На стрічу сонцю золотому/XIV
| ◀ XIII | На стрічу сонцю золотому XIV |
|
Прийшли руські сьвята; Роман з Лїдою поїхали домів, а по сьвятах одно до своєї школи в тихому селї, друге до Львова.
І Штефан теж не довго міг сидїти дома та сьвяткувати, бо мусїв і брата везти до школи і таки постановив собі свято, що мусить здати іспит на четвертому роцї, се-б то так десь за пів року від тепер.О, він добре чув, переконав ся про се тисячі разів, не раз, що без Лїди він не в силї довше жити. Та коли не здасть того професорського іспиту, то не буде міг мати її своєю жінкою, не осягне своєї найгарнїйшої мрії, що вже від многих лїт була провідною зорею його житя.
Нї, не через те, щоб вона (Лїда) не схотїла бути жінкою бідного суплєнта, тільки через те, що вона знає, яка присяга вяже його, знає, що він утримує свойого брата та помагає мамі, то не хотїла-б віднїмати у його дорогих хлїба. Коли здасть іспит, то буде щось зовсїм иньше; тодї він може утримати і жінку і брата.
На сю думку серце завмирає від страшенного болю. Що тодї житє, що праця, що все? Що його мрії про щастє? Щастє — без неї!? Нема його, нема! Вона — його щастє ! Лишень хвилинку, лишень годину — один золотий проміньчик за цїле сумне, голодне, холодне, безвідрадне житє. Нї! вона мусить полюбити його! Він розкаже їй усе, скаже як щиро її кохає, як довго, як вірно! Як працює, щоб лише заслужити собі на неї, на можність назвати її своєю жінкою. Все їй оповість.
А сумлїнє казало:
Тільки не тепер; аж тодї, як уже будеш міг просити її, щоб стала твоєю подругою. Тепер терпи і мовчи! Бо слухай, ану-ж вона не любить тебе, то чи стане в тебе стільки сили, щоб перемогти себе тай вчити ся далї? А коли нї, то тодї що? присяга дана батькови піде в забутє, бо ти будеш шалїв з розпуки і певно не схочеш більше працювати. Чи то буде чесно?!
От такі думки раз у раз снували ся по його голові. Серце казало, домагалось говорити, сумлїнє наказувало мовчати. І він мовчав.
Ходив на виклади, вчив ся, писав свою працю, бігав на лєкції, та при тому мучив ся так страшно, так нелюдсько, що далї не ставало сили терпіти. І тисячі разів зривав ся, хотїв їхати, висповідати ся їй з усього, збути ся тої важкої непевности, та його сумлїнє казало йому тільки два слова: “Синку, не покинь їх”. “Присягаю, що не покину”.
Не сьміє нїчого казати. Бо коли-б вона його відкинула, о, то він знає, що його житє зруйноване на все, що воно стратило-б весь свій чар, всю красу. Вона-ж йому дорожша над те сонце, вона дорожша над житє, над усе, — та не над честь. І тому він не сьміє тепер нїчого казати!
— Синку, не покинь їх!
— Нї, не покину.
|
|
|
|
І Лїда мучила ся, тужила.
Прийшла любов, перша, велика, всемогуча і заволодїла всїм її єством, і наповнила душу горем і безмірним щастєм, перед очи поклала його хороший образ, в уха вілляла звук його голосу та сьміху. А в самотні, вечірні години все воскрешала його стать, а в хатї все носили ся тони його голосу, коли оповідав казку про щастє. Отак немов живий стоїть перед нею і мов живий говорить. І хоче вона ще раз вдивити ся в його очи і відповісти весело тай щиро, та бачить лише пусту хату довкола себе, а його немає. І їй стає тужно та болюче.
|
|
І так ішли днї, минали тижнї, проходили місяцї, що їм здавали ся віками-роками.
Надходили Великодні сьвята.
Був зелений початок мая.
Штефан хотїв не їхати до дому на сьвята, щоб не бачити її та не мучити ся ще гірше відтак. Але мусїв їхати хоч на місяць, коли хотїв здавати в осени який іспит. Душевна мука та важка умова́ праця молодого історика підірвали його сили, і він мусїв поїхати домів, відсьвіжити ся та подихати сїльським воздухом.Роман вибирав ся теж до сестри, та мав ще перед тим вступити до дому, і тому умовив ся з Штефаном, що той прийде до школи аж за тиждень по свойому приїздї на село.
Приїхав Штефан до дому, а днї пливуть ще скучнїйше нїж у Львові. Не сходить вона з думки.
От кілька кроків перейти і вже міг би побачити її. А врештї, він, Штефан, таки найлїпше зробить, коли зовсїм не піде до школи. Найлїпше! Пощо роздирати вже й так від болю ледви живе серце. Але розумованя на нїщо не здавали ся і ноги самі несли його все в поблиз школи. Нераз іде, задивить ся на бідну школу, серце забєть ся радісно та живо, відтак огорне нераз такий сум та жаль його душу, що він знову втїкає далеко-далеко; та в уяві все мріє стара похилена школа, очи душі бачуть нутро тої школи, убогу кімнатку, а посеред неї її, його Лїду кохану, таку чудову як погідний, лїтнїй день. І так було майже що дня. А прецїнь міг Штефан мило забавити ся, бо дістав запросини, щоб був ласкав не гордити, відвідати, і від сьвященика і від економа, у котрих було по кілька донечок, кожда хоч нинї під вінець, а Штефан молодий гарний хлопець, а яке становище може вже мати! Та він не хотїв нїде йти і сидїв дома.
Дома мало що змінило ся.
Мати троха постаріла ся, та за те була веселїйша, бо зять був добрий і Марії добре живеть ся. Катрусю вже теж сватають — ну, не богаті, та не в богацтві щастє. Чесний, не пянюга, то ґрунт. Антось ходить до ґімназії, вже в четвертій клясї, і вчить ся добре; Доцька ще мала, та все єсть поміч у хатї.
— І все би добре, — думала мати — коби лишень він не слабував, її Штефанко любий, її синочок добрий, що їм усїм не дав загинути, та сам відай загине. Але нї, Господь милосерний не позволить, він щє дасть їй дочекати ся від сина онуків. Хто знає, чи він уже не має якої панни?Часами зачіпала за те, та він не відповідав, лише зривав ся тай летїв у лїс.
— А як же би я мамко міг тепер свою долю з чиєюсь вєзати? Най ще. Як здам той еґзамент, що сї до нього тепер учу, та буду мати певний кавалок хлїба, то може й приведу вам невісточку. Бо тепер ше нема як. Таже не оженю ся, а Антося не вігоню. Як-єм присєг дєдикови, так слова додержу.
Мати тихо заплакала тай сказала “Простибіг” і більше вже за те не говорила.
Ну, і надійшов той день.
У Штефановім серцї почала ся знову боротьба. Іти? не йти? Іти? не йти? Нарештї таки пішов. Ішов мов на весїлє і мов на смерть. Побачить її, увидить її знов. Побачить ті очи глубокі, злотисті; побачить ті уста, що до них день у день, кождої хвилї, години молив ся. А може вона заручена? Чув раз, як якісь жінки говорили його мамі за якусь “професорьку”, що до неї приїздить якийсь панич тай отакі-о великі “букєти” цьвітів привозить. Може то до Лїди? Ішов мов на смерть. Та таки йшов. Прецїнь з приятелем мусить побачити ся!
Вже таки бачить ПІтефан Лїдину домівку.
Стара, похилена, дах латаний, стїни пообдирані від весняних дощів. Тільки краси, що зелений городчик перед вікнами, та кілька верб, що розвивають ся, зеленю пишають ся.
От там у малій, вохкій кімнатцї сидить вона певно з братом, та говорять щиро, запально. Її очи горять, уха ловлять слова щирі та рідні. Гірка й її доля, Штефан знав, яка гірка! То певно не про неї говорили ті жінки! Він в те не вірить, щоб вона коли мала приймати сама яких мущин, хиба може раз приїхав який пробувати щастя. Нї, то певно не про неї говорили.
Його кроки стають повільнїйші, несьмілїйші; серце так сильно бєть ся, мов би хотїло вискочити з груди. А може таки вернутись?Чує пісню! Чий то голос? Мягкий, оксамітовий, не дуже високий і не дуже сильний… Її? А пісня якась народня, бо й такі слова, і мельодія така.
Ой коли іду, земленьку сьвяту
Сльозами поливаю;
Ой куди іду, земленьку сьвяту
Тугою засїваю.
А з тої туги ростуть квіточки,
Квіточки дрібнесенькі;
Нарву квіточок, тай зівю вінок,
Тай пущу на річеньку.
Коли-б ти вінку, із рути звитий.
Та вмів заговорити;
Ти-б йому сказав, ти-б йому вповів,
Як менї тяжко жити.
Штефан стоїть і слухає, і впоюєть ся звуком її голосу, і слухав би так цїлий вік тої піснї — така тужна, така тужна. Але що-ж він робить? Чи то гарно? Тепер уже таки мусить іти, бо-ж то не гарно підслухувати. Раз дивив ся на Лїду без її дозволу, тепер підслухує пісню.
Йде близше. Двері від її кімнати зачинені.
Підходить до них і непевно стукає. Спів уриваєть ся, а послїдні згуки линуть так скоро, як скоро зриваєть ся сполохана шулїкою дрібна пташина. Відтак чути скорі кроки. Лїда біжить до дверий сама, отвирає і весело скрикує:
— То ти, Романе?
Здивована стає, очи спустила, нїяково їй.
— Добрий вечір, панї! Нї, то я! Дуже перепрашаю, я не знав, що Романа ще нема. Ми умовились, що він уже нинї рано приїде. Дуже перепрашаю!— Нема за що! Та прошу до хати. Той незносний Роман все щось вистроїть.
— Не хотїв би я перешкаджати.
— Але-ж прошу; як може менї перешкодити найлїпший приятель мого дорогого братика?
Він і вона чують, що їм би не те хотїлось говорити; що не такі слова поплили-б, коли-б вони дали волю устам висловити те, що серце хоче сказати.
Мовчать хвилю обоє.
Відтак ідуть у глуб кімнати, вона сїдає на софцї, він подалеки на кріслї.
Вона перериває мовчанку.
— Давно приїхали?
— Тиждень тому. Приїхав полїчити ся троха.
— Знаю. Писав менї Роман, що за много працюєте.
— Ой той Роман. Також не має про що та про кого до панї писати.
— Пише про свойого найлїпшого приятеля.
І знов той розговір нещирий. Чи се вони хотять собі сказати? Чи се говорять їх очи, що палахкотять мов те сонце, що на заходї сияє?
— Вже ваша праця готова? Коли оголосите?
— Не думав над тим.
“Ну, як він нечемно відповідає! І чого ті нерви розходили ся!” — думає сам про себе Штефан.
А вона: “Такий був повний запалу, надїй, а тепер такий охлялий, байдужний!”
— А може ви вже кинули мрію здавати тепер іспит? Чого якісь такі знеохочені, зовсїм иньші як були в зимі? Вже перестали йти на стрічу щастю? — пробувала жартувати.
Засьміяв ся з тиха.
— Щастє!— Що, то я таки не помиляюсь! Ну, які ви мущини слабодухи. Вже майже у своєї мети, і знеохочуєте ся.
— Нї, панї! Тілько що до моєї мети ще дуже далеко.
— Як же се? Ще так недавно оповідали ви з таким одушевленєм про своє званє, про свою працю. Так недавно снували мрії про те, що от-от осягнете цїль свойого житя, станете до великої працї народнього відродженя, будете сїяти золоті зерна правди в душі своїх учеників, виховувати нове поколїнє сьвідомої інтелїґенції, а тепер… Чому такі сумні? Чи такі дуже хорі?
Мовчав, а сумні, важкі тїни туги снували ся по його обличю.
— Простїть, що я оце наговорила! Я не повинна була мішати ся в те. Хто зна, яке горе пригнїтає вашу душу, а я беру ся читати вам мораль.
— Се нїчого, я заслугую на се. Менї-ж не вільно бути слабодухом. Хто має такі обовязки як я, той не сьміє нїколи мріяти про особисте щастє.
Знов хвилю мовчав. Далї говорив тихо мов до себе.
— Властиво мої обовязки тепер не збільшили ся, тілько зміцнила ся думка, що вже від кількох лїт сверлує мою душу, що сповненє своїх обовязків, се ще не єсть особисте щастє. А бажанє того щастя росте тай росте. Коби тільки хвильку, малу хвилиночку зазнати його.
Що було в тих його словах, що в них дрожало?
То було щось безконечно солодке і безконечно болюче, а вона склонила голову й мовчала.
Глянув на ту її опущену головку — нї, так не схиляєть ся голова в особи, котрій зовсїм байдужне наше горе, або котра не розуміє нас.
Ах, у нього не стане сили довше мовчати, не стане сили довше скривати. А як вона не любить його, а коли загнїваєть ся, а коли відтрутить його? Тодї лишень най щиро відповість собі — буде він учити ся далї, візьме ся до працї? Нї! тодї все пропало. Бо коли би він її меньше кохав, меньше цїнив, коли-б вона не була його першою і останньою любовю, тодї було би що иньшого. А так? — О Боже, Боже, за що Ти кажеш так терпіти і — і — за що Ти, Боже, дав менї таке тонке та чутке сумлїнє?
Вона підняла голову і глянула на нього.
Який він незвичайно блїдий, як мусить терпіти! Ох, вона би своє житє з охотою віддала, щоб відняти в нього хоч крихту того терпіня. Та як?
Підходить до нього. Кладе руку на його рамя, легенько-тихесенько будить його з задуми.
— Що вам такого? Такий біль голови?
Він піднїмає очи, стрічає щирий, отвертий погляд її золотавих, сонїчних очий.
— Тепер менї вже нїчого, вже зовсїм добре, а то справдї погано розболїла ся голова.
— За много працюєте, абсолютно за много.
— Нї, я тепер таки зовсїм нїчого не роблю, бо хоч би й хотїв, то сили нема; врештї хочу того іспиту позбути ся ще сеї осени, а як не вилїчу ся тепер, то ще готова мене вчіпити ся велика слабість. Я собі тепер великий пан: приїхав до дому, там усї працюють, що аж піт із них цюрком котить ся, а я собі цїлїський день шляю ся по лїсах та лугах. Сказано — вільний птах.
— Вже знов зачинаєте полином приправляти?
— Ну, нї вже, нї. Буду тепер зовсїм гарно-тихенько сидїти, тай коли позволите, правити вам комплїменти. Які ви чудові, які у вас гарні-прегарні очи! Ну, видите, як нескладно йде?
Хвилю помовчав.— Не гнївайте ся, та то бачите так. Я тому тепер такий незносний, що не хочу погодити ся з тим, що мусить бути, лише хочу чогось такого, що хто зна, чи й можливе в сьвітї. І тепер приміром, я хотїв би бути веселим, приємним, та біль, що кипить у серцї, не дає виговорювати веселих, милих слів. Я вам се кажу лише тому, бо хочу оправдати ся з мойого дивного поступованя. Вірте менї, що менї дуже тяжко і тому я такий. Простїть і прощайте, а коли приїде Роман, то прошу, скажіть йому, най буде ласкав коли зайти до мене. А тепер добраніч і ще раз простїть.
Витягла до нього руку.
— Я не гнїваю ся, Стефане. Я-ж розумію, що не все можна бути веселим. Менї лишень, вірте менї, дуже вас жаль, що починаєте тратити віру в щастє, що той, котрий перше сам до борби загрівав, починає сумнївати ся про наслїдки тої борби. Я не гнїваю ся, Стефане.
Перший раз так його назвала. Як мягко, як любо звучить те слівце в її устах!
Стоїть ще хвилю перед нею з похиленою в низ головою і шепче:
— Так панї. Така судьба жде кождого шаленого біднягу, що сьміє мріяти про особисте щастє, а тпм щастєм уважає дївчину з золотистими очима!
В неї голова починає ходором ходити; жовті, синї, зелені колїсця бігають поперед очи, а серце так сильно, сильно бєть ся. Вона блїдне, опускає голову в низ. Нї! так не схиляє голову дївчина, що не розуміє нас!
— Лїдо!
— Що таке?
— Лїдо, ви знаєте?
— Що таке?
— Я вас люблю!Вона ще гірше блїдне і тихесенько каже:
— Добре, Стефане.
Як він ждав сього слова! Він, здаєть ся, лїтами-віками на нього ждав!
Бере її руку, і мов безумний тулить раз враз до уст; до нестяму цїлує, аж віддиху йому вже не стає.
— Лїдочко, пісенько, найдорожша, любочко моя, ти любиш мене?
— Люблю, Стефане.
— Будеш моєю, будеш ждати — хто зна, може рік, може два, я не крию того перед тобою, що ми не зможемо скорше побрати ся заким я здам іспит. Бо ти знаєш, які обовязки тяжать на менї. Впрочім неправда, вони не тяжать то не тяжкі обовязки, бо я через них годен тебе. Будеш ждати?
— Хоч би десять лїт. Стефане.
— Зірочко моя, сонїчко ясне, щастє моє! Що менї тепер праця, що голод, що всї невигоди житя! З моєю пісонькою менї нїчого не страшно. Як я тебе люблю, кохана! Не гнївай ся, люба, що я так поступив, що так довго сиджу в тебе, а ти сама, що може наражую тебе на людську обмову. Нї, знаєш, я таки конче здам іспит сеї осени, і ми вже тодї будемо на все належати до себе. Побачиш, як я тебе кохаю! А тепер, хоч як гірко, треба прощатись. Оставай здорова, пісенько моя сердечна, сни о минї!
Ще раз взяв її рученята в свої, і цїлував, цїлував до нестями. А відтак пробував іти. Та лише дійшов до порога, якась маґічна, непереможна сила силувала його обернути ся і ще раз і ще раз глядїти в її сонїчні очи. Далї зблизив ся до неї, і очима просив поцїлуя.Зрозуміла, та не відповідала; лише невинні уста тремтїли, а напів примкнені очи щось соромливо-роскішно нашіптували, своїм промінєм ясним говорили.
Зрозумів мову її очий та уст, і зблизив свої горячі, чисті уста до її дріжучих, невинних уст. І пив з них щастє і житє, і впивав ся.
— Мій перший поцїлуй — шепнув відтак. — Чи єсть більше щастє на сьвітї?
А її очи говорили, що нема, і його серце співало про те.
— Тепер уже йди!
— Тепер уже йду. Прощавай, кохана, та згадай мене. Тепер уже до тебе не прийду, аж коли Роман приїде, бо люди лихі.
Ішов, вона проводила його аж за хатний поріг, коли тут же здалека побачили Романа.
Він зняв капелюх і кричав:
— Витайте, витайте! А Штефанку, чого так поспішив ся?
— От-ти стидав ся-б! Гарно дотримуєш слова, нема що казати. Чи в тебе тепер девята рано?
— Ну, та воно видиш, тепер пята пополудни, але якось так прийшло ся. А ти від давна вже ждеш на мене? Прости, завтра вже певно того не зроблю.
— Та що-ж ви тут стоїте, ходїмо в хату, бо-ж ти Ромку з дороги. Я вас троха прийму, погощу. Хиба, що вам, Стефане, вже задовго ждати?
Війшли до хати. Лїда привитавши ся з братом, пішла до своєї спіжарнї с. є. малих сїнок, де стояла шафа з її припасами ґосподарськими, а Роман з Штефаном витали ся. Як же вони щиро-щиро поцїлували ся, як ще нїколи дотепер. Особливо Штефан.— Романе, слухай, я люблю твою сестру.
— Ну, се я тобі вже давно хотїв сказати. Ну, а вона що?
— І вона мене любить.
— Питав?
— Питав!
— Коли?
— Нинї.
— Ну, ну, ти невинний Штефанку! Дивіть-но, як він уміє дївчат баламутити.
— Тихо ти, не говори таке! Я не баламучу, я люблю. Як би ти міг знати, як люблю!
— Але-ж знаю, знаю! І що? Почуваєш може тепер щастє?
— Безмежне, брате! Яке-ж то воно буде, коли вона буде моєю, коли будемо все разом!
— Навприкрить ся.
— Тихо, поганий! Романе, чи ти відчуваєш се: що день бачити її, глядїти в її очи, цїлувати її уста, слухати її голосу, її пісень, відгадувати її бажаня! Романе, чи єсть в раї більше щастє? Не сьмій ся! Я-ж знаю, що не буду міг сотворити їй такого раю, якого вона гідна. Але-ж ми й не мріємо про рай такий, де не буде нї бурь, нї боротьби. Ми будемо йти до щастя, до сонця золотого стрімкою та тернистою стежиною; та вона буде моєю радістю, а я її силою, і ми рука в руцї перейдемо разом важке житє, бо у нас в душі буде яснїти щастє.
Вона вже була війшла до хати, та так тихесенько стала на порозї і промінними очима глядїла на нього. Побачив її, скорими кроками пішов їй на стрічу і знову їх руки злучили ся, а очи сияли-горіли мов сонце, мов щастє, що йшли до нього.
— Ну, ну, сих двох примусять мене, невірного Тому, повірити в щастє. Дай-же вам Боже на віки тої віри не викинути з серця!По хвилї:
— Гм, шкода, що я так не маляр або не різьбар! З вас така пара, що не надивив би ся. Історія з піснею — чудова пара!
От слухай, Ромку, ти лїпше зробив би, наколи-б і собі пошукав такої піснї. Але правда, такої другої пісоньки як моя, нема. Та хоч би трохи і не така, то вір, що нїщо так не підносить чоловіка, як любов гарної, невинної дївчини.
— Га, ти-ж сам кажеш, що такої другої нема.
— А ще гіршої я не хочу. Ну, і зрештою, то я маю собі шукати жінки?! Нещаслива би вона була! Та-ж я би її замучив своєю милою вдачею. І може я маю теж іти на стрічу щастю? Пуста робота! Як у кого в душі нема щастя, то він нїде не знайде його. Хиба ще, як би ти, Лїдо, висватала менї яку панночку!
— Добре, буду сватати.
— Ну, ну, полишім се. О тім потім. Тимчасом прости, але я таки голодний. Як уже ти заложила стіл, то проси, аби я їв. Бо я знаю, що ви ситі тим, що дивитесь на себе, а я таки хочу їсти.
|
|
Сим хотїв сердешний хлопець покрити свій біль.
“Тільки я, немов заклятий,
Дивлюсь, дивлюсь, тай нишком плачу,
Що без пригоди, мов негода
Минула молодість моя”.
|
|
|
|
— Марчуччин панич з професорькою то така пара, гейби два янголи з неба. Що він білий, а вона ще білїща. Що у нього волосє як у баранчика білого, а у неї таки злотне. Що у нього очи голубі та ясні, а у неї ще яснїщі, лиш якісь також гей золотні — “панські”. Але вона добра панна, то вже нема що казати. Дїти за нев гинут; тай він, коби здоров, то раз панич годний, то раз син добрий. Стара ненї душі в нїм не чує.
|
|
І ще того самого вечера писала Лїда довгий, предовгий лист до своєї матусї; і ще того самого вечера казав Штефан мамі, що за пів року введе їй невісточку, гей сонїчко в хату. А стара мати довго ще, довго стояла сеї ночи перед образами та молила Бога за долю свойого сина.
На другий же день, коли Штефан прийшов до Лїди, то вони обоє пішли найперше до його мами. Вона і перше прихильно відносила ся до професорки, тепер же взяла лагідно Лїдину руку і тихо-моляче промовила:
— Люби його, душко-панї. Він такий у мене, гей то сонїчко добрий.
У відповідь на се припала Лїда устами до старечих, поморщених рук і палко цїлувала.
І панї Емілїя радїла, коли в недїлю (скорше не могли) завитати до неї любі гостї. Зпав камінь з її серця: її дорога Лїдочка мала зазнати того великого щастя, яке дає любов коханого мущини.
Навіть п. Херський був задоволений, лише приговорював:
— Має ґуст, їй Богу має ґуст! То собі хлопчика вибрала! Але ті теперішнї дїти! Самі собою розпоряджають, навіть не порадять ся нїкого. І сказати правду — мають рехт!
|
|
|
|
|
|
Що дня і що години вона згадувала його, пригадувала всї подробицї, що чула про нього. І те, як він натерпів ся ще дитиною, і що переміг у школї, і як мучив ся на унїверситетї. Згадувала ті сьвята, котрі були такі і для неї і для нього прикрі. Як він по тих страшних місяцях голодованя та сумних сьвятах у далекому Львові відібрав свою стипендію, отряс ся з довгів, зміг зачати хоч трохи по людськи жити, дістав дві лєкції, тай якось перебивали ся оба з братом. Як думка про неї, про його Лїдочку, була його провідною зорею, не опускала його нї на хвилю. І він працював що лише ставало сил, аж виборов собі поважанє у товаришів та професорів, зміг працювати в свойому фаху і на полї лїтературному, а все йшов на стрічу щастю, на стрічу їй.
І вона, Лїда, вже не сумувала, не сьміяла ся з своїх мрій, лише працювала ще більше нїж перед тим, щоб лише стати ся, бути гідною подругою тому білявому, гарному, доброму хлопцеви, та хоч в части сповнити просьбу свойого батька: бути вжиточною свойому народови. Коли вони вже поберуть ся, ну, то вона не буде вже дальше учителькою, але постараєть ся в иньший спосіб нагородити те, що уступає з учительованя. Бо-ж уже те, що вона буде провідною зіркою житя і працї свойого коханого Штефанка, а він же каже, що без неї не може жити се вже — — — ей нї, се щастє, а не сповненє свойого обовязку! Але вона буде з ним спільно працювати, певно не буде в його домі лише предметом роскоші та забави! Нї, вона буде його під'ємом у житєвій борбі, його добрим духом, буде старати ся стати для нього таки правдивим щастєм. А він каже: кожен чоловік може стати ся пожиточним членом суспільства, коли лише свою хоч би й невелику працю сповняє чесно, ревно і охочо. Коли всї його думки і вчинки стремлять до того, щоби приспорити бодай одну цеголку, бодай один каміньчик більше на здвигненє величної будівлї народнього відродженя.
Оттакі мрії снувала Лїда лїтними вечерами, а Штефан учив ся, працював, писав, приготовляв ся до іспиту.
|
|
|
|
Був раннїй ранок пізної осени, та в ковалевій хатї було вже всьо на ногах. А перед хатою стояв віз запряжений парою коний. Фірман нетерпеливо ждав.
За хвилю вийшла з хати пара молодих людий, Штефан і Лїда Марчуки. Ще раз прощали ся вони з усїм родом, ще раз просили старої ненї, аби їхала з ними, а вона ще раз казала, що з свойого села не хоче йти. А відтак пішли обоє ще на сїльський цвинтар, на могилку коваля Андрія, прощали ся з нею, взяли трохи сьвятої землї і зжовклої, морозом звареної травицї — на спомин, в далеку, та нову дорогу. А потім ішли селом, а за ними весь рід — відпроваджували трохи. Не хотїли ще їхати, ішли, щоб доволї надивити ся на ті кохані місця, де були такі щасливі. Ішли повагом, поволи, притулені близько-близько до себе, без слова, без згуку, лише серце било ся від щастя.
На небі с'яло ясне, величнє сонце, по небі собі йшло та вказувало шлях.
А вони, рука в руцї, йшли на стрічу тому сонцю, щастю золотому, в далекий, чужий край — у галицьку Сибір.