Начерк Коліївщини/III
| ◀ Глава II. Селяне Київщини і Брацлавщини, яко головні дїячі Колїївщини | Начерк Коліївщини пер.: Микола Вороний Глава III. Участь в Колїївщинї лївобочан, степових гайдамаків і запорожцїв |
Глава IV. Заходи уряду Річи Посполитої проти колїїв ▶ |
|
Полїтичні умовини, що зложились для України в другій половинї XVIII ст., не дали колїям можливости досягнути своїх намірів. Проти рожна тяжко було перти, хоча потенцияльно можливий зріст повстаня став вже виявлятись досить рано. Правда, рух не пішов далеко на захід і південь, не охопив Волинї, Полїся і Подїля, та все-ж таки до нього прилучились і окремі лївобочане і степові гайдамаки і запорожцї. Як би там нї мало помогли вони справі, все-ж їх участь в повстаню надала останньому власне той вигляд, який воно мало. Повстанє, проваджене самими селянами колишньої руїни, ледви чи відзначало ся-б і тим степенем орґанїзацийної єдности, що могли внести в нього тілько запорожцї, і тим степенем озвіреня, що цїлком натурально мусили виявляти степові гайдамаки і вибиті з колеї селяне лївого берега Днїпра.
Як відомо, не всїм селянам, що опинились на лївімбе резї Днїпра після перегону 1712 року, пощастило прилагодитись відповідно природним людським бажаням. Позбувшись тут в дуже короткім часї власних ґрунтів, попавши в залежність від державцїв, що числом своїм де-далї все збільшувались, і на підставі гетьманських унїверсалїв захоплювали в свої руки ґрунти, і на рештї почавши терпіти і всяке незаконне „драпежство“ з боку державцїв, селяне сї натурально стали шукати кращих умовин істнованя — і то міняли державцїв в межах гетьманщини, переходячи від бідних до багатих, то йшли на правий беріг Днїпра, приваблювані туди звісними „слободами“ і тим, що не було там таких тяжких повинностей, як пикинерство. Назва льозних, тих що вештають ся (від польського слова lużny, lożny — той, що без дїла тиняєть ся, свобідний) приложили тодї до них, і вони не зразу осїдали навіть, прийшовши на правий беріг (Лазаревський). Багато з них при сьому, заставши там народне зворушенє і повне розчарованє тих, що осїли ранїйш на захвалених панами „слободах“, часто зовсїм не осїдали, яко мирні імміґранти, а прилучались до елементів мандрівних, спонукані то сьвідомостию своєї солїдарности з ними, то бажанєм половити риби в каламутній водї. Такий вихід з тяжких житєвих умовин багатьом прийшовсь до вподоби і слїдком за першими гетьманцями, що пристали до колїїв, на правий беріг Днїпра посунули з Слобідщини ріжні невдоволені елементи. Московські форпости з їх рогачками і купками салдатів, споруджені вподовж границї гетьманщини і Річи Посполитої, не могли, натурально, затримати сього досить людного руху, людного, правда, тілько на тодїшнїй степень людности і України і Слобідщини.
Констатуючи тут, таким робом, цїкавий факт спільности межи селянами правого і лївого беріга Днїпра, ми про те далї від сього констатованя не підемо. Користуючись, як головним джерелом для сїєї працї, Кодненською книгою, ми натурально маємо відомости майже виключно про тих гайдамаків, що були підданими Річи Посполитої, бо вони-ж тілько й підлягали її суду; що-ж до гетьманцїв, то вони, яко мешканцї лївобічної України, що були під московським урядом, не могли фіґурувати на польському судї в Коднї і підлягали судови московських властей, тим то й докладних відомостей про них в польській Кодненській книзї знайти не можна. Правда, і в нїй трапляють ся инколи оскаржені гайдамаки родом із-за Днїпра, з меж то нїжинського то лубенського полку, але всї вони здебільшого давні зайди з гетьманщини, що прийшли на правий беріг не підчас повстаня[1].
Через давність їх приходу в правобічну Україну, польський уряд дивив ся на них, як на підданих Річи Посполитої і судив своїм судом, щедро караючи їх смертю. Та не сими лївобочанами цїкавимось ми тепер; для нас важні ті, що прийшли на правий бік вже в період повстаня і були елєментом, що співчував колїївщинї. І от про сих то лївобочан Кодненська книга не подає нам нїчого, окрім побічних згадок.
Не багато фактів маємо ми і про степових гайдамаків, хоча в повстаню вони відограли важну ролю: вони мали військовий досьвід і вони-ж дуже часто були збірачами ватаг і загонів. Вийшовши давно вже з усяких законних кадрів Річи Посполитої або навіть гетьманщини, люде сї звичайно про бували в вольностях війська запорожського і найчастїйше в бугогардівській паланцї, де головним їх пристановищем був Мигейський острів або просто Мигея[2]. З давен мали вони назву гайдамаків і давньою-ж долею своєю найбільш були подібні до посполитих, що викручувались тепер, в 1768 роцї, з біди. По більшій частинї се були селяне Київщини, Брацлавщини і Подїля, що втїкли в ріжні часи від польської кари за участь в ворохобнях. Пристановище, де вони збирались, з давних давен було в запорожських степах: обрали се пристановище ще давні левенцї, споріднені духом з опришками Червоної Руси, ті, що відограли свою ролю і в повстаню Хмельницького. В XVIII столїтю в степи повтїкало багато селян, що брали участь за за Палїя і Самуса в повстанях початку столїтя. Потім сюди мусїли сховати ся і співучастники Верлана і Гриви, уникаючи від кари смерти по повстаню 1734 і дальших років. На рештї і після сього великого руху, кожна навіть мала селянська ворохобня давала значний процент людей вибитих з лєґального устрою і примушених для власної охорони від надмірної боротьби за істнованє йти в глиб запорожських степів. Таким робом там були постійно напів розбійницькі гнїзда, страшні для сусїдних забужських Татар, для донцїв і для панів південної Руси[3]. Не було в XVIII столїтю руху на Українї, щоб не брали в ньому участи сї професіональні гайдамаки; від них то і самі рухи звались гайдамацькими. В колїївщинї в числї тих, що боролись проти Поляків, вони також складали певний контіґент, хоча може й не такий значний, як про се звичайно думають.
Ми вже завважали, що й про степових гайдамаків Кодненська книга майже не дає нам фактів. Вияснити сю обставину непідлеглостю сих гайдамаків польському суду, як се ми зробили що до лївобочан, нема підстави. Хоча вони жили в межах вільностей війська запорожського, та про те до війська запорожського вони не числились, бо військо се наслїдком впливу московського уряду не мало можливости лєґально зачисляти їх в свою родину. Тим то й нема нїчого дивного, що власти Річи Посполитої схильні були вважати їх підданими своєї держави, маючи на увазї, що дїйсно більшина їх вийшла колись з меж України. З огляду на се військово-судова комісия судила їх, як і своїх правобічних селян, при чому поводилась з ними з особлившою суворістю: в невеликих числом судових замітках про таких оскаржених, що записані „заграничними“, ми раз-по-раз здибаємо присуди „sciety“, „powieszony“. Коли-ж при всьому тому судових справ про сих професіональних гайдамаків в нашій Кодненській книзї не гурт, то на се, як зда ється, мусять бути свої причини. Певно, наша Кодненська книга містить в собі тілько малу частину справ про гайдамаків, та про те нам трудно не припустити, що і взагалї в повстаню 1768 р. степові гайдамаки не були дуже вже численним елєментом. По перше, що з огляду на тяжке становище навіть в межах вільностей війська запорожського вони в другій половинї XVIII столїтя так чи инак вже переходили в лєґальні умовини істнованя, то пристаючи цїлковито до коша, що приймав їх потай від численних опікунів своїх, то осїдаючи правдами і кривдами в гетьманщинї або навіть в Українї на польськім боцї; наслїдком сього їх ставало все меньше та меньше і заповняти собою ряди повстанцїв на Українї вони могли слабо. По друге, і відоме нам мізерне число гайдамацьких ватаг в протягу всїєї колїївщини повертає мимохіть на думку, що повстанським селянам Київщини і Брацлавщини приходилось боротись з Поляками головно власними силами. Ми тілько й знаємо за час колїївщини невеликі віддїли повстанцїв; сам Залїзняк під Уманю вже сполучившись з Гонтою мав тілько 2000 чоловіка під своєю рукою, а Швачка — 1000, иньші же ватажки, особливо-ж ватажки загонів мали під собою сотню або й десятку — не більше. Та й як воно могло бути инакше? По руїнї спустошений край не міг зразу стягнути до себе великої людности. Вступаючи-ж у боротьбу власними силами, колїї не могли мати великих ватаг.
Але коли степових гайдамаків в 1768 р. було не багато в українськім повстаню, то все-ж їх участь в ньому не підлягає сумнїву. Для потвердженя сього ми маємо між иньшим вказівку в Кодненській книзї, яким шляхом рушали на Україну сї бурлаки. В числї документів Кодненської книги знаходимо допит військово-судової комісиї селянина Івана Рябошапки[4]. Рябошапка сей був родом з лубенського полку, з с. Лохвиць. Там він зріс, оженив ся і жив до 34 років. Мирне житє його було скаламучено наказом московських властей іти йому разом з иньшими за погонича при підводах, що виряжались до турецької границї з поводу війни. Спекатись сього обовязку було не можливо — і Рябошапка з конечности мусїв верстати шлях аж до м. Степанешт. У Степанештах же через голод і крайню нужду він зважив ся кинути підводи і втїкти до дому. Дійшовши до Днїстра біля Могилева, Рябошапка зайшов до тамошнього манастиря, переночував у черцїв і другого дня манастирський чоловік перевіз його через річку, але не до Могилева, бо там була чума, а до якогось села просто манастиря. Тут вже він був в польських межах і тому сьміливійш рушив далї. Шлях він вибрав такий: через села Грушки і Баренки на Немирів, з Немирова на Липовець, Чорнявку, Тетїв, Буки, Різану Криницю і Єрен. В останньому селї він був арештований тамошнїм комісаром. На слїдстві його питались, чому він пройшов через названі ним села і міста. Шлях сей вважав ся незвичайним для мирних людей, бо ним майже виключно ходили гайдамаки. Рябошапка відповів, що найблизшим шляхом вертатись до дому він бояв ся, бо його могли там надибати московські військові віддїли, а Москалї всїх погоничів, що втїкали, звичайно, впіймавши, вибивали до полусмерти. Иньших виказів Рябошапка не дав, хоча його й вибили різками. Кодненській комісиї, що не мала нїяких доказів проти нього, прийшлось його відпустити, хоча він і не мав білєта, чим він також поясняв вибраний ним побічний гайдамацький шлях.
Як не маловажна розповіджена справа, але з неї-ж ми дізнаємось, що був навіть окремий шлях, яким ішли на Україну гайдамаки з півдня, а крім того — ми здибаємо тут один з гуртів гетьманцїв, що попадали в ряди повстанцїв на правім березї Днїпра — наскокуємо на втїклих погоничів московських військових підвід. На допитї Рябошапки кодненські судді самі констатували й те, що таких втїклих погоничів було не мало, що втїкали вони до дому гуртками по кілька чоловік і що на рештї по дорозї через Україну з голоду і нужди при ставали вони до гайдамаків. Для них зазначений висше шлях був дорогою вже заздалегідь протоптаною. Протоптали її власне степові гайдамаки.
Всїх „заграничних“ гайдамаків, що про них знайшли ми замітки в Кодненській книзї, ми нарахували 32 чоловіка. По одному сї люде рідко трапляли ся в тій чи иньшій ватазї, а більше гуртками з кількох чоловік. Так, у ватазї Василя Шелеста, що обертав ся біля Днїпра, було де-кілька заграничних[5]. Окрім того, і в зовсїм невеличких гайдамацьких загонах „заграничні“ все являли ся гуртками[6]. Кодненська комісия, як вже ми зазначили, карала сих „заграничних“ дуже немилосердно: всїм їм або стято голови, або їх повішено.
Не підлягає сумнїву на рештї участь в колїївщинї і третього елємента, стороннього селянам руїни, запорожцїв. В них, вже самим укладом їх поглядів, рух колїїв конче мусїв викликати щирий відгук. Як нї тяжка була доля їх товариства за кошових Лантуха і Калнишевського, що в багатьох випадках мусїли бути урядовими чиновниками, а все-ж розумінє інтересів своєї народности і в межах і по за межами вольностей війська запорожського, а так само і сьвідомість своїх людських прав — все се жило в славнім запорожськім товаристві, і воно охоче лягало головами, принаймнї в особі поодиноких своїх членів, кожного разу, коли де на Українї чув ся протест проти чужоземного гнету.
Властиво про участь запорожцїв в колїївщинї зібрано поки що дуже мало фактичного материялу; не багато його і в нашій Кодненській книзї. Звісно, може такий брак фактичних відомостей залежить від малої кількости знайдених і розслїджених до сього часу документів. Але чи не певнїйше допустити, що судових справ з поводу участи запорожцїв в колїївщинї не знаходять багато власне тому, що багато їх і не могло бути. Безперечно, про повне невтручуванє запорожцїв в рух гайдамаків взагалї і в рух 1768 р. з окрема, як се твердив і твердить д. Скальковський, не може бути анї мови. Бачучи в гайдамацьких повстанях самі тілько розбійницькі наміри і не признаючи тожсамости дїйсних намірів сього руху з намірами запорожського товариства, д. Скальковський обілює останнє всякими способами і навіть силоміць відкидає солїдарність запорожцїв з гайдамаками 1768 р. Але занадто вже очевидно, що навіть в руках самого д. Скальковського є відомости, що йдуть навперек з його виводами, як се давно вже виразно показав Максимович у своїх увагах на його книгу „Наѣзды гайдамакъ“. Вже в сїй книзї сказано, що 600 запорожцїв рушили в 1768 р. на Україну на підмогу повстанським селянам[7]. Максимович же додає до сього числа ще 420, що про них він мав відомости з автентичних актів з 1768 р.[8] Ясно, значить, що запорожцї брали участь і в колїївщинї, як і в попереднїх більших ворохобнях XVIII столїтя. Але ми думаємо, що наведені відомости, коли порівняти їх з запорожськими силами взагалї, показують теж, що запорожцї в 1768 р., як і взагалї по наверненю своїм в московське підданство в 1734 р., далеко не свобідно могли віддаватись своїм пориваням і участь якоїсь тисячі їх в близькій для їх серця справі показує, як значно відмінились часи в по рівнаню з XVII і початком XVIII столїтя, коли являлись вони на Україну відкрито, явно, цїлими тисячами чоловік. Правда, в Запорожу велику вагу мало „товариство“, як се зазначив Максимович, заперечуючи д. Скальковському; правда, товариство часто йшло туди, куди не хотїла йти військова старшина, але все-ж старшина на Запорожу мала велику силу і коли над старшиною висїв меч заборони з боку тих, кому Запорожє підлягало, коли помішництво гайдамакам суворо заборонювалось кошу, то товариству тяжко було йти наперік кошу і висилати на Україну дуже великі віддїли. Воля запорожця тодї була вже обмежена і він тілько нелєґально міг ити за її пориванями. Не можемо, на основі сього, не думати, що і в 1768 р., як в протягу всього XVIII столїтя, запорожцї приймали участь в гайдамацьких віддїлах тілько в невеликім числї. При таких умовинах, і судових справ про запорожцїв-гайдамаків могло зберігтись відносно небагато. Запорожє тодї мало великий моральний вплив на повстанцїв і через те сї останнї тримались запорожської військової орґанїзациї, завівши у себе полковника і курінних отаманів, і в своїх нападах на ворога йшли за запорожським досьвідом в провадженю партизанської війни.
Що запорожцї мали нахил власне до сього роду війни при тих умовинах, в яких було тодї товариство, се можна бачити з одного явища, мабуть неприпадкового в архивних документах по цїкавому для нас питаню, а власне з того, що показує ся, що тї запорожцї, котрі судились польським судом за повстанє 1768 р., побували не в великих ватагах Залїзняка, Швачки, Неживого і Бондаренка, а тілько в загонах. З Кодненської книги ми знаємо, що три запорожцї Федір Базарний, Левко Малий і Клим Білий[9] були в загонї Плиханенка, що обертав ся в Білоцерківщинї, то помагаючи Швачцї, то грабуючи і вбиваючи шляхту і Жидів в селах Малім Половецькім, Романівцї і иньш. В тій же Кодненській книзї знаходимо вказівки і на загон Василя Смілянського, де те-ж були запорожцї; з їх числа названо двох: Максима Шевця і знов якогось Федора Базарного[10].
Розглядаючи далї иньших запорожцїв, що брали участь в колїївщинї, ми не здивуємось, коли й між ними знайдуть ся пройдисьвіти, що вміють тілько дбати про свої кишені, в час чужої біди. Таким, нам здається, був запорожець Лапа. Про нього ми знаємо тілько, що в початку руху 1768 р. він прийшов в село Квітки і замешкавши в хатї селянина Мельника, намовив сього останнього пійти в гайдамаки в загон Романченка, що був тодї в с. Ольшаній. Знаємо далї, що Лапа в тім же загонї Романченка рушив на підмогу московським войськам проти Татар, що напали тодї на Україну, і що опісля він від р. Тикича, де Романченко чомусь роспустив свою ватагу, пішов в Лебедин до ватаги Губи, що загинула потім, як здаєть ся, під Сквирою[11]. Вивід наш про грабіжницькі наміри Лапи ми робимо на основі звісної вже нам обставини, що ватага Романченка нерідко грабувала селян і складала ся з таких людей, як Іван Мельник, Василь Чапенко, Карпо Настиченко, що їх потім самі-ж їх односельцї повидавали польському суду[12].
Гадка, що запорожцї по більшій частинї йшли не в великі гайдамацькі ватаги, а в загони, може, знайде собі потвердженє і в тім, що всї ті 420 запорожцїв, що про них каже Максимович, як про участників руху 1768 р., входили в склад загонів. Названо при сьому в Максимовича загони Сарожина, Василя Щербини, Клима Крутя, Гайдая, Мирона Губи[13].
Але не підлягає сумнїву, що траплялись запорожцї і в великих віддїлах Залїзняка, Швачки і иньш. Побічну вказівку на се ми знаходимо в доносї на запорожця Йосипа Перевертайла, що зробив на кодненському судї „хлопець Залїзняка“ Василь Весньовский. Про сей донос ми розкажемо в звязку з загальним ходом справи Перевертайла, що підпав суду Кодненської комісиї разом з своїми чотирма товаришами — запорожцями — Пилипом Білим, Степаном Більцем, Максимом Магром і Йваном Гладиренком[14]. Спинитись на сьому процесї цїкаво, раз, тому, що з нього видко, з якими намірами запорожцї вибирались на Україну, часом крамуючи, часом маскуючи крамарством свою піддержку повстанцям; вдруге, тому, що з нього надто замітно, як польські суддї не тілько правдами, але й кривдами намагались довести той факт, що запорожцї були завзятими участниками тяжкого повстаня і тим наче-б дати підвалину своїй гадцї, що небудь запорожцїв, все-б було може спокійно на Українї.
На судї що до Йосипа Перевертайло показало ся ось що:
Йосип Перевертайло, або як його величають польські суддї Юзко, був родом з Мишурова під Кременчуком. Спершу він наймитував по людях а потім збивши грошенят і купивши собі пару волів, став їздити то по рибу в Сїч, а то й далї в Крим по сїль. І те, й иньше возив він продавати на Україну і тому натурально добре знав в нїй ріжні місцевости. На основі його виказів, невдовзї перед різаниною 1768 р. він купив собі в межах вольностей війська запорожського хату при річцї і став доставляти звідтіля сїно мабуть на Сїч. В самий розпал колїївщини він був нїби то заклопотаний сим дїлом. Але незабаром доля Перевертайла значно відмінила ся. Тодї він вже був сїчовим козаком, запорожцем, і тому коли 1769 р. весною кошовий видав наказ іти на Турків, він, як і більшина запорожцїв, покинув своє мирне дїло і вкупі з иньшими рушив під Очаків, де пробув цїле лїто, а на зиму вернув ся в Запорожє. В 1770 р. в сей похід вирушили запорожцї в другий раз і Перевертайло не відстав від иньших і тодї. Лїто і осїнь пробули вони тодї на війнї і Перевертайло вернув ся звідтіля аж під кінець осени з віддїлом, що мав вести білгородських Татар, котрі відлучились від Турків. Дїйшовши, яко конвоір, до р. Саксагана, Перевертайло вкупі з пятьма товаришами своїми, запорожцями — Тимошем Білим, Степаном Більцем, Максимом Магром і Йваном Гладиренком, відстав від віддїлу, бо у всїх їх нїби то коні притомились. Зазимували вони тодї в протопоповій слободї під Криловим, при чому дали знати про себе крилївській канцеляриї. Весною-ж взяли вони собі проходні білєти від протопопа Дмитра, думаючи попростувати в Сїч, що й було зазначено в виданих їм протопопом паперах. Сумнїваючись одначе в законности одібраних білєтів, і Перевертайло і його сїчові товариші пішли показати їх крилівській (московській) канцеляриї. Там вони, як казав Перевертайло, не застали „главника“, а тілько прапорщика „молоденького“ і сей „молоденький“ прапорщик сказав нїби їм, що з сьвідоцтвами від протопопа Дмитра вони можуть іти куди завгодно і що инакших білєтів їм не треба. Задоволені такою відповідю, запорожцї рушили в с. Глинськ (село олександр. повіта, херс. ґуб. крилївської сотнї, миргород. полку, над р. Цибульником на З. Півд. З. від Крилова).
Завважимо тут, що виконанє ріжних формальностей що до білєтів для запорожцїв, котрі не хотїли виходити з границь лєґальности, було справою коньче потрібною після грізних приписів кошовому і всїй запорожській старшинї від ріжних заступників московської власти. Ще Розумовський в наказї своїм запорожській старшинї 1755 р. велїв, щоб запорожцї, виїздячи куди б не було з коша, брали паспорти і при рогачках білєти; навіть при від'їздї в зимовники білєт був коньче потрібний[15]. Але, розумієть ся, формальности сї, дуже тяжкі для вільних людей, виконувались тілько тими, хто сього хотїв. Ті-ж, кому треба було йти верховодити полїтичними справами, такими, що їм не могли потурати нї московські власти, нї залежна від них запорожська старшина, і ті, що шукали материяльної поживи в краю, де все було перевернуто народним рухом до гори ногами, — ті паспорти не все брали, а коли й брали, то не все там, де було треба, і при сьому не дуже то тримали ся вказаного в ньому шляху.
Останнє трапилось завдяки незнаню і з нашими пятьма запорожцями, до котрих пристав ще якийсь Іван Кравець, родом з правобічної України. Здибались вони нїби то в Глинську з прикащиком якогось Графова, майора сербського гусарського полку, з гусарином Іваном Лисенком, і сей Лисенко переконав їх нїби йти до московського війська, що виступало проти Турків. Згодившись на се, Перевертайло з своїми товаришами, маючи віз з харчами і вагою, рушив в дорогу вкупі з Лисенком, що те-ж мав два вози з харчами; помалу посувались вони і недалеко пройшли наперед, бо вози були запряжені волами — по чотирі в кожний віз. І ось край села Тишкувки біля місточка Турія (тепер село Дубенськ. повіту над р. Иквою) їх затримав вартівник, що стояв на turwarci, за те, що вони не мали законних сьвідоцтв, гусарина ж Лисенка, спершу те-ж затриманого, відпустив і той з двома своїми возами і прислугою попростував далї, до війська.
Вся ся істория, розповіджена самим Перевертайлом, не здалась певною польським суддям; коли ж до справи додали добровільні викази на Перевертайла і його товаришів Залїзнякового хлопця Василя Весньовского, тодї тим більше невинність в гайдамацтві і Перевертайла і його товаришів почала здаватись ще більш підозрілою.
Викази свої на Перевертайла і його товаришів Весньовский на судї міняв одначе два рази, коли не більше. Спершу він заявив був, що Перевертайла він бачив підчас різанини в Уманї і власне тодї, коли вирізано 18.000 шляхтичів і Жидів[16] себ то 1768 р. і що впізнав він його по коню. Які характерні відзнаки мав кінь Перевертайлів, щоб Весньовский міг памятати його три роки, з виказів Весньовского не знати, але Перевертайло, відкидаючи справедливість виказів Весньовского, зазначив одну, сказавши, що коли він, Перевертайло, не кував свого коня і підшивав йому копита якимсь обувєм[17], то робив він се, як і всї запорожцї, по запорожському звичаю, так що підшиті обувєм копита очевидячки не могли-б бути доказом тожсамости коня, баченого Весньовским в Уманї 1768 р. з тим, на якім Перевертайла взято в секвестр, бо під Уманю було багато запорожцїв. До наведеної культурної подробицї що до обувя коня в виправданях Перевертайла прилучається ще й иньша. Він запевняв, що коня свого він набув тілько недавно, а власне в минулу мясницю у якогось циганського отамана, що з пятьма шатрами осїв тимчасово в слободї Переводчиковій, про що мусїли, як казав він, памятати люде з названої слободи. Виказав при сьому Перевертайло, що заплатив він циганови за свого коня 16 рублів і в додаток дав йому свого першого коня, що пішов в рахунок за 4 рублї[18].
Замішаний енерґічностию протеста Перевертайла, Весньовский почав вже казати, що він памятає тілько коня, а не вершника, а потім додав, що бачив Перевертайла і коня не в Уманї, а в Бендерах, і на рештї став обставати при тім, що й Перевертайло і його товариші грабували і вбивали в польських межах в минулім 1770 р., і що Перевертайло на своїм конї був тоді і в Жаботинї, і в Смілій, і в Корсунї, і в Богуславі, і в Уманї. Запевненє се 19-лїтнїй Весньовский зважив ся кинути і просто в вічи оклепаним їм людям. Надто дивним при сьому здалось його поновне обвинуваченє, що вони, запорожцї wraz z jego panem Żelezniakiem rabowali i zabijali. Очевидячки одначе, що wraz z panem Żelezniakiem Перевертайло міг би орудувати тілько в 1768 р. і нїяким чином в 1770 р., бо Залїзняк зійшов зі сцени в 1768 р.[19]
З огляду на всї сї суперечности, на основі правил тодїшнього судівництва, лишалось тілько для виясненя правди обернутись до мук. В Кодненській книзї зберіг ся протокол korporalnych konfessat, себ то виказів, вимушених на муках від Весньовского і Перевертайла в сїй справі; в протоколї зберіглась ще вказівка на катованє Максима Магра, але сей останнїй в муках замлївав.
Для докладности подамо тут витяг з сього протокола.
1-mo. Dla czego wyszedł z zagranicy z Juskiem Perewertayłem do polskiey z drugimi z nim będącemi?
In illo puncto dormiebat et nihil dixit Maxym Magro.
R (respondit) Jusko Perewertayło — iż wyszlismy do armiy, ale nie na rabunki zadne.
2-do. W Polszchę będąc gdziescie rabowali szlachty, żydow, mużykow y siłascie ich zabili?
Etiam in illo dormiebat (Maxym Magro) propterea nihil dixit.
R (respondit) Perewertayło — iż niedziesmy nie rabowali szlachty ani żydow y żodnych nie zabialismy.
3-tio. Gdziescie zdobycz y komu te z rabunków oddawali.
Et in illo puncto dormiebat (Maxym Magro) etiam nihil dictum ab illo est.
R (respondit) Juzko Perewertayło — że zadney zdobyczy nie mielismy a ni komu nie dawalismy y wcale do niczego nie przyznaie y w Humaniu nie byłem, y konia tego swego, ktorego Wesniowski miał poznać, kupiłem. Zguła wszystko do konfessat dobrowolnych tylko przyznaie“.
Після сього кодненському судови лишалось тілько відпустити і гаданого гайдамацького ватажка Перевертайла, і його товаришів, тим більш, що особи їх не мали в собі нїчого загадкового. Про всїх їх звісно було, що вони запорожцї і числять ся в курінях. Про Перевертайла ми вже мали вказівки, скажемо тепер і про иньших. Тиміш Білий був родом з Прохорівки переяслївського полку і довго торгував рибою і сїлю в Сїчи, аж до самої турецької війни. Другий, Степан Білець, теж родом з Прохорівки, пішов на Запорожє з Київа і десять років числив ся в канівськім курінї. Третїй, Максим Магро, родом з Келїберди переяслївського полку, теж довго жив на Запорожу.. На рештї четвертий, Іван Гладиренко і родом був з запорожської землї; родив ся він в Кодаках і там зріс, а в Сїчи був потім записаний в курінї канівськім. Всї сї люде узброєні були пістолями; в кого був один пістоль, а в кого й два.
Та ледви чи так скоро відпустили-б усїх сих людей з Коднї, коли-б, не вважаючи на виясненє справи завдяки допитам оскаржених на муках, кодненські суддї не завважили потрібним допитати ще на муках Василя Весньовского, що своєю особою не викликав до себе довіря. В Кодненській книзї зберіг ся тілько уривок „korporolnych konfessat“ сього донощика. Ось він.
1-mo. Czy byli w Umaniu Juzko, Maxym Magro y inni, czy rabowali, czyli nie, gdzie i kiedy?
R. iż nie byli, tylkom się przez iednego konia zbalamutił, zem na nich powiedział.
2-do. Za co pierwey powoływał tych ludzi, a potym odwołał, kto go namówił na to y jak go namawiali?
R. iż mnie nie namowili, tylko mnie persowadowali, abym iam na dusze swoie nie brał, co teraz rewokuie żem ich nie widział a ni ich znam“.
Натурально, що по сих виказах справа про запорожцїв коньче мусїла скінчити ся їх увільненєм.
Вся ся справа показує нам, як була призвичаєна польська слїдча комісия до появ запорожцїв на Українї для підтриманя повстанських селян. Що до Перевертайла і його товаришів, то тут очевидячки трапилась груба помилка, але в багатьох випадках запорожцї, прикриваючись торговлею або потребою перейти за московську границю, в дїйсности лишались на Українї і брали участь в гайдамацькім повстаню, пристакочи не все тілько до невеличких загонів, але инодї й до великих ватаг, як напр. до такої, що була під Уманю.
Траплялось, що і запорожцї йшли на підмогу повстанцям в тій певности, що сього жадає цариця; особливо легко опановувала така ілюзия тих запорожцїв, що жили оддалїк від коша, сього запорожського осередка певних полїтичних новинок.
Для потвердженя сього можемо покликатись на викази запорожця Олексїя Ногайця, обвинуваченого в гайдамацтві на судї київської губернської канцеляриї 23 жовтня 1768 р.[22]. В виказах сих між иньшим читаємо: „…многіе запорожскіе козаки шли заграницу въ Польшу, обьявлая, что якобы по указу велѣно запорожцамъ собираться къ находящимся въ Польшѣ россійскимъ войскамъ противъ поляковъ для защищенія живущихъ въ Польшѣ греческаго исповѣданія людей“.
Таким робом, при всїх перепонах, що стрічали запорожцї для фактичного виявленя своїх симпатій до пригнїченої України, вони все-ж таки з'являлись туди, хоча й нелєґально. Але не відбитись на числї запорожцїв, що приходили на Україну, згадані перепони не могли: колись в XVII стол. бувало все товариство йшло визволяти Українцїв, мало не десятками тисяч, а тепер з загального числа запорожцїв 13.000 чоловік[23] ледви ледви якась тисяча проникла туди.
Переглянувши всї зібрані нами відомости про участь в колїївщинї лївобочан, степових гайдамаків і запорожцїв, ми тілько й можемо сказати в друге те-ж саме, — що колїївщина то тілько слабий відблиск того, що було на Українї ранїйш в XVII і навіть в початку XVIII стол. Сама вже рідка залюдненість України в XVIII стол., після руїни, мусїла спричинитись до досить мізерного обсягу сього руху. За час всього руху виступали десятки і сотки повстанцїв, тим часом як ранійш Полякам приходилось мати до дїла з десятками тисяч і навіть сотками тисяч козаків і посполитих. З стороннїх участників в колїївщинї тілько лївобочане, треба думати, піддержували повповстанє більш меньш значними силами. Степових же гайдамаків перед кінцем столїтя ставало все меньше й меньше — і підмога їх колїям була зовсїм не така велика, як про се звичайно думають. На рештї й саме Запорожє тодї не могло давати якого-будь значного контіґента помічників. Наслїдком всього сього і виникає той, як здаєть ся нам, безперечний факт, що колїївщина була рухом чисто-селянським, замкненим до того-ж в межі тілько більшої частини Київщини і Брацлавщини.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|
- ↑ Кодн. кн., дивись про Івана Мельника, про Кіндрата Письменного, про Ботвиненка і иньш.
- ↑ Скальковскій. Ист. Новой Сѣчи, ч. II., ст. 318.
- ↑ Скальковскій. Ист. Н. С. ст. 307.
- ↑ Кодн. кн., ст. 74.
- ↑ Кодн. кн., ст. 481.
- ↑ Кодн. кн., ст. 537.
- ↑ Скальковскій.
- ↑ Максимович. Сочиненія, т. I, ст. 586.
- ↑ Кодн. кн., ст. 482–483.
- ↑ Кодн. кн., ст. 486.
- ↑ Максимович. Сочин., т. I, ст. 586.
- ↑ Кодн. кн., ст. 1, 43.
- ↑ Максимович Сочинен., т. I., ст. 586.
- ↑ Кодн. кн., ст. 31–36.
- ↑ Нѣсколько документовъ къ исторіи гайдамачины, А. Скальковскаго. Кіевск. Ст., 1885 р., кн. 10.
- ↑ Кодн. кн., ст. 34.
- ↑ Кодн. кн., ст. 7.
- ↑ Рублї тут литовські. Тоді литовський рубель = 5 рос. рублям.
- ↑ „Кіевск. Стар.“ 1888, кн. 12-а, подав д. Андрієвський.
- ↑ Кодн. кн., ст. 20.
- ↑ Кодн. кн., ст. 16.
- ↑ Максимович. Сочиненія, т. I, ст. 606.
- ↑ Скальковскій.