Місто/2/VI
Літературне життя починається за достатньої наявности людей, здібних про літературу весь час розмовляти. Властиво, навіть не про літературу, як прояв людського пориву до спізнання, точаться ці безкінечні балачки, не обговорення високих зразків її і не захоплення ними править в них за мету, а дрібниці, побут творчости, професійний бік її, як і все професійне нудний та одноманітний.
Література складається з творчости, життя літературне — з розмов літераторів. І на їхніх устах кожен факт з життя письменника чудесно стає літературним фактом, анекдот про нього — літературним анекдотом, галоші його — літературними галошами, як ніби всі члени їхнього тіла мають чарівну властивість надавати речам своїм дотиком літературної вартости. Леґенди про богорівних співців, що ласку деспотів, царівен і скарби, тобто високий гонорар за пісні свої здобували, ніде так міцно не стримлять, як у підсвідомості письменників, ладних без жалю спалити глаголом усі людські серця. І дарма, що серця ці від діяння бібліотек стають чим раз вогнетриваліші, письменники потай уперто кохаються в надії на своє обранство, на виключне до себе ставлення, на виключні функції свої, живлячи в перебутках минулого корінь творчого прагнення. І хоч яке нудне та нудотне оте життя, оте розмотування бинди літературних новин — хто що пише, хто що думає писати, хто що про кого сказав, хто кого збирається гудити чи хвалити, куди хто їде спочивати й скільки хто заробляє, — саме від шуршання її створюється питомий дух справжньої, не кустарницької літератури, дух прихованого змагання, і в тендітному обводі цієї стрічки й лежить те середовище, де літературні вояки збираються й люльку миру курять перед дальшим походом.
До літературного життя почав причащатись молодий письменник Стефан Радченко, часто відвідуючи редакцію журналу, де збиралися відомі, мало відомі зовсім невідомі літератори. Перебувши в їхньому товаристві, виходив цілком задоволений, хоч весь час мовчав, бувши занадто новак, щоб мати право висловлюватись. Річ світова, неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, за визнаних уст і дурниці збирають хвалу; отже тут, як і скрізь, треба було здобути право на увагу чи то якістю своєї роботи, чи хоч настирливою присутністю. І Степан свій літературний стаж залюбки відбував.
Що ж, міркував він, коли письменство, виходить, на долю йому випадає, коли інстинктивно він уже стільки кроків зробив, що спинятися сором, то мусить і далі ступати, зв'язуватися з тими, серед кого діяти йому назнаменовано, показувати себе, нагадувати про себе, вплітатись у ланцюг літературних знайомств, як літературній особі. Спочатку в товаристві новому почував себе прикро й ніяково, бо ніхто уваги на нього не звертав, бо часом не вистачало йому стільця і слухані розмови гнітили його своєю недосяжністю; але дедалі там буваючи, він хутко з усім обізнався; обізнався і з особистим надбанням тих, кого здибати доводилося, надбанням часта невеличким, непропорційним до вільности їхнього поводження, і радісно зрозумів, що сам він теж проти них аж ніяк не гірший. Тепер нетерпляче чекав виходу своєї збірки, бо тільки вона могла дати йому справжній літературний паспорт замість тимчасової посвідки журнальних оповіданнів.
Спочатку його просто терпіли, трохи згодом звикли, потім він симпатії деякої набув своєю лагідністю, і заходячи міг уже почути приязний вигук:
— А, от і Радченко!
Це тішило його невимовно. Як-не-як, а він виходить, здобув уже собі в літературі хоч краєчок, хоч на одну сидню місця! І якось насмілившись трохи, під час суперечки в хвилину тиші, червоніючи, пробубонів:
— Мені теж так здається.
Не знати було, що саме йому здавалось і яку саме сторону він цим реченням підтримати мав, але думку свою висловив і гордий був цілий день. Він узяв участь у літературній розмові!!
Найбільше цікавили його, звичайно, літературні угруповання. Кожне з них мало свою назву та вивіску й уявлялось хлопцеві чимсь ніби колективом для збуту продукції своїх членів. І дуже йому подобалось, що члени кожної супряги одне одного запекло обороняють, висувають, витягають, а противників безжально ганьблять. Бо й сам він конче точки опертя потребував. Придивляючись до людей, прислухаючись до думок, він відкинув ті спілки, що до ідей його та настроїв не пасували, а з решти відповідних більш-менш не поспішав вибирати, чекаючи збірки, щоб не ввійти в них непомітним. Та це тим відповідальнішим був для нього крок, що своїм вибором він ризикував утратити в очах решти не тільки симпатію, а й усі здібності. Приятелі за собою ворогів ведуть, річ світова. Але познайомитись із внутрішнім життям угруповань, на власні очі побачити ті умови, в які будеш, увійшовши, поставлений, було не так легко, бо в обставинах міжусобних чвар збори їхні відбувались закрито і терпіти присутність стороннього на засіданнях, де обговорювано дислокацію ворожих сил та пляни нападів, вони звичайно не могли з міркувань тактичних.
З першим снігом вернувся до міста й поет Вигорський. Вони здибались на вулиці, як давні приятелі.
— Ну, ходімо, — сказав поет.
— Куди?
— Пиво пити.
Вони зайшли в напівтемне вдень приміщення з безліччю порожніх стільців та столиків попід стінами й посеред кімнати. Тхнуло невиводними випарами пива й підлогою, вимитою брудною ганчіркою.
— Це моя улюблена пивниця, — сказав поет. — Пару пива!
— Моторошно якось тут, — мовив Степан, сідаючи.
Вік не був у пивницях, і цікаво роздивлявся на рундук із їстивним, грубенького господаря в піджачній парі та чоботях, на плякати броварських товариств по стінах і на соковитий малюнок свіжого рака перед себе.
— А я люблю пивницю вдень, — вів поет. — Люблю це задхле повітря, де лишився дух сотень людей, люблю цю вогкість пролитих напоїв. І тишу. Чудний настрій обнімає мене. Я краще бачу. Коли хочете знати — обмірковую тут свої вірші.
Він випив.
— Я скучив за нею, скучив за Києвом. Стояв кола шибки в вагоні й дивився — він широко лежить, як величезний краб. І будинки здаються картонними на горбах. Великий, чарівний! Коли зійшов з вагону, коли відчув під ногами Його ґрунт, коли побачив себе в ньому — я затремтів. Це дурниця, звичайно. Але де ви знайдете такий простір, таку могутню розлогість вулиць? І на кожному кроці бачите спогади, ступаєте ногами в сліди предків. Вчора я обійшов його, оглянув усе, навіть знайомі ґанки. І бачу — все, як було, немов мене чекало. Чудне почуття — немов чекало мене! Мені здається навіть, що до людини не можна так прилюбитись, як до мертвої речі. Скільки з нас любило десяток жінок, перебрало ще більше друзів, а котлети любить усе життя! Я був у Лаврі, навіть у печері ходив. Яка різниця проти 22-го, 23-го року! Тоді були самі селянки, а вчора вже інтеліґенток більше. Навіть чоловіки трапляються. Я думав: вони знають солодкість молитви, глибоку насолоду в єднанні з своїм божеством. А ми? Кінець-кінцем, усі наші аеропляни, радіо й задушливі гази — нікчемний дріб'язок проти втраченої надії на рай. Сказати щиро, заздрив їм. Слухайте, ви думали про страшну суперечність людини, що свідома безглуздости свого минущого існування, а увічнити його не спроможна? Я боюсь, чи не стоїмо ми перед відродженням віри.
— Ну, ні, — обізвався Степан. — Я скажу про село — молодь зовсім нерелігійна.
— Може бути. Не сперечатимусь. Я знаю тільки, що загальні проблеми стратили свій смак. Ми притомились від загального — буття чи свідомість, форма чи зміст. Хочеться сказати — однаково й байдуже. Життя не розкладається на схеми. Кожен починає жити спочатку, і кожному новому світ здається новим.
— Та й наука все таки шириться, — додав Степан.
— Наука шириться вже тисячу років. Зрозумійте, що досвід віків тільки тло, на якому кожен показує свої фокуси. Ще пару пива!
Він розстібнув пальто, і хлопець побачив на нім ту саму оксамитову сорочку, пов'язану тією самою краваткою, що й на весні, коли вони здибались уперше в канцелярії Житлоспілки. Довгасте обличчя поетове стало нервове й ворушке, немов усі м'ясені його провадили під шкірою напружену роботу. І хлопець, сам трохи після пляшки пива зворушений, пильнував його слів цікаво й зосереджено.
— Пийте, — сказав поет. — Ніщо так не збуджує здібність мислити, як пиво. Наука! Це ноль, порожній, роздмуханий ноль! Тисячі років вона шириться, шириться, і не може навчити людей жити. Яка ж з неї користь? Ви скажете — революція. Згоден! Людськість линяє, як гадюка. Тільки скидає духове линовище куди з більшими муками, ніж гадюка фізичне. Людськість сочить кров'ю, линяючи. Але нова шкіра з неї теж злізе, не забувайте. Поступ? Ну, це ж дитяча річ! Я згоден — поступ є, але рації в ньому немає. Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне. Людина їсть те саме м'ясо, тільки смажене й виделкою. Суми щастя поступ не збільшує, ось у чім річ. Засуджений три століття тому на колесування мучився не більше, як розстрілюваний тепер. А може я свої брудні нігті почуваю навіть гостріше, ніж так званий дикун — цілу брудну руку?
Він поволі випив шклянку й замріявся.
— От чому я завжди казав, що повчати людей — дрібне шахрайство. Нічого нема ганебнішого, як збуджувати ілюзії, а ще злочинніше бути розносником ідеалів.
— Ідеалів?
— Так, так, їх самих! Людськість, як і жінка, любить слухати компліменти у вигляді ідеалів. Прокльонів на світі багато, бо багато ідеалістів. Хто б же за ними пішов, коли б вони його не лаяли? А ідеали ці похожі на страву: поки в роті, мають різний смак, але шлунок їх рівняє. Катаральний шлунок історії, як сказав один поет з прекрасним травленням.
Він замовк і схилився над шклянкою. Степан закурив, з насолодою пускаючи дим у присмерк кімнати, Справді, тут було тихо і спокійно.
— А він розумний, — подумав хлапець про поета.
— Ще пару пива! — гукнув той.
— Я вже годі, — мовив Степан. — Закурив.
— Вип'єте! Такий здоровий парубок, та щоб трьох пляшок не подужати! Прошу. От про ідейність. Вона завжди була модна й почесна. Але тих, хто живе тільки ідеєю, для кого весь світ розчинився в ній, тих ми садимо в Кирилівку. Де ж логіка?
— Це божевільних?
— Так їх називають.
— Знаєте, який випадок я пригадую? — сказав Степан. — У нас була дівчина — на все село красуня. І збожеволіла. Кажуть, хлопець один винен.— На землі ніхто нікому нічого не винен. Але винуваті є, бо мусить бути відповідальність. Зверніть увагу, що тварини бувають тільки скажені. Божевілля — неподільний привілей людини. Покажчик шляху, яким вона іде. Привид її майбутнього.
Годинник продзвонив другу. Поет здригнув.
— Всесвіт загине через розпорошення тепляної енергії, — сказав він. — Вона рівно розподілиться. Все урівноважиться й зітреться. Все спиниться. Це буде чудове видовисько, якого ніхто не побачить.
Степан, після третьої пляшки, відчув на душі смуток, ніби всесвіт мав загинути через кілька день. Проте годинник нагонив йому думок про лекцію в установі.
— Може ходімо? — спитав він.
— Ходімо. Хто частує? Ви? До речі, в мене обмаль грошей.
А для Степана гроші не становили питання. Тиждень тому він одержав нарешті авансом 50 % гонорару за збірку, що вже друкувалась, і негайно придбав собі фетрового капелюха та замовив чудовий костюм і чекав його, щоб вразити Зоську. Та й сам він дедалі більше прихилявся до одежі, як до художнього оформлення свого тіла. Люблячи його, почуваючи його силу й доладність, він не міг не цікавитись убранням, що мало те тіло в пристойному образі виявляти, коли вже показувати голим його заборонено. Одежа стала для нього питанням формальним, питанням смаку і навіть впливу, бо він чудово розумів різницю між появою людини в потертій сорочці й у добірному піджаку. Це, звісно, суща умовність, але треба мати надто великий чар духу, щоб надолужити недбалість убрання.
Коли костюм пошито, хлопця охопило бажання зробити подарунок і Зосьці. Чуття до неї вкорінилось у ньому, і часом, зовсім несподівано, вдома чи на лекції образ її нечутно проходив перед ним, легкий і сміючий. Зоська! Яке чудове ім'я! Навіть вимовляти його була насолода, бо в нім бриніла луна її пестощів, сласний відгомін поцілунків, що позасинали йому на устах, очах і грудях. Крім того, він почував до неї ту окрему, суто-чоловічу вдячність, яку додає до кохання відчуття потайного спільництва. І сама вона, приступивши з ним до темних джерел існування, споживаючи з дерева пізнання вічно-свіжі плоди, стала рівноважніша, приязніша до нього, втратила різкість колишніх забаганок, зберігши тільки якийсь неспокій, що зраджувався раптовими підступами туги.
Тоді дивилась на нього очима, що нагонили йому невідому турботу, немов погляд її проймав його душу й ворушив там замкнені тайники. Тоді лежала, заклавши під голову руки, далека, зосереджена, чужа, і мовчала. Потім оживала знову.
— Може дома тобі погано? — питав він.
— Погано. Але це дарма.
Батько її, дрібний урядовець, одержував надто мало грошей, щоб хатнє життя їхнє могло бути принадним. А їй самій знайти посаду ніяк не щастило. І Степан силкувався розважати її, як міг. Приносив шоколяду, цукерки, квітки, ілюстровані журнали, що вони разом проглядали. А тепер хотів зробити подарунок. Що саме? Перебравши багато що, він спинився на пахощах, бо любив їх, сам соромлячись уживати.
У парфюмерії і він запитав гарних пахощів.
— Вам «Коті»?
— Найкращих.
— «Парі»? «Льоріґан»? «Шіпр»?
— Льоріґан, — сказав він, бо назва ця йому сподобалася найбільше.
Він заплатив п'ятнадцять карбованців за пляшечку, але був задоволений. Бо, певно, гарні вже пахощі, коли їх так мало на стільки грошей!
У п'ятницю, прибравшись у новий костюм, він бадьоро з'явився па побачення.
— Зосько, — сказав він. — ось що я тобі купив.
— «Коті»! — скрикнула вона, як дитина, діставши несподівану, але вимріяну цяцьку
— Це найдорогші пахощі, — сказав він. — Дуже радий, що тобі подобається А на мені новий костюм!
— Справді? Встань. Піди. Повернися. Божествений!
— Почекай. — мовив він, радіючи вражінням від подарунку й від себе.
Він узяв флякончик, обережно відіткнув його, розірвавши тонку плівку на скляній затичці, в пориві ніжности почав напахчувати Зоську, водячи долонею, змоченою в жовтаву рідину, по її шиї, руках і обличчю. Вона покірно застигла, як гарна лялька, здригуючись від холоднуватих дотиків його руки й відчуття пахучих слідів на звогченому тілі.
— Годі, годі, — схвильовано шепотіла вона.
— Ні, ще ноги.
Хвиля запашности поволі ширилась у повітрі, здіймаючись нечутним сяєвом круг Зосьчиної постаті. Тонкий, тихий аромат перероджував кімнату, перетворював її з буденного притулку людей у казкову оселю закоханих, викликав мрію про любов серед квітучих гаїв у ніжних подихах небесного леготу, немов із далеких глибин, крізь невидні шпарини мурів сюди прийшов чар таємничих мастів, есенцій та смол давніх часів.
Але де він чув цей дурманний запах? Чому так хвилює він його, так гнітить йому серце? Він згадав: так пахла жінка, та жінка, перед вітриною крамнині колись здибана. І враз спогади зринули в ньому, безліч спогадів розсипалось перед ним, як розворушена купа мінливого каменю, сяючи блиском ясних діяманив та похмурих карбункулів, і лескотала очі своїм промміням, торкаючись ним до тіла турботним дрожем. Все життя пройшло перед ним у цій грі світла в тіні, якесь несподіване життя, не те, що мусіло бути, а те, що було.
— Я покладу тобі на коліна голову, — шепнув він. — Можна?
— Toбі все можна, на жаль, — відповіла вона.
Нудьгуючи, він пригорнувся обличчям до її напахчених стегон, оповив їх, як міцну підпору. І відчув заспокоєння. Потім спитав:
— Зосько, ти любила кого?
Вона гладила йому волосся, затоплювала в нього руку й кошлала.
— Любила, — поволі відповіла вона.
— Розкажи.
І не перестаючи пестити йому голову, вона розповіла про своє перше кохання. (їй було тоді дев'ятнадцять років, тобто три роки тому. Вона вчилася па курсах стенографії. Один учень завжди проводив її додому. Потім кудись зник.
— Але це був дивак, — сказала вона. — Він ні разу не поцілував мене.— Хіба ти хотіла?
— Кожній дівчині це хочеться, коли любить.
— Чому ж мене не хотіла спочатку цілувати?
— Ти не любив мене.
— А тепер люблю?
Вона прибрала руку.
— Тепер мені байдуже, — сказала вона.
Заколисаний, він почув бажання говорити, розпитувати про їхнє чуття, щоб хоч тепер зрозуміти його зародження. Під впливом пахощів та ніжности його огортав той споглядальний настрій, що збуджує в людині потребу заглибитись і спізнати течію життя.
— А ти мене любиш?
Вона замислилась, немов обмірковуючи.
— Страшенно люблю.
Він пригорнувся до неї на знак подяки.
— За що?
— У тебе голос гарний, — сказала вона. — Заплющити очі, і він колише. І очі.
…і очі, — озвалась у його серці мрійна луна. — …і очі.
— Ще що?
— Душа в тебе погана, — раптом додала вона. — Погана якась душа.
— Звідки ти знаєш? — спитав він, стріпнувшись.
— Знаю… Але ти подобаєшся мені! От подобаєшся. Гарний ти.
— Ти думаєш — я злодій?
— Ах, якби ти був злодієм! Ти приносив би мені килими, як розбійник у піснях. А потім убив би або продав би мене в неволю!
— Зосько, — сказав він, підводячись. — Яка ти надзвичайна! Яке щастя, що я знайшов тебе!
— Я сама знайшлася, — сказала вона.
І вони розмовляли, казали одне одному ті слова, що, вирвані з любовного середовища, здаються банальними й дурними, слова наївні, беззмістовні, безглузді, як побиті карти до гри, що в руках кожної пари нових грачів набувають могутности символів; єднали їх у вигуки й шепоти, давні, як сива земля, але живі, поновлювані на закоханих устах, відроджувані в первісному блискові силою невмирущого чуття. Вони сиділи, заворожені своєю близістю, безмежною відданість тихими дотиками душ, що в хвилини надпориву бринять срібними дзвіночками весни. І прощаючись, він довго дивився на неї, вбирав її образ, щоб понести з собою в мрії та сни.