Національна держава українців

Національна держава українців

Національна держава українців — поняття, що, в залежності від ідеологічної установки, ідентифікує нинішню або перспективну державу в Україні. В політичному дискурсі це поняття не має загально визнаного критерію. Григорій Приходько, ^[1] автор цієї статті, пропонує читачам свою версію.

Ознаки національної держави

Нинішню державу Україна автор розглядає як космополітичну, ^[2] що в нашій реальності означає домінування в ідеології і практиці політичного класу свободи від моральних обмежень та обов’язків, які витікають з національної ідеї як засади політико-правового та соціального устрою. Вбачаючи в космополітизмі держави загрозу перспективі української нації, автор підтримує ідею перетворення нинішньої держави на національну.

В націонал-демократичному таборі дотримуються іншого погляду. Петро Стецюк в статті «Україна як національна держава: конституційно-правова характеристика» ^[3] говорить:

«Україна є також, без сумніву, державою світською... та державою національною. Останнє, зокрема, чітко прослідковується із змісту Преамбули та ряду статей розділу першого... Конституції України і було логічним продовженням відповідних положень Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Акта проголошення незалежності України (1991 р.)».

Наскільки коректними для ідентифікації нинішньої держави є посилання на вказані Стецюком джерела? Декларація про державний суверенітет України констатує: ^[4]

«Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення».

Однак, УРСР не була суверенною державою, бо вона була складовою СРСР, не мала своїх громадян, не мала власної оборони, валюти і самостійної дипломатії. Слова «українська нація» в радянський час вживалися для означення соціалістичної нації ^[5] в УРСР. Оскільки та нація зникла водночас зі зникненням Радянського Союзу, то вона не придатна для ідентифікації незалежної держави.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року не має жодного положення, яке свідчило б про українськість держави. Традиції державотворення в Акті не українські, а в Україні. Не воля української нації спонукала парламент УРСР проголосити незалежність, а загроза, що породжена спробою державного перевороту в Москві. Чиє право на самовизначення реалізує держава? В Акті не сказано, що це є право українського народу. А оскільки мотивом проголошення незалежності був намір захиститись від загрози, то, мабуть, користуючись Статутом ООН, на який послались автори Акту, самовизначилась партійно-державна номенклатура УРСР. Відтак і держава виникла не як українська, а як чиновничо-депутатська.

Розмір статті не дозволяє аналізувати Конституцію України, але читач може сам пересвідчитися, що суверенітету української нації в ній не рясніше, ніж в Декларації про суверенітет і в Акті проголошення незалежності. А тепер розглянемо деякі ознаки національної держави.

Етноцентризм

Серед різних тлумачень поняття «національна держава» є одне, яке заслуговує на те, щоб бути розглянутим першим. Глобальна криза ставить питання подолання її. Яка ідея домінуватиме в найближче десятиріччя, або сприйматиметься як адекватна проблемам, що виникнуть внаслідок переростання економічної кризи в політичну? Вельми ймовірно, що цією ідеєю стане етноцентризм. ^[6] В умовах України це може означати абсолютну перевагу етнічного підходу над іншими в пошуку політичних рішень та у формуванні державних кадрів. З етноцентризму витікає уявлення про національну державу як таку, територія якої заселена однорідним етносом: ^[7]

«Ідеалом національної держави є мононаціональна держава, в якій усі мешканці належать до однієї політичної нації та використовують єдину знакову систему, зрозумілу усім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей, тощо».

Вказані в цитаті мова, культура, звичаї... є ознаками етносу ^[8] та етнічної нації. В політичній нації «єдина знакова система» можлива в разі, якщо населення етнічно однорідне. Але чи є такий стан ідеалом національної держави?

Україна не є етнічно однорідною, тож можна було б не торкатися цього питання. Але криза космополітичного режиму провокує ідеологічну установку на етнічну однорідність якщо не населення, то, бодай, державного апарату і депутатського корпусу.

Щоб спрогнозувати можливі наслідки етноцентристського підходу, пропоную читачам провести уявний експеримент: на всі державні посади і у всі депутатські фотелі посадити етнічних українців — i нікого іншого, окрім них. Що зміниться?

Дещо зміниться, зокрема, поглибиться хаос, чиновники стануть лінивішими. В парламенті почастішають бійки і зменшиться число ухвалених законів. Але принципи не зміняться: крастимуть, братимуть хабарі, на державні посади просуватимуть своїх родичів і прислуговуватимуть метрополіям та міжнародним фінансовим спекулянтам. А українці, якi не при владi, так само наймитуватимуть за кордоном і не матимуть змоги захиститись в українському суді через брак коштів на хабар. І так само високі посадовці переходитимуть на «общєпонятний язик» там, де місцеві активісти цього зажадають.

Чому цей експеримент дає негативні наслідки? Тому, що ми знехтували ідеологічними, інтелектуальними й моральними критеріями підбору кадрів, а зосередились тільки на етнічній приналежності їх. До того ж ми не здогадались встановити критерій етнічної приналежності. Що це буде: знання української мови? Запис в радянському паспорті? Чи біометричні параметри? Але цими питаннями проблема ідентифікації не вичерпується. Бо ключовим питанням є: хто буде ідентифікувати?

На останнє питання можна не відповідати, бо корумпованість всіх державних структур відома. І саме корупція, а не критерії, визначить українську приналежність всякого лояльного до влади.

Етнічна чистота українців як критерій патріотизму викликала у націоналістів сумнів і раніше: ^[9]

«Чистота крови не є важлива в боротьбі раси, бо її практично нелегко ствердити... До боротьби раси важливим є ствердити не так однаковість кров’яних груп, як однаковість психологічних реакцій, однаковість у сприйманні життя».

Абсолютизація щойно наведеної думки може породжувати іншу крайність. Для прикладу пошлюся на проект Конституції України, що запропонований Конгресом Українських Націоналістів. В проекті законодавчий орган — Національні збори — складається з двох палат: Палати Послів і Сенату. Будь-якої вказівки щодо етнічної приналежності Послів проект не має. Він передбачає лише обрання їх в мажоритарних округах за партійними списками і з участю незалежних кандидатів. А от Сенат етнічно визначений: ^[10]

«Сенат, до складу якого входять 150 Сенаторів, обирається шляхом непрямих виборів строком на 6 років. Сенат забезпечує рівне представництво земель (по 2 Сенатори), національних меншин (по 1 Сенаторові) і релігійних організацій (по 1 Сенаторові). До складу Сенату входять пожиттєво всі колишні Президенти України».

Представництво української нації, на відміну від національних меншин, в Сенаті проектом не передбачено. Надія на те, що етнічні українці будуть представлені від земель є непевною, бо проект не має вказівки на число національних меншин в Україні. В літературі зустрічається число 130. І конфесій — 70. А місць в Сенаті всього 150!

Цей парадокс є ілюстрацією неспроможності політики, що керується модерними суспільствознавчими теоріями, розв’язувати проблеми національних меншин за умови суверенітету української нації. І проблема не в націоналістах чи їхніх опонентах, а в зацикленості модерних теорій на механістичному підході до пізнання феномену нації та її цивілізаційної місії. Відтак, розрахована на Європу і на Москву демонстрація поваги до національних меншин повертається політичною дискримінацією етнічних українців та стимулюванням сепаратистських настроїв в суспільстві.

Компромісний варіант етнічного підходу припускає пропорційне представництво в державницькому корпусі всіх національних меншин. Етнічні українці так само мають бути представлені пропорційно до їхньої частки в населенні України. ^[11]

Етноцентристський підхід в намаганнях націоналізувати державу спричинений тими ж вадами, що властиві й поточній національній політиці держави, і які витікають з модерних теорій. Інакше кажучи, вимоги етнічної чистоти державних кадрів і політична дискримінація етнічних українців є полярними наслідками одного й того самого явища — втрати політичним класом і гуманітарними інтелектуалами національної ідеї.

Територіальна

В українській політичній науці є таке тлумачення національної держави: ^[12]

«Національна держава — тип держави, кордони якої збігаються з кордонами однієї етнічної нації, що якраз і складає серцевину громадянської консолідації в даній державі».

Якщо вже автор щойнонаведеної цитати визнає існування української етнічної нації, то треба згадати, що територія держави Україна значно менша від етнічної території українців. Тоді, за наведеною ним ознакою, нинішня держава не може бути національно українською. За тією ж ознакою не були національними ні Українська Народна Республіка, ні Західноукраїнська Народна Республіка, ні Карпатська Україна, ні Акт 30 червня 1941 року.

Територіальної ознаки національної держави дотримувались і націоналістичні теоретики, ^[13] але то був час, коли українці в лавах УПА боролися за відновлення Української держави на всій етнічній території українців. ^[14] Сьогодні таких намірів не чути — сьогодні йдеться про те, щоб утримати Україну від перетворення її на багатонаціональну державу. ^[15]

«Проти ідеї етнічної серцевини спрямоване також наполягання на тому, що Українська держава має формуватися не як національна, а як багатонаціональна держава».

Необґрунтований наголос на багатонаціональності держави з одного боку, як і пониження рангу українців з самодостатньої нації до етнічної серцевини політичної нації — з іншого стали можливими через термінологічну неспроможність модерних теорій, які за дефініцію нації мають спільність людей, що об’єднані певними ознаками. На наведеному вище прикладі проекту Конституції України від КУН, видно, що за допомогою механічного підрахунку національних меншин, більшість з яких такими не є, і механістичної оцінки спільності можна усунути етнічних українців з політичного процесу на їхній території — вже не тільки як націю, а і як «етнічну серцевину».

Небезпека перетворення України на багатонаціональну державу існує. На неї працюють різні сили. Найближчою до нас силою є націонал-демократи, які після вимог надання автономії Криму, пробували утворити Галицьку Асамблею. На першому спільному засіданні обласних рад народних депутатів галицьких областей Асамблея: ^[16]

«Затвердила угоду про... створення регіональної координаційної ради з метою співпраці в політичній, економічній, торгівельній, науково-технічній, гуманітарній, культурній сферах».

Автономія регіонів ще не означає багатонаціональності. Але, ослаблюючи центральну владу і посилюючи регіональну в умовах космополітичного режиму, вона сприяє розколу нації та переростанню національних меншин на нації.

На багатонаціональніть держави працює також тлумачення української нації як титульної, що досить прозоро натякає на існування в Україні інших, не титульних націй. Потім з’явилась «етнічна серцевина» вже не української, а політичної нації.

Інтелектуальні вправи, які, незалежно від волі авторів, сприяють сепаратизму національних меншин, що з часом поведене до переростання їх в нації з відповідними наслідками для українців, тривають понині: ^[17]

«українці, як етнічна нація, мають підтримувати відродження культурної самобутності національних меншин, а національні меншини, навзаєм, мають доброзичливо ставитися до української культури і, в міру можливого, сприяти її відродженню».

Наївність цього підходу демонструє російська меншина в Криму і в східних регіонах. Її агресивність зумовлена не тільки патронатом Москви, а й не меншою мірою підтримкою з боку української влади «відродження культурної самобутності» росіян в Україні. Ключовою у їхній самобутності, як відомо, є панросійська ідея.

Націоналістична

Національною, на думку автора цієї статті, є держава, в якій засадою політико-правового і соціального устрою є національна ідея. Однак те, що національною ідеєю українців є праведність, не означає що українська держава має бути праведною.

Праведна держава в політичному дискурсі тяжіє до теократії. Щоправда, в задумі її прихильників вона такою не. Але вони передбачають успішне формування праведної держави, якщо сила, що здійснюватиме їхній задум: ^[18]

«правдиво, міцно й неухильно спиратиметься та легітимно й демократично пропагуватиме і реально й повсякчас утверджуватиме... у вітчизняному соціумі... зафіксовані у Святому Письмі універсальні норми і приписи Божого Закону, християнські морально-етичні та духовні засади і цінності».

Розгубленість і розчарованість суспільства під час кризи, аморальність правлячого класу і спекулятивні здібності еліти можуть спричинити еволюцію умови праведників до такої: ^[19]

«Церковна громада, як частина суспільства з найвищим духовним, морально-етичним рівнем, повинна взяти на себе обов’язки по формуванню влади, опіки за системою, відповідаючою за дотримання і карання за порушення законів, відбування кари. Право формування і опіки забезпечується правом прийняття конкретних мір в цих системах».

В чому небезпека такого підходу? В тому, що він нехтує низкою критеріїв як для кандидатів на державні посади, так і для тих членів церковних громад, які тестуватимуть кандидатів. Сформовані за наведеним підходом кадри можуть бути високо духовними. А компетентними вони будуть? А психічне й фізичне здоров’я важить щось? А де гарантія, що іноземні розвідки не інфільтрують в церковні громади своїх «високо духовних» агентів, які й формуватимуть державний апарат із ставлеників сусідніх держав?

Твердження про найвищий духовний, морально-етичний рівень церковних громад є некоректним, бо наведені характеристики стосуються людини, а не громади. До громади входять реальні люди, тож закономірно припустити, що мотиви членства їх в громаді будуть різними. У когось є духовна потреба творити добро. Хтось хреститься на перехрестях і ходить в храм для іміджу. А хтось «на всякий випадок», будучи членом злочинного угрупування, записується і в активісти церковної громади. А якщо церковні громади отримають право формувати владу, то, поза сумнівом, їхнє членство буде розбавлене «п’ятими колонами».

Небезпеки є реальними, бо запропонований принцип формування кадрів здійснюватиметься кулуарно, з запереченням вибору: ^[20]

«Заложення в державотворчий процес тільки частини Заповідей Божих і способів їх використання обумовило необхідність проводити пошук методів розв’язання проблем, породжених вкрапленнями людської мудрості. Він проводиться щупальцями пошуку — політичними партіями. Вихід нашої держави повністю на шлях розвитку, запропонований Творцем, відкидає потребу в пошуках, а відповідно в його щупальцях — політичних партіях»

На відміну від праведної, національна держава є світською. В цій статті праведність не співвідноситься з конкретною релігією. Вона є вселюдським ідеалом. Мабуть, її витоки належить шукати в дорелігійному світогляді людини.

Місія української держави

Якщо цивілізація ^[21] є продуктом соціальної еволюції, а не дарунком ззовні, тоді її генезу маємо шукати в звичаєвості народу. Говорячи про цивілізацію, я уникаю широко розповсюджених в літературі її ознак. ^[22] Для цієї статті субстанціальними, наприклад, в Єгипетській цивілізації є не піраміди, муміфікації та ієрогліфічне письмо, ^[23] а кодифікована сукупність формальних і звичаєвих установлень, норм і правил відносин між суб’єктами суспільства, ставлення суб’єктів суспільства до його об’єктів та до навколишнього середовища, а також установи вироблення і прийняття законів, їхнього впровадження і захисту.

Місія української держави полягає в тому, щоб реалізувати модель цивілізації, що витікає з національної ідеї українців. В своїй статті «Українська ідея» я виводив засаду української моделі цивілізації з мрії Тараса Шевченка про новий і праведний закон (див. його «Юродивий»). Тут хочу наголосити на деяких особливостях Шевченкової мрії. Він говорить не просто про праведний закон, а про новий, тобто такий, який касує існуючі неправедні закони. Друга обставина, це — особа, яка впроваджує новий і праведний закон. Поет називає Вашингтона, що ми розуміємо як першого президента США і Головнокомандувача Континентальної армії Джорджа Вашингтона. ^[24] Він впроваджує закон за океаном, і природно, в Україну не прийде. Але для Шевченка він є символом настання праведного ладу. Символ свідчить про те, що новий і праведний закон має бути світським. Водночас — то є закон визволення людини.

Першоджерелом неправедності, як його бачить Шевченко, є державна влада, а точніше — державні чиновники, як творці і виконавці неправедних законів. З поеми «Юродивий»:

«Во дні фельдфебеля-царя / Капрал Гаврилович Безрукий / Та унтер п’яний Долгорукий / Украйну правили. Добра / Таки чимало натворили, / Чимало люду оголили / Оті сатрапи-ундіра...»

Якщо першоджерелом неправедності є державна влада, то Українська держава має витворити таку систему влади, яка буде вільною від неправедних традицій, що прийшли до нас ще з рабовласницьких часів.

Політичний режим

Першою умовою становлення національної держави в Україні є впровадження правової рівності всіх мешканців країни. Недоторканість та інші правові привілеї не тільки мають бути скасовані — вони мають бути заборонені, а особи, що намагаються відновити їх, мають підлягати кримінальному покаранню як державні злочинці.

Правова рівність витікає з ідеї праведності. Принципово відмінна від неї рівність соціальна, ^[25] абсолютизація якої веде до майнової рівності. Руйнуючи соціальну структуру і знищуючи приватну власність, соціальна рівність позбавляє націю спроможності до самоорганізації.

Впровадження правової рівності вимагає внесення в політичну систему принципових змін. Нинішній політичний режим легалізує суміщення державної посади і статусу громадянина. Це призвело до розколу суспільства на два стани: державні службовці, які мають в розпорядженні механізми здійснення державної влади, а разом з тим наділені правами у формуванні представницьких органів, участі в референдумах. Другий стан — просто громадяни. Доступу до механізмів здійснення влади вони не мають, хоч, як і державні службовці, наділені правом у формуванні представницьких органів.

Результатом суміщення державної посади і статусу громадянина є те, що державні службовці, на відміну від просто громадян, окрім політичних прав, мають ще й можливості їх реалізації. Можливості їм дають механізми здійснення влади. Державний службовець не тільки може бути членом політичної партії — механізми корупції дозволяють йому утворювати і утримувати власну партію або громадську організацію. Якщо просто громадянин опускає в урну бюлетень, і на тому закінчується його виборче право, то посадовці організацією процедури виборів, формуванням виборчих комісій, транспортуванням результатів підрахунку голосів мають можливість впливати на офіційні результати виборів. Таємне голосування та інші специфічні особливості виборчої системи забезпечують асоціальність парламенту по відношенні до основної маси населення. А в той самий час наділення державних посадовців політичними правами забезпечує пріоритет інтересів правлячого класу в парламенті.

Правова рівність буде недостатньою, якщо залишиться незмінною конституційна колізія — положення про виборче право і про таємне голосування. В статті «Соціальний контекст парламентаризму» розглянута ця колізія. Тут лише зазначу, що, без права громадянина перевірити правильність врахування його голосу, виборче право є фіктивним.

Корупція є похідною від неправедного ладу. Неоднозначність правових установлень, привілеї політичного класу і, головне, правова неповноцінність громадянина як політичного субє’кта — це є справжня причина корупції. Відтак подолання корупції вимагає принципових змін в політичній системі.

Прихильники праведної держави знаходять таку можливість подолання корупції: ^[26]

«Прихід до влади праведних людей і зупинення корупції, починаючи із самої верхівки, відразу потягне за собою ланцюгову реакцію у вигляді подолання корупції на всіх рівнях, підпорядкованих цій верхівці».

Тимчасовий успіх можливий. Але якщо праведники, взявши владу, збережуть правову нерівність, якщо й надалі суспільне життя визначатимуть неоднозначні закони та чиновничі привілеї, то рано чи пізно вони будуть асимільовані в корупційну культуру. В той же час, принципова зміна політичної системи при збереженні на державних посадах корумпованих осіб стане профанацією ідеї праведності.

Становлення праведного ладу в Україні є справою надто складною. Але пануюча неправедність не лишає для нації вибору. Або нація впровадить державний лад на основі своєї ідеї, або вона буде асимільована космополітичною чи інонаціональною культурою.

Місія української держави виходить за межі компетенцій державного апарату. Впровадження національної ідеї супроводжуватиметься глибинними змінами в цивілізаційній свідомості українців. В процесі установлення адекватних національній ідеї норм і структури влади держава відіграватиме роль інструмента.

P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут. ^[27]

Джерела

1. [1]
2. [2]
3. [3]
4. [4]
5. [5]
6. [6]
7. [7]
8. [8]
9. Юрій Липа. Призначення України. — Київ: Просвіта, 1992. — С. 137
10. Свобода народів. — Львів — Київ — Торонто — Нью-Йорк, січень — лютий 1995. — С. 109
11. Програма захисту українців.// Свобода.  — Львів: Всеукраїнське об’єднання «Свобода, березень 2006 р.»
12. Василь Лісовий. У багатоголоссі політичних дискусій. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 145.
13. Лев Ребет. Теорія нації. — Львів: Всеукраїнський політичний журнал «Державність», 1997  — С. 84 —90
14. Присяга вояка Української Повстанської Армії // УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942 —1950 рр.  — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1957.  — С. 21
15. Василь Лісовий. У багатоголоссі політичних дискусій. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 144 —145
16. [9]
17. Василь Лісовий. У багатоголоссі політичних дискусій. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 143.
18. [10]
19. Ярослав Бондар. Наше ж життя на небі // Воля і Батьківщина. — Львів, 2004. — число 2-3 — С. 46
20. Там же. — С. 41
21. [11](рос.)
22. [ http://ec-dejavu.ru/c/Civilization.html] (рос.)
23. [12]
24. [13] (рос.)
25. [14] (рос.)
26. http://pravednost.com.ua/article/yak-zupiniti-koruptsyu-v-ukran
27. [15]