се тільки дїєть ся? Ще люди, боронь Боже, почують, позбігають ся... Нате ось води навийте ся, то може полекшає, — крикнула Приська, подаючи Миколї кухоль води і витираючи рукавом слези, що котили ся по єї обличчю,
— Нї, нї, сего менї не треба... вода менї не поможе. А люди як почують, то нехай збігають ся: як воші прослухають, що я буду говорити, то від сего менї лекше стане. Я всему мирови свій гріх розкажу. Дай, Господи, тільки менї на те сили. Слухай, Прокопе, що я буду казати. Слухай і ти, Присько, та добре слухайте!
— Ну, то кажіть, — сказав Прокіп.
— Як був твій батько молодим, ще як він паробкував, — почав Микола, ставши навколїшки, — то закохав ся він в одну дївчину, І я ту дївчину кохав, та кохав, як нікого в сьвітї так не кохав. — Я був бідний, а батьки теї дївчини були богаті, і. вони тільки посьміяли ся надо мною, як я заслав до них своїх старостів. Пішов я після того в далеку сторону, заробив, там грошенят, розжив ся на воли і почав чумакувати. Щастило менї в чумацьтві і я тїшив ся; не тим, що гроші в мою руку котили ся, а тим, що думка в мене була таки одружити ся з Мариною, що тебе, Прокопе, на сьвіт народила; Два роки чумакував я, а потім продав свої, воли та й повернув до дому, та тільки не на свою радість: бо Марина вийшла заміж за твого батька. Запив я після того: думав залити горівкою своє горе. А коли бувало стріну ся з твоїм батьком, то так і хтїв кинутись на єго, хтїв єго задавити, нїби свого ворога... Чи повіриш, Прокопе? А раз зайшов я до церкви не Богови молити ся, нї: не до Бога тодї зовсїм мені було, а що-б хоч глянути на свою Марину, бо я знав, що вона була тодї в церкві. Ввійшов в церкву, як глянув на Марину, то й усе в сьвітї забув : такою тоді вона менї хорошою здала ся. Стою я в церкві та дивлю ся на неї й очий своїх з неї не звожу, а вона, сьвята душа, і не глянула на мене й оком на мене не скинула. І здавила моє серце велика ревність.
„Нї, сего не буде, — думав я тодї, — щоб. мій ворог володів такою красою“, А який ворог, щоб хто спитав тоді у мене, то я-б І не сказав. Заворушили ся люди й почали з церкви відвідати. Вийшов-і я з церкви, став серед вулицї, та й думаю собі: „Нехай хоч тут її побачу, хоч словом з нею перекину ся“. Стою я та отак думаю, коли бачу — й вона іде, сьвята та непорочна. Я до неї: „Чи пізнала?“ питаю. — „Пізнала“) каже. А я аж затрусив ся було. „А чи любиш мене тепер, як і перше любила?“ — „Що ти у мене питаєш ? чи ти хиба здурів? — каже вона — „Ти-ж знаєш, що я заміжня“. — „Знаю“, якось крикнув я тодї і кинув ся до неї, щоб її поцїлувати... Чи повіриш, Прокопе? Я хтїв поцїлувати твою матїр, серед вулицї своїм диявольским поцїлунком, я хтїв твою матїр опорочити. — „Геть!“ крикнула вона і так пхнула мене в груди, що я аж повалив ся серед вулицї. Впав я та лежу, та гірко плачу, а люди йдуть біля мене з церкви, та з мене чумака сьміють ся. І рішив ся я на зле дїло, на помсту за мою неправду. І на яку помстуІ Слухай Прокопе, добре слухай....
„Пішов я знов в далеку сторону і з батьком твоїм, як слїд, як з братом, розпрощав ся, а в серцї свому я грів тодї страшну помсту — злу гадину. Проблукав я по сьвітї з пів року, а потім знов повернув до дому, ішов я до дому не тими шляхами, де люди ходять, а тими, де хижі зьвіри тільки блукають: усе ярами та лїсами. Швидко й до села свого я добрав ся і засїв я у чагарнику, у тому самому, що й тепер він росте, щоб пересидїти там до вечера. Настав вечір, за ним північ, а пішов я лугами та городами до оселї, Прокопе, твого батька. Я знав, що батько твій часто бувало ночує в клунї, і я думав було єго там застати. Підправ ся до самої клунї і як раз застав, що батько твій спав в клунї; а ворота були зачиняні... Прокопе! слухай... Я хтїв єго нарізати, але роздумав і підкравшись до воріт. запер їх знадвору, та зараз і піднїс під стріху сірника, а потім швидке туди, звідкіль прийшов. Що далї було, не знаю, бо я біг і не озирав ся, і довго менї смітила дорогу клуня твого батька... Ти плачеш, Прокопе, плачеш через мене... Вий же мене, Прокопе, бий в голову, — крикнув Микола, знов обхвачуючи Прокопови ноги. — Бий мене та тільки прости менї.
— Тяжким каменем лягають ваші слова на моє серце, — сказав Прокіп. — Бодай було під вас їх і не чути.
— Простїть менї, простїть, та дайте менї договорити, бо ще не все, дай душі моїй волю....
— Кажіть уже, кажіть, коли казати почали, — сказав плачучи Прокіп.
— Слухай же, Прокопе! Проблукав я по сьвіту ще років зо три після того, а далї й повернув до дому. Не думав я застати Прокопе, твого батька живим, бо думка в мене була, що він в клунї і угорів, та нї: якась спасена душа відчиняла єму ворота в кору і він вибіг. Як він біг з клунї, на єго впав огонь і висмалив єму очі, то я єго сліпим і застав. А мати твоя не видержала: вона вмерла з переляку, тебе на сьвіт породивши, щоб ти, Прокопе, вислухав за своїх батьків мою страшну сповідь. Тобі вже четвертий рік тодї був, як твій батько пішов через мене на той сьвіт. Я, окаяний, ще ходив і прощати ся з твоїм батьком перед єго смертю; він тодї добрий був до мене, бо він і не знав, що на той сьвіт іде він через мене; він просив мене, щоб тобі, Прокопе, був я за батька, і се тяжким каменем лягло на моє серце. І хтїв я тодї признати ся єму в своєму гріху, та люди тодї мішали менї се зробити. Так я і зістав ся з великим гріхом на душі і нїкому про свій гріх не признав ся, і на сповідї не признав ся, бо бояв ся. Тяжко, Проколе, на дущі великий гріх носити. Думав, як оженюсь, полекшає, але не полекшало: ще гірш наче стало. Та й жінка не довго жила: на шестому роцї, як побрались, вона і вмерла. А тут ти виріс менї на мою муку. Бо ти був завше до мене добрий, і се мене ще гірш мучило.. Тепер ти бачиш, Прокопе, якому ти ворогови поміг в бідї і якого ти ворога зазвав до себе на вечерю, на сьвяту вечерю... Прости-ж менї, Прокопе! Я знаю, що, як ти менї простиш, то й батько твій менї простить і Бог менї простить, — крикнув Микола, знов обхвачуючи Прокопові ноги... Прости, Прокопе, прости...
— Встаньте ж, Миколо! Великий ваш гріх передо мною, але я вам прощаю і прошу вас нїкому про сене казати, бо у вас малі дїти є: хоч для малих себе пожалїйте. Прощаю Вам і ради празника, що у нас сегодня зайшов. Молїть ся тільки Богу, щоб і Він вам простив.
— Спасибі тобі... Спасибі вам за велику милость до мене, окаянного чоловіка. Я чую, що менї і Бог простив, бо на душі моїй зовсїм легко стало, — сказав Микола, підіймаючись і хватаючи Прокопову руку, щоб її поцїлувати.
— Нї, нї, поцїлуймо ся, сказав Прокіп, утираючи свої слези.
— Я не сьмію, — сказав Микола.
— Вам же простили, — поцїлуйте ся, — сказала Приська, утираючи слези. — Слава Богу, що хоч нїхто не нарвав ся.
Всї поцїлувались братьнїм поцїлунком. — Бог вам нехай простить, ами можемо сиротити, — сказала Прокіп та Приська.
Швидко в сїнях хтось затупотїв: то йшли два хлопцї з вечерею.
Петро Голота.