Народні оповідання (1858)/Свекруха

by Марко Вовчок

◀ Викупъ

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Свекру́ха

Знай, Ляше! ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Свекруха

СВЕКРУ́ХА.

---

I.

Жила́ коли́сь у на́шому селі вдова́ Орли́ха. Я ще була́ невели́ка дівчинка, не ду́же-то що́ памята́ю, а чу́ла се одъ покі́йноі ма́тери — неха́й царству́е! Вони́ були́ сусіде зъ Орли́хою, тинь объ тинъ. Мига́етця мині та Орли́ха, мовъ у тума́ні, — висо́ка, у черво́ному очіпку, все чо́рні бро́ви здвига́е.

Чоловікъ іі́ давно́ померъ; ста́ршого си́на въ Туре́ччині вби́то; ме́нший при ма́тері бувъ, хазяінова́въ. Па́робокъ на все село́: га́рний, хоть зъ лиця́ во́ду пи́ти, жва́вий, весе́лий и роботя́щий. Ма́тіръ поважа́въ, а стара́ гледіла й пильнова́ла ёго́ більшъ, ніжъ о́ка въ ло́бі.

Заду́мала Орли́ха свого́ Василя́ одружи́ти, ста́ла шука́ти люде́й. Де збіжя́тця дівча́та на у́лиці, або́ на моги́лі і пусту́ють, — Орли́ха тутъ и вроди́лась, прислуха́етця, придивля́етця…

»Не бери́«, ка́же, »мій си́ну, бага́тоі: и самі ми не багатирі; шука́й, щобъ була́ покірна та до́бра.«

»До́бре, ма́мо, ви шука́йте, яку́ тре́ба, я й оженю́сь.«

По́ки ма́ти шука́ла, вінъ собі самъ знайшо́въ. Бувъ у Вишенька́хъ на я́рмарку и съ того́ ча́су ставъ учаща́ти що-ве́чора. Ма́ти постерегла́ ху́тче всіхъ и довідалась: хо́дить Васи́ль до Га́нни Королівни.

»Си́ну мій, си́ну«, ка́же, »не бери́ тіі́ бага́чки: буде́ вона́ ду́же гордова́ти; се ба́тькова дочка́, вимисли́ва й пи́шна, — одцура́йсь іі́!«

Васи́ль, ажъ до землі припада́е — про́сить.

Нічого роби́ти. Посла́ли старостівъ; побра́ли рушники́; спра́вили весіллє; привезли́ молоду́ до свекру́хи.

А по́сагу въ іі́ було́! Бо́же мій, світе мій! На девяти́ воза́хъ везли́, и въ ко́жному во́зі по чоти́рі воли́ си́вихъ ишло́. Запаски́ шовко́ві, пояси́ якъ жаръ, кожу́хи шо́вкомъ повиши́вані…

Молода́ въ золото́му очіпку; намітка, якъ димъ, тоне́сенька; черво́ні кора́лі ажъ до по́яса. Всі задиви́лись на не́і: якъ по́вна ро́жа! Тілько стара́ Орли́ха, стріча́ючи хлібомъ-сіллю, я́кось неве́село гля́нула неві́стці въ вічи.

II.

Пожили́ вони́ рікъ. Спе́ршу молода́ Орли́ха на у́лицю вихо́дила; було́ якъ загово́рить, або́ засміе́тця — и старо́му веселійше ста́не; а туди́-да́лі й го́ді, и не поба́чишъ іі́, все въ ха́ті, у госпо́ді. (Ба́чте, вони́ собі ха́ту збудова́ли на́-двое, у одній молоді, а въ дру́гій ма́ти).

Хто спита́е стару́ Орли́ху: »А що́ ва́ши дітки? До́бру собі невісточку ма́ете!«

»Звісно, якъ ба́тькова дочка́«, одка́же, або́ й нічо́го не гово́рить, на́че не чу́е.

Я́кось моя́ ма́ти по́рались у ха́ті. Увийшла́ Га́нна. Ма́ти ба́чять — смутна́я ду́же; сіли коло не́і, да й ка́жуть: »Що́ се тобі, моя́ Га́лочко, очи́ці запа́ли? чого́ зажури́лась?«

Га́нна сплесну́ла рука́ми, а слёзи покоти́лись, якъ перло́ве зерно́: »Не лю́бить мене́ свекру́ха! обмовля́е мене́, зъ світу Бо́жого жене́, доріка́е, що я ба́тькова дочка́!… Та́тоньку мій! якъ би́ ти знавъ, яка́ моя́ до́ля нещасли́ва бу́де, ти бъ мене́ бувъ ище́ въ сповито́чку въ глибо́кій крини́цп втопи́въ!«

Ма́ти роспи́тують, що́, якъ тамъ у іхъ, за́ що сва́рка ви́йшла.

»Вона́ съ пе́ршоі годи́ни мене́ не злюби́ла. Запаски́ моі найкра́щі шовко́виі попсова́ла, що возьму — вони́ въ рука́хъ тліють: се вона́, вона́, я до́бре зна́ю! Чого́сь мині въ скри́ню напороши́ла… и золоті очіпки моі потемніли, и пояси́ черво́ні полиня́ли… вона́ все добро́ мое́ перево́дить! Все до Василя́: »Прода́й да прода́й ти́і воли́!« (що одъ мого́ ба́тька). А я кажу́: »Не хо́чу! на́ що продава́ти?« Васи́ль, пра́вда, таки́ й не повівъ іхъ у я́рмарокъ, а вона́ на ме́не наки́нулась: »А, вра́жа до́чко! ти мене́ осироти́ла! Мій Васи́ль одъ ме́не одцура́вся! Підожди́, підожди! я тобі до́бре оддя́кую!«

»Покори́сь, Га́лю«, ка́жуть ій моя́ ма́ти. »Що́ жъ роби́ти!«

»на́ що я ма́ю ій кори́тись!« кри́кнула Га́нна, »не хо́чу! Якъ хто гука́е, ка́жуть, такъ и одгу́куетця!«

III.

Одніі́ но́чі не спи́тця ма́тері. Чу́ють — у сусідчиному садо́чку щось шепо́че; відчини́ли вони́ віко́нце — прислуха́ютця.

»Га́лю, мое се́рце!« ка́же Васи́ль, »чого́ се ти зновъ запла́кана?«

Не ки́дай мене́ саму́, Васи́лю! Я не тя́млю, якъ безъ те́бе й переднюва́ла! Тя́жко та су́мно мині!«

»Що́ жъ тобі, моя́ ри́бочко? Мо́же, ма́ти? Я іі́ проха́въ, якъ вибіра́вся, щобъ тебе́ не смути́ла.«

»Вона́ мині й слове́чка не промо́вила, Васи́лю, цілісінький день у вічі не гля́нула. Сму́тно, су́мно було́ въ ха́ті!«

»Що́ та Орли́ха виробля́е!« поду́мали собі ма́ти. »А здае́тця й розсу́длива люди́на.«

IV.

Надійшли́ жнива́, дости́гла Василёва пшени́ця — така́ га́рна, ко́лосъ у ко́лосъ! На́ша ни́ва коло іхъ, и ма́ти ра́зомъ зъ Га́нною въ по́ле вихо́дили. Одного́ ра́нку жда́ли, жда́ли, да й сами́ пійшли́. Га́нна надійшла́ вже по обі́ді и така́ бліда́ — хита́етця; ма́ти ажъ зляка́лись: що́ се ій ста́лось?

»Чого́сь мині коло се́рця пече́, якъ огне́мъ«, ка́же Га́нна, »и всто́яти не можу́! Ле́дві до ни́ви доплела́ся.«

»А що́ свекру́ха?« пита́ють ма́ти.

»Ой тіточко моя́ лю́бенька! сёго́дні въ ночі я іі́ ба́чила въ на́шій комо́рі. Проки́нулась, а вона́ стоіть проти́ місяця, біла така́, розхрістана. Я кри́кнула — вона́ съ комо́ри.«

»Се тобі такъ здало́сь, моя́ дити́но! чого́ бъ то вона́ въ ночі прийшла́?«

»Ні, ні, ба́чила я іі́ до́бре.«

»И Васи́ль ба́чивъ?«

»Васи́ль не ночува́въ до́ма, виізди́въ… И вінъ не йме́ мині віри… Не нажну́ я й снопка́ сёго́дні; незду́жаю й рукъ підня́ти. Вигляда́тиму Василя́: каза́въ при́йде на́дъ-вечіръ, то й доведе́ мене́ до до́му.«

V.

Ма́ти пійшли́ жа́ти. На́дъ-вечіръ придивля́ютця — не ви́дно Га́нни, чи не до до́му пійшла́? Пита́ють други́хъ жни́чокъ, — не ба́чили, щобъ ишла́; гука́ють — не озива́етця; до того́ місця, де вона́ була́ — нема́. Що́ за ди́во! Коли́ жъ, хо́дячи поміжъ копа́ми, и найшли́… Лежи́ть вона́, нена́че сни́ть, хоро́ша й свіжа, якъ квітка. У голова́хъ снопо́къ пшени́ці, ру́чки на́вкрестъ зложи́ла… Ве́чіръ Госпо́дь давъ таки́й я́сний, ти́хий; лежи́ть, якъ жива́ у пшени́ці, ажъ коло́ссє надъ не́ю похили́лось…

Побігли до Василя́: вінъ не дале́чко й бувъ, коси́въ; стріли ёго́, — иде́ таки́й весе́лий до не́і! Якъ поба́чивъ свою́ Га́лю неживу́, підня́въ ко́су та черкъ себе́! ніхто́ не вспівъ и о́комъ змигну́ти… тутъ коло не́і и впавъ.

VI.

Ки́нулись до старо́і Орли́хи. Стріла вона́ мою паніма́шку ище́ на воро́тяхъ, нена́че жда́ла. Ма́ти ка́жуть: »Невістка ва́ша вме́рла!«

Стара́ сціпила зу́би и вда́рилась объ по́ли рука́ми: »Що́ жъ роби́ти! суди́лось!« ка́же. Не запла́кала, нічо́го, тілько біла стоя́ла, якъ ху́стка.

Ма́ти зляка́лись и не зна́ють, якъ про си́на сказа́ти; а тутъ іхъ и несу́ть… »Отъ, обо́хъ несу́ть!« ка́жуть ма́ти.

Вона́ якъ кри́кне: »Якъ обо́хъ?«

»Бабу́сю, и Васи́ль вашъ неживи́й!«

Якъ вона́ ки́нетця, якъ побіжи́ть! ма́ло зъ рукъ у люде́й мреця́ не ви́била; схопи́ла ёго́ за го́лову и кричи́ть надъ нимъ… Да й страшна́ жъ вона́ була́! Безъ ху́стки, си́ві ко́си тріпаютця по пле́чахъ, росхрістана, уся́ въ крові; хо́дить, хо́дить коло си́на и все кричи́ть, мовъ Госпо́дь ій ро́зумъ одібра́въ.

Убра́ли молоди́хъ, положи́ли по́ручъ на столі; хто́ пійшо́въ додо́му, хто оста́всь на́ нічъ. Ди́влятця, — нема́ старо́і Орли́хи, якъ у зе́млю ввійшла́! Да вже на други́й день знайшли́ підъ ти́номъ неживу́: си́ня, си́ня, якъ бузина́.

Молоди́хъ уку́пці похова́ли; стару́ оддалікъ. Ха́та іхъ такъ и розвали́лась пу́сткою; ніхто́ не купи́въ, бо, ка́жуть, що-ве́чора, якъ місяць зи́йде, по тому́ дво́рищу тиня́етця молода́ Орли́ха. У глуху́ нічъ ся́де про́ти місяця, зло́жить бі́лі ру́ки, піджида́е свекру́хи, та й докоря́е: »Ти мене́, молоду́, зъ світу звела́, стара́ Орли́хо!«

---