Наро́дні оповіда́ння
Марко Вовчок
Сонъ
• Цей текст написаний кулішівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Сон (Вовчок)

СОНЪ.

I.

Було́ насъ у ба́тька три дочки́, — я найста́рша. А бувъ нашъ ба́тько таки́й-то грізний! Въ ряди́-годи́ пу́стить на у́лицю погуля́ти зъ дівча́тами. »Нікче́мний той рідъ жіно́чий«, ка́же: »все бъ імъ гуля́ти! Гуля́ють та цоко́чуть, якъ ті соро́ки.«

»Хиба́ жъ ти й самъ не гуля́въ зъ-ро́ду, Йва́не?« ска́жуть ма́ти.

»А я зъ-ро́ду ду́рнемъ не бувъ, дя́ковати Го́сподеві!«

Хоть бувъ та́то грізний, а про те́ ду́же насъ жа́ловавъ. Було́, якъ поіде въ Ки́івъ, то й навезе́ намъ гости́нцівъ хоро́шихъ: мату́сі очіпокъ шо́вкомъ гапто́ваний, чи пла́хту черво́ну; мині до́брого нами́ста, або́ стрічо́къ, або по́ясъ черво́ний, найкра́щий; мали́мъ се́страмъ тожъ сере́жки, нами́стечка… Отсе́ було́ хоть якъ ра́но приіде, а гости́нці розда́сть ажъ дру́гого, або́ тре́йтёго дня. Ми вже въ вічи ёму́ загляда́емо, хо́димо коло ёго, — ні! Вінъ собі роска́зуе, якъ тамъ съ пере́купкою посвари́вся, або́-що. А якъ уже́ повийма́е гости́нці та почне́ всіхъ дарова́ти, — зрадіемо такъ, Го́споди! »Та́тоньку, голу́боньку! Ой, та́тоньку нашъ лю́бий!«

»Да ну́, ну! го́ді вже, го́ді! Чого́ се розворуши́лись, якъ бжо́ли? И не вгамова́ть! Мо́же, въ васъ така́ ду́мка, що я все те покупова́въ? Эге́ жъ, розу́мні го́лови! Се, якъ ви́продавъ пшени́цю та зоста́лось щось изъ мірку, то й увяза́всь яки́йсь навиже́ний кра́марь: заміня́ймось та заміня́ймось! Я й заміня́всь, аби́ одчепи́тись.«

Отта́къ, було́, ви́думае що-не́будь, а вже ніко́ли не призна́етця, що згада́въ про васъ, купи́въ вамъ гости́нця, — изъ ро́ду-віку не ска́же! Такий-то бувъ покійний, неха́й царству́е!

Ха́та була́ въ насъ хоро́ша, и садо́къ, и горо́дъ вели́кий; въ садку́ ви́шні, й чере́шні, й я́блука, й воло́ські оріхи, й гру́шки, й кали́на; двіръ широ́кий, воро́та но́ві. А въ ха́ті ми́ло та лю́бо гля́нуть: лавки́ й столи́ ли́пові, образи́ Кия́нські, хо́роше малёвані, позапи́няні рушника́ми виши́ваними; и на рушника́хъ квітки́, и круго́мъ квітки́ та зілля́ паху́чі.

II.

Мину́въ мій рікъ шісна́дцятий, сімна́дцятий почина́ю. Одсвяткова́ли ми Зеле́ну Неділю. Одно́і но́чи присни́всь мині сонъ: Стою́ я въ зеле́ному жи́ті, ви́шче по́яса; навкруги́ мене́ колоси́тця пшени́ця и макъ червоніе, а противъ ме́не два місяці впо́вні. Що оди́нъ ясни́й, а дру́гий ще яснійший; и пливу́ть на ме́не про́сто. Той же яснійший місяць та все друго́го попережа́е, а да́лі такъ и скоти́всь мині на ру́ки, а дру́гий за хма́ру зайшо́въ. Проки́нулась я, та й роска́зую, яки́й-то мині ди́вний сонъ сни́вся.

»То́ жъ бо й ди́вний!« ка́жуть ма́ти, а сами́ всміхну́лись.

»Чого-то тимъ дурни́мъ дівча́тамъ не присни́тця!« озва́вся ба́тько. «Бачъ, місяця руко́ю вхопи́ла, якъ вола́ за ро́ги! Сни́тця, то й сни́тця.«

»Чому́?«, ка́жуть ма́ти. »Сонъ мара́, а Богъ віра!«


III.

У неділю одпроси́лась я́кось у ба́тька на погуля́ннє. Ви́йшли ми за село́, на моги́лу; співа́емо собі, пусту́емо; коли́ хтось: »Ге́-ей! ге́-ей!« ажъ луна́ пійшла́ поміжъ гора́ми. Ми такъ и здрігну́лись. Ди́вимось, а се чумаки́ зъ гори́ йдуть. Воли́ все си́ві-полови́і та круторо́гі, а я́рма мере́жані. Чумаки́ ста́вні, молоди́і.

»Отсе́, вра́жі бурла́ки!« ка́жуть дівча́та, »якъ наляка́ли!«

»Слу́хайте лишъ«, загомоніла Мо́тря Чемерівна (така́ прудка́ та мото́рна була́ дівчи́на, кароо́ка!) »привіта́ймо ми чумаківъ!« Та й затягла́:

»Ой чума́че, чума́че, хреща́тий барвінку!«

Дівча́та й собі підхопи́ли; а чумаки́ йдуть, та тілько погляда́ють, а да́лі якъ уда́рятця на насъ! ми въ-ро́стичъ. Чумаки́ за на́ми; переняли́, та й оступи́ли, якъ хма́ра.

»Пустіть насъ, пани́ чумаче́ньки!« про́ситця Мо́тря, »бу́дьте ласка́ві!«

»Эге́ жъ!« гукну́въ чума́къ, висо́кий, якъ дубъ, сто́ячи нерухо́мо; а ру́ки просте́ръ, щобъ перейма́ти; у зуба́хъ лю́лька; »эге́! не зна́ешъ, моя дівчи́но, звича́івъ чума́цькихъ!« Та й замо́вкъ.

А дру́гі взя́ли жартова́ти зъ дівча́тами. Я все за Мо́трю хова́юсь. Коли́ ви́йшовъ чума́къ, хоро́ший, прехоро́ший, чорня́вий, о́чи якъ у орля́ти, — ви́йшовъ противъ ме́не, узя́всь підъ бо́ки, та й ка́же: »Дівоньки-голу́боньки! яка жъ отсе́ поміжъ ва́ми дівчи́на, якъ зоря́ я́сна ся́е? Якъ би́ пла́вала вона́ въ си́нёму мо́рі ри́бкою, я бъ іі́ шовко́вимъ не́водомъ поня́въ; коли бъ літа́ла пта́шкою, бувъ би золоти́мъ про́сомъ прина́дивъ; а тепе́ръ му́шу пита́ти: яко́го се ба́тька дочка́?«

А дівча́та всі ра́зомъ: »Ива́на Самуся́! Ива́на Самуся́!«

Тогді взявъ вінъ мене́ за ру́ку: »Дівчи́но-чарівни́ченько! чи звели́шъ мині сватівъ до те́бе сла́ти?«

А мині ажъ у оча́хъ стемніло.


IV.

Пізно верну́лись ми додо́му. Чумаки́ пійшли́ свое́ю доро́гою.

Не спи́тця ми́ні; въ голові шуми́ть, якъ у млині, а се́рце такъ и промовля́е мині лю́биі чумако́ви ре́чи.

Съ того́ ча́су нена́че світъ мині завя́заний. Одна́ ду́мка, одинъ жаль… Уже́ й ма́ти почали́ приміча́ти та клопота́тись: »До́ню моя́, до́ню! що́ се тобі ста́лось? змарніла, моя́ дити́но!« А ба́тько хоть и нічо́го не гово́рить, та все пи́льно на ме́не погляда́е.

Ви́йду поміжъ дівча́та, такъ мене́ и обсту́плять: »А чого́ така́ смутна́? А що́ въ те́бе на ду́мці? Отсе́, якъ води́ въ ротъ набра́ла! Мо́же, на те́бе хто недо́бримъ о́комъ гля́нувъ? Мо́же, тебе́ таки́й вітеръ обвіявъ? Чого́ ти така́, якъ за не́люба засва́тана? Скажи́ намъ усю́ пра́вдоньку, Дома́сю-се́рце!«

А я все не говорю́ — бою́ся, хоть ча́сомъ щи́ре сло́во якъ не ви́летить зъ устъ.

»Бачъ, цура́есся насъ!« було́ гніваютця дівча́та.

»Що́ жъ я вамъ ма́ю каза́ти, сестри́ці? такъ чого́сь незду́жаю«, було́ одмовля́юся.

»Ну лишь у хре́щика, або въ короля́!« Сче́плятця рука́ми и мене́ вхо́плять, та й понесу́тця, рего́чучись, ажъ земля́ гуде́.

»Э-э, дівча́та!« ка́же Мо́тря, »Дома́сі и не въ голові на́ше гуля́ннє. Зна́ю я до́бре, яка́ ту́га прийшла́ ій до се́рця.«

Дівча́та такъ и присіпались: »Скажи́, Мо́тре, на́ша се́стронько, га́лонько!«

»Полюби́ла на́ша Дома́ха чума́ченька молодо́го перехо́жого.«

»Такъ и есть! се того́ чорня́вого, висо́кого? Се той, що́ чо́боти ри́пають? О, та й хоро́ший же вда́вся! та яки́й жартовли́вий, говірки́й! золоти́і у́ста!«

Мене́ на́че жа́ромъ вси́пало. »Со́рому не ма́ешъ, Мо́тре«, кажу́ ій.

»Отсе́! я щи́ру пра́вду говорю́. Мо́же, ні? А ну, забожи́сь! Бачъ, и у́ста твоі не розмика́ютця! Слу́хай лише́нь, що́ я тобі скажу́; а ви да́йте мині духъ звести́, — чого́ насу́нулись усі ра́зомъ? Сіда́йте жъ бо кружка́, та й слу́хайте.«

Ми посіда́ли, та й слу́хаемо; а въ ме́не се́рце бъе́тця, якъ не ви́скочить.

»Я довідалась, звідки ті чумаки́ ро́домъ.«

Я ажъ кри́кнула: »О?… а звідки вони́?«

»Вони́ всі зъ Мазови́ща.«

»А відкіль сю вістку ма́ешъ?«

»Зо дна мо́ря.« (Ся Мо́тря була́ спра́вді така, що й зо дна мо́ря доста́не, що ій тре́ба). »Той, що до Дома́хи горну́вся, Дани́ло Дончу́къ, а той, що мині найлу́чче сподо́бавсь, Кири́ло Савти́рь.«

»Та яки́й же вінъ, той Кирило?« пита́е Оле́на Якове́нкова; «отто́й біля́вий, весе́лий?«

»Похо́дивъ! Я й не пита́ла про твого́ біля́вого. Се вже Госпо́дь тобі суди́въ, сестри́це; а дуріть намъ не го́же. Мій Кири́ло зо́лото не чума́къ! Такі бро́ви висо́кі, чо́рні. Все лю́льку кури́въ хму́рий, на́че ду́мае на Ту́рка йти; а нерухо́мий, якъ спра́вді зъ зо́лота ви́кований! Озва́вся тілько разъ; не займа́въ дівча́тъ ніко́го, да й на ме́не щось двійчи погля́нувъ, та й то́ ніби такъ, не́хотя, невми́сне. Ажъ мині ли́хо: всі жарту́ють, всі смію́тця, а вінъ стоіть, тілько бро́ви підніма́е. Тако́го-то я собі журавля́ сподоба́ла! Да вже, нічого роби́ть, аби́ вони́ съ Кри́му поверну́лись!«

»То що́?« пита́ю.

»Бу́дуть насъ сва́тать«, ка́же, »и ви́сватають, якъ пи́ти даду́ть! А ну́те, дівча́та, звелича́ймо Дома́ху!« Та й почала́:

»Сия́ла зіронька, сия́ла:
Съ кимъ ти, Дома́сю, стоя́ла?
Съ тобо́ю, Дани́лко, съ тобо́ю
Підъ зеле́ною вербо́ю
Съ тобо́ю, чума́че, Данилце́мъ,
Підъ виши́ванимъ рукавце́мъ.«

»Да скажи́ жъ, Мо́тре-се́рденько, якъ се ти все те зна́ешь? Хто тобі каза́въ?«

»Посила́ла я соро́ку білобо́ку, а вона́ мині принесла́ дві вісти підъ пра́вимъ крильце́мъ: одну́ про Дани́ла, а дру́гу про Кири́ла.«

Та такъ смішками та жа́ртами и одмо́вилась, а пра́вди не сказа́ла.

V.

Надхо́дить о́сень. Одроби́лись у по́лі; спра́вили обжи́нки. По у́лицяхъ почали́ свати́ похожа́ти; тілько й чу́ешъ, якъ дівча́та хва́лятця: »А я за свого́ Миха́йлика зару́чена!« — »А мене́ ба́тько поблагослови́въ за Павлуся́!«

Сму́тно мині та су́мно мині, мовъ я въ чо́рну хма́ру ввійшла́; тілько й ра́дости, якъ стрінусь изъ Мо́трею, наговорю́ся. Я́къ уже́ іі́ проси́ла: »Скажи́ мині, лю́бочко, чи пра́вда тому́, що ти говори́ла, чи то жа́рти твоі? Хто тобі каза́въ, що бу́дуть сва́тать?«

»А хиба́ я не каза́ла, кого́ посила́ла? соро́ку білобо́ку…« Та й почне́ регота́тись. »Отъ, се́рце, я тебе́ пора́жу хоро́шою ра́дою: чого́ не тре́ба — не пита́й. Помирку́ймо лишъ, я́къ-то ми съ тобо́ю въ чужу́ сто́рону оддамо́сь, да поміжъ чужі лю́де! Яка́-то на́ша до́ля вда́стця! Коли́бъ, Го́споди, ща́сна! Поприіжджа́емо до своіхъ батьківъ, до матеро́къ у го́сті. Що я приіду пи́шно та кра́сно, а ти ще кра́ще, — си́вою парови́цею (бо тамъ усе́ си́ві воли́ въ Мазови́щі), у наміткахъ димови́хъ, изъ лю́бимъ чоловікомъ. Неха́й на́шимъ ворога́мъ тя́жко!«

Та було́ якъ почне́, якъ почне́ вига́дувати, я й заслу́хаюсь.

Якось порядку́ю въ свое́му садку́, біжи́ть ме́нша сестра́: »Дома́сю! Дома́сю! свати́ йдуть! уже́ близе́нько!«

Охъ мині ли́шечко! Побігла до ха́ти, у сіняхъ спини́лась. Чу́ю — зъ ба́тькомъ перегово́рюютця, що прийшли́ до ва́шоі ми́лости одъ па́на Игна́та. Ви́йшовъ ба́тько две́ри одчиня́ти, я ёму́ въ но́ги, кла́няюсь та пла́чу: »Та́тоньку рідне́сенький, не топліть свое́і дити́ни!«

»А яки́й вра́жий синъ тебе́ хо́че топи́ти!« ка́же ба́тько. »Го́ді жъ бо, го́ді, не плачъ!«

»Хиба́ ми бу́демо тебе́ си́ловати, до́ню?« ка́жуть ма́ти: »чого́ пла́кати?«

Я раде́сенька, такъ дя́кую імъ: »Спаси́бі, ма́мо, що ви мене́ жа́луете, що за не́люба не оддаете́!«

Ба́тько, почастова́вши тихъ сватівъ, подя́ковали за ла́ску. »А дити́на на́ша«, ка́же, »ще молоде́нька, неха́й ми ще сами́ іі́ покоха́емо, та на́вчимо на ро́зумъ до́брий.«

»Отсе́, до́ню«, ка́жуть ма́ти, якъ уже́ провели́ старостівъ, »се твій місяць, що за хма́ру зайшо́въ.«

VI.

Якъ збула́сь сёго́ ли́ха, мині нена́че й веселійше тро́шки ста́ло; дожида́ю Дани́ла съ Кри́му… я́къ-то вінъ ве́рнетця, я́къ-то поба́чу ёго́! а зду́маю, що, мо́же, яка́ приго́да ёму́ въ доро́зі ста́лась, то й се́рце мое́ похоло́не. Ви́йду собі, ся́ду де въ садку́, та якъ заду́маюсь, то ду́мка ду́мку спережа́е; роби́ти що́, ніяко́і охо́ти нема́. Такъ и ма́юсь цілий день.

Одно́го ра́нку та́къ-то мині ва́жко було́! коли́ чу́ю — кли́чуть ма́ти: »Дома́сю! иди́ лишъ до ха́ти: Госпо́дь хоро́шихъ госте́й насла́въ.

»Яки́хъ, ма́мо?« пита́ю, а сама́ такъ и трушу́сь.

»Одъ па́на Корнія Дончука́: сва́тае тебе́ за свого́ си́на, Дани́ла.«

Бо́же жъ мій ми́лий! я й не памята́ю, якъ ма́ти ввели́ мене́ въ ха́ту, якъ поблагослови́ли! Подава́ли рушники́ (я ви́несла, що найкра́щий, вишне́вий), та й заручи́ли насъ.

Стари́і жъ ра́дятця зъ свата́ми, а Дани́ло схили́вся до ме́не близе́нько: «Дівчи́но моя́!« ка́же, »чи лю́бишъ ти мене́ такъ, якъ я тебе́, ду́же?«

Я мовчу́… а такъ уже́ лю́бо мині ёго́ слу́хати! Що-ве́чора було́ при́йде до ме́не въ садо́къ, та й нічъ мині зъ нимъ не змигне́тця.

А ма́ти ка́жуть: »Отъ тобі, до́ню, й той місяць, що тобі на ру́ки скоти́вся!«


VII.

И Мо́тря заручи́лась исъ Кири́ломъ Савтиремъ. Одно́го дня ми й повінча́лись. Тогді вже призна́лась: »Посила́ла я«, ка́же, »стару́ Бу́льбиху довідатись, ажъ у Мазови́ще; то вона́ про все роспита́ла; и само́го Кири́ла ба́чила, и Дани́ла, и ті вісти мині прино́сила.«

По весіллі пита́е мій ба́тько Кири́ла: »Якъ се ти, Кири́ло, ожени́вся? Якъ би́ не своіми очи́ма ба́чивъ, зъ-ро́ду не поня́въ би віри, щобъ таки́й бурла́ка та одружи́вся.«

»Одружи́вся, па́не Ива́не«, ка́же Кири́ло, »якъ ба́чите. Сподоба́въ іі́, якъ пта́шку співо́чу. Неха́й у ме́не въ ха́ті щебе́че.«

Све́коръ мій таки́й до́брий, жа́луе мене́, якъ ба́тько; и свекру́ха жартовли́ва й ласка́вая, ща́сная моя́ до́ля вдала́ся, дя́ковати Бо́гу! Тілько на весні згада́ла я, я́къ-то лю́де пла́чуть, якъ поча́въ мій Дани́ло въ доро́гу зряжа́тись. Таки́й-то жаль мене́ обня́въ, якъ прово́дила ёго́ за село́; ста́ла, дивлю́сь, — тілько окру́гъ ме́не безкра́і степи́ зеленіють…

Свекру́ха сама́ пла́че, а мене́ розважа́е: »Та́къ-то намъ уже Госпо́дь давъ, до́ню моя́ ми́ла«, каже, »що хто ска́че, той и пла́че! Отъ я звікова́ла въ роско́ші, за́міжъ пійшла́ по любо́сті; сини́ въ ме́не, якъ соколи́… та за те жъ я й попопла́кала найгіршими слізми́. И я виряжа́ла пе́рше свого́ чоловіка, а тепе́ръ изъ свое́ю дити́ною розлу́ка; та ще не зна́ю, чи дожду́, чи поба́чу вже, бо я таки́ на сві́ті пожила́; мо́же, Госпо́дь и до Се́бе при́йме. А ти молоде́нька, діжде́шъ ёго́; чого́ тобі жури́тись? Змарніешъ на ли́чку; тілько ёго́ запечалишъ.«

И Мо́тря було́ прибіжи́ть: »А що́ се ти, Дома́хо? чого́ пла́чешъ? Аже́-жъ и я свого́ Кири́ла у Кримъ ви́проводила! Та я́къ же змарніла, Ма́ти Бо́жа! Коли́ твій чоловікъ розсу́дливий, вінъ на те́бе й не гля́не, — така́ ти ста́ла! А мій, то мене́ й приголу́бить, и поцілу́е, бо я стріну ёго́ така́, якъ макъ по́вний.« Такъ було́ мене́ розважа́е.

На-си́лу я дожда́ла о́сени. Та вже що-годи́ни вибіга́ю за воро́та, чи не йдуть вони́? А въ ночі й оче́й не зведу́: отъ сни́тця мині, що скрипля́ть воро́та, або чолові́ківъ го́лосъ чутно́, такъ я и схоплю́сь, ви́біжу, — ні, нема́ ніко́го: глу́хо и воро́та зачи́нені.

О-Пе́трі я́кось, противъ неді́лі, сни́тця мині сонъ: зійшо́въ надъ на́шою ха́тою місяць у-по́вні, та черво́ний-черво́ний; а въ мі́сяці білий півень трепе́четця крильми́, та такъ співа́е, ажъ по селі луна́е.

»Се до́брий тобі десь сонъ присни́вся«, ка́же свекру́ха: »ось поба́чишъ, коли́ нашъ Дани́ло ху́тко не ве́рнетця. Якъ дівчи́ні місяць сни́тця, то жени́хъ, а якъ молоди́ці — чоловікъ приіде, або́ синъ наро́дитця. Тре́ба визира́ти Дани́ла. И не огле́димось, якъ притя́гнуть.«

Вінъ таки́ спра́вді дру́гого дня вве́чері й верну́вся, мій го́лубъ си́зий. Отъ уже́ ми наговори́лись! Я й роска́зую, яки́й-то мині сонъ сни́вся: місяць у-по́вні.

»А мині«, ка́же вінъ, пригорта́ючи мене́, »тілько сни́лась зіронька!«




Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1928 року і автор помер більш ніж сто років тому.