Вікіджерела

Нарис української історіографії. Джерелознавство/VII. Літопис Граб'янки

< Нарис української історіографії. Джерелознавство

РОЗДІЛ VII.
Літопис Граб'янки.

Видання Граб'янчиного літопису. Життя Граб'янки. Джерела літопису. Його світогляд і відношення до історичних діячів і подій. Значіння літопису й його оцінка. Мова. Уривки з літопису.

Літопис цей має такий заголовок: «Дѣйствія презѣльной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетьмана Запорожского, съ поляки за Найяснѣйшихъ Королей Полскихъ Владислава, потомъ и Казѣмира, въ року 1648, отправоватися начатой и за лѣтъ десять по смерти Хмелницкого неоконченной, зъ рознихъ лѣтописцовъ и изъ діаріуша, на той войнѣ писанного, въ градѣ Гадячу, трудомъ Григорія Грабянки, собранная и самобитнихъ старожиловъ свѣдительстви утвержденная. Року 1710». Издана Временною Комиссіею для разбора древнихъ актовъ. К. 1854, XXIX, IV, 271. Уперше цього літописа видав був іще Туманський в своїм часопису «Россійскій магазинъ», 1793, ч. II, III, з пояснінням незрозумілих слів, але ймення авторового там не було, очевидячки, через те, що не значилося його в рукопису, за яким було видано літописа. Згодом уривки з цього літопису надрукував Ізм. Ів. Срезневський в своїй «Запорожской Старинѣ», 183, I, ч. 2, і все-ж-таки без імення Граб'янчиного. М. О. Максимович в свойому «Извѣстіи о лѣтописи Григорія Грабянки, изданной 1854 года Кіевскою Временною Коммиссіей» (цю критичну замітку було надруковано у «Москвитянині» 1855, т. V) каже, що Туманський видав був иншу редакцію цього літопису: друга, повторна, редакція одрізняється переміною церковнослов'янських виразів на російські і пропуском більшости віршів. Так її надрукував був 1783 року Хведір Туманський в свойому часопису «Россійскій магазинъ», а також згадується за неї у пізніших письменників під назвою «лѣтописца, изданнаго Туманскимъ». Про це перше видання не говориться в теперішньому тому, що Комісія й не знала за нього, бо з «Рос. Маг.» надто вже велика рідкість зробилась, до всього, там на літопису не було зазначено ймення Граб'янчиното. Не називаючи ймення Граб'янки, оповідає про нього і Ріґельман, кажучи в своїй передмові: «имѣющіяся въ Малой Россіи исторіи Малороссійскія двѣ». В передмові Самчевського до Граб'янчиного літопису зовсім правдиво сказано, що ці дві історії є не що инше, як тільки Самовидців і Граб'янчин літописи, з яких Ріґельман багацько дечого вніс цілком у своє «Повѣствованіе»[1]. О. М. Лазаревський про автора Граб'янчиного літопису пише так: «Як це відомо, жаден з малоруських літописів не дійшов до нас у такому значному числі списків, як літопис, що має заголовок «Действія презѣльной брани Богдана Хмелницкого». За свого життя мені трапилося бачити більш як десять його списків, — і на жадному з них не довелося бачити навіть натяка на ймення та авторство Граб'янчине». Але ще року 1846 П. О. Куліш зве цей літопис Граб'янчиним. У листі до О. М. Бодянського він пише: «посилаю вам літопис, як гадаю, свящ. Михаїла Плиски, а може вона тільки повторена Плискою… Літопис Граб'янки (початок котрої теж посилаю) вже по неї складена. Сю послідню Маркевич називає Писаревською або Фроловською (він називає її по свойому звичайному безладді і так, і инако) по йменню того, хто йому її передав, але це не годиться, коли відомо ім'я автора»[2].

1855 року, М. О. Максимович у свойому критичному розгляді київського видання Граб'янки каже: цей літопис Малоросії складений в перші роки 18-го століття Григорієм Івановичем Гребенкою, що жив і служив у Гадяцькому полку, а за гетьманування Данила Апостола зробився (з 1729 р.) гадяцьким полковником, прозиваючися вже Граб'янкою (так, у XVIII ст. Захаревські називалися Захаржевськими, Василевичі — Базилевичами, Джеджелії — Жежелівськими і т. и.»[3]. Київська Тимчасова Комісія видала літописа з ім'ям Граб'янки, що, очевидячки, стояло у головному спискові, з якого користувався видавець — у заголовку сказано: літописа складено працею Григорія Граб'янки. В передмові докладно описано цей список, що раніше належав Гр. Андр. Полетиці і перейшов від його спадкоємців до М. О. Судієнка укупі з иншими рукописами. Судієнки року 1892 подарували були ці рукописи київському університетові. Їх розглянув О. М. Лазаревський і не знайшов там того головного, ґрунтовного списку, що був описаний при виданню Граб'янчиного літопису 1854 року, але він знайшов инший список (мабуть половини XVIII ст.), на якому цей заголовок був написаний власною рукою Гр. Анд. Полетики. Чи не написав, часом, додає О. М. Лазаревський, Гр. Андр. Полетика заголовка і на основному спискові. Куліш міг-би думати, що літопис належить Граб'янці, на підставі цього-ж-таки списку з бібліотеки М. О. Судієнка, до якої він міг мати доступ. Нарешті, можна запитати в себе: чи не з'явилося авторство Граб'янчине наслідком самісінького-но міркування Полетики або переказу, що він міг почути[4]. М. І. Костомаров користувався в свойому «Богдані Хмельницькому» з Граб'янчиного літопису титулом «Исторіи презѣльной брани», але також без імення авторового. На підставі цього, Г. О. Карпов гостро виступає проти Костомарова, обвинувачуючи його, що він посилається не на друкований Граб'янчин літопис, а тільки на «Исторію презѣльной брани» — невідомо яку — чи рукописну, чи друковану[5]. Але О. М. Лазаревський у пізнішій своїй розвідці, на підставі списка Граб'янчиного літопису, котрий належав М. В. Юзефовичеві і вкупі з його книжками був переданий до Київської Публічної Бібліотеки, визнає за автора літопису Граб'янку. Адже в цьому спискові, написаному року 1756, є вказівка, що літописа склав у Гадячі року 1710 Граб'янка; список цей кінчається 1696 роком; написано його було в міст. Сорочинцях, як гадають, для лубенського полковника і сорочинського державця П. Д. Апостола[6]. Граб'янчин літопис не дійшов до нас в оригіналі, каже редактор його видання Самчевський, у всякому разі його оригінал досі для нас невідомий (додамо: невідомий він для нас і нині), але він доховавсь у багатьох списках, скорочених і повних, різних років. Видаючи Комісія його мала 6 списків: троє списків голови Комісії М. О. Судієнка, двоє списків помічника куратора шкільної округи М. В. Юзефовича і список Оп. Марковича. За головний основний список для видання було взято список Судієнка, як найповніший і найдавніший, написаний письмом початку XVIII ст. Список цей доховавсь цілком і належав раніш Гр. Андр. Полетиці, що від нього й здобув його Судієнко. Крім того, видаючи Комісія літописа, брала на увагу й инші п'ятеро своїх списків, і одміни, що в них познаходжувано, було вміщено в примітках до тексту. Важніші з них троє: два Юзефовичеві і один Марковичів. У першому знаходиться такий напис: «списана сыя исторія въ гродѣ Сарочинцяхь, року отъ Рождества Христова 1756»; він коротший проти основного (закінчується смертю Богдана Хмельницького), але багато чим на нього скидається. Юзефовичів список, хоч і пізніший, але-ж зате повний і цікавий своїми одмінами од основного і, нарешті, мовою своєю наближається до народньої: він являє собою неначе пізніший переклад літопису на народню українську мову, що-правда, з деякими невеличкими прогалинами; їх поробив переписувач або через недогляд, або-ж через те, що для нього надто вже важко було знайти для перекладу відповідне слово. Одміни проти цього списку уміщено у примітках. Список Марковичів пізніший, як попередній, в ньому багато офіційних, вже надрукованих, як видавався літопис, документів; в ньому були вірші на січу козаків під Корсунем, тимчасом в инших списках їх немає. Три останні списки Комісія на увагу не брала, бо двоє з них це тільки скорочені перші, а третій невиправлена копія основного. Видаючи Комісія літописа додержувалась тексту рукописа, заховуючи по змозі особливості його правопису. Так каже Самчевський, але взагалі треба сказати, що це видання не може завдовольнити філолога, адже немає тут навіть титлів, и позамінювано перед голосівкою на і, повставлювано ъ і ь на закінченнях слів там, де цього немає в оригіналі, то-що. Тепер відомо до 20 списків Граб'янчиного літопису, видима річ, ним дуже цікавились. В Петербурзьку Публічну Бібліотеку перейшов список А. В. Марковича; туди-ж перейшли ще два списки (звідомлення 1899, 161–162). Лілеєв зазначає Чернігівський список (Лилеевъ. Опис. рук., хран. в Библ. Черн. Дух. Сем. СПБ. 1880. стор. 85). Серед рукописів Моск. Общ. Ист. и Древн. є двоє списків: обидва мають одміни од друкованого, є скорочення, додатки і переробки. Третій примірник Граб'янчиного літопису був Венелінський. (Чтенія, 1906, I, 224–230). Історик М. Маркевич зве свій список, за його власником, Писаревським літописом, йому належав також список Макс. Плиски (Ист. Мал. V. 93).

Звернімо тепер увагу на життєпис автора літопису — Григорія Граб'янки.

Про Граб'янчине життя видавці літопису 1854 року подали такі скупі відомості. Григорій Граб'янка або Гребенка був сучасник Петра I, Катерини I і Петра II[7]. На Коломацьких проханнях він перший підписався серед старшин Гадяцького полку, як суддя полковий. Року 1723 його, тоді суддю гадяцького, укупі з полковниками стародубським — Корецьким і переяславським Даниловичем П. Полуботок надіслав був у різних справах до Петербургу до царя Петра і до сенату, між иншим, прохати, нехай буде дозволено знову обрати гетьмана. Клопотання оці, як відомо, успіху не мали і всенька справа закінчилася там, що й П. Полуботка і самого Граб'янку було заарештовано. З цього видно, що з нього теж був не аби-який автономіст типу Полуботківського[8]. Року 1729 за царювання Петра II, Граб'янку, на прохання гетьмана Данила Апостола, було призначено за гадяцького полковника на місце серба Гавр. Милорадовича. Оце, каже Самчевський, так що й усі відомості про Граб'янку, які знаходяться у Самовидця, Ріґельмана, Исторіи Русовъ (228, 234), в історії Маркевича. Є ще відомості про Граб'янку і в «Краткомъ описании Малороссіи» (314 стор.). Є ще й такі додаткові до цього, новіші біографічні відомості: він був одружений з Євдокією Іванівною Забілою[9], унучкою генерального обозного Петра Забіли. Року 1710 з нього гадяцький полковий обозний, потім осавул, суддя (з 1717 по 1726 р.). З 1710 р. володів він с. Максимівкою, з 1717 по рангу с. Русаківкою, р. 1734 брав участь у поході Мініха проти Криму — там і помер. Жив звичайно у Гадячі; дітей в нього не було[10].

Літопис починається «объявленіемъ къ читателю», де автор пояснює «коея ради вини сія исторія начатся писати», цеб-то, значить, для чого він почав складати свого літописа, або, як він сам його зве, свою історію; і це цікаво, що сам він уважає свій твір за історію. В книжках, каже він, що їх склали давні латино-польські історики Кромер, Більський, Стрийковський, Гваньїні, Коховський, а також німецький Пуфендорф і Гібнер, що їх нині волею Петра перекладено на слов'янську мову, скрізь багацько написано про боротьбу козаків з бусурманами, про те, що козаки збиралися від давніших часів в порожніх незаселених лугах біля річок Дніпра й Буга і не за якусь платню трималися тамечки, а тільки тому, що, бажаючи поширити христіянську віру, розбивали і на морі, і на сухопуттю турок і татар і хоч і скидалися були на звичайнісіньких розбишак, усе-ж велике діло робили, бо з одного боку одбирали од хижих татар бранців-христіян, даруючи їм волю, а з другого — захищали Річ Посполіту і Русь од усяких татарських нападів. Тим-то своім лицарством вони не тільки слави здобували, але й захистили в цілості усю свою землю і навіть її поширили, що на своїх мапах усьому світові виявили географи, положивши у них воєводства Київське, Чернігівське, Браславське і Подільське, де течуть річки Дністер, Бог, Горинь, Дніпро, Десна і Сож, упливаючи у Чорне море. І ось, щоб їх славні діла, що вони утворили під проводом їхніх у битвах щасливих отаманів, особливо-ж Богдана Хмельницького, славетного гетьмана вкраїнського (вони-бо боролися проти знищення давніх своїх вольностей, проти заборони мати своїх українських воєвод каштелянів, старост, суддів і инших властей, хоч усе це король Казимір заповідав своїм нащадкам оберегати, й за инші нестерпні кривди), щоб, кажу, всі ці події не забулися, я й наміривсь написати оцю історію на спомин теперішньому поколінню, складаючи її і з діяріуша наших козаків, писаного у таборі, і літописців з духовних і мирян, беручи од них усе, що було у них дійсного, правдивого, або од достоменних свідків, які ще були живі і яких оповідання стверджують літописців. Нехай-же кожен, хто читатиме цю історію, розуміє, що я не од свого розуму її зложив, а простісінько зібрав усе, що написано, з певних істориків і від сучасників самовидців, і написав». Прочитавши про Мусія, Навуходоносора і Дмитра Донського, Граб'янка вирішив, що треба описати й події України, яка в війскових справах була славна не менш за инші народи, і зробив це не ради суєтної слави, а ради загального блага, щоб змалювати діла українського провідці, вірного сина Малої Росії — Богдана Хмельницького, що визволив Україну од найтяжчого іга лядського козацькою одвагою і прилучив до російського монарха, бо виходить, що не самі російські монархи, але й раби їхні могли боротися з чужими монархами[11]. Таким чином, головний мотив до складання літопису був той, щоб не забулися славетні події Богдана Хмельницького і инших провідців українського народу, котрі за його волю проти польських утисків боролися, і Граб'янка бажав, щоб і український народ мав свою історію на зразок історій Кромера, Пуфендорфа і инших. Отож, у нього, як і у Величка (у того також були такі мотиви), було розвинуто національне почуття; він в історії українського народу більш над усе цінував тую її сторінку, де оповідалося про боротьбу його за волю і народні права проти польських утисків. І для нього, як і для Величка, осередок цієї історії була доба Богдана Хмельницького. Але нехай з Граб'янки і був, як ми це вже були завважили раніш, обговорюючи його життєписа, автономіст: а втім, у нього, як і у Величка, ми помічаємо надто велику пошану до російських імператорів. І він, високо ставлячи Богдана Хмельницького, хоч і не називаючи його на ймення, вважає його за раба всеросійського монарха, цеб-то царя Олексія Михайловича. Здається, що він переніс тут свій пієтет до царя Петра, за царювання якого жив, на його батька — московського царя Олексія. А перед грізним Петром він мусів тремтіти, згадуючи Петропавлівську в'язницю, П. Полуботка та себе серед її в'язнів.

Під «духовними и мирськими» літописами Граб'янка розумів «степенныя» книги, Четьї Мінеї, Синопсис І. Гизеля[12], оповідання польських і німецьких літописців-істориків — Стрийковського, Коковського, Пуфендорфа і Твардовського — його «Войну Домову», що й для нього була за таке саме поважне джерело, як і для Величка[13]. З самого текста літопису так само видно, що Граб'янка користувався також і з офіційних документів — актів і грамот, дипломатичних пактів — умов України з Польщею, Москвою, різних привилеїв, листів і т. и. Є й лист Петра Вел. до московського патріярха. Мабуть на підставі переказів самовидців він склав був і оповідання про будування Кодака (стор. 30–31), про захоплення Б. Хмельницьким у Барабаша привилеїв, про польське посольство під Білу Церкву 1651 року, про останню раду Хмельницького, його смерть і похорон. Мабуть що на підставі переказів Граб'янка склав і літературно обробив ті промови, яких є чимало у його літопису (наприклад, розмова Богдана Хмельницького з кримським ханом), і тому їх не можна вважати за певний історичний матеріял. На першому ж місці Граб'янка ставить «діаріушъ нашихъ воиновъ, въ обозѣ писанный», себ-то листовну запись зроблену в таборі, мабуть, Богдана Хмельницького. Вона нам мимохіть нагадує такий-же діяріуш Сам. Зорки, що був за головне джерело для подій за часів Хмельницького Самійлові Величкові. І можливо, що й Граб'янка теж користувався з цього самого діяріуша, бо він посилається не на діяріуші, а на один діяріуш, а таким для тих часів був діяріуш Зорчин. Є у Граб'янки і декілька віршів, але не багато їх. Взагалі кажучи, проти Величка, у тексті літопису Граб'янки далеко менш офіційних матеріялів і вірш, ніж у Величка. Між иншим, у нього є вірші на малоросійський герб або печать. В рукопису літописець залишив місце для української печати (запорозький козак) і додав до цього такі вірші:

Войска Запорожского воинъ знаменитій,
Вооруженъ бодрствуетъ отчизну хранити.
Аще и враговъ, коихъ не зритъ предъ собою,
Обаче оружіе готово до бою…

Дуже цінна загальна вказівка Граб'янки на джерела, що за ними він склав свого літописа. Він виразнісінько підкреслює, що писав на підставі джерел, а не вигадував сам: «Не буди убо чтущимъ разумѣти, яко нѣчто где отъ своего умствованія приложихъ, но якоже рѣхъ отъ достовѣрнихъ историковъ написанная и отъ очевистихъ свѣдителей сказуемая, собрахъ и написанію предахъ» (стор. II). Зібрав написане певними істориками, або літописцями (бо й себе, дарма що був з нього літописець, він зве істориком) і те, про що оповідали самовидці. Далі Граб'янка пояснює ще ясніше, як саме збирав він відомості; наведено його власні слова що-до цього: «…собирая ово отъ діаріуша нашихъ воиновъ, въ обозѣ писанного и отъ духовнихъ и мерскихъ лѣтописцовъ, елика въ нихъ возмогохъ обрѣсти достовѣрнѣе написанного, ово отъ повѣствованія самобытнихъ тамо свѣдителей, еще въ живихъ обрѣтающихся, ихъ же повѣсть вѣроятно лѣтописцовь утверждаетъ» (стор. II). Виходить, що Граб'янка бажав був дати правдиву історію або літописа свого народу, сам був правдолюбець і залежав у здійсненні свого бажання тільки од своїх джерел, отож він міг-би сказати так само як Величко — коли помилялися вони, то помилявся й він разом з ними. Звертаємося тепер до змісту літопису. Граб'янчин літопис захоплює історію України від найдавніших часів геть аж до виборів на гетьмана Скоропадського року 1709. Але за головний його сюжет є, як це видко з його змісту і заголовку, нам відомого, Хмельниччина, їй присвячено аж 123 сторінки, тимчасом як усенький літопис має 257, отож мало не половину його. На цю добу автор звернув особливу увагу і викладає її значно докладніш, ніж инші події. Початкові історії України, до Богдана Хмельницького, присвячує він 31 сторінку, після Хмельницького оповідання його має що-раз менше подробиць, в міру того, як автор наближається до кінця XVI ст., а наприкінці літопис його це вже власне сухенький реєстр подій, без жаднісіньких подробиць.

Літопис починається з короткого огляду подій до Богдана Хмельницького, від найдавніших часів починаючи. Попереду вміщено коротеньку передмову до читача. У передмові цій автор пояснює, що він почне своє оповідання з питання, звідки походять козаки і їхнє назвисько. Отож перший розділ оцьому питанню й присвячено; окрім того, літописець оповідає в цьому розділі й про найдавніші акції козацькі. Козацький народ України Граб'янка виводить од Скито-алан-козарів, широченько оповідаючи про хазарських каганів і довівши своє оповідання аж до перших Київських князів і до звоювання Руси татарами. Тоді пам'ять про печенігів та половців, каже він, зникла, а малоросійські козаки, трохи змінивши своє первісне назвисько — хазар, почали зватися козаками. Далі Граб'янка наводить різні вигадки про назвисько козаків — Коховського (од коз), Стрийковського (од провідця Козака), Гваньїні (од їх волі). Є ще, каже Граб'янка, гірські козаки, вони теж хазарського походження. Та він хоче оповідати про козаків малоросійських. Нема чого казати, що не тільки гіпотеза Коховського, але й самого Граб'янки, це простісінька вигадка. Далі йде оповідання про те, «како Малая Россія подпаде лядскому игу», або про те, як «Россійскій скипетръ (Володимира св.)… отъ царствія во княженіе, а отъ княженія въ воеводство премѣнися» (стор. 18). Далі йде оповідання про запорозьких козаків, про їх січі, зброю, звичаї, військовий устрій. Оповідання це досить цікаве й ми наведемо цей уривок у додатку до розвідки про Граб'янчин літопис. Далі він оповідає про перших козацьких провідців, яких він зве гетьманами, про церковну унію, про Сагайдачного, про війну на Цецорі, де брав участь і Богдан Хмельницький, про козацькі повстання Трясила, Павлюка й Остряниці, про те, як Кодак збудовано. Оповідання про Хмельниччину Граб'янка починає з того, що пояснює причини повстання; причин цих він зазначає дві — церковну унію і польські утиски; козаків, каже він, усяко роздратовували, бо брали десятину од бидла і бджіл. Він це яскраво змальовує: «Иметъ ли кто звѣра? кожу дай пану; иметъ ли рибу? дай урочную дань оттуду на пана; отъ военнихъ користей Татарскихъ конь или оружіе въ Козака будетъ, дай хлопе на пана. А что горше, Жиди всегда смишляху новіе дани и вся имѣнія Козацкая не свободна бяху, кромѣ кому жени волной въ дому и то не вовсе. Аще же когда случится на Козака вина и малая, то таковими муками ихъ казняху, яко ниже погане таковихъ смишляху мученій» (стор. 32). Тут на першому місці серед експлоататорів пани-ляхи, поміщики, далі йдуть тії жиди, орандарі ъхні, що вигадували нові данини. З'ясувавши автор причини народнього повстання, розказує про те, що стало за привід до його: він оповідає про кривди, що їх заподіяв Богданові Хмельницькому Чаплинський, про королівські листи, що хитрощами він видурив у Барабаша, про те, як він утік на Запоріжжя. Далі Граб'янка оповідає про діяльність Богдана Хмельницького від 1648 до 1655 року, цеб-то до самісінької смерти його, отож: про січу біля Жовтих вод, у Корсуня, у Пилявець, про похід Хмельницького під Збараж, Львів та инші міста, про посольства до Хмельницького, що їх виряджали були Ян Казимір та инші володарі, про збаразьку й зборівську січі, про посилку мітрополіта на сойм, про посилку козаків до Волощини, про Берестецьку поразку, про Білоцерківські пакти, про січу під Батогом, Жванцем, про підданство Москві, про похід Б. Хмельницького на Польщу 1655 року і про смерть його; вкінці знаходимо характеристику Богдана Хмельницького (її наведено в додатку до нашої розвідки про Граб'янчин літопис).

Як Богдан Хмельницький помер, Граб'янчине оповідання вже не має таких подробиць. Проте, до 1664 рову літопис поділяється на окремі оповідання, а з 1664 року ми вже бачимо вкупі з окремими оповіданнями і щорічні літописні звістки. Після окремого оповідання про гетьманування Брюховецького йдуть звістки по ровах про инших гетьманів, а далі знов — окреме оповідання про гетьманування Самойловичеве, про гетьманування Гоголеве на Задніпрянщині, про гетьманування Яненкове за Дніпром, про гетьманування Куницького за Дніпром, про гетьманування козака Запорозького за Дніпром, про гетьманування Мазепине, повість про те, звідкіля повстав Палій, про Самусеве гетьманування на задніпрянщині, тале-ж скрізь з короткими звістками, при тих, чи при инших роках. Тільки з 1698 року звістки стають дуже короткі й так аж до самого 1709 року.

Як ставивсь Граб'янка до історичних діячів України и Росії? Богдана Хмельницького він має за великого народнього, ще й національного героя та пише йому похвальне слово. Опріч цього слова, він, з приводу Богданової перемоги над поляками під Корсунем, де полонено двох польських гетьманів — Потоцького й Калиновського, каже: «Итако Козаки, побѣдную пѣснь Богу воспѣша», а далі йде такий текст вірші, зложеної на цю Корсунську січу:

«Которіе пришли, Хмелницкого аби поймали,
Лечъ сами въ неволю бѣсурманскую впали.
Поехали бучно до Криму ридвани,
Зъ совѣтниками обои Полскіе Гетмани,
А вози скарбніе Козакомъ остали,
Абы худобу свою полатали.
Хотѣли Ляхи зъ Козаковъ славу мати,
Ажъ Богъ далъ тому, хто ся вмѣетъ смиряти;
Той вознесъ нинѣ смиреннихъ Руснаковъ,
А гордихъ зъ престола низложи Поляковъ,
Богатихъ тщихъ отпусти до Криму,
Хотѣвшихъ Русси наклонить до Риму» (стор. 47–48).

Це не народня, не козацька дума — змістом і своєю книжною мовою вона швидче нагадує віршу, яких багато наведено в Величка . Вона нагадує тую «похвалу вѣршами Хмелницкому отъ народа малороссійскаго», що її подає Граб'янка і що малася бути підписана під гетьмановими портретами:

«Богданъ Хмелницкій се изображенній,
Воинъ въ Россіи славній, непобѣжденній.
Чрезъ его Украина на ноги повстала,
Ибо подъ игомъ Лядскимъ мало нескончала».

Є ще одна вірша на Корсунську січу, що її вміщено в одному із списків літопису:

«Зри убо коль есть храбра и непобѣжденна
Козацка въ войнѣ сила тверда, мужественна,
Яже всю гордость Полску до конца смирила
И всю ихъ подъ нози смиренно слонила;
Егда подъ Корсунемъ сихъ смѣрти предаваху,
Гетмановъ и войско храбро прогоняху,
Гдѣ воинство хлопами запомнили звати
И принужденны земли во користь отдати,
Помножь, Боже, на вѣки Козацкую славу,
И покори подъ нози враговъ нашихъ главу!
Да будетъ всегда плодна Козацкая мати,
И дѣти се въ силѣ всегда процвѣтати» (стор. XXVIII).

Це знов-таки не народна дума про Богдана Хмельницького; український народ склав чимало дум про Богдана Хмельницького — вони нам добре відомі і в жадному разі не можна ставити поруч них цей недоладній, ніби народній вірш, що його утворив якийсь бідолашний, недотепний піїта. Для нас він цікавий хіба тільки тим, що виявляє, як ставився до Хмельницького сам Граб'янка, це неначе сторінка з Граб'янчиного літопису, написана віршами. Ставиться він до польських панів-поміщиків і жидів-посесорів вороже, але до короля Володислава досить прихильно; він зве його добрим паном і мудрим королем, бо за нього ляхи мали вольності і достатки, але Бог захтів смирити їхні гордощі через Хмельницького і одняв у них розум, мудрість і силу — розум гетьманів Калиновського і Потоцького, мудрість короля Володислава, що помер, і силу, що на Жовтих Водах і під Корсунем побито[14]. Характеризуючи Граб'янка несталість, нестатечність ляхів, каже: «колико ляховъ есть въ полской сторонѣ, толико совѣтовъ; всякъ бо свое слово и совѣтъ вишше поставити хощетъ другого, и сами составляють совѣти и писаніемъ утверждають, но всего того отрицаются послѣди». Отож, за таких обставин, і королівська влада, що на неї мав надію Хмельницький, нічого певного для козаків і України зробити не могла. У цьому і був трагізм Речи Посполітої, бо шляхта і короля не слухалася, і поміж собою згоди не мала. До Виговського Граб'янка ставиться неприхильно за його хитрощі, влесливість і лукавство проти сина його благодійника, Юрася Хмельницького[15]. З скарбниці-ж самого Богдана Хмельницького він таємно потяг більш як мільйон грошей, забувшись, як добре ставивсь до нього старий Хмельницький, що не тільки визволив його з полону і дав нагороду, а й став йому наче за близького родича. Розділові, присвяченому гетьмануванню Виговського, Граб'янка дає такий заголовок: «Сказаніе о Гетманствѣ Виговского, и о его неправеднихъ на томъ санѣ дѣйствіяхъ». Там він зве його зрадником московського царя. Він описує його лукавства супроти вірного цареві полтавського полковника М. Пушкаря. Гадяцьку умову Виговського з поляками Граб'янка уважає за легкодумний його акт. Як зрадник і розбишака, він забив Пушкаря, сплюндрував і спалив Полтаву, Зінків і чимало инших міст Полтавщини. А коли він звелів читати козакам Гадяцькі пакти, то не здобув собі од них за те жадної хвали, дарма що там були й корисні для козаків установи, ба навіть навпаки — йому закидали, «же православного Монарха Государя Царя отступилъ»[16]. Тут Грабянка, як бачимо, виступає перед нами як прихильник московського царя. До Брюховецького Граб'янка ставився неприхильно, кажучи, що його «усиловне и самоволне Запорожскіи Козаки хотяху Гетманомъ имѣти»[17]. Вороже ставиться він і до Васюти, ніженського полковника, а за Сомка каже, що з нього «вождь есть храбръ и въ дѣлахъ воинскихъ искусенъ»[18]. Ніженську Чорну Раду Граб'янка описує, приблизно, так само, як і Самовидець, цеб-то вороже супроти Брюховецького, кажучи, що він поклав основу свойому гетьманству душогубством[19]. Зате Сомка він ідеалізує, характеризуючи його такими словами: «Сомко бысть воинъ храбрій и смѣлій, уроди, возраста и красоти зѣло дивной, всего же паче Царскому Величеству слуга найвѣрнѣйший и въ исполненіи воли Его Государской найохотнѣйшій. Обаче и въ таковомъ радѣтельствѣ злоба преможе, ибо язиковимъ промисломъ и немилостю, якоже вище речеся, отъ служки Хмелниченкового, завистливого Бруховецкого, мечемъ въ вію усѣчень, скончася. Каковъ же мужъ сей красотою и возрастомъ бяше, отсюду можно есть разумѣти, яко егда Татарину ихъ посѣщи повелѣно, тогда онъ, прочіихъ усѣкнувши, прійде со обнаженнимъ мечемъ и къ Сомковѣ, которого увидѣвши, начатъ со удивленіемь, купно же и жалостію, вопрошати: «и сего ли сѣщи подобаетъ». Егда услиша, яко и ему всячески умрѣти предлежитъ, возгласи: «о несмисленніи и немилосердніи глави! Сего человека самъ Богъ роди на показаніе свѣту… ви же неразсудніи — и сего не жалѣете предавати смерти!» Но ни тако что успѣ, ибо Бруховецкій, злобствуя на ихъ по-премногу, конечній извѣтъ даде вишереченнихъ мужей умертвити»[20]. Граб'янка дуже шанує, окрім Сомка, ще й паволоцького полковника Поповича, кажучи: «Поистиннѣ аще би сіе два союзніе мужи: Поповичъ, глаголю, и Сомко далѣе пожили, то могли би старого Хмелницкого дѣлемъ слѣдствовати, понеже всегда мужественно въ обученіяхъ воинскихъ упраздняючися, не единою Ляховъ, Украинского господства желающихъ, Татаровъ же, подъ видомъ братерства въ плѣнъ людѣй влачащихъ, тако поражаху, яко отнюдъ имъ исправитися не было возможно»[21]. Тут яскраво виступає перед нами історична Граб'янчина ідеологія: він цінує тих з українських діячів, котрі провадили вперту боротьбу з ляхами і татарами, бо останні тільки вдавали з себе приятелів, а в дійсності грабували й плюндрували Україну, тимчасом Московська держава її захищала і від поляків, і від татар. Але Граб'янка і Москву гудить, скоро вона запроваджує у своїй внутрішній політиці щось для України шкодливе. З цього боку цікаво, як дивиться він на те, що на Вкраїні понастановлювано московських воєвод. Цьому Граб'янка аж цілісінький розділ свого літопису присвячує, під заголовком «О приходѣ Воеводъ во всѣ города Малороссійскіе». У розділі цьому він оповідає про те, що воєвод цих привіз з собою на Вкраїну сам Брюховецький, бажаючи таким чином догодити Москві. Далі він каже, що на цих воєвод цілувальники їхні збирали на торгах і ярмарках мито з козаків і мужиків («такъ прилѣжно того смотра и истязуя з крипкимъ зѣло утѣсненіемї, что ни едина копѣйка мимо ихъ руки нѣгде не пройшла»), причому додає, що наклали данини й на всіх землеробів, зробивши для цього перепис усієї людности. Як висновок з усього, Граб'янка каже: «Тогожъ году въ есенѣ повстали бунти на насланніе Воеводи, за великие ихъ здирства и напасти и переписѣ». И узагалі Граб'янка не криється, коли Москва що не гаразд учинила, отож, приміром, оповідає про заслання українців до Сибіру — генер. писаря при Брюховецькому, коли той був на Москві, стародубського полковника Рославця, сина Самойловичевого Якова. А втім, треба додати, що всіх цих людей московський уряд позасилав до Сибіру за намовами гетьмановими. Один-однісінький раз Граб'янка зве московську владу «игомъ Московского Самодержавствія», або краще сказати, вкладає ці слова до вуст Богданові Хмельницькому в його відповіді ханові (стор. 143). Акад. В. С. Іконніков каже, що у Граб'янки ще немає систематичної ворожнечі до Москви. Ми повинні сказати, що у нього взагалі нема ворожнечі до Москви, а він тільки отверто оповідає про те, що визнавав за шкідливе для України. Це, наприклад, треба сказати про ті сторінки його літопису, що в них він оповідає про утиски воєвод на Вкраїні (їх я наводжу у додаткові до цього розділу). Розповівши далі про забивство Брюховецького, Грабянка додає, що це покарав його Бог за безневинну кров Сомкову й полковників значного товариства. Дорошенка Граб'янка зве безбожником за те, що він злигавсь із турками і татарами й передав їм Кам'янець[22]. Гетьманування його, — каже він далі, — тим скінчилося, що Україну було сплюндровано. До Самойловича Граб'янка ставиться прихильно через те, що він вірно служив цареві московському, утихомирив козацьку сваволю і почав повертати до царської служби й задніпрянських свавільців. Тут з Граб'янки більший легітиміст що-до Росії, ніж з Самовидця. Про Мазепу Граб'янка каже, що дітей Самойловичевих Мазепа згубив своїм «злохитрнымъ дѣйствомъ». Про Палія Граб'янка подає окреме оповідання, де виявляє до нього не аби-яку прихильність — він жив на Задніпрянщині: «…акиби Гетманъ, но не былъ Гетманомъ, — токмо Полковникомъ паче всѣхъ Полковниковь первѣйшій и въ бранехъ мужественнѣйшій»[23]. Про Мазепу наприкінці літопису коротко сказано: «Мазепа змѣнивъ»[24].

Що-до значіння Граб'янчиного літопису, то редактор видання Самчевський про нього писав так: «Граб'янчин літопис, що оце видається, менш докладний як літопис Величчин, і докладніший за літопис Самовидців, він одночасний їм обом і може займати між ними середину й правити за додаток до них обох що-до доби Богдана Хмельницького. Окрім того, оповідаючи згідно з иншими літописами про загальний хід подій, він одрізняється від них не тільки багатьма цікавими подробицями, що тільки йому властиві, але подає й такі відомості, що їх нема ані в Самовидця, ані в Величка. Ці відомості почасти увійшли до складу деяких пізніших літописів, почасти досі зовсім були невідомі». До перших належать наприклад: лист Богдана Хмельницького до короля Володислава IV од 2-го липня 1648 року, лист Богдана до царя Олексія Мих. 1654 р. та инші. До останніх — супліка 1632 року од народа українського до Речи Посполітої про утиски, оповідання про зустріч Хмельницького з польським королем, розмова Богдана Хмельницького з кримським ханом року 1655, реєстр козаків по полках, що його надіслав був Богдан Хмельницький цареві Олексієві Михайловичеві року 1650. Особливо цінна, каже Самчевський, тая частина Граб'янчиного літопису, котра захоплює 1649, 1650 і 1651 роки, бо оповідання про ці роки загублено у Величчиному літопису. Граб'янка тут може замінити Величка, бо вони користувалися мабуть чи не з однакових джерел, і тут Грабянчине оповідання має більше подробиць, ніж які инші літописи. Особливо цінні оповідання про січі Пилявецьку, Збаразьку і Зборівську. Від часів гетьманування Брюховецького аж до кінця XVII ст. Граб'янчин літопис аж надто на Самовидців літопис скидається, але, каже Самчевський, важко вирішити, чи Граб'янка користувавсь із літопису Самовидцевого, чи навпаки. М. О. Максимович про залежність Граб'янчиного літопису од Самовидцевого значно виразніш каже: «немає сумніву, що Самовидців літопис був за одне з джерел для Граб'янка, що його літопис про останні роки XVII ст. з нього перейнято, у нього запозичено». Треба, одначе, додати, що в цю добу Граб'янчин літопис взагалі коротший від Самовидцевого. Але у нього трапляються часом такі звістки, яких нема у Самовидця, а є й такі роки, за які події описано навіть докладніш, ніж у Самовидця, наприклад 1672, 1674 та инші.

З Граб'янчиного літопису користувались автор «Исторіи Русовъ» (про третю війну Хмельницького, про Жванецьку перемогу, затвердження Зборівських умов) і Ріґельман, особливо цей другий. Але докладніш про де ми скажемо, оповідаючи про «Исторію Русовъ» і Ріґельмана.

Які погляди на Граб'янчин літопис висловлювано в нашій історичній літературі? Про нього писав вже року 1855 рецензент Ж. М. Н. Пр.[25]. Невідомий автор рецензії (А. П.) висловлює тут такі погляди на літопис Граб'янчин. Він не визнає цього пам'ятника за літопис, а вважає його за історичний твір. «Малоросійська історія, — каже він, не має літописів у тому розумінні, як має їх історія російська, адже-ж тоді випадало-б назвати літописами і Исторію Русовъ, і Ріґельмана, ба навіть Бантиш-Каменського і Маркевича. Але все-ж-таки і з Граб'янки не аби-яке для історії України джерело». Автор помиляється, коли не визнає Граб'янчину працю за літописа, отже, тоді-б і «Повѣсть временныхъ лѣтъ» годилося-б назвати історією, а не літописом. Инша річ — це питання про джерела: ними справді користувавсь Граб'янка, узявши їх за основу для деяких розділів свого твору. Літопис Граб'янчин рецензент поділяє на 3 частині: в першій він подає огляд подій до доби Богдана Хмельницького, в другій — основній — оповідає про добу Б. Хмельницького — це і є власне тема його літопису, бо третя частина — події після смерти Хмельницького — коротенька и побіжна. Цей літопис можна поставити поруч тільки Величка і Самовидця, а що-до пізніших творів, то вони користувалися з цих трьох літописів, як з своїх джерел. Граб'янка заповнює прогалину Величчину що-до подій з 1649 до 1652 рр. і оповідає про них далеко ширше, ніж Самовидець, який подає про них надто вже коротенькі відомості. В Граб'янчиному літопису є такі дані, яких бракує в Величка та Самовидця: листи Б. Хмельницького до Володислава IV (1648 р.). лист Казиміра до хана і ханова відповідь, привилей Казиміра, що затверджує Зборівську угоду; лист Б. Хмельницького до царя Олексія від 17 лютого 1654 р., реєстр козацького війська, що його надіслано було до царя Олексія Мих., та сила инших. Що-до літературного характера Граб'янчиного літопису, то він, як і Величчин, одрізняється од літопису Самовидця тим, що з нього в більшій мірі історія аніж літопис. Вплив сучасної авторові освіти одбивається й на мові Граб'янчиній, у якій чимало церковно-слов'янських форм і висловів. Він править за видатне джерело для історії України. Що-до джерел, то Граб'янка, як і Величко, користувався «діяріушем», як гадає рецензент, того-ж-таки Самійла Зорки, що й Величко. І гіпотеза ця цілком можлива, дарма що немає чим її довести, адже-ж сам діяріуш, як відомо, до наших часів не доховавсь, і його годилося-б реставрувати за тими уривками, якими скористувавсь Величко. Та виділити їх у Величка річ теж неможлива.

М. О. Максимович присвятив був Граб'янчиному літописові з приводу його видання Київською Тимчасовою Комісією критичну розвідку[26]. Головну й найкращу частину літопису, — каже М. О. Максимович, — являє записана в ньому доба Богдана Хмельницького, бо вона доповнює Величчин літопис з 1648 до 1652 р. М. О. Максимович визнає дві редакції Граб'янчиного літопису: одна з них первісна, що її видала Київська Комісія, друга — повторна, де церковно-слов'янську мову доповнено російською і де немає віршів — її надрукував Туманський в його «Россійскомъ Магазинѣ». Далі він ставить питання, чи не була з рукописного Граб'янчиного літопису, з якого користувавсь був Костомаров, третя редакція[27] цього літопису. На думку М. О. Максимовича, початок Граб'янчиного літопису був за джерело для початку Самовидцевого, але ми вже знаємо, що тут Максимович помиляється, бо його взято не з Граб'янки. М. О. Максимович зве Граб'янчин літопис пам'ятником XVII в., а на Самовидців і Величчин літопис каже, що вони не одночасні з ним. Та всі ці три літописи справді одночасні і всі належать до XVIII ст. М. Максимович спиняється над деякими дрібними помилками редактора Самчевського в його покажчикові і робить великий критичний екскурс про список подків 1650 року у Граб'янчиному літопису; тут він виявляє, що Самчевський помиливсь був у підрахунку, а також, що сак Граб'янка часом плутаються в іменнях полковників. Виявляє М. О. Максимович помилки в Граб'янчиному літопису і взагалі: отож, приміром, про Подобайла, що його вбили або втопили р. 1649, — каже він, — хіба тільки лихі язики, бо справді його було забито тільки року 1654. У другій своїй розвідці — «Письма о Богданѣ Хмельницкомъ»[28] — М. О. Максимович присвячує скількись заміток і Граб'янчиному літописові. Вів, наприклад, критично розбирає його звістку про будування Кодацької фортеці, кажучи, що це перероблено з Коховського. Та тимчасом, як Коховський казав був про участь Богданову в двох повстаннях — Тараса й Остряниці, Граб'янка вже вкладає в уста Конецпольскому фразу, начеб-то він брав участь в усіх козацьких повстаннях. Він виправляє Граб'янчину помилку про Цецорський полон Хмельницького, про полоніння Б. Хмельницького і двох синів Кантемирових року 1629 (стор. 33), тимчасом як у дійсності це зробив був Хмельницький[29], про кн. К. К. Острозького, що за нього, а не за його батька К. І. Острозького згадує Граб'янка, про повстання Трясилове (1630, а не 1628-й).

Про Граб'янчин літопис Г. Ф. Карпов висловив такі думки[30]. Головний зміст цього літопису торкається доби Богдана Хмельницького; автор уклоняється перед Б. Хмельницьким, побожно шанує його пам'ять і ставить за свою мету прославити проводиря «презѣльной брани», оповісти відомі йому перекази про свого лицаря-героя. Оповідаючи він про все зовсім не вороже ставиться до Великоросії. Викладає він своє оповідання риторичною мовою. Фактичних, але ненавмисних помилок у нього сила. Всіх бояр, що мали зносини з Богданом Хмельницьким, він зве боярином Вас. Вас. Бутурліним; самого Хмельницького оточують у нього «енерали и полковники». Оскільки можна покладатися на тії звістки, що подав Граб'янка, й оскільки вони від Самовидцевих певніші? Тут треба на увагу взяти, що в Самовидця це первісні звістки, а в Граб'янки вже пізніші, бо він писав про них через кількадесять років і мусів покладатися на перекази сторожилів, які де про що забулись; автор, як і Величко, дав не просте, а прикрашене, літературно оброблене оповідання; але навмисного перейнакшування в нього немає; це не літопис, а літературно оброблена історія; на свої джерела Граб'янка ніколи не покликається[31]. Карпов наводить тії звістки з Граб'янки, що їх він за правдиві вважає[32]. Той діяріуш, в таборі писаний, що на нього посилається Граб'янка, на думку Карпова, є Самовидців літопис, хоч у нього самого виникли були проти цієї думки сумніви, а на довід своєї вигадки він не наводить нічого. Дещо бере, — каже Карпов, — Граб'янка і з Самовидця; про це раніше казав був і Максимович. Граб'янка зшиває звістки з своїх джерел, і тільки викладає їх своєю мовою. Але що-до літопису гетьманів до Хмельницького, то з нього він виписує достотно, хоч часом додає й од себе нові звістки, а часом і перекручує запозичені, часом проминає дещо. Карпов погоджується з М. І. Костомаровим, що Граб'янчин літопис має другорядне значіння. Але Граб'янка не псував тих джерел, з яких користувався, він тільки зводить їх до купи, зшиває і вибирає, коли вони протилежні, те, що йому за певне здається, не покладаючися навіть тут на свій суб'єктивний смак. Він остільки об'єктивний, остільки бажає історичної правди, що виявляє тут навіть критичні змагання. У власних його поясніннях до фактів важко помітити нахил перевернути, перейнакшити їх або дати їм якийся тенденційний відтінок. Окрім того, здебільша він одділяє поясніння од самого оповідання про факти. Далі Карпов підкреслює певність листа Богдана Хмельницького — «супліку правди української» 1648 р. Що-до тексту Граб'янчиного літопису, якого видав Туманський, то Карпов не вважає його за особливу редакцію, а пояснює його великоросіянізми тим, що переписувач рукопису був великоросіянин. Така гадка справді можлива[33]. Взагалі, як ми бачимо, Карпов Граб'янчин літопис за досить певне джерело уважає, особливо супроти Величчиного літопису.

Проф. В. Б. Антонович у свойому курсі про джерела для історії України за Граб'янчин літопис каже небагато. Як він гадає, це не щорічний запис подій, а спроба прагматично їх викласти; ці події з'єднуються своїм змістом і викладаються не по роках, а по розділах. За джерело для автора були короткі літописи, замітки инших письменників і перекази. Замітки коротенькі, отож і ввесь літопис сухий, немов діловий, але взагалі докладний. Часом автор наводить найцікавіші акти, про инші-ж тільки згадує. У нього уміщено деякі епізоди, що за них немає звісток по инших літописах.

Акад. В. С. Іконніков присвятив Граб'янчиному літописові дев'ять сторінок[34] у своїй історіографії і дає повний нарис усіх питань, що торкалися цього пам'ятника в сучасній літературі, причому подає силу бібліографічних указівок; з них і я скористувавсь був для свого нарису. Він визнає Граб'янку за автора, що добре знався на місцевих літописах і чужоземних творах, отож цілком здатний був виконати взяту на себе працю. Граб'янка не дозволяє собі ухилятися значно од своїх джерел. А коли вони суперечили одне одному, зводив їх до купи або вибирав котресь одне. Инколи бачимо в нього й критичне почуття. Пояснюючи Граб'янка джерела, ніколи навмисне не перекручує, не нівечить їх. Окрім того, нерідко у нього джерела виділяються із звісток його або підтримують їх.

Граб'янчин літопис написано тодішньою літературною слов'яно-руською мовою з дуже яскраво виявленим українізмом. Він так слов'янські вислови полюбляє, що навіть звичайнісіньким побутовим словам надає слов'янської форми і голоса, бо вони відповідали його високому настроєві і серйозному поглядові на історичних діячів і події. Так, наприклад, він пише есень замість осень, нань замість на него; замість українських злучників бере давньослов'янські: абіе, аки, аще, обаче, убо; вживає причасників, навіть коротких, самостійного третього відмінку. Але проте він уживає й народньої української мови, як у голосі, також і в формах, бачимо ми в нього и замість о: пид горою, одійти; и замість ѣ: висикли, плиниша, за крипкимъ, укрипился; ще частіше вживає він українське ѣ як і: собѣрати, тогдѣ, Сомковѣ, запорожцѣ, землѣ, мельницѣ, українське у замість ы: добувати, добувши, забувши, здобувшися; трапляються нерідко подвійні приголосні: Запорожжа, сповѣданне, м'які свистящі: столиць, танцями; зустрічаємо українські дієслівні форми: запобѣгти, вымогти, плисти, предлежатиметь, змѣнивъ, памятаючи, хотячи і т. п.[35].


Уривки з літопису Г. Граб'янки.
№ 1. Сказание о различнихъ бранехъ и оружіи козацкомъ и о пищи ихъ[36].

Воспріявши убо во областъ свою Поляки Кіевъ и Малороссійскія страни, по доволномъ времени усовѣтоваша въ работѣ имѣти живущія въ нихъ люди; но иже бяху отъ сихъ воинского чина отдревле и мечемъ упражняхуся, а не работнимъ игомъ, сіи рабского не навикше ига и дѣла, изволиша самоволно около реки Днѣпра нижае пороговъ въ пустихъ мѣстехъ и въ дикихъ поляхъ пребывати, кормлящеся рибними и звѣриними ловли и морскимъ на бѣсурманъ розбоемъ… …и оттого времени Козаками нарицахуся, аще кто и Полякъ бяше, си есть свободное воинство, яко безъ найму, своею волею на Татаре хождаху. И оттуду многокротнихъ ради браней велми Козаки въ храбрость и силу возрастоша, гладу же, жаждѣ и зною и всякимъ воздушнимъ нахожденіямъ велми обикли. Пища ихъ бѣ житное тѣсто квашеное, зовомое саломаха рѣдко сваренное, и тимъ суть доволни; а когда случится съ рибною, яко Козаки глаголютъ, щербою, то за найпереднѣйшую трапезу имѣютъ. Живутъ же въ куреняхъ по сто-пятдесять и болѣе, и вси пищу вишереченную имутъ едину. Единого же старѣйшого въ куренѣ имѣютъ, въ воинскихъ дѣлехъ воина искуснѣйшого, и того почитаютъ и повинуются ему, аки найвищому по Кошовомъ Атаманѣ началу; но и старѣйшини ихъ живутъ купно съ опаствомъ, аще бо бы чимъ нѣбудь ихъ оскорбилъ надъ право то абіе бѣднѣ и безчестнѣ предаютъ ихъ смерти. Татба же и блудъ между ими отнюдь не бываетъ, а за едно путо или плѣть вѣшають на древѣ. Одежда въ ихъ бѣ една или двѣ.

По семъ едва воеваша Турскую и Татарскую землю обогатишася зѣло и исполнени суть доволствомъ всякого богатства. Оружие имутъ самопали, шабли, обухи, стрѣли и списи; и до сихъ тако суть искусни, яко и найлучшій Полскій гусаринъ и Нѣмецкій райтаринъ примѣренъ быти имъ не можетъ. Сколко коннихъ, столко и пѣшихъ, и колико у Малой Россіи людей, толико и Козаковъ; ихъ не требѣ нуждою собирати, яко по инихъ чужоземскихъ странахъ творятъ, не требѣ найму обѣщевати: рече старѣйшій слово или рейментъ держащій на охотника, и абіе сколко треба воинства, аки трава соберется; и добре реченно Турскому Цару на вопросъ о коликости Козацкого войска: въ насъ (рече), Турскій Цару, що лоза то Козакъ, а где байракъ, то по сто и по двести Козаковъ тамъ. И всѣ тіи на войнѣ зѣло храбри. Тако бо о нихъ пишется:

Росси богатство веліе маютъ,
Хитростъ и храбростъ до войни знаютъ.

О которихъ и Солтанъ Турскій изрекъ: когда окрестніе панства на мя возстають, я на обидвѣ уши сплю, а о Козакахъ мушу единимъ ухомъ слухати. Въ мирѣ же жити никогда не хощутъ, но егда въ землѣ ихъ миръ оглашенъ будетъ; то самоволно идуть на помощь инимъ царствамъ, и малія ради користи великую нужду подіймуть, море перепливати дерзаютъ въ еднодревнихъ суднахъ. И сихъ ради славнихъ ихъ военнихъ дѣлъ, не возгнушалися имъ быти Гетманами великороднихъ сенаторскихъ домовъ знатніе люди…

№ 2. Характеристика Богдана Хмельницького[37].

Мужъ поистиннѣ имени гетманского достоинъ, много дерзновенъ въ бѣдствія входити, множае совѣтенъ въ самихъ бѣдствіяхъ бяше, въ немь же ни тѣло коими либо труди изнуренно, ни благодушество противними навѣтъ побѣжденно быти можаше; мраза и зноя терпѣніе равно, пищи и питія не елико непотребное иждивеніе, но елико естеству довлѣяше толико вкушаше; сномъ ни въ нощи, ни во дви побѣждашеся; аще же когда отъ дѣлъ и упражненія воинского времени избываше, тогда мало почиваше, и то не на многоцѣннихъ одрѣхъ, но на постели яже воинскому мужу приличествуетъ; спящи же паки не печащеся, дабы уединенное коему мѣсто избѣрати, но и между немалимъ воинскимъ кличемъ, ничто же о томъ радящи, зъ тихостію сна пріимаше, одѣяніе ничимъ же отъ прочіихъ разнствующее; оружие точію и кони мало что отъ иннихъ лучшее; мнози многажди его воинскимъ плащемъ покровенна между стражми отъ труда изнемогоша почивающа созерцаху; первій на брань, послѣдній по уставшей брани исхождаше. Сицевія и симъ подобнія въ немъ добродѣтели разсуждающе, что дивно есть внести, яко побѣдителемъ и страшиломъ Ляховъ сотворися, иже сладостемъ мирскимъ, всецѣло себѣ вдавше, воинскихъ дѣлъ и обученій весьма устранишася. Сего ради неточію воинство свое, но аще бы (яко же вишше речеся) Хмелницкій ихъ тайно не пощадѣ, то бы и всю Полщу во вѣки погубили.

№ 3. О приходѣ Воеводъ во всѣ города Малороссійскіе[38].
Тогожъ году Гетманъ Бруховецкій возвратился зъ Москви по Рождествѣ Христовѣ, обдарень пребогато, и привезъ зъ собою Воеводъ Великороссійскихъ во вся началнѣйшія гради Украинскія (кромѣ давнѣйшихъ: якоже, въ Кіевъ, въ Чернѣговъ, въ Переясловъ, и въ Нѣжинъ, въ тихъ бо градахъ здавна бываху Воеводи), именно же: въ Гадячъ, въ Полтаву, въ Миргородъ, въ Лубнѣ, въ Прилуку, въ Стародубъ, въ Новгородокъ, въ Глуховъ, въ Батуринъ и прочіе; отъ тихъ же Воеводъ послани были въ меншіе гради и въ надлежащие къ нимъ уѣздніе села прикажчики; такожде постановили цѣловалщиковъ, то есть присяжнихъ зборщиковъ, которіе взимали по торгахъ и ярмаркахъ со всякой проданной и купленной вещи отъ Козака и мужика пошлину, — такь прилѣжно того смотра и истязуя з крипкимъ зѣло утѣсненіемъ, что ни едина копѣйка мимо ихъ руки нѣгде не пройшла. А Воеводи, по всей Украинѣ въ свою область всѣхъ гражданъ и все посполство — людей земледѣлцевъ пріемши, наложили дань со всякого плуга по осмъ осмачокъ жита осипу и по пять золотихъ грошей, а отъ коня полъкопи грошей и осмачку жита давати.

Тогожъ году, по веснѣ, присланни бяху зъ Москви во всю Украину спищики, которое всѣхъ людей по градѣхъ и селахъ — всякого человѣка и художника до нищетнѣйшого и кто сколко синовъ имѣетъ и кто чимъ промишляетъ и куплю дѣеть, какою землею, заводами и угодіями владѣеть, мелницѣ, стави, винницѣ, бровари, солодовнѣ, пасѣки, хуторѣ переписавши, отъ всего того дань давати наложили.

Тогожъ году, въ есенѣ, повстали бунти на насланніе Воеводи, за великіе ихъ здирства и напасти и переписѣ, и въначалѣ Переясловскіе Козаки насланного имъ отъ Бруховецкого Полковника Дацка, зъ Богушковой слободцѣ на стражи бывшого, убили и подъ Переясловский замокъ нощію были подъѣхали…

№ 4. Откуду Палѣй повсталъ — повѣсть[39].

По примиреніи Короля Полского зъ Россійскими Монархами и по согласію Папѣжа и Цесара, даби всѣмъ Христіянскимъ Монархамъ на Турковъ и Татаръ воевати, — въ тотъ часъ, яко зъ Малороссійскихъ, тако и зъ Запорожскихъ отважнихъ юнаковъ многіе, собравши себѣ охотниковъ Козаковъ и подѣлавшися ватагами, сѣричъ Полковниками, безъ всякого указу, своею охотою, ради защищенія отъ нападенія бесурманского Христіянъ и границъ обороняючи, по дикихъ степахъ на обю страну Днѣпра, кормячися отъ дикихъ звѣрей мясомъ и кріючися, Татарскіе загони, зъ Полщѣ и зъ Россіи зъ людми набранними, въ Кримъ и въ Бѣлоградщину въ неволю проваженними, розбивали, и користей зъ конми и оружіемъ Татарскихъ доставши, употребляли; Христіянъ же мужеска полу и женска, зъ ихъ дѣтми, въ землѣ и отчества свои свободно отпущали и провождали. На которихъ широкихъ и пустихъ степахъ тихъже отъ усердія всему Христіянству безъ найму служащихъ Козаковъ со удивленіемъ надлежить ходъ разсуждати; понеже на тихъ дикихъ и широкихъ степахъ не имѣется ни единой стезѣ, ни слѣду, яко на морѣ. Обаче тіе вишеписанніе ватаги, добре знающи проходи, аки би по широкихъ извѣстнихъ путехъ, зъ великимъ опасеніемъ, даби не были где отъ Татаръ изслѣдованни, не имѣющи себѣ чрезъ нѣсколко мѣсяцей огня, и единожди вт сутки зѣло скудной пищи — толокна и сухарей толченихъ вкушаючи и конямъ рзати[40] не дающи, аки би дикіе звѣри кріючися по тернахъ и комишахъ, и зъ великимъ опасеніемъ, пути своя — разно розъездяся — гублящи, — хождаху; познаваху же на тихъ дикихъ и широких степахъ себѣ путь въ-день по слонцу и кряжахъ високихъ земнихъ и могилахъ, въ нощи же — по звѣздахъ, вѣтрахъ и рѣчкахъ, — и тако Татаръ висмотривши и нечаянно нападщи, малимъ людомъ великие ихъ купи разбиваху, и отпустивши Христіянъ въ ихъ отчество свободно, самихъ Турковъ и Татаръ въ Москву, а иннихъ въ Полщу къ Королю отвозяху. Ихъ же тамо пріймовано и доволно обдаривши, при милости Монаршой и при всякой всему Войску Запорожскому свободѣ, въ Малую Россію и на Запорожа отпускано.

Зъ тихъ убо Запорожскихъ ватаговъ или Охотнихъ Полковниковъ називаемій Семенъ Палѣй, родомъ зъ Борзни, оженившися на Заднѣпру въ Фастовѣ и держачи войско при себѣ Охотное, не токмо не допущалъ Татаромъ Полщи и Россіи воевати и опустошати, но ходящи и самъ и посилающи на Бучаки и въ Бѣлоградщину, села Татарскіе и Очаковъ не единожди разорялъ. Противу емуже где являхуся Татаре, онъ мужественно и щасливе чрезъ нѣсколконадесять лѣтъ ихъ розбивалъ, з великою коронѣ Полской и всему Христіянству ползою. Утишивши же Заднѣпра и поосажовавши многіе гради людми, осѣлъ былъ, яко Удѣлній Панъ, войска свои Охотніе по Полѣсю, даже до Литовской границѣ, розстановляющи, десятини зъ пасѣкъ, индукти и всякие приходи со всего Заднѣпра, даже до Днѣстра и Случи, на себе отбирающи.



——————

  1. ↑ Собр. соч. Максимовича, т. I-й, К. 1876, ст. 219.
  2. ↑ Иконниковъ. Опытъ рус. истор. Томъ второй, книга вторая, 1573.
  3. ↑ Собр. соч. I. 217.
  4. ↑ «Кіев. Старина», 1894, № 11, стор. 299–300.
  5. ↑ Критический обзоръ. 1870. стор. 50–54.
  6. ↑ Кіев. Стар. 1897. № 2, отд. I. 41–42.
  7. ↑ «Кіевск. Старина» 1890. № 6. прил. стр. 106.
  8. ↑ Ibid. стор. 101–103.
  9. ↑ «Кіев. Стар.» 1894, № 4.
  10. ↑ Лист його дружини до брата Забіла у «Кіев. Стар.» 1894, № 4, 158–159.
  11. ↑ Лѣт. Грябянки, стор. I–IV.
  12. ↑ У тексті літопису Граб'янка посилається на Кромера, Більського, Гваньа, Пуфендорфа, Гібнера (I–II і 15–25, 31, 100).
  13. ↑ Оповідаючи Граб'янка про Чигиринську війну, каже: «О чесомъ обширнѣе въ Синопсисѣ Кіевскомъ, читателю, обрящеши» далі під 1679 роком: «Тогожъ году, войска великіе подъ Кіевъ ходили, — о чесомъ зри въ Кіевскомъ Синопсисѣ». (231).
  14. ↑ Лѣт. Гр., стор. 57.
  15. ↑ Лѣт. Гряб. К. 1854, стор. 156.
  16. ↑ Ibid, стор. 170.
  17. ↑ Ibid. стор. 175.
  18. ↑ Ibid. стор. 177.
  19. ↑ Ibid. стор. 181.
  20. ↑ Лѣт. Гряб. К. 1851, стор. 182.
  21. ↑ Ibid. стор. 183–184.
  22. ↑ Лѣт. Гряб., К. 1854, стор. 190–191, 206.
  23. ↑ Ibid. стор. 241.
  24. ↑ Ibid, стор. 257.
  25. ↑ Ж. М. Н. Пр. 1855, ч. LXXXIX, стор. 21–26.
  26. ↑ Собр. соч. 1, стор. 217–230.
  27. ↑ Ibidem, стор. 395–474.
  28. ↑ Ibid. стор. 434.
  29. ↑ Ibid. стор. 459–462.
  30. ↑ Він висловлюється про нього і в «Критическомъ обзорѣ источниковъ до истории Малороссіи относящихся». М. 1870 і в іст.-крит. розвідці «Начало исторической дѣятельности Богдана Хмельницкаго», М. 1873.
  31. ↑ Критическ. обозр., стор. 55–57.
  32. ↑ Ib., 77, 78, 108, 118.
  33. ↑ «Начало исторической дѣятельности Богдана Хмельницкаго». М. 1873. Замітки Карпова про Граб'янчин літопис розказано на стор. 216–240.
  34. ↑ Опытъ рус. истор., томъ второй, книга вторая, стр. 1572–1582.
  35. ↑ П. Житецкій. Энеида Котляревскаго въ связи съ обзоромъ малорусской литературы XVI в. и древнѣйшій списокъ ея. К. 1900, стор. 11–12.
  36. ↑ Лѣтопись Григорія Грябянки. Київ, 1854, Стор. 18–20.
  37. ↑ Лѣт. Гр. Гряб. Київ, 1854. Стор. 153.
  38. ↑ Лѣт. Гр. Гряб. Київ, 1854. Стор. 190–191.
  39. ↑ Лѣт. Гр. Гряб. Стор. 238–240.
  40. ↑ Там-же: ржати.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нарис_української_історіографії._Джерелознавство/VII._Літопис_Граб%27янки&oldid=554136