На крилах пісень
Леся Українка
Русалка
• Інші версії цієї роботи див. Русалка Львів: Товариство ім. Шевченка, 1892
Русалка.
(Поема в народному стілю.)
 
 
I.
 
Коло річки, у садочку

 Маленька хатина, —
У хатині чорнобрива
 Молода дівчина.
Що-ве́чора, як зіронька
 До місяця сходить,
Молодая дівчинонька
 В садочок виходить.
То-ж виходить сама з хати
 У ясную нічку, —
А тим часом козаченько
 Перепли́не річку;
Як приверне к береже́чку,
 Човночок привьяже, —
Укло́нить ся дівчиноньці,
 „Добри́-вечір“ скаже.
По садочку собі ходять,
 За руки візьмуть ся
Розмовляють та радять ся,
 Коли поберуть ся.
„Ой коли-ж ми поберемось,
 Дівчинонько роже?“
— У о́сени, козаченьку,
 Як Бог нам поможе!
У коханій розмовоньці
 Швидко ніч проходить,

Блідне місяць, гаснуть зорі,
 І сонечко сходить…
Сіда хлопець у свій човник,
 Та бере весельце;
Стиснув ручку, махнув веслом,
 „Прощай, Ксеню, серце!“

 
II.
 
Осінь надходить, літо минає,

Вже-ж за дівчину козак не дбає.
Вже старостоньки скрізь похожають,
Ксенину-ж хату вони минають.
Йдуть до сусіда в новую хату, —
Сватають в його дочку багату!…
Чує Оксеня смутну нови́ну, —
Що свата' милий іншу дівчи́ну;
Уже сьогодні їх заручають,
А через тиждень і повінчають…
Наче байдужа дівчина ходить, —
Вийде-ж в садочок тай сльози ронить.
Рушнички шиті лежать у скрині, —
Вже не клопочуть вони дівчи́ни!
В журбі та в тузі тиждень минає, —
По селу-ж ходить та „молодая“;
У кожну хату вона вступає,
На дівич-вечір дружок збірає;
І до Оксені заходить в хату, —
То-ж на весілля її прохати:
— Прошу, сестрице, тебе, голубко,
За старшу дружку до мене, любко!
— Не можу серце!… я-б і радніша;
За дружку в тебе хай стане інша!
— О так, сестрице! о так мовляєш!
Певно, мене ти більш не кохаєш! —
— Не гнівайсь, серце, за мої речі…
Прийду сьогодні на дівич-вечір!

Тебе, сестрице, я не забуду, —
За старшу дружку у тебе буду. —
(Згоди́лась, прийде, хоч тяжко дуже.
Вдасть перед милим, що їй байдуже.)
Йде́ молодая весела з хати, —
Смутна Оксеня випроважати…

 
III.
 
У суботу в молодої

 Та великий збір,
Тож сходять ся подруженьки
 До неї у двір.
За столом вже молодая
 Сіла на посад,
На лавочках всі дружечки
 Посідали в ряд.
Старша дружка жалібної
 Почина співать, —
Виспівує, і на очах
 Слізоньки тремтять.
„Червоная калинонька,
 А біленький цвіт;
Ой чи не жаль тобі, Галю,
 Молоденькіх літ?“…
„Ой час-пора, отець-мати,
 Поблагословить,
Ой час-пора молоденькій
 Та гіллячко звить!“
І гіллячко і віночок
 Вже вити пора,
А іще-ж то барвіночку
 Для вінка нема!
Старша дружка по барвінок
 До дому піде́,
Бо кращого барвіночку
 Немає нігде.

Пішла з жалем дівчинонька
 Та у свій садок,
Щоб нарвати барвіночку
 Іншій на вінок;
Рвучи його, журливую
 Пісеньку співа',
За сльозами ледве може
 Вимовлять слова:
„Барвіночку мій хрещатий,
 Зелений, дрібни́й,
Ой я-ж тебе викохала
 Хороший, рясний!
Я-ж садила, поливала
 Тебе на весні,
Я-ж думала, на віночок
 Здаси ся — мені!
Здав ся тепер, барвіночку,
 Не мені, другій, —
Бодай би зсох, бодай зовьяв,
 Барвіночку мій!“…
То-ж нарвала барвіночку
 Віночок звила́,
Походила по садочку,
 Над річку пішла.
Подивилась у водицю
 На личко своє,
Тихо, тихо промо́вила:
 „Горенько-ж моє!
Вродо моя хорошая,
 На що ти цвітеш?
Без доленьки на сім світі
 Марне пропаде́ш!
Нема щастя, нема долі,
 Лиш врода сама…
І коханнє зневажене,
 Дружи́ни нема!
Забув мене мій миленький,

 Іншу полюбив,
І на віки мою долю
 Та й занапастив!
То-ж він завтра із другою
 Піде під вінець…
А я собі під водою
 Знайду вже кінець!“
Промовила теє слово,
 Стала на горбок…
Нема, нема дівчиноньки,
 Лиш плавле вінок.

 
IV.
 
Вже-ж минули з того часу

 Аж три довгі роки,
Як втопилась дівчинонька
 У річці глибокій.
Гула всюди тая слава,
 Та вже перестала,
А дівчина під водою
 Русалкою стала.
Та не має русалонька
 І там супокою,
Не втопила свого лиха
 Навіть під водою!
Чи таночок з русалками
 При місяцю водить,
То все їй той козаченько
 З мислоньків не сходить.
Або сяде, чеше коси
 У темному гаю,
Єї-ж думка круг хатини
 Милого вітає.
Всі русалки, мов рибоньки
 Веселиї грають,
А у неі завжді хмари
 Чоло укривають.

Тілько-ж то їй і розваги, —
 Як молодик зійде, —
Проти хати миленького
 На бережок вийде;
Вийде, ходить по бережку,
 Тихенько співає,
Чи не вийде милий з хати, —
 Усе виглядає:
А як зайде місяченько, —
 Почина' світати, —
Тихо пливе русалонька
 В підводні палати.

 
V.
 
Як на весні починає

 Крига розтавати,
Збірають ся русалоньки
 До моря гуляти.
Пливе з ними й та дівчина,
 Гуляти до моря, —
У чужий край у далекий,
 Тікати од горя…
Не втече пак! ніщо єї
 Вже не розважає,
Навіть і там, в чудовому
 Південному краю.
Єі се́стри на дні моря
 По пісочку ходять
Шукать перлин, та коралів,
 І таночки водять,
Веселиї, безжурниї,
 Ті легки таночки!
То грають ся із рибками,
 То роблять віночки;
Вона-ж сидить геть окроме,
 До їх не вступає, —

Та безкраї свої думки
 Думає, гадає.
Дожидає, коли з того
 Хорошого краю
Повернуть ся русалоньки
 До рідного гаю.
Діждала ся, вертають ся
 Русалки до дому,
В темну нічку серед бурі,
 Блискавиці й грому.
Тай у серці в русалоньки
 Спокою не має, —
І грім отой немов її
 Трохи розважає.
Вернула ся, а тим часом
 Вже й літо настало,
А там жнива, бо і жито
 Поспівати стало.
І виходить русалонька
 В поле виглядати,
Чи не вийде єї милий
 На лан жита жати.
Вийшов милий з дружиною
 На лан жита жати,
І дитинку під копою
 Положили спати;
А сами серпи побрали
 І постать займають,
Та в двох собі лагідненько,
 Любо розмовляють.
На ту пару русалонька
 Тілько подивилась,
Змінила ся у личеньку
 За серце схопилась;
Потім знову подивилась,
 Промовила тихо:

Побрав ся ти, козаченьку,
 Та на своє лихо!
Не за́вжді там буде щастє,
 Де твоя хатина, —
Зостануть ся сиротами
 Жінка і дитина!
Будеш знати, козаченьку,
 Як русалка любить,
Скоро-ж тебе те кохання
 З сього сьвіта згубить!“
Те мовляла, одпливала,
 У свої палати,
І милого не ходила
 Більше виглядати…

 
VI.
 
Стала слава на все село,

 Стали поговори, —
Все за того козаченька
 Що чорнії брови.
Ой казали, говорили
 По всім селі люде:
„Та вже з того козаченька
 Нічого не буде!
Як день божий, смутний ходить
 Та думку гадає,
Та що ночі йде над річку,
 До темного гаю“.
Славлять люде — і дружина
 Журить ся, бо знає,
Чого́ милий у гай темний
 Що-раз доходжає.
То в гай ходить, то в садочок,
 Де жила дівчина;
Бачить мила й знає добре,
Чия то причина…

Не вважає козаченько
 На ті поговори,
В його серці туга вьєть ся,
 Та лютує горе.
Пішов якось у садочок
 У місячну нічку,
Походив там коло хати,
 Потім в гай над річку
Пішов, ходить бережечком
 Та думку гадає,
Все дивить ся на річеньку,
 Очей не спускає.
В той час вийшла русалонька
 Трохи погуляти,
Потім сіла коло річки
 Косоньку чесати;
Побачила козаченька,
 Неначе зраділа,
Усміхнулась, — лиш на личку
 Щось дуже збіліла.
Ходить смутний козаченько,
 Та думку гадає,
А русалка чеше коси
 Та пісню співає:

„Любий козаче, чого ти ходиш
 Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісьню русалки, —
 То-ж я для тебе співаю!
Ой, чи забув ти, серце козаче,
 Пісню, що мила співала?
Ой чи забув ти тую дівчину,
 Що тебе вірно кохала?
Коли забув ти, чого-ж ти ходиш,
 Дивиш ся пильно у воду?
Наче шукаєш у тій водиці
 Згублену милую вроду!

Ох, не забув ти, серце козаче,
 Пісні, що мила співала!
Ой, не забув-же тої дівчини,
 Котра так щиро кохала!…
Як не забув ти, — ходи до мене!
 Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
 Тебе, як перше любила!
Я вже не тая, що була перше,
 (Лиш не забула кохати!)
Я вже русалка — і під водою
 Маю осяйні палати:
В мене палати кращі од царських,
 Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
 З перлив дрібних та коралю:
Все те для тебе дам я, козаче,
 Тії палати й віночок,
Всіх зберу по́друг, будем для тебе
 Лехкий водити таночок.
Любий козаче, йди-ж ти до мене!
 Я твоя першая мила,
Зраду забуду, любити буду
 Тебе, як перше любила!“

Козак слуха тую пісню,
 Слуха, умліває, —
А русалонька до нёго
 Руки простягає.
Біжить милий до русалки,
 Тай не добігає,
Бо із річки — русалочок
 Юрба випливає;
Обступили козаченька,
 В гаю залунало, —
Наче крик, неначе регіт, —
 Далі тихо стало…

Тихо, тихо, з неба сьвітить
 Промінь місяче́нька,
Сидить тая русалонька
 Біля козаченька.
Похолонув козаченько,
 Не чує, не баче,
Як над ним єго кохана
 Вбивається, плаче:
„Чи се-ж тії карі очі,
 Що я цілувала,
Чи се-ж теє біле личко,
 Що я милувала!
Ой чи се-ж той козаченько,
 Що я виглядала?
Вже-ж не гляне він на мене, —
 Дарма виглядати!
Вже-ж моєму миленькому
 Світа не видати!
Не озветь ся до своєї
 Любоі дівчини, —
Він німий лежить, холодний,
 З моєі причини.
Ой, забула-б я, мій милий,
 І горе і зраду,
Лиш устав би ти у мене,
 Дав мені пораду!
Нещаслива годинонько,
 Що-жя наробила?
Ой, на що́-ж я свою долю
 Тай занапастила!“

І знов тихо; — з неба сьвітить
 Про́мінь місяченька,
Ломить руки русалонька
 Біля козаченька.