Міртала
Еліза Ожешко
пер.: Михайло Лебединець

VII
Харків: Державне видавництво України, 1929
VII

Як в Аполонів день римські вулиці й торговиці були порожні, бо людність громадилася довкола Септів і Фламінського цирку, так на завтра роїлися вони й гучали мільйоновим натовпом, що бенькетував і бавився просто неба. На численних торгах, що мали назву рибного, свиного, волового, дров'яного й т. ін., величезні столи вгиналися під купами грубого печива й вареного або печеного м'ясива. З металевих кратерів чи винозборів сила ложок відповідного зразку наливала до пугарів та чар міцного напою, що, розбавлений рідким медом, виповнював повітря гострим пахом корінняних присмаків.

До цих заставлених від цісаря столів, що його скнарство та зажерливість зникали супроти необхідности дати юрбі розвагу та їжу, надходили люди різних станів. Лише вельможні та витворні й вибагливі люди обходили цей день гучними бенькетами в своїх власних будинках і палацах. Базари й вулиці роїлися з люду, складеного з численних клієнтів можновладних родин, що носили загальну назву паразитів; із недавніх відпущенців, що не мали ще часу прийти до пам'яти від фізичних і моральних мук невільництва; з вільних наймитів, браних до різної праці по фабриках, вулицях, крамницях, в порті; з невільників, що їм панська ласка не перебаранчала брати участи в незвичайній забаві; з сили звичайних вояків і знаних із своєї простоти сотників.

Натовп цей збільшували ще численні громади різного фаху ремесників, що носили назву колегій: гаптарі, пахощники, хлібопеки, шевці, кравці й т. ін., та приставали до нього також і крамарі, що їм власні вжитки аж ніяк не заважали жадати вуличних бенькетів і забав; найостанніші адвокати, що шукали тут нагоди попишатися з красномовства й здобути через це клієнтів; нарешті, ворожбити, звіздарі, штукарі, що визискували людську цікавість та легковірність. Хоч одночасно в трьох театрах ставлено цього дня гарні пантоміми та втішні ателяни, себто сценічні фарси, хоча тисячі людей придивлялися на Марсовім полі до виставлених там на загальний огляд незвичайних звірів та величезних гадюк, носорожців, слонів, що танцюють, і т. ін., на Септах захоплювалися силанями, танцюристами на канаті, бігунами, різними фіглярами, стрибунами, проте, не було в Римі жоднісінької вулиці, що нею не сунули б громади чоловіків і жінок, наїджених, опитих, а щонайменш розвеселених напоєм, з прикрашеними в зелені вінки головами, з флейтистами на чолі, з вуличними декляматорами, промовцями й блазнями, що, зіп'явшись десь на перше-ліпше височеньке місце, привертали до себе увагу цих громад або збуджували в них сміхи, подібні до гримотіння. Все це грало, співало, сміялося, галасувало в спекотному, скварному повітрі, зрушуваному час від часу тільки через задушні повіви вітру, що віяв із півдня й ніс із собою хмари й бурі. Шмати сірих, важких хмар сунули небом, застуючи часами сонце, але не охолоджуючи спеки, що її палючі подихи приносив Африкус-нижняк, що линув із спалених пустель.

Forum Romanum аж горів. Розпаленіле небо зливало свої бляски на храми, палаци й курії цього ринку, що властиво мав назву Forum Civilis, громадянський базар; у соняшній спеці, що аж пашіла в ньому, сліпуче полум'яніли незлічимі та неоцінні речі, що на мистецьки будованих підмостках виставлено їх тут на загальний огляд. Це була виставлена на загальний огляд державна скарбниця: збір військової здобичі, здобутої в звитяжних війнах, та коштовностей, згромаджених через зажерливість, марнотратство або артистичні приподобання попередніх цісарів. Угорі, над цими підмостками, як також і довкола форуму, побіля стін, брам і кружґанків військові прапори зносили високо в повітря свої оздоби: зірки, гадючі спліти, та величезні, немов замірені на когось руки. Внизу строкатий, на багацько окремих громадок розбитий натовп, з піднесеними головами розглядався в цьому нагромадженні багатств, що сп'яняли його почуттям безмежної пихи. Сотні палких очей зорили по черзі по вкритих золотим посудом і усипаних рясною росою коштовного каміння столах; по висланих слоновою костю, келепом, сріблом і діяментами ложах, що мали вигляд левів, лебедів або павичів; по утвореній з двох діяментових таблиць шахівниці, що її фігурки посідали в собі пуди мистецьки карбованого золота; по злитих із срібла й золота статуях богів, цісарів і славетних проводирів; по кількадесяти виплетених з перл коронах; по великому гротові, ніби рясною росою осипаному перлами; а над усе по пригорку, бо це був справжній пригорок, злитому з золота, де на його схилах звивалися виноградні лози, росли вкриті листям і овочем яблуні і, здавалося, бігли немов живі по ньому мисливські громадки з левів, оленів та собак, що їх гонили.

Отакі й подібні дива й коштовності ще з часів Помпея й Цезаря, отож понад сто вже тому років, поволі згромаджувалися в римській скарбниці й зрощували в душі римського народу властиві їм чари. Але сьогодні на форумі серед інших підмостків зносився один, що потягав до себе найчисленніші юрби, бо повиставлювано на ньому найменш знані речі, привезені до Риму заледве тому кілька років по останній славетній військовій перемозі. За останню славетну військову перемогу було безоглядне й остаточне підбиття подавно вже але умовно підлеглої Римові Юдеї. Підмосток, що збуджував найбільше зацікавлення, і позаставлювано власне тою військовою здобиччю, що її звитяжний Тит кілька тому років привіз у подарунок Римові зі зруйнованого Єрусалиму.

Підмосток цей, відокремлений трохи з-проміж інших, зносився поблизу великого нагромадження мармурових уламків, що з них власне під той час будовано тріюмфальну Титову арку.
Арка ще не була докінчена будовою, але за тріюмф Беренічиного улюбленого вимовно розповідали людям речі, що до них він придивлявся з величезною цікавістю. Були це речі, якими нарід, що жив далеко-далеко звідціля, оздоблював і збагачував протягом довгих століть свого існування та довгої низки поколінь, з любов'ю, з шанобою, з мільйонами зусиль, праці й надії те, що було йому за найдорожче та найсвятіше: храм свого бога, вогнище, що до нього збігалися геть усі струмені народнього життя. Були там величезні, стобарвні, пухнасті, незлічимої ціни килими; мистецьки гаптовані, поспинані безліччю дорогоцінних застібок запинала; пофарбовані в багрецеву барву багатенні хутра; був там величезний водозбір, зроблений з металевих свічад; великий божничний стіл з коштовного дерева, з важким золотим поруччям; семираменний ставник, з незвичайними розкошами осипаний золотима лілеями та овочами… Понад усім цим на вершечку підмостку стояла, вся в соняшному сяйві, яскраво намальована величезних розмірів картина, що змальовувала тріюмфальний Титів, по здобутій перемозі, в'їзд до Риму. За возом тріюмфатора тислися радісні юрби, йшло звитяжне військо й волікся почет пригнічених, зблідлих, півголих, з кайданами на ногах та зашморгами на шиях військових бранців. Над картиною в самій горі паленіли золоті літери, що з них складався напис: „Юдея переможена, Юдея підбита“.

Люди, що розглядали цю сумну виставу, були веселі. Грубі пальці простягалися догори, показуючи те й інше, язики били в піднебіння, видаючи подібні до смакування виборних страв звуки; рухливі підлітки розчепірювали коло носа всі десять пальців на познаку насмішкуватої своєї погорди до підбитого народу; Сільвій, авентінський гаптар, обіймав рукою шию нижчого за себе пахощника Вентурія, і обидва аж сяли з радощів і пнулися пихою. Порозштовхував їх і поточив у різні боки сотник Педаній, що протискувався крізь юрбу.

— Чого штовхаєшся, колодо, і людей по дорозі розкидаєш? — скрикнув ображений Сільвій.

— Таране до товчення каменю! мало не розчавив своїми плечима моєї руки! — тонким і роздратованим голосом підтримав свого приятеля учесаний і напаханий пахощами парфумник.

По цих двох викриках вчулося й багато інших. За Педанієм і інші ще сотники та звичайні вояки обтоптували без жалю людські ноги своїми тяжкими, взутими в шнуровані сандали ступнями, а дужими руками розштовхували зухвало людські потилиці й плечі. Якийсь підліток, що власне за якусь хвилинку до цього в якнайвеселішому настрої витівав поглумливих рухів до змальованої на картині групи військових бранців, схопився обома руками за вухо і, голосно плачучи, припав до землі. Він не встиг усунутися притьмом з дороги, і котрийсь вояка почастував його жартом, що від нього з уха нещасливого хлопчини поточилася тоненька цівка крови. В натовпі зачулися лайки й прокльони. Якась жінка, пригортаючи до себе зраненого хлопця, почала галасливо нарікати на зухвальство та мугиряцтво вояків, що недавно обграбували її чоловіка, огородника, з городини та овочів, що він їх віз до Риму, а сьогодні зранили її дитину…

— Чи римський громадянин не може ніде вже знайти ані суду, ані кари на цих зухвальців?

— Мене наважився штовхнути, мене, Сільвія, що моя праця приоздоблює палац самого цісаря!

— Плечі мої довго пам'ятатимуть твої кулаки, Педаніє, але заклинаюся на Геркулеса — завтра я занесу пляшечку цинамонових пахощів двірському вельможцеві, що я йому є за вірного клієнта, і благатиму його, щоб мою скаргу на тебе заніс він перед ласкаві очі божистого цісаря!

— Коли ти зробиш це, Вентуріє, то доведеш тільки, що твоя голова важить куди менш за лот цинамону. Повинен бо ти знати, що здавен уже на терезах римських судів сотник важить сто пудів, звичайний громадянин — одну сотку лота…

Якийсь поважний, смутний і повний іронії голос, вивищуючись над усіма іншими, закричав:

— Невдячні душі!

Всі озирнулися. Чоловік, що згукнув двоє цих слів, був стрункий і зграбний, але придивитися до його обличчя було важко, бо його затінювала глибока відлога кереї. В цьому не було нічого надзвичайного. Багато людей закривало голови від соняшної спеки відлогами або брилями з широкими крисами.

— Що він там кумкає? говори далі! Чи, може, тебе мати вивчила вимовляти лише цих двійко слів? — з реготом волано довкола.

Чоловік у кереї сказав удруге:

— Невдячні душі!

Педаній приступився до пояснення загадкових слів невідомого чоловіка. Він обернувся обличчям до згромаджених навколо людей і скочив на мармурові уламки. Здалеку ввижалося, немов величезна його постать у шнурованих сандалах, металевому панцері та з коротким мечем при боці стояла на людських головах. Простягаючи величезного кулака понад ці голови, він покрикнув:

— Громадянин сказав правду. З ваших собачих морд гавкає невдячна душа. Лаєте й ускаржатися хочете на чесного вояку, скоро він вийме з вашого горщика жменю вареної квасолі або, проходячи, притисне вам кінчик делікатної пучки! Чи ж жадний геній, що пеклується за людський розум, не казав вам ніколи, що якби не,цей чесний вояка, то трохи чи мали б ви те, що маєте?

У юрбі озвалися сміхи й погуки:

— Нехай же віддасть мене Юпітер підземним богам, якщо я знаю, що маю!

— Не маю навіть одної-однісінької срібної мисочки!

— Що маю я, сотнику? що я маю?

— Покажи мені мої статки-маєтки, сотнику, і я припаду в синівськім поцілунку до твого кулака!

— Цілуй, сліпе цуценя! — відлайнувся Педаній. — А хіба ж оці гори золота, перл і діямантів, що ви отут на них роздивляєтеся, не є ваша власність? Вони належать Римові, ви ж є римські громадяни, ergo, усе це є ваше!

— Гаразд! — засміявся хтось, — як заголодую, то викушу смарагда з оцього ось столу й наїмся ним досхочу, а як моя Клелія докучатиме за нову сукню, вдягну її в оцю перлову гроту…

— Нікчемна душе! — вигукнув другий сотник, що стояв обіч Педанія на нижчому уламку мармуру, — чи не можеш наїстися й одягтися гордощами римлянина, що йому всі народи світу зложили оцю данину?

— Він сказав правду! Пуденцій сказав правду! Всі народи світу зложили нам цю данину. Вона є наша власність! — залементувало безліч голосів.

— І наша невмируща слава!

— І насолода ваших очей, що в свят-дні можуть упиватися досхочу з вигляду, цих багатств…

— Правду кажеш, Педаніє! правду кажеш, Педаніє! Здоров'я й довічного життя цісареві, що дозволяє нам дивитися на них!

Педаній вибухнув сміхом, що від нього, здавалося, задвиготіли потужні підмостки.

— То чому ж, бараняча отаро, і нам також не зичиш здоров'я й довічного життя? бо нашим ото потом і нашою кров'ю куплені оці ваші гордощі та втіхи. Хто ж їх здобув, як не наша мужність? Хто кинув азіятських барбарів до ваших стіп, як не наші кулаки й мечі?

У юрбі розляглися повні запалу крики. Усі голови, потверджуючи, захитали, усі очі, такі розгнівані ще за хвилину перед цим, з пошануванням та залюбленням звелися до потужних сотникових постатей. Сільвій допхався до Педанія і, випростовуючи руку, по-приятельському й делікатненько потяг його за кінчик ушної мушлі.

Вентурій з видобутої з-за одіжі пляшечки вилив трохи пахощів на волосся котромусь із вояків; жінка, що кілька тому хвилин голосила над скривавленим ухом свого сина, звела розпромінені очі й всміхалася рядком сніговобілих зубів.

— Не покладаю вже я на вас гніву, що пограбували ви городину й овочі з воза моєму чоловікові… — казала вона. — Якщо підете коли на прохід за місто, завітайте до городникової Тацієвої хати. Жінка його, Бальбія, почастує вас смаковитим молоком та виноградом з власного саду-винограду…

— Та, складаючи подяку за вбивання синів усеньких народів світу, з приємністю дозволить вам скривавити й друге вухо своєму синові! — голосно обізвався знову стрункий і зграбний чоловік, одягнений у керею. Проте цього разу на його обізвання ніхто не звернув уваги. В натовпі засичали:

— Мовчіть! мовчіть! сотник говорить!

Педаній дійсно промовляв. Широко вимахуючи могутніми руками, показував він увесь час на підмостки, що вгиналися від принесеної з Юдеї данини, про щось запитував, про щось починав розповідати. В принишклім гомоні розлягалися, мов уривчасті рики, його слова:

— Якщо гадаєте, що це були лише веселенькі собі танки, то ви є табун ослюків. Кажу вам, що вони захищалися, як скажені леви… Тарани й колоди, що ми розбивали ними їхні мури, вони псували й палили. З трьох сот машин викидали на нас каміння та закидачки… обсипали нас дощем стріл, овинених у підпалене клоччя… Обливали нас окропом і гарячою оливою… Всеньке це робили, та й більше ще навіть… робили на нас вискоки і вдень, і вночі… не давали нам ані єдиної хвилинки безпечного сну й відпочинку… ага! коли б ви отоді їх бачили!.. повиковували б тоді ви нам стільки статуй, скільки було римських вояків у цій борні з розлютованими биками та леопардами… Іван з Гішалі не скидався цілком на чоловіка. Кажу вам, що не був він такий чоловік, як ви, і навіть як ми, себто, наприклад, я чи Пуденцій… Я бачив на власні очі, як з його голови злітало полум'я й осідало на голови його вояків… Кажу вам, що це був чаклун… Коли вони раз з Оливкової гори сточилися на нас, мов піна Лернейської гідри, то навіть Фульміната, чи чуєте? найвитриваліша з чотирьох Титових легіонів, Фульміната, де за сотників є Педаній і Пуденцій, не витримала… в порядку і, відсікаючись, та все ж подалася вона назад, і, коли б не Тит, що, зачувши його божистий голос, ми переставали вже й самих себе чути… може, тепер ви не витріщали б очей на юдейські здобичі й не роззявляли б ротів, слухаючи Педанієвої мови… Трикляте плем'я! Кожного разу згадуючи за цей нещасливий день, що на якусь хвилину притьмарив славу Фульмінати, я почуваю страшенну жадобу злопати бодай одного з отих цісаря й Риму ворогів.

Так говорив Педаній, а гнів та суворість, що чимраз більше позначалися на добротливім з натури виразі простацького й великого його обличчя, швидко, немов механічно, передавалися натовпові, що прислухався з-довкола.

— Трикляте плем'я! — вигукнув той самий голос, що раніш із жартівливою іронією говорив, що він під голодний час викусить смарагда з юдейської здобичі та зодягне свою жінку Клелію в перлову гроту. — Трикляте плем'я! Прагнув би й я помститися на ньому за Фульмінату та власними зубами згризти хоча один його паросток!

Живовидячки, найскептичніших навіть з юрби огортав запал. Ті, що стояли поблизу Педанія, сміялися. З сотникового обличчя знати було, що він почав оповідати щось кумедне. Всі нашарошили вуха. Коли б хтонебудь був тут менш захоплений сотниковим оповіданням, він спостеріг би, що чоло високого, зодягненого в керею чоловіка вкрилося кривавим рум'янцем, а в темних очах блищали йому сльози.

— Кажу вам, — провадив Педаній, — що самі боги побралися б у боки зі сміху на це видовисько! Було це так: Тит озвався до нас словами… святе тремтіння охопило наші тіла й душі… Фульміната летить їм назустріч… ніколи бурун не летів швидше за неї… кіннота проти кінноти, наскакуємо на них, стикаємося обличчя з обличчям, груди з грудьми, меч з мечем… хряск, гук, крик, стогони, падіння на землю конячих і людських тіл — не чуємо анічогісінько… Приголомшує нас вчорашній сором, лють багрецем окриває все перед нами… Коні й обличчя ворогів, їхні мечі, мури обложеного міста поза ними, небо, земля… всеньке… червоне… Кажу вам, що під оту хвилину боги для нас цілий світ у кров змалювали… Не знаю, скільки голів стяв, скільки грудей проштрикнув, скільки тулубів поодрубував… Враз почуваю, що зі мною самим кепсько… Котрийсь з них наполягає на мене з пекельним навіженством та зручністю. Сто разів мій меч дотикався його грудей і сто разів відбивав він його й свого до мене навертав. Дивлюся: комашня чи пантера? Малий, тонкий, мізерний… (схудлий з голоду, бо страшенний голод уже панував там у їхніх мурах), не сягає на зріст мені плеча, правдива комашня!.. а дужий, не зважаючи на це, а посатанілий, пружний та наскочливий на мене зо всіх боків — як пантера! Еге! думаю собі, чи дамся я з'їсти цьому ґедзеві. Боги надхнули мене! Переклав я меча до лівої руки, а правою схопив його за стегно, і не мали б ви часу вимовити Salve! як стяг вже я його з коня. А легкий же був! Рука моя почувала, що тельбухи його були порожні. Тут уже й вони почали відступати перед нашою Фульмінатою, а я, тримаючи мого єврейського лицаря за ноги, мчав його до Тита що духу мого коня. Гнав я, а своїм бранцем, як писар очеретинкою до писання, вимахував увесь час, тримаючи його за ногу, у повітрі. Хто лише спозирнув, вибухав сміхом, але ж з Педанієвої сили та кулаків ніхто зате з того часу не посміється вже ніколи…

Слухачі сміялися не з Педанієвої сили й кулаків, аж надто видимих, а зі змальованого ним образу єврейського вояки, що його римський сотник, тримаючи за стегно, крутив, ніби писар очеретинкою, у повітрі…

— Їхнє зухвальство міри перебрало, — таким саме грубим, як і в Педанія, голосом закричав Пуденцій, що стояв трохи нижче поруч. — Хай Педаній потвердить усю правду того, що зараз розповім. Стоїмо насупроти їхнього війська, очікуючи на гасло до бою. Зрухнутися не вільно… Нехай Педаній потвердить, що це за мука не мати права поворухнутися без наказу та безчинно слухати зухвалих їхніх викликів та кепкувань… Викликали на герць і кепкували… кепкували з нас, що так уже довго наглядаємо на їхнє місто, а нічого вдіяти не можемо… Враз один з них, отой, що ми бачили його завжди обіч їхнього ватажка, Івана з Гішалі, виступає наперед. Високий, худорлявий, чорний, на всю навіжену губу обкладає він наше військо лайкою та градом образливих виразів і викликає на герць… гукає: „Хай котрийсь із ваших вояків стане зі мною до герцю… Йди, йди, римлянине! зітнися груди з грудьми з євреєм… нехай я своїми руками хоча одного з вас притулю до свого серця!“ Нехай Педаній потвердить, що він отак покликав. Слухаю, лютую, але стою, наче прикипів до місця. Послух! Нікому без наказу не вільно й з місця зрухнутися! Менш витриманий та слухняний був Пріск, молоденький син сестри моєї, Сервілії… Ще й року не минуло відтоді, як вдягли йому дорослу тогу… Небавом по тому став за вояка… дитина! Нехай Педаній потвердить! Вискочив він з лави… не витримав… зірвався… летить на єврея… доскочили один одного, схопилися, билися недовго… Мій Пріск упав скривавлений прошитий наскрізь єврейським мечем… Нехай Педаній потвердить, що за білий і красивий, що за завзятий був син моєї Сервілії… дитина! Я нежонатий… Служачи Римові, не мав часу змостити собі кубелечка… Мав узяти за сина Пріска… Сестру мав єдину… цю… Сервілію… порядну й добрячу жінку, що тими часами, як я перебував у Римі, годувала мене найкращою квасолею, доводила до пуття мою одіж та разом зі мною згадувала за наших батьків… З жалю за сином швидко пішла вона до країни тіней… Нехай Педаній потвердить…

Педаній не потверджував. Величезним кулаком витирав він зрошені слізьми очі. Пуденціїв голос, що ставав раз-у-раз жалісніший, і грубі риси його обличчя, що скривлялися вже до плачу, розчулили вразливу громаду слухачів.

— Бувши я намість Сервілії, — притуляючи до грудей підлітка зі скривавленим вухом та показуючи білі зуби, згукнула Бальбія, — то я доти б шукала його поміж євреїв, доки б нарешті не знайшла, не виколола б йому очей, не утяла йому язика, не видряпала б пазурями йому серця!

— А коли б, Бальбіє, ти була намісто матері того єврея, що його Педаній, крутячи за стегно в повітрі, ніс Титові, що б ти тоді заподіяла? — гучним голосом поспитав чоловік у кереї.

Ніхто на нього не звернув уваги. Натовп, що слухав сотникових оповідань, шумував.

— Як це! — найголосніше за всіх кричав гаптар Сільвій — і жадний з вас не помстився за бідного Пріска? Євреєве зухвальництво минулося йому безкарно?..

— Помстилася на ньому Пуденцієва стріла, — закричав Педаній, — він пустив стрілу у товариша Івана з Гішалі… зранений нею, той упав на землю…

— Забитий! — з почуттям невимовної ніби полегкости зідхнула юрба.

Пуденцій затиснув кулаки та в розпачливому рухові простяг руки.

— Нехай Педаній потвердить, що це плем'я — чаклунське! Вбивця мого Пріска впав, уражений моєю стрілою… а проте я бачив його вчора!..

— Де? Коли? Кажи!

— Вчора на Септах… Отой самий, що з блюзнірського свого рота вергав образи на божистого Тита й чарівну Береніку… То був він, отой самий… Хай потвердить Педаній…

— Кажу вам, що то був той самий… — потвердив Педаній, — ми гадали, його забито, аж учора ожив… сьогодні знову потягли його, може, Гарпії до підземної держави…

— Живий! — писклявим, пронизливим голосом скрикнув хтось із юрби.

Чоловік, зодягнений у керею, затремтів. Ніхто на нього не дивився. Загальна увага звернена була на чоловіка в брудночервоній блюзі, з піврудою, півлисою головою. Педаній, дивлячись на нього з свого підвищення, загорлав:

— Вітаю тебе, глистюче! Вчора я вже розмовляв з тобою. Живий, кажеш?..

— Живий! — зводячи на велетня погляд та моргаючи жовтими повіками, відповів Сілас.

— Де він є? Де ховається вбивця мого Пріска? веди нас туди, обшарпанче, і справимо тобі нову туніку, що не бачили її з уродин твої жовті баньки! — кричав Пуденцій.

Але Сілас сховався вже за широкими Бабасовими плечима та гинким тілом темнолицої, розпатланої, вистроєної в срібні нараменники єгиптянки Хромії, що зависла на Силаневому плечі.

Нагадування за вчорашній на Септах випадок було за стрілу, овинену в розгорнений знадібок і кинену в юрбу. Всі раптом попригадували собі свої жалі, всі раптом заговорили, всі забаламутилися з обурення й гніву за заподіяну цісарському синові зневагу, за образу чарівної Береніки, за зухвальство нікчемного чужоземця, що зневажив велич римського народу.

З гурту сирійців, де своїм зростом позначався Бабас і де зачувалися піддрочливі й з'ядливі Хроміїні хихоти, верескливий голос знову бучно закричав:

— На ім'я йому — Йонатан!

Була це друга в розгорнений знадібок овинена й кинена в юрбу стріла. Багатьом людям це ім'я пригадало багато речей. Не одні вуха чули за нього багато разів, не одні очі шукали й напосідали на нього по світі. Це був один з проводирів юдейського повстання, один із якнайтяжчих злочинців супроти цісаревої й Риму над світом влади. Це був отой самий, що, багато разів зранений, завжди виліковувався з своїх ран і знову обіч Івана з Гішалі повставав супроти римського війська. Це був отой самий, що, вже як нікчемний та гнаний заволока, потрапив, вже в Єгипті, зібрати кількатисячний збройний єврейський натовп і зірвати проти цісарської влади бунт, щоправда, хирний та швидко затоплений у крові бунтівників, але що свідчив про запеклу зненависть та непримиренне зухвальство цієї потвори. І ця потвора, цей чаклун, що до нього не могли вхопити тропи ані стріли, ані дощентні вимордовування, ані чуйні, сторукі урядові чинники великої держави, перебуває в Римі й насмілюється… насмілюється… насмілюється прилюдно ображати найбільшу велич римського народу, уклинати улюбленого від людей і війська цісаревого сина та його милоданку… Сотники посплигували з мармурових уламків та, збившись посеред форуму в складений з блискучих велетнів гурт, провадили поміж себе запальну розмову. На мармуровім уламку опинився Сільвій і, повіваючи мальовничими фалдинами своєї тоги та вимахуючи в повітрі білою рукою, де блищав перстень з аметистом, довго промовляв посеред метушні й вереску, аж звернув врешті на себе загальну увагу досяг цим сякої-такої тиші. З рухами претора й виглядом політика, що розв'язує великої ваги справи, він мовив:

— Візьміть на увагу в просвітлих ваших розумах ось що, громадянине! жаднісінькі не опиналися так довго нашій могутності. Єгипет, Сирія, Мала Азія, Ґаллія, Еспанія дякують уже долі, що сполучила їх з Римом, інші бурчать ще, але упокорюються перед нашою могутністю та освіченістю… візьміть на увагу саме ось це, громадяни, перед могутністю й освіченістю нашою, себто моєю, Вентурієвою й твоєю також, Таціє, і твоєю, Нігере, і твоєю, Бальбіє, і твого малого сина, Бальбіє! Ці тільки нікчемні чинили нам так довго опір і тепер ще, подолані, зневажають наших богів, цісаря й нас… Та чи ж вони справді подолані? Візьміть на увагу в просвітлих ваших розумах ось що, громадяни: чи ж є подолані ті, що стоять нам усюди поперек шляху: в порті, на базарах, в кружґанках і відбирають у шанобливих римських громадян залишок з тяжкої їхньої праці, гай-гай, і можливість прохарчувати свої родини…

Тут, ніби з-під крила, з-під Сільвієвого плеча висунулась учісана Вентурієва голова, і він, розпостираючи руки, закричав:

— Сільвій каже правду! Від часу, як вони розродилися за Тибром, я не продаю вже й половини тієї кількости пахощів, що продавав раніше… Сільвій правду каже!

— Правду кажеш ти, Сільвіє, правду кажеш! — відповіла сила голосів, що здебільша належали виробникам, що працювали по Сільвіїних і Вентуріїних фабриках. Наслідуючи клієнтів великих панів і своїх хазяїв, вони навіть повітали рясними оплесками промови своїх працедавців.

Але ж, окрім них, у натовпі слухачів знаходилося багато інших наймитів, що мали дійсно вбогий чи навіть злиденний вигляд. Вони, раді з кожної приключки нагадати за те, що їх найбільше обходило й боліло, почали гукати, що дванадцяти асів денного заробітку не вистачає їм навіть на прохарчування та утримання родин і що господарі повинні б платити їм більше.

— Як же ми можемо це вчинити, — з рухом промовця, що намагається висловити розпач, відповів Сільвій, — скоро самі ми з усіх боків зазнаємо найжорстокіших утисків? Не досить того, що патриції на власну руку провадять силу фабрик і свої вироби, вироблювані від невільників, можуть продавати дешевше за нас, так треба ще, щоб ми у власній нашій столиці завгорювалися чужоземцям… Візьміть це на увагу, громадяни… Потім як мед солодким та повним чулости голосом вигукнув:

— Чи ж погодитеся на те, громадяни, щоб поважні й статечні римляни обсіли за прошеним хлібом жебрачий міст, а чужинці розпаношувалися б з своїми багатствами в місті наших предків?.. Візьміть це на увагу в просвітлих.

— Жебрачий міст! жебрачий міст! — з-за плеча промовцеві перебила йому стогонливо мову учісана парфумникова голова, — візьміть на увагу в просвітлих ваших розумах саме ось це!

— Заклинаюся Кастором! — скрикнув високий і худий Mercenarius, — коли наші господарі пообсідають на жебрачому мості, то наші діти ми тоді муситимемо хіба до Тибру повкидати!..

— Якщо не поз'їдають їх раніш євреї на своїх шабашових вечерях!

Останні ці слова промовив чоловік, що до цього часу мовчазно прислуховувався до всеньких мов і розмов. Він стояв біля ростри, громадської казальниці, спершись плечима на котромусь з корабельних передків, що з них складався високий її підніжок. Зодягнений у багату одіж, він мав на темному своєму обличчі вираз облудности, зухвальства та злосливости, властивий невільникам великопанських родин, що виконують коло своїх панів обов'язки керівничих будинку, улесників, таємних агентів до сумнівних і часто небезпечних справ. У ньому розпізнано улюбленого невільника, керівничого будинку, лабузника й таємного Цестієвого, колишнього ватажка римського війська в Юдеї й чоловіка чарівної Флавії, уповноваженого.

Як оком змигнути, зацікавлення натовпове облишило Сільвія й звернулося до найстаршого челядинця великого пана. Навколо нього було ще кілька людей, що також разом або по черзі промовляли, підголошуючи словам свого зверхника чи додаючи й свою до них дещицю. Всі вони були з своїм паном у Юдеї й добре знали той край і нарід, що його замешкує. Розповідали отож вони речі, що від них слухачі полотніли з жаху або тремтіли з гніву. Як це? — печуть тіла чужоземців і з'їдають їхні тельбухи? віддають шану ослячій голові, цапові й такому ще божкові, що в його середині вогню повно! На поталу вогневі кидають вони також і дітей! Божок цей називається Молох. Моляться також теляті, злитому з золота. Знаються на чарах та заклинах, що ними навертають чужоземців на свою віру. Сила є в Римі людей, що навернулися на їхню віру. Чи ж римський нарід спокійно дивитиметься на облишених своїх богів?.. Попередні цісарі не раз вже боронили римських святощів супроти цих азіятів. Клавдій вигнав їх із Риму. Цісар Веспасіян є лагідний та дуже обтяжений через інші справи, але ненавидить їх і потому, що вчора скоїлося на Септах, накладе, запевне, на них свою лиху правицю…

На форумі розлягалися сичливі шемріння:

— Цісар ненавидить їх! Чи чуєте? Цісар ненавидить їх! Цестіїв челядинець знає, що каже! він каже, що цісар їх ненавидить!

Високий, зґрабний, у кереї чоловік прудко залишив тепер громадський базар, що виблискував незлічимими багатствами та гучав вереском розпаленілої юрби. Пропхавшися з неабиякими труднощами крізь густозалюднені й величними будівлями оточені Тускулянські вулиці, він проминув дров'яний базар, повний п'яної, гультяйської юрби, обійшов великий цирк, що над ним акробат, подібний до яскраво обпіреного птаха, рівноважився по високо розтягненій шворці, і вузенькими тихими вже завулками дійшов до Авентіну, де мереживом своєї колонади та барвами вимальованої Артемідором фрески яснів Цестіїв кружґанок.

Тут було тихше, ніж деінде. На вулицях, що перетиналися довкола кружґанку, не розставлювано бенькетових столів й не галасували бенькетники; в кружґанку ж проходжувалося кілька людей, що з них котрийсь найвищий та найкремезніший мав просиву бороду, темного плаща й спокійне, хоч рясно зоране в зморшки обличчя. Переходень, що йшов із форуму, зупинився й наставив ухо в бік прохожалих кружґанком людей. Вони також якось небавом зупинилися поблизу нього. Молодий і свіжий голос запитував:

— А тепер, Музоніє, скажи нам, що є відвага?

Стоїк, обпершись плечима об колону та склавши руки на грудях, відповів:

— Відвага, Епіктете, є доброчин, озброєний до оборони справедливости. Вона не є потвора, що кидається в пориві зажерливости й барбарства задля насичення, ярування та пихи, але наука про людське право, що навчає відрізняти те, що слід стерпіти, від того, чого не слід потерпити. Серце Спарти, паленіло тільки до звитяги. Те саме і з гордовитим. Він хоче бути за першого, він хоче бути за єдиного, а знестися так високо понад усіх, без порушення справедливости й стоптання добра, не може. Змагаючися з отакими, як він, ти будеш за відважного поборника справедливости.

На хвилинку запала мовчанка. Потім хтось з гурту знову поспитав:

— А що ж є, вчителю, у самій своїй істоті добро?

— Складається воно з чотирьох первопочатків: любови до людей, любови до правди, любови до свободи й любови до гармонії.

Стрункий переходень, що на одній нозі, поставленій на підвищення колони, лікоть на коліні, а чоло на долоні спирав, звів голову й скрикнув:

— Слова твої, вчителю, мов музика небесна, грають у затишку цього кружґанку й наче бальзам цілющий течуть серед лементу, що повно його сьогодні в цьому місті. Але, Музоніє, того часу коли ти навчаєш тут шляхетних юнаків людської правди й любови, там, на форумі, вовки й гадюки ллють у душу римського люду отруту пихи та зненависти!

Музоній і юнаки, що його обступали, озирнулися, але переходень, що вимовив ці слова чудовою латинщиною, злегка хіба забарвленою чужоземською вимовою, поспішно звертав уже на котрусь із вуличок, що провадили до Тибру. По хвилині мовчання з гуртку, що стояв у тіні кружґанку, озвався юнацький голос, що проте бренів іронією та запальною гіркотою:

— Хто б не був той переходень, що до нас озвався, він сказав правду. Розглянься бо ж, Музоніє: під той час, як ми в холоднавій цій тиші п'ємо поспіль з тобою небесного напою філософії, довкола нас буяють звірячі шалі, люд обжирається, обпивається, гуляє й вітає окликами тих, що обертають його в черідку свиней і вовків. Гіркота й обурення опанували мої думки й ож питаю тебе, вчителю: чому такий вузький і відлюдний є той шлях, що ним ми йдемо за тобою?

Музоній зглянув лагідними очима по юнаковім, що завагався, обличчю, і голосом, що в ньому вчувалася спокійно всміхнена душа, відповів:

— Є він, Ювенале, отой шлях наш — високий і невмирущий. Знятий гнівом на злочини й глупоти людські, знай за те, що людський рід на нас не кінчиться і що його поступу вік цей не затамує. З-під небесної ясности й тиші философія сіє свою правду в незвичайні, прикмітні душі, що поволі й з труднощами розносять її по просторонях і часах. Ми, її жерці та провісники, маємо її розпросторити. До нас бо треба застосовувати вірша Енеєвого: „Нехай ніхто сльозами наших могил не скропляє, бо живемо довічно, з душі до душі літаючи“. Коли кликотять пристрасті, гнобить насилля, шаліє глупота, не втікаймо з шерегів поборників правди й добра, але, як на скелі високій та несмертельній знесені, у майбутнє світу задивлені, чола наші на громи й хвилі виставляючи, обстаньмо при своїх засадах!..

Серед далешніх гуків, що немов таранами били з ринків і вулиць у пекуче повітря, Музонієві слова грали дійсно небесною музикою в тихому й холоднавому портику, цілющим бальзамом лилися, здавалося, на земні гамори й шалі. Молоденький Ювенал підніс до своїх уст, звідки зник саркастичний і гіркий усміх, край плаща улюбленого вчителя; глибокі й страдницькі Епіктетові очі заясніли блисками надхнення; Тацій, з задумливими очима й енерґійними рисами обличчя, скрикнув:

— Ходімо, вчителю, на форум, щоб на власні очі побачити те, про що казав нам отой переходень!

Але до їхньої громадки зближався похапливо молодий, стрункий юнак у білій туніці й срібній пов'язі на чорному волоссі. Це був Артемідор. У глибокій пошані схилився він перед Музонієм, а перевесників скинув приязним поглядом.

— Гельвідій та Фанія прохають тебе, вчителю, — промовив він, — щоб ти якнайшвидше завітав до їхнього дому, де, ще й година не сплине, вони відбуватимуть Доміціянову, цісарського сина, гостину.

Стоїкові очі заблисли, як у лицаря, покликаного до герцю; проте небавом на високому його чолі тіпнулися й поглибшали зморшки. Знісши трохи руки, він затопивсь поглядом десь високо.

— Доміціян у домівці Тразеєвої дочки… віч-на-віч з Гельвідієм…

Тут, даючи унести себе палкій своїй вдачі, що її, звичне, філософія тримала на гнузді, не будучи на силі охолодити її, він заволав:

— Чи ж є день, хоча одним-один день, щоб ми могли його в спокої й безпечності присвятити задля великих дум та роздумів? Будьмо ж готові, о кохані! будьмо готові до того, що кожна година не одному з нас може стати за судну.

Вони пішли собі.

Переходень, що тому хвилинку озвався до Музонія, також був уже далеко. Вулицею, що провадила з Остійської брами до Тибру, зійшов він з Авентіну, пройшовши під тінявим і рясно повирізьблюваним склепінням Германікової арки, минув міст і опинився в єврейсько-сирійській дільниці Затибря. Тут залягала глибока тиша. Сирійська людність потяглася на місто до вуличних забав і бенькетів, євреї також облишили, мабуть, звичайні свої заняття. Слід гадати, що, вчувши повів бурі чи небезпеки, припали вони до землі, стлумлюючи навіть віддих у грудях. Дільниця прибрала такого вигляду, мов людність, що її замешкує, нагло повимирала. Тісні базари й вулиці, порожні сьогодні, купали свої калюжі й купи сміття в проміннях яскравого, що звістувало бурю, сонця; згусле смердюче повітря каламутною парою оповивало сірі будинки, притемнені шибками з пухиря вікна, тераси з низеньким поруччям, що де-не-де з трикутніх їхніх прибудівельок зглуха видобувалися гомони запальних розмов. У тісних хатинках, що знаходилися в цих маленьких надбудовках, єврейська людність звикла була збиратися й нараджуватися за найважливіших випадків свого бурхливого життя. Аджеж там ніхто не міг їх бачити, несподівано надійти ані підслухати з вулиці.

Комірчина, збудована над Менохімовим дахом, повна була людей, що гарячими кроками топталися по її вбитій з глини, вапна й попелу підлозі, й торкалися завивалами сливе сволоків стелі. Їх було небагато, а втім стиск був такий, що люди наштовхувалися й настоптувалися один одному. Крізь шибку з пухиря проходило сюди небагато світла, повітря також бракувало; струмки поту стікали з-під завивал на зорані зморшками, палахливі, перелякані обличчя.

Переходень, що прибув з форуму, збіг прудко вузенькими сходками на терасу й увійшов до комірчини. Ввійшовши, зразу ж скинув на землю свою керею; з-під неї завиднів вистрійний римський одяг, що від нього похмурий Сімеон і кілька інших з огидою поодвертали очі. Але Менохім шатнувся до того, що прийшов, і хотів уцілувати йому руки.

— Юсте, збавце мого Йонатана…

Той не дав йому докінчити. Не звертаючи уваги ані на повні подяки Менохімові обіймання, ані на підозрілі зиркання інших, секретар Агріпин прудко-прудко почав розповідати за все, що бачив і чув у місті, а також і за те, про що довідався в домі свого зверхника. Тяжка буря зависала над громадою тулячів. Цісар і його сини, єврейська аристократія й частина римського патриціяту, вояки, купці, нарід — усе це закликотіло супроти захожан гнівом і зненавистю, що ніколи не переставали існувати, але зараз, розгорілі й осмілені, могли вибухнути кожної хвилі.

Що за страшний міг бути цей вибух — свідчили едикти попередніх цісарів, що прирікали єврейську людність на загальне вигнання з Риму, та свіжі жорстокі сцени вбивств і пожеж, що вже по зруйнуванні Єрусалиму відбувалися не раз в Антіохії, Олександрії, Цісарії. Над усе — у величезній небезпеці є Йонатанове життя. Сьогодні всі вже знають, що він живий і де саме перебуває. Але ж спокій і безпека цілої громади також зависли на волосинці, що над її зірванням працює багато рук.

Для згромаджених у хатинці людей ці відомості за цілком нові не були. Окрім Юста, мали вони по багатих міських дільницях своїх приятелів, що з-зарання заносили вже їм лихі відомості про заколот серед юрби, що сьогодні вона не виходить з горілки й бенькетує; про те, що на форумі статую Олександра Тіберія, управителя Єгипту, єврея-перекинчика, а втім, однак, все ж єврея, ще до схід сонця облито брудними помиями; що громади простолюду й навіть шляхти проходили повз Монобазів палац, жадаючи, з лютими криками, від єврейського банкіра звороту грошей, вичавлених його лихвярством у римських громадян. Юст додав, що Йосипа Флавія рано-вранці покликано вже до цісаря, де відбулася довга розмова, що по ній Флавій вернув до Агріпиного палацу, плачучи й ускаржуючись на невидужливі шалі єврейського простолюду, а в Агріпиному палаці гакож від самісінького ранку перебував Тит сам-на-сам з Беренікою, розгніваною, зрозпачливленою й менш напевно як колибудь схильною взяти справу свого народу під свою оборону.

Присутні одностайно звернули свої зблідлі й тремтячі обличчя до Йонатана, що стояв до цього часу нерухомо поблизу вікна. Він стояв, спершись плечима об стіну, а профіль його худорлявого, в густому зарості обличчя гостро й похмуро вимальовувався на золотистій від сонця шибці з пухиря. Менохім присів у куті комірчини та, скарючений, затулив обличчя долонями. Інші запитували:

— Навіщо Йонатан вчинив те, що наражало цілу громаду на небезпеку? Навіщо збудив приснулі зграї шулік і левів? Чого зучора мовчить так, немов його вуста замкнула печатка споконвічного? Чого все дивиться в землю, немов би обтяжив його сором, він, що до цього часу сміливим оком вояка споглядав у обличчя свого народу?

Юст, стоячи тут же, біля нього, лагідно вмовляв, щоб він усправедливив свій вчинок перед тими, що на їхні голови може лягти за нього сувора відповідальність і кара.

Йонатан мовчав, як могила. Гордість і запал, що раніш, звикле, позначалися на його обличчі, заникли тепер у виразі глибокого упокорення. Найменш проникливе око й то могло б вичитати на цьому обличчі почуття сорому, що допікало й гнітило його. Ті, що зверталися до нього з безліччю запитань, не насмілювалися, однак, дотяти його жадним образливим словом або порухом. Бо чи ж не був він за одного з якнайзавзятіших оборонців їхньої батьківщини й божниці, чи не був за товариша Іванові з Гішалі, мученикові за святу справу? Але, охоплені жахом, розлютовані їхні груди кликотіли з гніву. Похнюпий Сімеон, витикаючи рукою в Юстів бік та вказуючи на його римську одіж, крикнув:

— Це зрадник! Якщо ми хочемо, щоб бог над нами змилосердився, проженімо з-посеред нас тих, що приоздобилися в едомську шкіру. Геть із згромадження вірних!

Юст спочатку зблід, а потім зашарівся багрецем. Та не мав він часу й відповісти, бо межи нього й Сімеона кинувся Горій. Біле обличчя гілелистове полум'яніло рум'янцем обурення.

— За яку провину, — скрикнув він, — зневажаєш ти цього юнака, що не одного разу ставав уже нам у послузі своєю порадою й допомогою, а вчора заслонив перед ворогом лицаря Сіону?

— Я чув на власні вуха, — кричав Сімеон, — як він казав, що в грецьких і римських науках мається чимало великих правд і що зле робимо, відсахаючись од них…

— Правду, може, казав… — несміливо встряв у розмову хтось із молодших.

Зчинилася сварка. В розпалі й вереску її виразно позначилося дві течії, що плинули в цьому морі безталання. Одна з них плинула безмежною зненавистю, друга — великим смутком, що не гасив, втім, смолоскипу розуму.

— Я — шамаїст і пишаюся з цього! — кричав Сімеон. — Я — шамаїст, що оскаженів супроти чужих народів і що для нього всеньке грецьке й римське є за собаче падло, що зогиджує сад — виноград божий. Я схиляюся перед тими з-поміж наших мудреців, що в Ябуе проголошують: „З кожної літери витягти кіш приписів і з тих приписів створити мур, щоб він відгородив Ізраеля від інших народів“.

У Горія в запалі сварки зсунулося на потилицю завивало, і рудяві кучері опадали з-під нього на спітніле чоло. Він глузливо сміявся, що кепсько припадало до лагідного його обличчя й яснозорих його очей.

— Завдяки нашим мудрецям, — казав він, — що день-у-день, ніч-у-ніч роздумовують над тим, що наректи задля нас чистим, а що нечистим, чужі народи, що з нас глузують, мають рацію, кажучи, що небавом ми забажаємо почистити навіть саме сонце, щоб без гріха на нього могли споглядати!..

— Зрада! перекинчицтво! відступництво! зрада! зрада! — кричало кілька голосів.

— Горе тобі, народе мій! — горуючи над усіма, забренів з-побіля вікна гучний і молодий голос, — розлютований і підозрілий, будеш ти з цього часу страшним ім'ям зрадника наплямовувати кожного з синів своїх, що подасть тобі краплю свіжого напою в новій посудині або пересторогою спробує вирівняти твої шляхи!

Це був Юстів голос. Вмить задихані груди оточили його збитим муром, а кільканадцять рук погрозливо простяглося до нього.

Постала величезна метушня. Забуваючи за небезпеки, що загрожували їм безпосередньо, ці люди палахкотіли відвічною гарячкою нещасливих.

— Геть з громади вірних, Агріпів послугаче! Деркаче едомітів! Болячко на тілі Ізраеля! Зухвалий обпльовуваче святощів наших! геть звідси! геть!

Тепер кілька тремтячих, але дужих рук хапало його за плечі й дерло на ньому тонку тканину римської туніки; одна темна рука, з тремтячими мов у корчах пучками, Сімеонова рука, що йому чорні очі палахкотіли диким вогнем фанатизму, зближалася до його оголеної горлянки. Якийсь ще мент — і навіженство, постале з нещастя, зродило б злочин. Але ж під цю мить Йонатан збудився, немов зі сну. Був це пробудок лева. До лева подібний, метнувся він до загроженого й заслонив його перед напасниками своїми грудьми й розпростертими руками. На його пригноблене й засоромлене до цього часу обличчя повернула вся сміливість і гордовитість. Очі йому блискавками блискали, зблідлі вуста тремтіли. — Далі! далі від нього!.. — закричав він голосом, що в ньому озвалися луни військових наказів, — я чоловік чину, не слів… Серед бою і болю забув я, що чисте, що нечисте… і за ваших мудреців у Ябуе нічого не говорили мені пустельні вихори й буруни перепливаних морів… Знаю тільки про те, що кохаю Юдею, а болізні мої рани кажуть мені, що цей чоловік також її кохає… Він брат мій… добрий!

І напрочуд м'яко оповив руки довкола Юстових грудей, а розпаленілі його очі, дивлячись у приятелеве обличчя, заімлилися такою чулістю, що з нею вони, може, колись, колись, за безневинних часів дитинства, дивилися в небесне блакиття або на багряний келих троянди, принесеної від нього з цісарських садків Мірталі.

— Добрий… — переказав він удруге тихше. — Я не знаю, хто з цих людей є правий, а хто неправий. Мені до їхніх суперечок байдуже! Знаю тільки, що ти мій приятель з дитячих часів і що скривдити тебе не дам…

— Не дам! — переказав ще раз, але дивлячися вже на Сімеона й його прихильників, і голос його в тісному стінні хатини розлігся знову ніби військовий наказ.

Присутні спочатку правцем стали, потім оступилися назад. Зневажити цього лицаря й мученика не хтів і не насмілювався ніхто. Деякі засоромлено похилили голови; інші ремиґали ще свій гнів у буркотливих устах. Відвернувшись обличчям до стіни, Горій плакав; Менохім, скарючений десь у кутку, змученим і повним турботи поглядом дивився на двох друзів, що їхні приховані в затінку постаті зливалися в одну. Серед чорного, як ніч, заросту білі Йонатанові зуби блищали ще згрізна.

Напруго, посеред хвилевої тиші, з одного кутка хатини озвався старезний, лагідний та благальний голос: — Призвольтеся, брати, щоб найбідніший і найблагіший з вас, таж віком найстарший, вдався до вас із словами.

Так ото вимовив Арон, вельми старий дідусь блідої й сумної Елі, наймилішої Мірталиної подруги. Нещодавно він розносив по місту вироблювані на Горієвій фабриці перфуми й разом з Мірталою зупинявся з своїм крамом у Цестієвому кружґанку. Тепер, однак, тяжка неміч восковою жовтизною злила йому здрібніле, страдницьке, облямоване білим, як сніг, заростом обличчя. Він не мав уже сили потягати на голові завивала; сніжисте волосся спадало йому з-під ярмулки на худорляву шию й позморщуване чоло. Окрай його колін стояв сучкуватий кий, що на ньому, склавши дрібні, тремтячі руки, похилившись до землі, витягши шию, перебігаючи слізними очима по громаді, він заговорив:

— Коли я причувався до вашої суперечки, споконвічний підшепотів моєму вуху приповістку, записану в котрійсь із святих наших книжок…

Всі змовкли й дослухали. На жовтих, вузьких Аронових губах заграв проникливий усміх. Знісши трохи горі руки й повільно роблячи ними рух рахуби на пальцях, він казав далі:

— Є на світі чотири малюнькі речі, а мудріші, проте, вони з наймудріших. Комашня, слабенький народець, що в жнива призапасає собі харчу; зайчики, поспільство не потужне, що влаштовує, втім, собі в скелях ліжища; сарана, що не має короля, проте ходить загонами; павук, злецька комаха, що мешкає, однак, у королівських палацах.

Замовк та загадково, лукаво всміхаючись, озирав присутніх розумними з-під червоних повік очима. Ті дивилися на нього з запитливим виразом у очах. По якійсь хвилині, повільніше ще як спочатку, з глибоким роздумом у голосі та похитуваннях голови, він докінчив:

— Сварки так, як і розкоші, — річ можновладних. Нарід слабий повинен, як комашня, пильно нагромаджувати собі поживу, щоб не забракло йому сил до життя; нехай, як зайці, впертим постуком пробиває він собі в твердих скелях безпечні ліжища. Коли він, як сарана, без землі й без короля, нехай ходить суцільною лавою. Нехай так, як гидкий та погорджуваний павук, розсновує він скрізь своє прядиво, щоб мав за що зачепитися в оцьому королівському палаці, що його споконвічний побудував задля всеньких народів — дужих і слабих.

— Нехай же так станеться! — урочистим хором відповіли присутні, і тиха врочистість оповинула всі ці змордовані й пекучі обличчя, бо старечі слова поставили їх перед лицем довгої, важкої, кривавої будучини.

Але Арон мав де про що ще сказати. Він був дуже старий і пам'ятав багато, пам'ятав нещасливий день, коли з цісаревого Клавдієвого наказу вигнано з Риму всіх осілих у ньому євреїв. Оповідав за всенькі злидні й розпачі скрутних отих часів. Хто ж відгадає комашиний розпач, коли тяжке колесо воза перебіжить через її комашинник, розруйнує його й порозганяє світами дрібний народець на всі чотири вітри? Ніхто не зважить тих тягарів і смутків, що їх понесе з собою й людський комашинник, вистрашений із свого сельбища в широкі світи…

Бути може, що під важкими завивалами полізло їм догори на головах волосся. В часі Аронового оповідання рухи їм робилися безладні, коліна й руки тремтіли, слова плуталися на зблідлих устах. Острах зачинав уже пройматися до крови тих, що в їхні серця нещастя й кривда лили зненависть і підозрілість, затруюючи їхній мозок димом містичних марінь.

— Скликати всіх старших громади! Нарадитися! До кого вдатися по оборону й порятунок? Як відвернути цісарів і римлян гнів? Що робити?

З цими скрикуваннями й запитами вони облишили комірчину, так ніби вже в цій хвилі гонила їх смертна коса; поспішаючись, тупцювалися один одному по п'ятах. Менохім поплентався за ними; Арон, підпираючись на сукуватого кия, вийшов останній. Юст і Йонатан залишилися наодинці. Секретар Агріпин схопив приятелеві руки й закидав його питаннями.

— Чужі народи, Йонатане, мають визначних мужів, що кидають часом великі слова. Котрийсь із них сказав: „Любов до батьківщини є так надмірна, що міряємо її не реченцем нашого буття, а пеклуванням за її життя“. Вона саме й тебе упоїла! Унесений нею, ти не міряв її довжиною свого життя й життя своїх поблизьких.

Йонатан слухав з одверненим обличчям, аж з поривчастим рухом скрикнув:

— Облиш, Юсте! не збільшуй мого сорому! по перший ото раз зрадив я святої справи! Пробач мені, Юдеє! поперше склав я уклін божищеві власних пристрастей!

Він притискався чолом до стіни, до крови пригризав бліді вуста, тихо й понуро з гнітючою покорою шепотів:

— Хилкий є чоловік, зроджений від жінки…

Потім, не змінюючи постави, почав прудко говорити:

— Як же я мав казати їм, що я зробив це із зненависти до ворога, коли вуста мої розтулило кохання до жінки? Чи ж мав я по-падлюцькому брехати або відслонювати перед ними таємниці свого занепаду? Коли я повертав сюди, то за пізнього вечірнього часу бачив дівчину, що йшла обіч римлянина й провадила з ним тиху розмову… В домі нашого батька побачив я її, і, мов у небесній блакиті, поринули в ній мої очі, але ж почув відразу, Юсте, пах Едому, що дхнув од неї. Голубині свої очі відвертала вона від мене й думала… про того… Коли тримав її руку, виривалася й думала про того!.. В Моаде-Ель не зблизилася до мене, як інші, але стояла здалеку, бліда з жаху… Гидує вона, Юсте, болячкою нашого безголов'я й думкою своєю буяє в проклятих розкошах Риму. Залишивши Моаде-Ель, цілісіньку ніч не змруживши ока, дивився я в небо, питаючи споконвічного за загадку своїх мук… З сирійських шинків тихим повітрям летіло до мене повсякчас-годину Беренічине ім'я… О отруйнице!.. до світанку був я вже за Тибром. Не йшов сам. Ніс мене якийсь дух. Не знав, що вчиню. В голові моїй не було нічого, крім шуму, що гримотів безнастанно: горе! Я не думав за Юдею, не думав за знищену славу споконвічного… Думав за ту, мою… чудову… не мою… Коли та… мов гадюка, окрита золотим линовищем, підвелася на повітання едомського свого коханця, я не бачив її… не бачив її… перед очима стояла мені моя… й простягала руки до свого римлянина… Крикнув тоді… груди повні були стогонів і прокльонів… Юсте… джерело мого вчинку било не з любови до батьківщини, але ж до — жінки!

Він ридма ридав, палке обличчя ховав у долоні, що з-під них текли рясні сльози, нім підігнулися під ним коліна і чолом майже землі дотикаючи, прудко зашепотів:

— Хилкий є чоловік, зроджений від жінки… пробач, Юдеє! не гаси, споконвічний, огнистого стовпа, що за ним я йшов до цього часу кривавим моїм шляхом!

Смутно й поблажливо слухав Юст приятелевих визнань, аж в очах йому не заблисла святоблива іскра. Йонатанова душа розгорнулася перед ним навстяж; бачив у ній розпач і сором, викликаний йно тим, що одну лише хвилинку діяв він під впливом особистих почувань та жадань. Лагідно поклав він долоню на низько схиленій його голові й почав тихенько говорити. Говорив, що збув цілу ніч на приготуваннях до втечі того, кого вже сьогодні можуть спіймати; що в пристані стоїть човен, готовий до відплиття на Остію, де друзі, за все попереджені, приймуть його й негайно ж улаштують на першім кораблі, що відпливатиме з морського порту…

— На море! на море! — скрикнув він нарешті, — на нове туляння та злидні… але іншого порятунку немає!

Юст встав і випростався.

— Ні! — відповів рішуче; я не піду з дому цього — сам.

— Як це? за таких грізних обставин хочеш вимкнути з собою дівчинку?

— Хочу її забрати звідціля як свою дружину.

Надаремні були довгі Юстові вмовляння.

— Згинеш, — казав.

— Поспіль з нею! — похмуро й тихо відповів Йонатан.

— Іди до човна!

— А вона?

— Неможливо!

— Отже… Юсте, радиш мені, щоб я залишив її у римлянинових обіймах?

Засміявся довго, гірко.

Юст заламав руки, швидко збіг із сходів і в долішній кімнаті кілька разів закричав:

— Міртало! Міртало!

Хотів запевно говорити з нею; хотів благати її, щоб краплинкою спокою загоїла шал безщасного, щоб свої прохання прилучила до його намовлень. Одчиняючи вузькі двері, що провадили на вулицю, він ще погукав:

— Міртало! Міртало!

Надаремне. Та, що він її кликав, була далеко.