Нарис української історіографії. Джерелознавство/X
| ◀ IX | Нарис української історіографії. Джерелознавство Вип. 2 X. Побажання що-до літописної справи |
|
Як-же узагалі стоїть справа в українській історіографії що-до видання українських літописів? Що можна про це сказати хоча-б на підставі наведених фактів? Видання їх ніколи не мало планового, систематичного характеру. Видання давніх літописів князівської доби входило тільки в загальний план видавництва Петербурзької Археографічної Комісії, отож Київська Тимчасова Археографічна Комісія навіть і не ставила перед собою мети видати corpus українських літописів, починаючи від найдавніших часів: вона не взяла на себе обов'язка видати навіть літовсько-руські літописи – і їх видала та-ж-таки Петербурзька Археографічна комісія. Київська Тимчасова Археографічна комісія, не втручаючись, на жаль, у цю справу, обмежилася тільки тим, що видала козацькі літописи, бо за ці часи (але тільки за ці) навіть російські централісти визнавали вже були існування «Малоросії» (але не України). Видання козацьких і инших літописів цих-же часів мало характер випадковий і не стояло (окрім хіба видання літопису Самовидця) на рівні археографічних вимог. До того ще треба додати, що вийшло в світ тільки по одному виданню і усіх їх ( особливо це торкається Граб'янки й Величка) тепер немає в продажу. Живовидячки, річ аж надто потрібна, щоб така поважна наукова установа, як Українська Академія Наук з її Археографічною Комісією поставила питання про систематичне наукове видання українських літописів, corpus'а українських літописів. Туди, в оцей corpus випадає ввести як нові, ще невидані, літописи, хроніки і хронографи (згадаймо, приміром, про хроніку Боболинського), так само і перевидані старі за списками, що переховуються по наших книгозбірнях в їх рукописних відділах — згадаємо тут про дуже українізований невиданий список Граб'янчиного літопису, або про той лівобережний літопис полк. Он. Білогруда 1734 року, з якого наведено тільки скількись рядків у хрестоматії з пам'ятників письменської старо-українщини XI–XVII вв. акад. Аг. Евт. Кримського[1].
Безперечно, що в наших книгозбірнях і в книгозбірнях Р.С.Ф.Р.Р. ще знайдеться чимало невідомих рукописних списків літописів. Отож стан літописної справи на Україні вимагає, нехай corpus'а українських літописів видано буде. Але чи-ж варто за наших часів видавати українські літописи? Адже-ж вони, літописи отії, давнішої доби української історії торкаються. Доба та не може мати такого значіння, якого їй надавано за дореволюційних часів, коли зовсім не виучувано український історичний процес з марксистського погляду. Тимчасом найактуальніше завдання нашого часу це, як відомо, виучувати нову українську історію XIX в., що для неї літописи не відограють так що й ніякої ролі. Але-ж ми завважити повинні, що XIX в. тісно звязаний з XVIII і XVII в., а для цієї доби літописи мають вже велике значіння. Можна сказати, що без них не перебудешся, з'ясовуючи історичний процес із марксистського погляду. Адже в літописах розкидано чимало матеріялів і для соціяльно-економічної історії України. Окрім того, з літописів одночасно й пам'ятники історично-літературні і на них яскраво одбилася їхня доба; ідеологія авторів для нас дуже цікава, бо в ній виявилася їх класова приналежність, боротьба класових інтересів, то-що. З цього боку перед майбутньою марксистською українською історіографією повстає надто поважне завдання — виявити цю ідеологію, її класову основу, бо ця ідеологія безперечно впливала на представників давньої історіографії і таким чином навіть непомітно для себе українські історики підпадали підо вплив своїх джерел; тримаючися помилкової думки про об'єктивність літописців (на зразок пушкінського Пимена), вони захоплювалися ідеалізацією героїв української історії в літописах, не звертаючи уваги на те, з якої соціяльної класи вийшли літописці. Кажучи взагалі, усі українські літописці вийшли з владущої старшинської класи й негативно ставилися й до козацького гультяйства — голоти і до свавільної черни, себ-то селянства. Отож козацьке літописання XVII–XVIII вв. шляхетським назвати випадає. Воно провадило ідеї тієї шляхетської революції, що найбільш тую добу характеризує. Сільський і міський пролетаріят не висунув, і це цілком зрозуміло, — літописців з своєї класи, а козацькі літописці вихваляли і в усякому разі широченько оповідали тільки про провідців старшинської і козацької верстви. І сама тільки народня поезія — українські думи й історичні пісні деякою мірою змалювали типи козака-нетяги, козацьких, гайдамацьких і розбишацьких ватажків, що стояли на боці пролетарсько-селянської маси. Отже, нам випадає зараз-таки видавати й так звані козацькі літописи. Тільки-ж до них треба додавати й історичні за них розвідки, на зразок розвідки акад. Ор. Ів. Левицького або цього мого нариса. А втім, повинен я зазначити, що таке освітлення українських літописів потрібує попередніх розвідок що-до кожного з них, з боку ідеології їх авторів і класового освітлення ними подій. Додам до цього, що тепер ми вже не можемо завдовольнитися з того народницького підходу до козацтва, який не брав на увагу його класового розшарування й розподілу; але-ж і сьогочасна марксистська наукова література не дуже-то виявила нам козацтво з цього боку, адже й тут треба чимало попрацювати над економічним становищем козацтва, як стану, що складався з двох, ба навіть з трьох клас — незаможників, середняків і куркулів.
Літописи литовські і велико-князівські торкаються, правда, дуже давньої доби. Але-ж і вони цікаві деякою мірою із політичного боку, оскільки той політичний бік явивсь наслідком економіки, й — з боку соціяльно-економічного, оскільки в них збереглися, нехай і в надто обмеженій кількості, дані соціяльно-економічні. Тут треба буде особливу звернути увагу на характерні риси українського февдалізму, що його переживала й Україна. Литовські літописи не аби-яку вагу мають ще й через те, що документальних даних — актів і грамот — від того часу збереглося не гурт, а для князівської доби таких даних так що й зовсім не доховалось, дарма що указівки на ці «крестні» грамоти розкидано по літописах; в усякому разі літописи, завдяки цьому, набувають для цієї доби першорядне значіння. До цього треба додати, що тепер добу цю ми розглядаємо як початок українського історичного процеса — добу натурального господарства і дружинно-князівського февдального укладу. Отже виучувати її й освітлити з марксистського погляду необхідно. Це й зроблено, скажемо, в нарисі проф. М. І. Яворського.
Тут закінчується перша частина мого українського джерелознавства, літописам присвячена. Другу частину його присвячено буде, коли дозволить стан здоров'я й сил, загальному оглядові всіх инших джерел для історії України — актів і грамот, мемуарів тубільців, споминів чужинців, то-що. А все в купі складе у сукупності своїй — Українське джерелознавство. Отак я й хтів був назвати три випуски першого тому своєї української історіографії; друга частина це була-б історіографія в справжньому розумінні цього слова, — а саме історія розвитку української історії, як науки. На жаль, отакого підзаголовка — Українське джерелознавство — на 1-му випускові не поставлено, отож він з'являється вперше. Нарешті, згадаю тут ще про думку, що її висловив був пр. Клименко, про необхідність скласти українську історіографію viribus unitis — колективно (в його листі до Головнауки). Тепер для мене ясніш, як для кого иншого, що скласти українську історіографію (джерелознавство й огляд розвитку науки української історії), аж надто потрібно. Адже-ж сам з власної ініціятиви взявсь був за оцю працю, розпочавши її ще року 1918. Ясні для мене й нові завдання такої праці з погляду соціологічно-марксистського. Нарешті, гаразд бачу я, що було-б раціонально скласти її колективною працею українських фахівців. Що-до мене, то й те дуже добре, коли мені пощастить довести до краю хоча-б своє українське джерелознавство. Коли-ж arѕ longa, a vita brevis est, то щоб не довелося обмежитися тим, що досі складено. Гадаю, що при колективній праці, з мене було-б досить і того нариса про українські літописи, якого я вже написав. А що-ж до огляду науки української історії, то в мене немає ніякісінької надії його виконати, бо я проваджу тепер і хочу закінчити иншу величеньку надто відповідальну працю синтетичного значіння — «Коротку історію України» на 3 частині на соціяльно-економічному, марксистському ґрунті. За спеціяльні розвідки про міста Лівобічної України, то-що, що їх також годилося-б випустити в світ, я вже й не казатиму. Ось через що я співчуваю думці, щоб українську історіографію складав колектив українських істориків, і ладе́н узяти в цій праці ту чи иншу участь.
——————
- ↑ Збірник Іст.-Філ. Від. У.А.Н., № 12, стор. 185–187.