Нариси з історії революції на Кубані/IV

by Павло Сулятицький

◀ III. Початок співробітництва з Добровольчою Армією

Нариси з історії революції на Кубані Павло Сулятицький IV. Кубань під владою большевиків

V. Добровольча Армія й кубанці на Дону ▶

IV.

Кубань під владою большевиків.

«Северо-Кавказская Советская Федеративная Социалистическая Республика». Захопивши Північний Кавказ, большевики в справі адміністраційного устрою спочатку не виходили по-за межі старого адміністраційного поділу і обмежилися лише приєднанням до Кубані Чорноморської губернії.

Кубанню правив свій «совдеп» і свій «ісполком» і досить незалежно від центральної радянської влади, чому сприяли відсутність ладу в центрі і погане сполучення з ним.

За цієї доби головну ролю на Кубані відогравали: Ян Полуян, Вигріянов, Олена Полуян (жінка одного з братів Яна Полуяна, вчителька), Баян Мальцев (студент I курсу), Марочкин (робітник), Дунін (лікарь), Гуменний (фершал, бувший член Військового Правительства), Чорний (студент), Сорокин, Автономов (за виключенням останнього — донського козака, все кубанці — або козаки або городовики).

Трохи згодом Кубань злилася до купи з Ставропольщиною і Терщиною в Північно-Кавказьку Радянську Федеративну Соціялістичну Республіку, столицею якої було проголошено Катеринодар.

Поволі місцевий керуючий большевицький елемент починає губити свій вплив і значіння, і наперед висовуються нові люде, чужі не тільки Кубані, але й взагалі Північному Кавказові. На решті, вся цивільна влада опинилася в руках «пятерки»: Рубін (парикмахер з Керчі), Рожанський (студент з Ростову), Крайній, Дунаєвський (студент — син катеринодарського годинникаря й лихваря), Патнікер. В військових справах, опріч Сорокина, з яким, де-який час, змагався за владу Автономов, почали відогравати поважну ролю: Калнін (латиш, підполковник), — начальником штабу у нього був донський козак, офіцер ген. штабу Балабін, військовий комісар Сілічов (морський офіцер, комуніст), «военрук» Сосновський (генерал ген-штабу).

Большевицькі реформи. Все своє державне й адміністраційне будівництво большевики обмежили майже виключно скасуванням органів міського й станичного самоврядування (де-не-де попалили при цьому станичні архіви) та судових установ і утворенням совдепів, ісполкомів, комісаріятів, ріжних трибуналів, народніх судів. Проте, що до судових установ, то за виключенням утворення трибуналів, котрі розглядали політичні справи, все новаторство відносно цих установ, особливо що до станичних судів, взагалі не пішло далі зміни назви, иноді персонального складу та поширення компетенції; при цьому ніякої одноманітности у всіх цих реформах не було. Принцип — «вся влада на місцях», панував тоді скрізь, і кожне місце розвязувало всі питання більш-менш самостійно, не дуже звертаючи увагу на інструкції й вказівки центру. Цілий ряд установ: Казенна Палата, Акцизна Управа і т. д. функціонували по-старому; тільки для догляду большевики понасажали скрізь своїх комісарів та позакладали з нижчих урядовців комітети «внутрішнього розпорядку».

Звичайно, перейшли до нового стилю, ввели цивільне подружжя, проголосили скасування власности на землю, на фабрики, заводи, будинки; націоналізували банки, почали балакати про єдину трудову школу, — але це все було до певної міри більше декларацією. До реального переведення в життя проголошених соціяльних реформ, до здійснення соціялізації й націоналізації також, як і до повної перебудови державно-адміністраційного апарату большевики не встигли дійти. Та й всю увагу свою вони мусіли звертати, головним чином, на збройну боротьбу з одного боку, проти Добр. Армії та німців, а з другого, — проти місцевих повстань, що незабаром почали виникати в ріжних кутках Краю.

Реальні сили большевиків на Кубані. На Кубані, як і скрізь, де опанував большевізм, опинилося у влади й стало командувати, за рідкими винятками, все, що було найгіршого в громадянстві, підтримуючи тих, хто витяг його з низів суспільства на поверх життя. Фактично сила большевиків на місцях полягала в злочинцях, котрих в свій час випустила на волю з каторги й тюрьми безглузда амністія Керенського, та в голоті як козацькій, так і городовицькій (остання була репрезентована, головним чином, захожим ремісником-росіянином), якій нічого було губити, і яку большевики привабили до себе щедрими обіцянками.

Але були ще сили, які тимчасово йшли за большевиками:

1. Хвилі салдатні кавказького фронту, що перекочувалися через Кубань на північ. Рязанський «Ванюха», Пензенський «Пятруха», поспішаючи в більшості на батьківщину, затримувалися на Кубані тимчасово лише для того, щоб вернутися додому не з порожньою кишенею;

2. Іногородні, яких штовхнули в бік большевиків не так злидні, як гіркі спомини про утиски й кривди, що раніш чинили їм козаки, та нерозумна політика ура-козацьких проводирів, що, беручи владу в свої руки, не зуміли чи не захотіли злити до купи все населення Краю;

3. Козаки, які гадали, стаючи на бік большевиків, вислужити тим собі збереження свого добробуту;

4. Люде, що їх самолюбство та честолюбство не раз боляче ображали ще при старому режимові чи представники влади чи середовище. Тимчасовий Уряд їх не задовольнив, і вони шукали тепер у большевиків визнання і своїх талантів і блискучої кар'єри (яскравий приклад — Сорокин, до якого з погордою ставилося офіцерство, пам'ятаючи, що він в минулому фершал і офіцером став лише під час війни).

Нейтральні й протибольшевицькі сили. Нарешті, було багато, особливо серед козацтва, такого елементу, який тримався нейтрально.

В супереч цьому рішуче були настроєні проти большевиків заможні елементи городовицтва. Вони гадали, що большевики або не зачеплять дуже козаків, поважаючи в них організовану військову силу, або, якщо вже нові господарі й дошкулять козакам, то останні зуміють відбитися від них. Тоді як вони, городовики, без усякої не то що військової, а навіть і громадської організації, мусять стати в першу чергу здобиччю «товаришів». Ці городовики також, як і заможні козаки, особливо старшого віку, осуджували нейтралітет, але й ті й другі відчували себе безсилими й лише прислухалися до чуток про Добр. Армію, яка на чолі з відомими генералами ніби весь час б'є скрізь большевиків, про яких оповідали ріжні страхіття, в той час як серед тих, хто називав останніх не инакше, як «наші» («ось наші прийдуть»), розказували ще страшніші речі, про «кадєтів», яким народня фантазія надала нелюдські риси якихсь песиголовців.

Розчарувания в большевізмі й зріст протибольшевицьких настроїв. Але дуже швидко після опанування большевиками Кубанню ця картина поділу її населення в своєму відношенню до них почала змінюватися.

Уже перші дні господарювання нової влади в Катеринодарі викликали сум і жах не лише в столиці Краю. Протягом першого тижня салдатня зарубала й розстріляла на вокзалі по-над 300 душ людей ріжного стану. Тут були і буржуї, й пролетарії, і козаки, і городовики, і праві, і ліві, і військові, і цивільні, і катеринодарці, і станичники. Людей хапали на вулицях і в помешканнях на підставі вказівок особистих ворогів чи випадкового підозріння в контрреволюційності й нищили без усякого суду.

Дальший розвиток подій став все більш і більш розчаровувати в большевиках тих, хто був спочатку вважав їх за «своїх» і озлоблювати нейтральних.

Те зрівняння, яким туманили голови слухачам большевицькі агітатори, почало протверезлювати в першу чергу козаків. Виявилося, що буржуїв на Кубані не так уже багато, щоб можна було задовольнити й ощастливити їх коштом усю голоту. За буржуями прийшла черга просто пересічного по добробуту мешканця, і цим мешканцем опинився насамперед козак.

З огляду на те, що з одного боку у всіх органах радянської влади переважаючу ролю відогравали іногородні, як свої кубанські, так і захожі, а з другого — що нова влада дивилася на козацтво, як на контр-революційну силу, ворожу і політично й соціяльно городовикам, увесь тягар, уваги цієї влади до заможнього чоловіка ліг, головним чином на козаків: в рівних умовах козакові приходилося гірше, ніж городовикові. Особливо не соромилися захожі елементи; вони невпинно грабували козаків і знущалися в них. З часом приплив цього елементу з кавказького фронту припинився; частина подалася геть додому, частина загинула в боях з кубанцями і Добр. Армією, але натомісць з'явилися нові зайди — частини большевицької армії, що під натиском німців відійшли з України через Дон на Кубань. На Україні вони не встигли, як слід, попанувати й пограбувати й тепер надолужали тут.

Козацтву в масі большевицькі обіцянки ніякої користи не дали. В наслідок нового ладу воно програло. Виграла лише незначна частина його, яка, з тих або инших причин, опинилася нижче пересічного рівня заможности; вона взяла участь в «грабіжці награбованого», і їй де-що перепало.

Завели також і обіцянки миру. На маючи надії подолати Добр. Армію силами однієї салдатні, большевики почали мобілізувати козаків. Спочатку останні не дуже упіралися: їм казали, що треба лише зробити останнє зусилля — вигнати з Кубані або знищити «кадетів», які не дають спокою Краєві, і тоді «по домамъ». Козаки вірили, билися проти «кадетів» і, траплялося, рятували ситуацію (як це сталося в кінці березня під Катеринодаром). Знищити «кадетів» не довелося: вони подалися на Дон, але тут утворився новий фронт — німецький. Треба було захищати Північно-Кавказьку Радянську Федеративну Соціялістичну Республіку від нового ворога, що, захопивши Ростов н/Дону, посувався далі на південь; і козаків не тільки не розпускають, а навпаки, поширюють мобілізацію.

Повстання проти большевиків. Козаки билися, а тим часом дома, по станицях, їх майно грабували, ділили «товариші». Рідних, близьких людей без суда, або хоч і по суду але такому дивовижному, незвиклому, що його й за суд ніхто не вважав, кидали в тюрми, вішали, розстрілювали. Якоюсь чудною стала й військова служба. Попереднього ладу не було. Раніш козак знав, кого слухати; знав, якого наказу можна чекати від начальства, і як його виконати. Тепер же ніхто нічого докладно не знав. Козаків смикали на всі боки; їм не вірили, їх боялися і в той же час не могли від них відмовитися, обійтися без їх допомоги. Начальство давало иноді разом по де-кілька наказів, часто-густо цілком протилежних, погрожувало страшними карами за невиконання їх, і само не знало, як саме можна виконати.

Козаки почали ухилятися від такої служби в таких умовах. Це викликало з боку місцевої большевицької влади вибух лютости проти козацтва, і на нього посипалися масові репресії — конфіскації, реквізиції, контрибуції, розстріли непокірних — і старих, і молодих, і чоловіків, і жінок, а иноді й дітей.

Козацтво почало ворохобитися: по станицях вибухають повстання, які большевики жорстоко здавлюють. Схаменулися й городовики, особливо середняки, і якщо де-хто з них і далі тримався большевиків, то більш з остраху козацької помсти за все, що натворили чи при їх участі, чи без неї, «товариші». Заможні ж городовики, ті прямо стали приставати до протестантів проти большевицького ладу.

З місцевих елементів вірними большевикам залишилися:

1. голота, що брала діяльну участь в «зрівнянні»;

2. незначна частина молоді, що ідейно підтримувала большевізм;

3. бездомні й безродні, для котрих війна стала ремеслом, а умови служби в большевицькій армії, з її тодішньою дисципліною й відносинами, приваблювали давно забутими пахощами буйного козацького гультяйства;

4. земляки главкома Сорокина, що були під впливом його успіху й кар'єри.

Але вкупі з частинами, що залишилися від Кавказької Армії, і з тими, що прийшли в України, збройні сили большевиків на Північному Кавказі складали майже стотисячну масу, більша частина якої знаходилася на території Кубані.

Без об'єднуючого, керуючого центру, без допомоги зовні місцеві повстання ні до чого доброго не доводили, викликаючи в боку большевиків лише карні експедиції та обезброєння, а разом і грабіжку, головним чином, козацького населення, як більш непевного елементу (були випадки, коли у козачок відбірали великі ножі, кажучи, що в козацьких руках і вони небезпечні). Ці експедиції, під час яких часто-густо терпіли люде цілком невинні й ні до чого непричетні, лише поглублювали ненависть козацтва до нової влади і її агентів та прихильників, а обезброєння дратувало й ображало. Одібрані шаблі, кінжали «товариші» чипляли на себе й хвасталися ними перед їх же власниками, викликаючи серед них гнів і жадобу помсти^[1].

Повстання вибухали не одночасно без усякого звязку між собою й мали чисто місцевий характер. Повстанцям не вдавалося ні зорганізувати значних сил, ні захопити й звільнити від большевиків більш-менш значний район. Так наприклад — виступи відділу А. Г. Шкури^[2] за весь час до приходу Добр. Армії не виходили за межі партизанських наскоків.

Зовсім иншого характеру були набрали події на Таманському півострові. Коли в квітні вибухло там повстання, то проводирі його зараз же нав'язали зносини з німцями, що були в Керчі, і одержали від них де-кілька гармат з відповідною кількостю набоїв. Крім того, німецьке командування дозволило тим своїм людям, які того забажають, піти на Тамань воювати з большевиками. Спочатку у повстанців діло йшло гаразд. Але потім, скупчивши значні сили раніш, ніж повстанці добре зорганізувалися й захопили проходи на півостров, большевики перейшли до наступу й відсунули їх майже до самої Таманської станиці. Тоді козаки попросили у німців допомоги живою силою. Ті згодилися, висадили десант і протягом кількох днів звільнили увесь Таманський півостров. Але далі не пішли. На запити, чому вони так роблять, отверто відповідали: «Якби Кубанський Уряд проголосив незалежність краю і на взірець України попрохав нашої допомоги, ми охоче б протягли йому руку. Але кубанці ухиляються»^[3] (можливо, німці не знали про те, що Кубань проголосила була себе незалежною республікою ще 16–II. 1918 р., як не знали про це й у багатьох кутках Кубані, які тоді вже були відрізані большевицькими військами від Катеринодару).

——————

1. Між иншим, як добровольці, так і большевики, однаково хворіли на пристрасть до козацького вбрання й зброї. І ті й другі шукали випадків зміняти картуз на папаху, шинелю на черкеску, звичайну армійську шашку на криву козацьку шаблю.
2. Д. Г. Шкура, козак ст. Пашківської, молодий ще чоловік, з освітою Миколаєвської кавалерійської школи, під час великої війни нічим особливо по-між кубанським офіцерством не визначився. Революція заскочила його в ранзі військового старшини на чолі партизанського відділу; партизаном вважався добрим. Коли Кубань захопили большевики, він зорганізував в Баталпашинському повіті з козаків, що ховалися по лісах, невеличкий загін і почав нападати на червоних в районі кавказьких курортів. Безладдя, яке там панувало з одного боку, сприяючі умови місцевости з другого — обдарували його першими успіхами. Чутки про це пішли по станицях, і до Шкури потягли козаки, в яких увірвався терпець мовчки дивитися на знущання й сваволю «товаришів». Збільшивши загін (першим начальником штабу був славнозвісний Слащов), Шкура переносить свої операції на Ставропольщину, де й стрівається з Добр. Армією. Командування останньої спочатку не визнало в ньому героя, і він де-який час був ніби-то в опозиції, але незабаром генерали завоювали собі його повну слухняність генеральським чином. Скромне українське прізвище — Шкура перекручується на чужоземний лад — «Шкуро̀», і маленький, русявий, кирпатий партизан з його переконанням, що війна це професія козака — на війні він сам собі заробить, що козаки більше люблять награбоване ніж подароване, (див. А. Г. Емельяновъ. «Персидескій фронтъ». Берлін. 1923 р., ст. 188. В. Мякотинъ. «Изъ недалекаго прошлаго». «На чужой сторонѣ». XI. Прага, 1925 р., ст. 216). робиться однією з найколоритніших постатей хижацької Денікиніяди.
3. К. Н. Соколов». «Правленіе генерала Деникина». Софія, 1921 р. Стр. 22.