Місто/2/II
Нарешті, після багатьох виправок та перекреслень на аркуші лишилось небагато слів, ніби вже цілком прийманих:
«Шановні товариші! В останньому числі Вашого журналу надруковано моє оповідання. Напишіть, будь ласка, чи не треба Вам ще оповідань, я можу прислати. Моя адреса — Київ, Львівська вулиця 51,16. Стефан Радченко».
А втім, поміркувавши краще, йому здалося, що факт надрукування його твору в журналі такий очевидний, що посилатись на нього зайво, і відповідного рядка він викреслив. Ще розваживши, визнав за образливе для власної гідности настернятись із своїми оповіданнями, і після останнього скорочення лист прибрав вигляду, що його цілком задовольнив:
«Шановні товариші! Моя адреса — Київ, Львівська вул., 51,16. Стефан Радченко».
Переписавши ці рядки в двох примірниках, хлопець заадресував їх на журнали — один харківський, другий київський, — і відчув глибоке, втомне полегшення.
Потім встав і ходив по кімнаті. Було коло восьмої вранці; половина другого поверху, де його кімната була, ще тільки прокидалась. З кухні крізь кілька зачинених дверей до нього доходив шум трьох примусів, відповідно до числа родин, що збито жили в решті чотирьох кімнатах цього помешкання. Своїх сусідів він майже не знав, посидцем сидячи весь час у своїй хаті, а то більше не здибаючись з ними в кухні, де звичайно відбуваються хатні зустрічі, знайомства й сутички. До цього головного нерва життя з плиткою, покарбованим від сікача столом, масною шафою й низкою сковород, кастрюль, друшляків та ополоники вздовж стін він зовсім не торкався, навіть умиватися вранці ходив до Дніпра, цим позбавляючи себе змоги зайти в стосунки з співмешканцями та їх у натуральному вигляді спізнати. До кухні ж бо звичаєвий кодекс родин дозволяє виходити в капотах жінкам, без піджаків чоловікам і незачісаним та заспаним без різниці стати. Спільність даху зближує людей не так тим, що вони можуть одне перед одним свої високі якості появити, як тому, що незмога їм заховати брудних сторін свого життя, що, на жаль, належать до базисних. Кожне помешкання — це невеличкий гурт змовників, що мовчки дають згоду на взаємні пільги, щодо пристойности, якої кожен з них уперто вимагає від того, хто вкупі з ним не має чести жити.
Степан слухав цю ранкову симфонію буднів тим уважніше, що ніколи ще докладно її не чув, вранці не буваючи вдома. Невпинне хляпання дверима, крики господарів, що поспішали на посаду, бурчисті відповіді жінок, вереск виряджуваних до школи дітей, настирливий крик немовляти — свідчили за побут між п'ятдесятма й стома карбованцями місячної платні, побут інтеліґентного пролетаріяту, що звичайно зветься міщанством. Ці кількадесят кубічних метрів замкненого між стінами, стелею та підлогою повітря були безславною домовиною юнацьких поривів, краси, надій та рожевих сподіванок, що важили на світ, і хлопець, хоч почував себе проти звичайних людей незрівняно вищим, сумовито подумав з таємним ляком: «Ну, навіщо вони живуть? Сьогодні, завтра, через місяць — те саме. Божевільні».
О дев'ятій годині, коли службовці розійшлись на посади, а дружини їхні — на базари, помешкання огорнула відносна тиша, що після галасу здавалась абсолютною. Сівши до столу під благодійним гіллям старої пальми, Степан видобув із закутку в шухляді пак паперів, писаних олівцем, і почав уважно їх розкладати. Це були чорнетки, складених ще минулої зими оповіданнів, разом три кінчених та одне почате, розміром більші проти видрукуваних, але спільних із ними темою — революція і повстання. Та крім того, усім їм була притаманна ще одна риса, що позначилась цілком уже на першому творі його «Бритва» й пішла розголосом і по дальших оповіданнях Степанових, синтезуючи його уявлення про істоту громадянської війни, — величезного масового зруху, де одиниці були непомітні часточки, зрівнені в цілому й безумовно йому підпорядковані, де люди знеособились у вищій волі, що відібрала їм особисте життя і разом з ним усі ілюзії незалежности. Тим то героями його оповідань зовсім природньо ставали речі, що в них могутня ідея побіжно втілювалась. І справді, носіями дії в нього сами з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений маєток або здобута станція, що стояли проти людського колективу, як виразні особи. Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками.
До вечора він закінчив почате оповідання, сам дивуючись на обважнілість своєї руки. Ті сторінки, що раніш він легко писав за годину, коштували йому тепер півдоби напруженої праці з прикрими перервами, коли олівець зовсім відмовлявся йому служити. Йому доводилось уже перекреслювати, спинятись з розгону на слові, що до речі не пасувало, але й замінити, проте, не давалось. Мовні знання обернулись йому в безпосереднього ворога. Розум його, обтяжений набутком читання, стилями майстрів і підвищеними вимогами до фрази, раз-у-раз гальмував вільний лет його надхнення. Вигострене на літературних шедеврах художнє чуття викривало йому безперестань огріхи композиції, і він двічі мусів перебудувати пляна, відкидаючи обмислене й додаючи зовсім непередбачене. І скінчивши, відчув злісне задоволення, як вершник об'їздивши коня, що не раз скидав його додолу.
Два дні він присвятив переписуванню та поверховній обробці їх, з хати відлучався тільки попоїсти та на лекції мови і живуще купання в Дніпрі навіть занехаяв. Ще день згодом дістав відповідь з редакції київського журналу так само коротку, як його лист: «Просимо зайти до редакції від 11 до 2 години вдень». Слово «просимо» дуже його потішило, и зайти до редакції він не зважився — чудна суміш сорому й погорди від такого кроку його стримувала. Натомість ніщо не заважало йому прибратись і почиститись якнайретельніше та рушити надвечір на Гімназіяльний провулок до того будинку, де жила дівчина Зоська.
Поправді, він не почував великого бажання її бачити, але набридла самотність і потреба розважитись після праці з оповіданнями вели його до того місця, де він міг бодай слово живе почути, а як від дівчини, то тим приємніше. Звичайно, не самі слова його цікавили. Фізична туга по жінці не покидала його з того часу, як він покинув мусіньку, і що більше замикав він собі реальні можливості цю тугу розвіяти, то міцніше опановувала вона його уяву. Кілька хвилин перед сном, як законний спочинок після мудрих книжок, він дозволяв собі поуявляти деякі з коханням зв'язані речі, і ця уява була йому приємна попри всю безсоромність. Він засинав у невидимих обіймах, що випускали тільки вранці його бадьоре тіло, лишаючи невсипуще бажання перетворити їх у дійсні. І сни його були глибоко аморальні, мету показували вони в безпосередній простоті, черпаючи матеріял із випадкових пригод його мандрівних днів, коли стосунки з жінкою не визначались навіть умовною пристойністю, бо ж в істоті своїй вони непристойні абсолютно. Спокусник усіх поборників духу, отой диявол, невтомно роздмухував йому в крові порский вогонь, і коли хлопець умів стримувати його в рямцях фантазії, то й це вже було чималою чеснотою.
Проте, на Зоську він не брав жадних намірів і міркував навіть, що через неї йому може пощастить познайомитись ще з кимсь і отак розірвати вузькі пута відлюдности й уяви, що вже починали його душити. З такими думками він висякався й постукав у двері, що їх дівчина сама й відчинила.
— Вам чого? — спитала вона, з'явившись на порозі.
— Вас хотів побачити, — відповів Степан.
— Я вам цього не дозволяла, — суворо відказала вона, але за мить додала: — До мене не можна. Погуляйте, зараз вийду.
І перш, ніж хлопець устиг щось промовити, замкнула двері. Степан вийшов на вулицю трохи ображений, бо почував себе всіма сторонами — розумовою та фізичною — вартим кращої зустрічі. Отака бришка! А проте, почав ходити вздовж будинків, читаючи знечев'я на дверях таблички з титулами пожильців. Зоська справді не дала себе довго чекати й зійшла з ґанку в жакетці й капелюшкові.
— А ось що я собі купила, — сказала вона, показуючи хлопцеві маленького стека. — Правда, гарний? Надзвичайний!
— Надзвичайно гарний, — відповів Степан, оглянувши його.
— Але як б'ється, знаєте?
— Тільки не бийтесь, будь ласка, — сказав хлопець, бо вона замахнулась.
— Це від шпіца. У нас шпіц є. А де ж соска?
— Соску я викинув.
— Мій подарунок?
Вона обурено спинилась.
— Ні, ні, — додав Степан, боячись, що вона піде. — То я жартую. Я в шухляду її сховав.
— Принесите її мені, — сказала Зоська. — Я до стека її прироблю.
— Доведеться купити. Та їй соска й личить, — подумав хлопець, скидаючи оком на її дитячу постать.
За чверть години Степан урочисто купував квитки на перші місця до кіно, сподіваючись цією витратою покласти міцні підвалини їхнього зближення. Він ціпком логічно міркував, що дівчина, щось від хлопця дістаючи, щось починає бути йому винна.
Степан з лицарською ввічливістю пропустив її перед себе до фойє, і ґречно там з нею похожав роздивляючись на плякати й виставлені кадри.
— А ось дурень, — сказала Зоська, показуючи стеком на молодця, що скакав на коні по фотографії, — в кіно треба автомобілем їздити, а він верхи, як міліціонер.
Степан зовсім пишний був, вперше за життя із справжньою дівчиною до прилюдного місця потрапивши, тільки те прикро йому було, що товаришка його забагато стеком крутила та навколо озиралась, а на нього замало звертала уваги й поглядів. Все таки, вона мусіла б глибше почувати, що сюди прийшла за його допомогою.
Але, коли в залі погашено світло, а на екрані замиготіло, Степан взяв її маленьку руку й потиснув. Дівчина не відповіла, але й не відмовила, то ж він хвилин за кілька поклав її руку собі на коліна й накрив долонею, з обережности вирішивши тим часом на цьому й спинитись. Після останньої частини Зоська сказала:
— Який чудовий фільм! Аполоне, купіть квитки ще на один сеанс!
— Мене звуть Стефан, — ображено відповів Степан. — Посидьте, зараз куплю.
Він хутко вернувся з квитками, потай боячись, щоб вина не втекла.
— Ах, ви божествений, — сказала Зоська
Та тільки но фільм знову почався, вона стомлено промовила:
— Фу, яка гидота! Я хочу додому. Тут душно.
На розі своєї вулиці вона висловила ще одне бажання:
— Мені хочеться човном поїхати.
— Будь ласка, — відповів Степан. — Вечір такий тихий. Поїдемо десь далеко.
— Тільки щоб по нашій вулиці.
— Де ж тут вода?
— То зробіть її! — тоскно скрикнула дівчина.
Терпець йому урвався, і він, озирнувшись крадькома, поцілував її.
— Яке нахабство! — скрикнула Зоська.
— Я люблю вас, — жалісно пробубонів Степан.
— Я вам цього не дозволяла, — якнайсуворіше відповіла вона, ідучи геть,
— Зосько, коли я вас побачу? — спитав навздогін.
— Ніколи, — сказала вона.
Та хлопець тільки осміхнувся на це слово й пішов додому, повний різноманітних приємних почуттів. Оте рішуче Зосьчине «ніколи» тільки його потішило, навіть подало надію на дуже швидке побачення, може й з важливими наслідками, бо йому не важко було дорозумітися, що дівчина ця — вередлива крутійка, яка сама не тямить, чого їй треба, а це дає великий простір діянню людини із сталим бажанням. Зокрема порадувала його її звичка казати «не дозволяю», коли факт уже був доконаний. Така заборона, як відома, зовсім не становить перешкоди.
Загалом, дівчина сподобалась йому більше, ніж він кілька годин тому міг подумати. Торкнувшись на мить до неї на вулиці, він відчув у собі хвильний переворот, наочно переконуючись, що через малий зріст жіноче тіло своїх притяжних властивостів не втрачає. Навпаки, в сухості його обрисів він зачував витончені, містом породжені чари, бо в сільських умовах це тіло не могло б існувати. Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею сутого міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують.
В Інституті вже певно розпочинались лекції, він раз-у-раз обіцяв собі туди навідатись. Одного ранку, одягаючись, він уже зовсім вирішив, що це станеться саме сьогодні, але раптом спитав сам себе: «А чого я туди піду?» І не знайшов жадної відповіді. Трохи здивувався, потім дуже зрадів, захоплюючись своєю сміливістю, і цілий день почував себе переможником. Ну, навіщо йому той Інститут? Стефан Радченко гарний і без диплому.
Фортуна посипала його з свого рогу, що можна бачити на вивісках у пекарнях, і за тиждень він дістав відповідь із редакції харківського журналу разом з переказом на вісімдесят сім карбованців. Листа він чекав, а грошей аж ніяк не сподівався. Отже, література, виявлялось, не тільки почесна, а й вигідна річ, тобто двічі варта уваги. Хлопець залюбки розписався про одержання, радий би й без кінця розписуватись, коли б цього вимагала пошта, величезний здобуток людської культури, що не тільки дає змогу далеким людям листуватись, не тільки пересилає журнали з надрукованими оповіданнями, а ще й гроші переказує.
Лист харківського журналу був дуже цікавий. В ньому коротко, але ясно відзначено вартості його оповідання і запропоновано прислати ще, коли можна, то кілька, щоб вони могли скласти збірку розміром від трьох до шости аркушів друку. Останній рядок спантеличив його — що то за аркуш друку і, головне чи вийдуть його оповідання на «від трьох до шости» отих аркушік? Цe конче треба було розвідати, а разом задовольнити й інші питання, що зародились у ньому щодо друкарської техніки. Що сторінку складають з окремих літер, це відомо ще з підручника всесвітньої історії в тому місці, де говориться про Ґутенберґа, а про те, наприклад, як у книжках роблять малюнки або портрети, історія, на жаль, мовчить. І молодий письменник вирішив купити відповідну технічну книжку, з якої довідався, що таке аркуш і скільки в ньому літер буває, що таке коректа, цицеро, шпація, рихтовка й американка, пильну увагу звернувши на портретне діло, цинкографію, автотипію, трьохколірку й офсет-машину. Відомості про портрети він глибоко в собі затаїв, а про друкований аркуш зразу ж застосував до своїх шістьох оповідань, як практичну вправу, при чому виявив, що містять вони 207.194 літери, тобто під мірку «від трьох до шости аркушів» цілком підходить.
Тоді він склав їх акуратно й перенумерував сторінки, загорнув у чистий папір і вивів великим гарними літерами: «Стефан Радченко. Бритва. Збірка оповіданнів», а потім запакував, перев'язав мотузкою, як колись звіт Сельбуду, та й здав на чудовну пошту, але жадного листа не послав, уважаючи мовчанку за найгіднішу відповідь.