Коли втомлю́ся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тоді я думку шлю в світа́ далекі,
Блукає погляд мій в країні мрії.
Що́ бачу я в далекому просторі?
Прийдешність бачу я, віки пото́мні.
Мені ввижається, як в тихім ріднім колі
Старий дідусь навча своїх онуків,
Про давнину́ справдешні байки править,
Про те, що діялось на нашім світі.
Родинне коло діда оточило,
Сини та до́чки, молоді онуки;
Одні уважно, пильно вислуха́ють,
У других тиха мрія в очіх сьяє.
Онук що-наймолодший сів близенько
Край діда і слідкує його рухи
Палким, уважним поглядом блискучим.
Дідусь мовляє тихо, урочисто:
„Щасливі дітки, ви, що народились
В лагідний час, в безпечную годину!
Ви слухаєте, мов страшную казку,
Сю розповідь про давні дикі ча́си.
Так, дітки! світ наш красний, вільний
Темницею здавався давнім людім;
Тай справді, світ сей був тоді темниця:
В кормигу запрягав народ народа,
На вільне слово ковано кайдани.
Пів роду людського не звано лю́дьми,
Затято йшов війною брат на брата.
Ви знаєте, що звалося війною?
Тоді війною звали братовбійство
Во імя правди, волі, віри, чести,
А кроволиття звалося геройством;
Убожеством там звали смерть голодну,
Багатством — награбовані маєтки,
Просто́тою — темноту безпросвітню,
Ученістю — непевнеє блукання,
Бездушну помсту звано правосуддям.
А самоволю деспотичну — правом.
Всім гордим-пишним честь була і слава,
Зневаженим-ображеним — пого́рда.
Загинув би напевне люд нещасний,
Як би погасла та маленька іскра
Любови братньої, що поміж людьми
У деяких серцях горіла тихо.
Та іскра тиха тліла, не вгасала,
І розгорілася багаттям ясним
І освітила темную темноту, —
На нашім світі вла́да світла стала!…
Се розповідали мені старії люде,
Не за моєї памьяти було те“.
Так говорив дідусь. — Онук найменший,
Підвівши чо́ло, ясно подивився,
Уста тремтіли усміхом утішним.
„Дідусю! ти страшні казав нам ба́йки, —
Я радий, що не бачив лихоліття!“
|
