12.
Надсонова домівка в Ялті.
Сму́тна оселя!… В веселій країні,
В горах зелених, в роскошній долині,
Місця веселого ти не знайшов,
Сму́тний співець! умірать в самоти́ні,
В смутну оселю прийшов,
Звідси не видко ні моря ясно́го,
Гомону з міста не чутно гучно́го;
З бору соснового шум тут іде́,
Гори лунають од вітру буйно́го,
Часом де дзвін загуде…
Стали в саду кіпариси стіною
Оберегати в оселі спокою,
Лаври — неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою
Віттям плакучим верба.
Все тут журливе кругом сеі хати, —
Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умірав:
Все тут забрали, що можна забрати, —
Смутку ж нїхто не забрав.
Вікна тьмяни́і, мов очі слабого,
В хаті порожній само́тно, убо́го,
Вісить свічадо на голій стіні,
Мглою повите, — дивитись на нього
Сумно здавалось мені…
Тута остатні „огні догоріли“,
Тута остатні „квітки облетіли“,
Тілько зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна́.
Тіло поета в далекій чужині; —
Там, у тій самій холодній краіні,
Серце на смерть отруіли його! —
Сму́тная муза літа́ в самотині,
Кличе поета свого.
