НЕП
 |
БІБЛІОТЕЧКА ,ГАРТ‘
серія перша • • № 8
ВАС. ЕЛЛАН
НЕП
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
ВИДАННЯ СПІЛКИ ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ,ГАРТ‘
ХАРКІВ 1923
Р. У. П. № 2077.
Зак. № 1435.
ДРУКОВАНО В КІЛЬКОСТИ 1500 ПРИМІРНИКІВ У ДРУКАРНІ В. У. Ц. В. К. ЛЮТИЙ, 1923 РОКУ. ВЕРСТАЛИ ВАЛЕРІЯН ПОЛІЩУК ТА МИХАЙЛО ЗАІЦЬ.
Інвалід бою під Перекопом, робітник, шахтяр.
Крамар-бакалійщик.
Робітниця.
Робітник, іі чоловік.
Фаховець-адміністратор.
Діректор заводу, комунист.
Жінка діректорова, „позапартійна комуністка“.
Комсомолка, діректорова сестра.
(Крамниця. Крамар-бакалійщик п'є чай. Входить інвалід з карнавкою й благодійними марками).
Інвалід. Драстуйте. Хто у вас хазяін?
Крамар. Я хазяін. А що?
Інвалід. Купіть, громадянине, марку на користь інвалідів громадянської війни
Крамар. Ми податки платимо…
Інвалід. Податки одне — а це друге.
Крамар. Ми податки платимо, кажу… Хай собез допомагає…
Інвалід. Собез не має… Ви купите марку?
Крамар. Ні… Не маю с чого.
Інвалід. (Спалахнувши) Не маєте?! А обжиратись маєте?! Вам аби самим пельку запхати — а люде хай гинуть!..
Крамар. А я винен, що вони гинуть? Самі винні… І нехай ідуть до собезу… Я своє заплатив…
Інвалід. „Своє заплатив“… Боішся тільки просто сказати… Ну, почекай!.. Ух, ти!… (повертає й виходить).
Крамар. Подумаєш — цаца. Ні — минулося!.. Сам просить — та ще й грозиться… В собез іди — там тобі дадуть пенціон… Теж — „інваліди громадянськоі війни“… Наробили ділов із тою громадянською війною… Шантрапа!..
(Крамниця. Крамар-бакалійщик важить хліб. Робітниця — виснажена, вагітна, с порожнім кошиком чекає).
Крамар. Так вам два?
Робітниця. Два. Взяла б більше — та грошей не вистачить…
Крамар. А хиба що? Получки нема?
Робітниця. Третій місяць нема. Дали було трохи. — Зараз усе обіцяють…
Крамар. Гм… А от ваша… діректорша — вино зараз купували. Нічого, що комунистка. Заробити дає… Ім мабуть платить… Вам ще що?
Робітниця. Ні, нічого — (дає гроші, бере хліб).
Крамар. Тут півтора. Ще треба.
Робітниця. Знов дорожче? Бійся бога!Крамар. Я бога боюся. — А от що з мене знов три міліарди налогу взяли — так звідки я іх возьму? Рад би з дорогою душою, та… Ну що, береш?
Робітниця. Може можна — я решту завтра?.. Зараз не вистачить.
Крамар. (Бере хліб назад). Ніяк неможна. Кажу — податки задушили. Ваша ж власть…
Робітниця. Наша, наша!.. Що ти печеш очі! Давай уже хоч півтора! (кидає на стіл гроші).
Крамар. (Одважує хліб, подає) — Та ти не кричи — я при чому? Краще було як пайки одержували… по хунту на тиждень?
Робітниця. (Бере хліб і хутко виходить).
(Кімната, спустошена злиднями. Робітниця пере шмаття. Входить робітник, важко сідає на ослін).
Робітниця. Ну, дали?
Робітник. Ні, нема…
Робітниця. Ізнов?! Що ж вони кажуть?Робітник. Нема грошей. Не прислали. Треба ще почекати…
Робітниця. Ще терпіти?! Коли ж сьому кінець буде?! Вже далі нікуди! Все на базар поодносили, все попродала! Це знущення, каторга!.. Робиш, робиш…
Робітник. Галю…
Робітниця. Що там „Галю?!“. Ізнов будеш казати, що мусимо потерпіти…
Робітник. Галю, перестань!
Робітниця. Не перестану! Живемо на те, що хлопець на вулиці випросить. Чуєшь, на жебране живемо! Я тобі не казала, що посилаю Васька на вулицю — так знай же, знай! Мучимося, дохнемо, дітей мучимо — а за що? За що, я питаю?..
Робітник. Галю, ти ж знаєш…
Робітниця. Що знаю? Знаю більше ніж ти! Знаю, що старе панство все повернулося, що твоі комунисти вином заливаються, що наша „діректорша“ по ресторанах ходить, знаю те, чого ти не знаєш, не бачиш!.. Та коли ж бо воно кінець буде нашому лихові, нашій біді… (плаче).
(Робітник}} слухає спершу розгублено, потім похнюпившись.… Нарешті зривається й прожогом вискакує з хати).(Контора заводу. Робітник перестріває фаховця-адміністратора).
Робітник. Я до вас.
Фаховець. В чім справа?
Робітник. Мене звільняють…
Фаховець. Так…
Робітник. Я ж девять років на заводі. Життя своє поклав на роботі… У мене родина…
Фаховець. Нічого не можу. Наказано скоротити штати робітників.
Робітник. Але чому ж якраз мене? Я ж увесь час Радвлади працюю.
Фаховець. Список затвержено фабзавкомом.
Робітник. Але складений він вами…
Фаховець. Звільняються ті, що не можуть уже як слід працювати. Мені самому шкода, але — наказано.
Робітник. Ким наказано?…
Фаховець. Ким? — Зверху!.. Пропустіть мене, мені ніколи розмовляти. Беріть рощот — і гайда! (обминає робітника й проходить у двери, на яких написано „Правління“).(Помешкання фаховця. Спушені штори. Тьмяне рожеве світло. Стіл з іжею й вином. На канапі жінка діректора. Фаховець вільно вбраний, без краватки й сурдута, в жілєтці, ходить, потягаючись, по кімнаті).
Жінка діректора. Ти знаєш — я тебе часами боюся. Страшний ти мені своім цінізмом, поєднаним з лукавством і холодною жорстокістю. Ти мені вдаєшся первісним диким і дужим звірем.
Фаховець. Ого, та ти в поезію вдаряєшся…
Жінка діректора. Ні. справді. А разом із тим — тягне мене до тебе. Тягне сила, рішучість, очайдушність. Скажи мені — ти ж міг би зрадити, продати, убити кого вгодно й що вгодно — аби тільки знав, що це тобі щось дасть?..
Фаховець. Ну, ти мене зовсім героєм зробила. Я далеко простіший…
Жінка діректора. (бере його за руки, дивиться в очі). Ні, ти признайся мені… От тепер — ти ж крадеш на заводі…Фаховець. Фі — як ти говориш!… Я не краду — я беру собі. Беру — бо можу взяти. Краще коли я візьму, а не хтось инший…
Жінка діректора. — Чому?
Фаховець. Ти комуністка. Принаймні — була в партії. І напевне чула про добу початкового скупчення капиталу. Це тоді, коли сильні й сміливі, з м'язів і крови слабших роблять згустки капиталу. Це тоді коли панує одна гола физична сила. Й одвічний закон боротьби за існування — діктує людям бути звірями. Тоді — царство сильних — і горе слабим…
Жінка діректора. Але зараз…
Фаховець. Зараз якраз відбувається процес такого скупчення капиталу. НЕП — не що інше як відбудова капиталізму — і він на руінах господарства починає відбудовуватися з самого початку. Хто не ззість — того ззідять — такий закон природи…
Жінка діректора. Ти казав, що ти соціяліст…
Фаховець. Я й вірю, що колись буде соціялізм. Але він прийде природньо — колись потім, як наслідок нечуваного збагачення людства — або зовсім не прийде. Ви — наівні, коли вірите в клясу слабших, у робітників, як у щось творче… Вірите, що можна закони природи взяти штурмом, як Перекоп взяла Червона Армія. Та комуністи теж дужі і сміливі — і я з ними. Але користь з того — для мене, для таких, як я…
Жінка діректора. Я не знаю… я не можу тобі перечити… Але мені страшно…
Фаховець. Ні, не бійся… Ти ж зі мною, ти моя!.. (Жагуче обіймає іі, покірну й безвільну).
(Кімната в радянському будинкові. Діректор і його жінка.)
Жінка діректора. Так, нам нарешті треба переговорити. Нам треба сказати одне другому все, що маємо. Ти зі мною не говориш…
Діректор. Софіє, зрозумій же ти, що я занятий.
Жінка діректора. Знаю, знаю — у тебе завод, засідання, мітінги!.. А я? Що скажеш мені робити? Бути регістраторшою або машиністкою в радянській установі? Ходити вічно в старому, як ти, одмовляти собі в усьому — і ради чого? Щоб хтось инший, а не ти жив повним життям…
Діректор. Софіє, що с тобою? Ти ж комунистка!
Жінка діректора. Я людина, чуєш, людина перш за все! І я хочу життя, хочу радости! Я кинула родину, науку, музику, пішла за тобою — тягалася по фронтах, бігала по мітінгах, латала вошиву брудну білизну по суботниках… Я вірила в революцію, в комунизм… Де вони?! В установах, де пишуть бумажки, беруть хабарі, роблять кар'єри? В партії, де…
Діректор. Софіє!…
Жінка діректора. Ну, заткни, заткни мені рота! Одішли мене до че-ка!.. Чого ж ти стоіш?…
Діректор. (підходить) Ну, заспокойся, опамятайся… Трудно нам… (хоче обняти іі за плечи)
Жінка діректора. (одскакує) Не підходь до мене! Чого тобі від мене треба? Ти мене не любиш!…
Діректор. Ні, я… (звонить телєфон. Діректор бере трубку.) Альо! Що таке? Що?… (міниться на обличчі) Страйк? Що таке — говоріть голосніше! Ага… так… так… Зараз іду!… (до жінки) Софіє, пробач, мене кличуть… Другим разом…
Жінка діректора. Почекай… Я тебе прошу зараз… Я більше ніколи нічого не проситиму…
Діректор. Ні, ні — мені треба бути там… (вибігає з кімнати)
Жінка діректора. (вибігає за ним, кричить) Вернися! Я піду від тебе! Я покінчу з собою!… Я не можу, не можу так жити… (б'ється в істериці).(Кімната діректора. Діректор пише за столом. За другим столом, збоку, читає щось комсомолка. Діректор підводить голову й, одпочиваючи кладе іі на спинку стільця. Комсомолка встає підходить до братового столу.)
Комсомолка. Тебе можна щось попитати?
Діректор. Що скажеш, представниця нового покоління?
Комсомолка. Не жартуй. Я тебе хочу спитати щось дуже важливе.
Діректор. Слухаю.
Комсомолка. Як у тебе ліквідовано страйк на заводі?
Діректор. Довелося арештувати адміністратора що провокував заколот. Мабуть доведеться „пришити“… А страйк закінчився сам собою.
Комсомолка. Як саме?
Діректор. На заводі випадково був за пожертвами один інвалід. Він вмішався між робітників і почав ім росповідати як його дівізія голими руками брала фортеці Перекопу, що іх вважали неприступними для жодноі армії. Бідолагу згарячу прибили — довелося одпровадити до лікарні — але робітники отямилися й стали до роботи. Зараз справа уже йде краще: прибавляється замовлень, поширюємо виробництво, краще платимо… А як ваше фабрично заводське учеництво?
Комсомолка. Ого! Через пять–сім років — тисячи своіх фаховців матимем!..
(За вікном гамір молодих голосів і мотів „Молодоі Гвардіі“)
Діректор. Ну, це вже мабуть по тебе ваши зірвиголови йдуть. Я ж угадав?
Комсомолка. (збіряє своі книжки і зшитки) — у нас сьогодня діскусія. До побачення! (йде, потім повертається) — Да, скажи мені — в якій лікарні лежить отой інвалід, про якого ти говорив?
Діректор. — В Івановській. Навідайся до нього.
Комсомолка. Добре. (виходить)
Діректор. (сам, ходить по кімнаті) — пять–сім років… Ще сім років…Лікарня. На ліжку — забінтований інвалід. Комсомолка читає йому газету. Потім одкладає газету й нахиляється до ліжка).
Комсомолка. Ну, досить. Вам не можна так багато. Ви втомилися…
Інвалід. (Говорить важко дихаючи). Ні, ні, читайте. Коли читаєш, як там десь борються робіиники, як скрізь іде наша комашина робота — зникають усі сумніви!.. Усі сумніви!.. У вас бувають сумніви?.. (Пробує підвестися на лікті, щоби ближче подивитися в обличчя комсомолки).
Комсомолка. Що ви робите?! Лежіть, лежіть, не ворушіться (укладає його наназад, поправляє ковдру й подушку). Які там сумніви… Вам треба одужати…
Інвалід. Ні, я не одужаю. Та це й не важно… Нас багато… Я згадую Перекоп… Кругом кров… Дим… Не знаєш звідки смерть… з усіх боків… Нас тисячи… (Хвилюється). Ми все йдемо… Падаємо, підводимся… (Знову підводиться, ловить руками повітря, задихається) йдемо!.. йдемо…
Комсомолка. Та що се ви робите?! Хиба так можно… (Знову вкладає інваліда, гладить його руку).Інвалід. (Пручається, роскидає ковдру, хрипить) смерть… скрізь смерть… йдемо… (знов поривається схопитися), дайош Перекоп!.. дайош Пере… (падає в ліжко, корчиться, раптом змовкає).
Комсомолка. (Спершу оглядається, наче шукаючи когось очима, потім слухає пульс, вдивляється в обличчя) — умер… ще один…
(На ліжко падає з вікна промінь сонця. За вікном здалеку — мотів „Молодоі Гвардіі“. Комсомолка рвучко бере книжки, на хвилину зупиняється, закриває мертвого газетою, як китайкою, й швидко виходить. За вікном лунає: „Ми молодая гвардія робочих і селян“).
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|