На стрічу сонцю золотому
Марія Колцуняк
XII
• Цей текст написаний желехівкою. Скрентон: Українська книгарня, 1918
 
XII.

І знову йшли та минали роки і житє Лїди було все однаке, одностайно сїре. Нїчого в нїм не змінило ся. Вправдї тепер не мучив її вітчим нїяким ловленєм женихів, бо бояв ся “червоного радикала”, та на посаду все таки не хотїв пустити її, вже не так через те, що бояв ся стратити, як через те, що Цїночка вже почала на добре панночити та “бувати в сьвітї”, ну, розумієть ся, нїчого не хотїла і в руки взяти, щоби не згрубіли та не зчорнїли, постійної служницї не можна було тримати, мати сама незмагала, а роботи все було гук. Ну, і Лїда мусїла оту роботу сама виконувати.

І так тягло ся вже щось третий рік.

А далї пішло ще гірше.

Гуляще, веселе житє п. “секретаржа” було би вичерпало і криницю золота, а не тих мізерних кілька тисяч. І пану “секретаржові” замісь золотого ковнїра почала всьміхати ся руїна і сором. Він став незвичайно прикрий навіть для своєї Цїночки, картав за найменьшу дурницю Бобика, лоточив день у день жінку, а Лїда, та попросту вже й жити не могла. Він усе дорікав їй, що то через її упір вони будуть мусїли терпіти нужду. Бо коли-б була віддала ся за асесора, то все булоб инакше. Що-ж? коли їй забагаєть ся якоїсь поезії чи Бог зна чого, а тимчасом її рідна мати вже незадовго буде мусїла хиба жебрати, бо-ж не до чого иньшого воно йде.

А Лїда мов спасеня з неба ждала, щоб їй скінчив ся двацятьперший рік, щоб була вже повнолїтна та вступила ся з хати. Тодї вітчим не зможе її задержати, бо вона буде панею своєї волї. Піде учителювата.

І вона радїла. Прецїнь уже раз буде мати те моральне задоволенє, що має кавалок хлїба, хоч черствого та чорного, та свойого, бо до тепер мусїла приймати мов милостиню отой хлїб, правда білий і сьвіжий, та гіркий і солоний, бо подаваний зимними руками і з суворим, згірдливим блиском в очах. А той же гіркий хлїб тяжко був зароблений та заслужений, гіркими сльозами окуплений!

Тепер, тепер заживе вона може своїм повним житєм. О, вона знає, що те житє не буде нї цьвітастим килимом, нї пахучим, миленьким, зеленим лугом, тільки кремениста, тверда стежка заросла, глогами та колючками; про те вона не лякає ся його, бо хоче бути сильною. “Лише сильні мають право до житя і до щастя” — доспівувало в її душі. І се була правда терпка, болюча, а проте правда! А вона хоче бути сильною, бо нагородою мало бути щастє. Яке воно буде, того не знала, знала лише, що бажала того щастя, відколи вчула звук того слова та почала розуміти його. Те її щастє мало бути таке гарне, чарівне, таке велике, безмежне. Нехай тріває тілько хвилину, лиш малу годинку, та най прийде! Вона заплатить за нього житєм, покине “вигоди”, покине “спокій” та піде працювати разом з тими темними, селянськими масами, з посеред котрих вийшов її покійний, нещасний батько. Бо дома сидїти й на далї зовсїм нема чого. Поволи, поволи і вона займе тут місце хиба простої служницї. То радше вона зі своєї пенсії буде платити служницї, а сама піде учителювати. Вона й так лише діссонанс у своїм родиннім кружку. Правда, гірко їй буде без матусї, а матусї без неї, та й тепер чи їй солодко дивити ся на повсякчасні муки своєї дитини, котрим вона не в силї зарадити?

І Лїда одного дня зібравши ся на відвагу сказала вітчимови, що задумує тепер старати ся о учительську посаду. Вітчим зразу не хотїв того слухати, та коли Лїда обіцяла, що за свої гроші найме для мами служницю, вже не змагав ся і позволив.

Гірко було з матїрю.

Вона не боронила, анї не перешкаджала; вона лише так гірко, гірко заридала і сказала:

— А бодай же така мама як я, під землю запала ся, що таке солодке житє дала своїй найлїпшій дитинї! І ти, така вразлива та нїжна дївчина маєш іти сама без опіки учителювати на село? І ти маєш зносити цїле гірке, безпросьвітне житє вчительки? І ти, що так бажаєш любови, нїколи не вчуєш дорогих слів коханого мущини “люблю тебе”, нї не зазнаєш, що його любов? Боже, Боже, за що-ж ти мене так тяжко караєш?

Тут “сильна воля” Лїдина висїла вже на волоску: оттого наріканя матери на себе саму вона не могла перенести, отих слїз тяжких не могла видїти. Та про те почала її просити, щоб не плакала, так щиро розкрила перед нею свою душу, як ще нїколи перед тим, лагідними, любими, веселими словами вспокоювала її тяжкий жаль, що мати немов згодила ся зі всїм. Бачила врештї сердешна, що й таке житє, яке Лїда веде дотепер, се далека дорога “не до щастя”, і вже не сперечали ся.

І Лїда дістала посаду!

В селї Н. хибувало молодшої вчительки і вона дістала там місце. Недалеко від міста і люди в селї були досить добрі, управитель школи, теж, і Лїда поїхала.

Правда, на самій стрічи повитала її темна, мокра кімнатка, перероблена з жидівського ванькирика, (бо школа “молодшої сили” містила ся в давнїй коршмі), брак дров, а се було вже в падолистї, не дуже прихильний привіт декого з громадської старшини та дарма: Лїда думала, що буде ще гірше. Бо зрештою що-ж? за кілька день надвезли дрова, Лїда запалила в печи, вохка долівка трохи просхла і стїни висушили ся, і Лїда почала жити в своїй хатцї.

Далї почала вчити дїтий. Спершу йшло дуже тяжко. На щастє управитель був добрий чоловік, показав що й як робити, навчив чого не вміла в провадженю дїтий, і Лїда поволи втягла ся в той обовязок та полюбила його. З дїтьми йшло дїло теж досить добре, бо були слухняні і досить похопливі. Найгірше було з родичами дїтий. Видїли, що “прафесорька” молода тай добра, і почали не пускати дїтий до школи. І Лїда тодї сама не знала, що починати. Записувати до виказу не хотїла, бо занадто жалувала їх і старала ся їх оправдати, що вони не можуть ходити, бо то одним задалеко, а другі не мають у що одягнути ся анї вбути ся, а зима остра і т. д. Воно почасти може й було правдою, та що з того, коли того не хотїв узгляднити управитель, а тому інспектор, а інспекторови знов Рада шкільна. І з того виникало множество непорозумінь.

Нераз приміром прийде до неї який селянин, скорчить ся в три погибелї тай просить:

— Панї професорько, ни подавайте мого Дмитрунє на штроф. Та я би сам раднїщий, аби сї дитина вчила, коли чоботи му сї розпали, а босий тепер ни піде, бо сами здорови знаєте, що студїнь.

— Що-ж, ґаздо, я прецїнь не подаю сама на штроф. Ідїть до пана професора тай скажіть, чому ваш хлопець не ходить до школи.

— Та Дмитруньо до вас ходить.

— До мене. Але то видите так: я лишень записую, кого не було, а решта належить до пана професора.

— Ну, то будьте ласкави не записуйте.

— Як-же я це можу? Таже прецїнь як би я не записала вашого, то мусїла-б не записувати і другого і десятого. А надомною-ж ще й пан професор і пан інспектор, тай най котрий з них котроїсь днини увійде до школи, тай увидить, що половини дїтий у школї нема, а нїхто не записаний, то що? Та-ж ви самі це знаєте, що й ви мали би однако біду і ще до того і я мала би. Так не можна. Єсть припис, що дїти мусять учащати до школи і того не можна змінювати. То для вашого власного добра.

— Ей падоньку-ж мій, падоньку! Де-ж минї сї на сьвітї дївати? Кажете йти до пана професорьи?

— Та йдїть як хочете, але то вам не богато поможе, бо пан професор мають наказ подавати виказ усїх тих, що не ходять до школи з якої иньшої причини як слабість.

— Ой Господи Боже, тай чому-жісь му лїпше ніг не відобрав, нїж мали сї чоботи подерти. Хоть би не треба було штроф платити, — казав мужик і відходив мало не плачучи.

Коли Лїда була “при грошах”, то давала йому кілька шісток кажучи:

— Нате ґаздо, полатайте хлопцеви чоботи, бо шкода, аби школу опускав. Як будете мати, то віддасьте.

Таке трафило ся досить часто, особливо в перших тижнях її учителюваня. Та скоро завважила Лїда, що селяни надуживають її мягкого серця, а навіть по троха сьміють ся з того. Та се ще було нїчого. Далеко частїйше трафляло ся, що до школи приходив який бутний, премудрий і не зовсїм тверезий ґазда, та починав сварити ся а навіть грозити. Вона на превелику силу випрошувала його з хати, замикала хату на ключ і коли ще який “приємний гість” мав загостити до неї, удавала, що її нема дома.

Ой нераз прийшло ся їй через те гірко заплакати, нераз навіть цинїчно засьміяти ся, коли пригадала собі, що вона прийшла тут з вірою, що здобуде щастє, що зможе працювати на користь народови.

Тодї безмірна туга опановувала її, в серцї немов тріскали, рвали ся всї сердечні струни, а душа хотїла вирвати ся з немічного тїла і прудкою ластівкою мчати ся до сьвітла, до сонця.

Та дарма!

Коло себе бачила Лїда стїни своєї зимної, темної кімнатки, крізь невеликі, замерзлі віконця заглядала в її малу хатку понура ніч. Вітер вив-завивав, денеде заскрипів снїг під колесами возів та коний, або під чобітьми людий. Та й сї відгомони якого такого житя були досить рідким гостем коло її домівки. Звичайно було пусто, тихо, мертво і її змучену цїлоденною працею, важкими обставинами житя та лихими людьми опановувала теж мертва байдужність, майже сонність. О, як вона бояла ся тих хвиль! Хто зна, чи не гірше як лютого вихру, як шаленої зимової метїлї-бурі. Тодї вона чула ще що жиє, відчуває, бажає бороти ся як той невпинний вихор ; що взагалї вчуває ще в собі якесь житє, але та пустка, та мертвецька безконечна пустка, тишина, о, того вона лякала ся гірше найбільшого лиха. І так буде йти рік, і два, і десять, і все однаково, все самітно, одиноко, тихо, бідно. І так буде йти вічно…

А так десь коло осьмої години приходила до неї стара Марциха, що їй послугувала і ночувала в неї, і тодї починали ся у них безконечні розмови. Стара оповідала про безталання сїльських жінок, і взагалї про сїре мужицьке житє, а панночка слухала тих простих немудрих оповідань і на віки записувала собі їх у памяти. Нїколи вона не мала їх позабути, нїколи таких слів не забуваєть ся.

Та що з того, чи лекшало Лїдї з того?

О, часто, коли вже Марциха заснула, Лїдї не спало ся, передумувала тисячі разів усе що чула, тисячні способи розбирала, щоб знайти хоч проміньчик щастя, на котрім могла би спинити ся — і не знаходила.

І тодї опановував її часто той внутрішний, цинїчний, страшний сьміх, що не розливаєть ся нї сріблястою, веселою, любою хвилею, нї злим, лютим реготом, нї делїкатним, вимушеним півсьміхом, нї їдким, тонким сьміхом. Той внутрішний сьміх страшний! Се крик розпуки над власною немічю, се глузуванє з власного безсиля.

Вона прийшла тут шукати щастя! Так їй треба! Вона хотїла щастя, сьміла мріти про нього і яким правом? відки? Чи мала його та стара згорблена жінка, що спить там у кутї кімнати? Чи мав його може той бідняга, що просив Бога, чому радше не повіддіймав його синови ніг, нїж мали чоботи розпасти ся? Чи мав його може її брат Роман, або може її матусенька, або її управитель.

Нї! щастє не для пролєтарів!

Та про те бували такі хвилї, коли вона таки мріла про щастє; мов на злість роздумуваням та важкій зневірі молоде серце домагало ся його, шептало: шукай — знайдеш.

Те дїяло ся особливо тодї, коли отримувала лист від брата.