Місто/2/XIV
Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, — цілі поля рівних, жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, — високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехварощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька в глиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мілйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? Поволі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. І ламлеться під ногами шелестка стерня.
Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлівська вулиця. Може з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокою, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне, давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, надхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні, серед міста пристрасно марив теплою осінню степів.
Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити!
Хлопець повернув і швидка пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами.
Він вертає на село.
Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радости, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі.
Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі. Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в узьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, соняшні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч.
Дзвінок трамваю спинив його. І він радісно подумав: «Завтра я тебе вже не почую».
І той, півтора роки накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і виснажливість мрій, що він у місті дізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сельбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатів у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого променю! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дримає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлости й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності.
Але не в цім, власне, був його найголовніший клопіт. Охочого купити кімнату й обставу він знайде завтра ж, так само й заяву звільнення подасть. Дарма, що затримуватимуть! І завтра ввечері рушить потягом на південь пристати десь до комуни або артілі. Це неважливе. Це просте й легке. Про це нема що думати й турбуватись. Але… він поїде не сам!
Гадаючи про це, він захлинався. Щось безмежне було в цім раптовім зворушенні відкинутої, погнобленої любови. З дрібнісінької жаринки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою.
— Надійко, Надюсю, — шепотів Степан.
Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як кличний дзвін із далечіні, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з'явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомости. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міст, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи в далеч. Вертаючись до неї,він знаходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибности, те що сам у засліпленні зруйнував.
Надійко! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів! На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі їй засвітились щасливою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути інакше? Вона піде! Та це й неминуче. Тепер у квітчастих долинах, що чекають їх, він дивитиметься без краю в її очі, де бачитиме світ і життя, братиме її за руку в радісній покорі й почуватиме на долоні своїй невичерпне тепло її тіла, до якого не наблизиться ніколи! Вночі стерегтиме її сни, чудові сни заколисаної краси, і розумітиме їх, як розуміють мову людей. І питиме, питиме щохвилини насолодної отрути її обожнення, і вмиратиме поволі коло її ніг у смертельній сп'янілості. Так треба. Її воскресіння разом з співучим потягом до степів зливалось у єдиний порив сласної спокути, порив до безкінечного рабства, що в ньому відчував він всю радість оновлення,
На розі Володимирської він стурбовано спинився. Чи не забув він їхньої… тобто її адреси? Ні. Андріївський узвіз 38,6. Назва вулиці й цифри вмить сплили йому в пам'ять, хоч чув він їх тільки раз. І дивним йому тільки здалося, що до неї так близько йти, так легко дістатись. Тим краще, бо він ладен був би сходити пустелю, голодний і спраглий, блукати в підземеллях і хащах, серед несвітських небезпек і все перемогти в її ім'я.
Хлопець приказував:
«Андріївський узвіз… Андріївський узвіз…»
Враз він пригадав цю круту, покарлючену вулицю, колишній шлях свій з Подолу до Інституту. І знову стрипнувся — на тому шляху, де загубив її, він і мав її знайти!
«Як це чудно… як чудно…» гадав він.
Нова думка раптом спала йому в голову, породжена його спогадами й жаданням відживити минуле, що досі жило тільки в нім. Йому схотілось побачити той маленький будинок на Басарабці, увійти в нього так, як увіходив уперше, коли побачив Надійку, в товаристві друзів-селюків. Де вони? Де соромлива Ганнуся й молодецький Яша? Де пишна Нюся з інструктором клюбної роботи? Вони зненацька стали йому страшенно дорогі, рідні, цікаві, і невиразна сподіванка охопила його, що він зустріне їх зараз усіх коло столу й сяде поруч Надійки, що його чекає. Та й чому, справді, їй випадково не зайти туди? Міг же він здибатись сьогодні з Левком, якого ще довше не бачив! Степан звернув праворуч і хутко зійшов на Хрещатик.
Серце йому нестямно кидалось, коли він постукав у хисткі двері низенької халупи. Все навкруги він пізнав: старомодній ґанок, палісадник, надвірні віконниці. Ніщо не змінилось, яке щастя! Та й часу, зрештою, минуло небагато — півтора роки, що здавалось йому зараз однією ніччю глибокого сну.йому відчинили. Відчинив чоловік з грубуватим голосом, якийсь невдоволений, непривітний.
— Чи тут живуть дівчата… що жили півтора роки тому? — спитав Степан.
На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища.
— Нема тут ніяких дівчат, — відповів чоловік таким тоном, немов хотів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити двері.
Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне, шукає свою сестру, яку покинув у місті тому півтора роки, і де вона — це можуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він їх не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. У Адресовому бюрі він був уже. Нічого не сказали.
— Гроші тільки беруть, порядки совєтські, — пробурчав чоловік, трохи зласкавившись.
— Так, страшенний бюрократизм… Одна з них була швачка, така низенька…
— Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку.
Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у темний двір — вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків, де росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихотну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць ледве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через грудки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав.
— Хто там? — почув він жіночий голос.
Хлопець, затремтівши, відповів:
— Одчиніть… це я… Степан… пам'ятаєте, до вас приходив, як Надійка тут жила…
— Степан? — здивовано перепитало в хаті.
— Атож… Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю!
Всередині раптом засміялось.
— Отаке! А мене Ївгою звати!
Степан з жахом відступився. Її звати Ївгою? Ївга! Яке непотрібне йому ім'я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але, коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його і він, знову почав про неї думати.
Тільки це була вже не солодке маріння, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична потреба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він міркував про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає йього, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з'ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять вернутись, а місто, душне й нудне, — це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє, без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона замужем була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш… А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться знімати мову про те, кому дівоцтво Надійчине належить… Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні,
Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв'язаність свого тіла, якесь міцне спеленання душі, і м'яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя.
Зненацька візник спинився.
— Що? — спитав Степан, прокинувшись.
— Приїхали, — сказав той.
Хлопець, здригнувшись, скочив на землю.
— Може почекати? — спитав візник.
— Чекайте, я зараз, — відловів Степан.
Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сірниками. Нарешті, спинився на третьому поверху, подзвонив, і душа його сповнилась байдужістю.
Він прихилився до одвірку й почав думати про те, що вийшов сьогодні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. «Ех, йолоп же з мене», подумав він.
Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: «Хто там», і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звідци. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів:
— Можна бачити тов. Бориса?
Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка.
— Бориса Вікторовича немає вдома, — поважно відповіла дівчина. — Вони поїхали в командировку.
— Шкода, — буркнув Степан. І ніяково додав: — Тоді я залишу йому записку.
— Заходьте, — мовила дівчинка.
У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив волосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лямпа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах — мережевні завіси, на підвіконнях квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч — величезний, поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя.
Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика. Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати:
«Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо. Думалось погомоніти вечір про минуле…»
Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця може дивилась на нього у щілину, коли він пестив кицьку.
— Це ви, Степане…
— Павловичу, — підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати, Навіть голос її якось інакше бренів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й тлузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав; «Ні, я таки справді йолоп».
— Сідайте, Степане Павловичу, — мовила господиня.
І він зразу постеріг, що вона вагітна.
— Дякую, — відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю.
Вона сіла на канапку коло дверей і крикнула;
— Наташко, грій самовар!
— Це може задля мене? — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я допіру пив чай. Якраз пив чай.
— А я ще не пила, — відповіла вона.
Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт параліжував його.
Нарешті господиня промовила:
— Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу.
— Атож, — пробурмотів хлопець, — прокляте нікольство… Та й Борис усе в командировці…
Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень:
— Це я хотів запропонувати… якби Борис, звісно, був… поїхати кудись завтра погуляти… далеко десь… в природу, як кажуть…
— Прекрасна думка, — відповіла вона. — Але я не зовсім добре себе почуваю.
І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варта здибатись. Кожна думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі.
Раптом вона спитала:— Ви оповідання, кажуть, пишете?
— Так… писав, — сумно відповів хлопець,
— А тепер?
— Тепер не пишу.
— Чому?
— Нема про що.
Вона посміхнулась.
— Хіба у вашому житті не було пригод?
Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузувати? І гордо відловів:
— Були, але дрібненькі. Занадто звичайні.
Потім повагом глянув на годинника й підвівся:
— Вибачте, Надіє…
— Семеновна, — підказала вона.
— Семеновно, я мушу йти. Вітайте від мене т. Бориса.
— Прошу заходити до нас, — сказала Надія Семеновна, — ми завжди будемо раді вас бачити.
На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця! А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в Бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він сласно прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся.
На вулиці йому схотілось зійти на Подол, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кількох кроків, як хтось гукнув на нього:
— Товаришу! Товаришу!
Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив?
Ідучи вниз темною, крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез'ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши Площі Революції, освітленої ліхтарями й рухливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське пристановище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір'я, на сарай, на ганок, де сидів був вечорами, і на будинок. Диво! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі переливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок разплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні може теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить свої кроки смертю й життям.
Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надхнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп.
Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій є тільки тихий початок зрадливої туги. Щокроку більшала, випиналась, важчала вона, як вагітний живіт, і разом з нею дедалі глибше, дедалі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могутнє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нутрувала в ньому та страшна, чарівна сила, і захлинаючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією, що віднині життя його буде зовсім якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже почалося!
На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет, і відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому плили світючі, незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.
— Ріта, Ріточко, — шепотів він, стискуючи її руки.
Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи.
Вона відповіла, посміхаючись:— Яка несподівана зустріч!
— Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.
— І бажана, — додала вона.
Він захоплено на неї споглядав.
— Де ви йдете? — спитав нарешті,
— На Малу Підвальну.
Він узяв її під руку.
— Ходімо.
Але за Окрвиконкомом у темряві провулку він спинився й жагуче оповив руками її стан.
Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:
— Ви божевільний!
— Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я блукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь одбіг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того, як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.
— Справді? Я теж вас не зовсім забула.
— Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що може це вже й не ви.
— Треба доказів?
— Ви відгадали мою думку! — скрикнув він.
Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.
— Це я?
— Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?
— До осени.
Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.
— Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась чудова.
Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.
Раптом вона спинилась.
— Годі, пустунчику! Я вже дома.Він бурхливо скрикнув:
— І я піду за вами! Я піду до вас!
Вона погрозилась пальцем.
— Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.
— Ах, як це недотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж робити?
— Завтра ми танцюємо в Опері. Чекайте мене.
— Тільки завтра?
— Тільки завтра. Але я хочу квіток.
— Ви їх матимете.
В мороку присінок, ледве освітлених лямпкою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов додому, буяючи радістю знайдення.
Ніколи не почував він ще такої могутности самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові в прекрасній, вільній голові низками, лавами, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.
Не чекаючи ліфту, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.
Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі, кам'яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лямпи над столом, писав свою повість про людей.
|
1927. Київ.
|