Міртала/IV
| ◀ III | Міртала пер.: Михайло Лебединець IV |
V ▶ |
|
— Артемідоре! Артемідоре! Куди так поспішаєш? І так самотньо, в товаристві лише одного свого Гелія! Де ж поділися веселі твої приятелі? Чи не облишили тебе твої учні та приклонники?
Так озвався гомінкий і пискучий, хоча й оздоблений виборною вимовою великопанського світу, жіночий голосок.
Було це на вулиці, що, звиваючись з-під Остійської брами, спускалася Авентінською похилістю до високої Германікової арки та до річної смуги, що проблискувала поза нею. На річці виднів з-під арки міст, що сполучав Авентін з Янікульським пригорком, де, у його стіп, низько при землі сіріла й комашилася єврейська дільниця. Довгий ряд чудових будинків і крамниць з товарами відділяв цю вулицю від рибного базару, звідкіля аж сюди разом з подувами вітру долітали гамори й смороди. Це була ще гарна вулиця, заслана свічадом ствердлої лави та немов охоплена двома коштовними чепрагами Остійської брами і Германікової арки, з базальтовими хідниками, що роїлися від заможно зодягнених переходнів; проте почувалася вже й тут близина вбогих, торговельних, тісних і смердючих частин міста. З-під високого склепіння Остійської брами виринуло на вулицю товариство, складене з кількох гарно зодягнених і напахощених чоловіків, а на чолі їх, швидше б сказати, бігла, ніж ішла, жвава й зграбна Кая Марція, силкуючись наздогнати стрункого чоловіка в білій туніці, що йшов у супроводі лише одного молоденького хлопчика, зодягненого в грецькій хітон. Посеред улиці кілька носіїв несло порожні ноші, що вбирали очі красою своїх оздоб. Кая Марція вважала за краще ходити містом пішки, бо таким робом малася спроможність затримуватися побіля всіх брам та кружґанків, попід усіма арками й аркадами міста, щоб придивлятися, слухати, підслуховувати, ловити дорогою знайомих і незнайомих, приваблювати й потягати до себе порожньою, та веселою балаканиною й принадою досить гарних ще очей молодих і немолодих сновигалів, що чимало їх збувало свій вільний від одвідин, бенкетів та лазень час на вільному повітрі та на безглуздому оббиванню коштовних міських бруків. Сьогодні Кая мала на собі багато нашиту в гаптовані пасмужки сукню й безліч бурштинів на піввідкритих грудях і раменах, у вухах і волоссі, що, руде кілька день тому, сьогодні раптом зробилося воно чорне. Чорні кучері пасували далеко більше за руді їй до обличчя, і коли Артемідор, на поклик свого імені, затримався посеред хідника, він побачив перед себе цілком пристойну ще, надзвичайно жваву жінку, що поблискувала спокусливими очима й вимахувала білими, у блискучому дорогому перстенні руками. Від чоловіків, що обступали її, повійнуло на нього міцними пахощами парфумів. Завиті, виряджені у барвисті строї, з блідими, вимореними, півмаркітними, піврозбещеними обличчями, вони привітали його хором увічливих, веселих вигуків. Котрийсь з-проміж них почав промовляти віршами, але Кая, тримаючи в одній руці срібного ланцюжка, що на ньому вона волочила з собою завжденного свого песика, другу, в панібратському рухові, поклала на художникове плече.
— Куди, маестро, за цього часу й у цьому місці?
— Час і місце однаковісінькі й для мене й для тебе, пані, — сміючись одповів маляр.— Заклинаюся Діяною, що в її храмі збула я сьогоднішній ранок, ти ухилився від відповіді. Хочу знати, куди прямуєш?
— До Янікулу, до цісарського садку…
— За годину сонце буде вже у своєму заході. Чи маєш замір походеньки справляти за нічних потімків?
— Я маю намір малювати ніч, що западає над квітами, як нещадна старість западає над жіночими лицями…
Каїне товариство пирскнуло сміхом; хтось з-поміж нього знову підхопив віршами злосливий художників дотеп, Кая також засміялася.
— Отож зачепив і мене! — скрикнула вона. — Дарма, на тебе не гнівитимуся, бо ти найкращий юнак у Римі та до того й музи помщалися б на мені, коли б я тобі щось злого заподіяла. Чому ти сьогодні в такій самотині? Гелій — чудове хлоп'я, але його товариства не може тобі вистачити. Ходім з нами. Біля Остійської брами ми спіткали продавця, що почастував нас замороженим молоком і виборними пиріжками з начинкою з пташачої печінки. А зараз ми йдемо до храму Юнони, де я задля певної мети маю завісити злите з золота й оздоблене найкращим з-поміж моїх смарагдів серце. Це буде гідна пожертва богині, що до неї я почуваю особливу побожність. Потім, Артемідоре, я сяду до своїх ношів і скажу нести себе на Марсове поле, бо аж паленію з цікавости побачити приготовання, що вже там розпочато до Аполонських ігрищ. Ходімо з нами!
Артемідорова веселість почала переходити в нудьгу. Розкидливий, він поглядав кудись убік мосту, і недбало відповів:
— Ні, пані; я шукаю сьогодні самоти, а позастаючись з тобою, опинився б у товаристві цілого Риму.
— Знову зачепив мене, непоправний! Не вперше вже даєш мені до зрозуміння, що я обмовниця. Розповім тобі за це кілька відомостей, що напевне засмутять тебе так само, як мене потішать позавтрішні ігрища. Чи ти хоч за ці ігрища будь-що знаєш? На Марсовім полі побачимо троянські танки; так, троянські танки, що виконуватимуться квітом нашої молоді, на чолі з самим щонайчудовшим Титом. Умираю з цікавости й лечу, щоб побачити, як будують трибуни й ложі… Здається, для Береніки та її двору вибудується окрему ложу… Кажуть, що по закінченні ігрищ Береніка покладе лавровий вінок на Титову голову й саме того часу оголоситься прилюдно за одружіння майбутнього цісаря з… єврейкою. Чи ми дійсно дочекаємося того, що наші цісарі одружуватимуться з жінками сходу… Але за все це — ані телень. Богам все дозволено… Я дивитимуся на ігрища з Цестієвої ложі…
— Забуваєш, шановна, що ти прирікла мені помсту, — впав їй у річ Артемідор.Вона заледве могла собі пригадати, про що говорила перед хвилиною до сього часу.
— Так, заклинаюся мстивою Юноною! — вибухаючи сміхом, скрикнула вона. — Ти допікав мені сьогодні старістю та обмовництвом, отже мушу й я тобі навзаїм туги завдати.
Сп'ялася навшпиньки та, тримаючи весь час руку на художниковім плечі, почала таємниче шепотіти:
— Нехай твої друзі маються на осторозі. Недобрі вітри повівають над Гельвідієвою й Фаніїною домівкою та над головою отого старого буркуна Музонія, що його — нехай я згину, коли знаю, з якої рації — йменують філософом, бо лише дурниці витівати є його призначення. Якщо претор не вирішить Карової та Аргентаріїної справи так, як це подобатиметься Доміціянові… не ручуся, чи кінець цього місяця побачить ще його в Римі… Я довідалася за це від Цестія, що про все знає… Цісарський син!.. Кар мається за улюбленця цісарського сина! Чи твій претор зшаленів, що повсякчас опинається тим, що в своїх руках тримають земні блискавки? Музоній знову виповідав щось прилюдно за стародавніх диктаторів, що коли-йно, лише були непотрібні, складали свою владу до рук народу, що він їх нею наділив. Всі зрозуміли, до кого саме поціляв Музоній. Він та Діонис з Прузії й багато ще інших дурбасів гадають, що своїми криками зметуть з палатинського палацу Августових наступників. Твої приятелі є ніби купка шаленців…
Тут вона зіпнулася ще вище навшпиньки й тихше ще прошепотіла:
— На Веспасіяновому столі давно вже лежить едикт, що засуджує на вигнання всіх ваших філософів, бо під їхніми тогами приховуються Манлії та Брути. Добрий цісар вагається ще з його підписом, але… кожна нагода… А що? Чи не помстилася я на тобі? Чудове обличчя сина муз спохмурніло, як бурхлива ніч!..
Дійсно, як ніч спохмурніло Артемідорове обличчя, що хвилинку якусь перед цим недбало ще сміялося й мало в собі вираз жартівливої нетерплячки.
— Гідна Кає! — обізвався з товариства балакучої жінки отой самий, що перед цим промовляв віршами. — Коли ти хочеш побачити сьогодні за денного ще світла Марсове поле…
— Але ж хочу, Марціале, палаю з цього хотіння… Слушно нагадав, Марціале, спізнюся напевне… До побачення, Артемідоре! Чи чував ти, що другого дня по троянських ігрищах цісар улаштовує великий бенкет для народу?.. Вино литиметься струменями… щонайліпше м'ясиво, сила стрибунів та акробатів, вистава диковинних речей на форумі… Нарід обжиратиметься та потішатиметься… До побачення, Артемідоре! Не знаєш ти, певне, також і про те, що Доміціяна не наставлено за отамана над військом, що вирушає супроти Аланів і що він аж скаженіє з цього неталану… втішається тільки Лонгиною, вкраденою у Ламії… Дивота над дивотами! Ламія замість щоб впадати в розпач по тій зрадниці, поринув у оргії, де його до цього часу ніколи й не бачили… До побачення, Артемідоре! А чи чував ти за жінку з Луканії, що повила дитину з чотирма головами? Погане знамено! Гірше ще за вогнисту кулю, що, кажуть, спала над Веями…
— Кає Марціє! — перехопив їй мову найнетерплячіший з її приятелів, поет Марціял. — Стули на хвилинку свої вуста й сідай нарешті до ношів, якщо не хочеш стягнути на себе Юнонового гніву, що не зложила ти їй своєї пожертви у приріченім дню.
— Нехай рятують мене боги від такого лихого вчинку, — закричала жінка, і на обличчі їй завиднів правдивий жах; притьма, тягнучи за собою своє кудлате цуценя, поспішила вона нарешті до своїх ношів і наказала носіям нести себе до Юнонового храму, що зносився на Авентінському схилі; за ношами, єхидкувато всміхаючись або весело розмовляючи, поквапно пішли витворно позачісувані та стрійно зодягнені ледарі.
Каїни ноші розминалися дорогою з силою інших ношів, а наглядці з кожними ступав у слід більший чи менший почот, що складався з людей різного віку, стану та одягу, що всі вони через отой свій супровід складали шану чи доказ приязни тому, кого несено в ношах. В втім, як звичайно о-захід сонця, рух римськими вулицями починав угамовуватися, бо більшість мешканців міста перебувала вже по своїх домівках і засідала до найголовнішої денної поживи. Заморожене молоко й паштет з пташачих печінок, що Кая Марція нашвидку спожила коло Остійської брами, малися за prandium (підвечірок), що по ньому чекала ще десь на неї достатня або й розкішна coena або вечеря. Сьогодні, зрештою, не могла вже вона побачити роблених на Марсовому полі приготовань до троянських ігращ, бо вечоріло надто швидко, а її ноші в завороті до Юнонового храму затрималися ще раз, і з-за піднесеної запони вихилилася приоздоблена в бурштин жіноча голівка та, прикликавши якогось мимоходня, зайшла з ним у довгу гутірку.
В золотих і рожевих відблисках поблизького вечору, в принишклих гаморах рибного базару та єврейської дільниці, що комашилася за річкою, наприкінці вулиці, що починалася з-під Остійської брами й була під цей час уже майже порожня, Артемідор затримався й стояв, спираючись плечима на вирізьблені карнизи Германікової арки, повернувшись обличчям до міста, де вгорі, в напрочуд чистому й прозорому повітрі, позапалюване світло, здавалося, змагається з прозорими тінями. Неоподаль під темним склепінням арки затримався також і мовчки стояв Гелій, молоденький Артемідорів служник з грецькими рисами, довгим єдвабним волоссям та проникливими очима, одне з тих гарних, старанно учених, тямучих та спритних хлоп'ят, що мусив у своєму домі мати щокожний вибагливий римлянин і що виконували в своїх панів обов'язки підчашників, декляматорів, часом блазнів або шпигунців, частіш повірників, послів, коханих і пещених улюбленців дому.
Гелій, слугуючи в Артемідора, ні блазнем ані шпигуном бути не міг, але при столі, в невеличкій та виборній художниковій їдальні гойдав у своїх руках на зразок лебедя зроблену амфору, і коли зі срібного її дзьоба лилося в рубини кришталевої чари сорентське або фабонійське вино, він сполучав свій срібний голос із тихим дзюркотінням рідини, напів деклямуючи, напів виспівуючи грецьких поезій. Не раз також, протягом уже кількох років, служив він своєму панові, що провадив вільне й бучне життя славетного артиста, за повірника й посла в любовних пригодах, і ніхто краще за нього не вмів покрийки віддати обпечатаної воском таблички молоденькій дружині багатого старигана, ніхто пильніше та зручніше не стеріг будинку, де його пан збував приємні години своїх зальотів. Він добре знав, що малося бути тоді, коли художник, зручно випорснувши від своїх приятелів і прихильників та подаючись у самітню прохідку, лише-йно самому йому говорив: „ходім разком, Геліє!“Проте, в цій частині міста йому ніколи ще не траплялося бути з своїм паном. Невже Артемідор справді прямував до цісарського саду, що його густа прозелень вкривала частину Янікульського пригорку? Бути може, що там чекає на нього багата Фульвія, занедбана вже буде тому рік, та що вона й до цього часу не занехаяла сподіванок на його до себе вороття, або танцюристка Хігарія, ця андалузка з вулканічними очима, що недавно її портрет у любашно зігнутій в танку позі, з розмаяним волоссям та цитрою в знесеній руці він намалював сам на стінню своєї спочивальні? Хто ж, зрештою, може відгадати, з ким побачитися, якої приємности зажити заміряє в садку, що вже в темряву западає, той, що його вуста такі свіжі й так часто сміються, що його серце гореніє навперемінку то з величної краси мистецтва, то з чарів земних палких розкошувань. Але чому ж він стоїть у затінку величної арки та, без жадного й сліду посміху на задуманому своєму обличчі, забув, здається, за мету своєї виправи?
За мету його прохідки не був, мабуть, цісарський садок, як він сказав за це жінці, що докучала йому настирливими запитаннями. До полудня збув він сьогодні свій час на Авентінському кружґанкові, докінчивши прикрашувати його квітчастою ґірляндою, та з улюбленням і запалом викінчив постать Ерати, музи легкої та любовної поезії, огорнену в плющі, з золотою лірою в руках. Не зважаючи на запал і насолоду, що проймався він з білого, зродженого з-під його пензля обличчя богининого, погляд йому час-від-часу спадав на-діл і блукав серед кружґанкових колон. Поперший ото раз за свого життя не спостеріг він когось, кого прагнув побачити; поперший раз хтось, кого закликав до себе, не надходив. Не призвичаєний до заперечень та неповоджень, він нетерпеливився, і було щось дитиняче в гнівливому його рухові, коли він шпурнув палету й пензель на руки своїх учнів, а гарячечервоні свої губи закопилив у погордливому виразі. Раніш ніж звичне зацурав він своєї роботи та в оточенні чималого почоту, що збільшувався чим-дальш дорогою, подався він до лазень, де довго й завзято заживав приємностей плавання в мармуровій, виповненій зимною водою водоймі, а потім у Elaeothecium, чи в перфумовій залі, супроти свого звичаю, грубіянськи налаяв послугача, що немов би то забагато намастив його пахучими рідинами. Він гидував з моди залишнього напахання пахощами й до цієї залі заходив лише, щоб надати трішки фіялкового запаху своєму чорному волоссі. Цього разу, не спостерігшись з-за свого розгублення, він дозволив служникові вжити забагато пахощів, і тому, виходячи з лазні, всіх, хто зачіпав його на Ambulatio, подвірку до прохідки, приятельськими привітаннями, він позакидував стрілами злісних дотепів. До Цестія, що посварився з жінкою й що власне його кружґанок розмальовував він за великі гроші, коли той з висот своїх багатств та високого двірського становища привітав його величним рухом, він закричав:
— Як же ведеться поважаній Флавії, дружині знакомитого Цестія? З часу, коли юдейські чи халдейські боги почали її зацікавлювати, Рим заперестав її бачити.
До Кара, найближчого приятеля котрогось із цісарських синів, він гукнув:
— Ти ще молодий, Каре, а смердиш пахощами, як стара зальотниця!
З багатого ледаря Селла, що бавився в поезію та скуповування мистецьких речей, він жартував:
— Чи зучора, Стеле, склав ти хоча кілька дотепних рядків? А Аксій, отой перекупець з Субури, чи знову обдурив тебе, вмовивши взяти вироби щоостаннішого партача за геніяльні утвори Мірона чи Праксітеля й продаючи їх тобі за чималі гроші?
Ображені знизували плечима, але мовчки ковтали злісні художникові причіпки.
— Здається, — вимовив Цестій, — що, після цісаря та його синів, артисти вважаються в Римі за людей, що їм чисто все дозвільно. Іншому не минулися б дарма ті зухвальства, що до них він допускається. Але, гудячи цього блазнюка, ми образили б муз, що він мається за їхнього вибранця.— Та обурили б супроти себе всіх, що пропадають в Римі за малярським мистецтвом… — додав Кар.
— За заподіяну йому образу римські жінки зчинили б бунт, як і тоді, коли їм Катон заборонив носити золоті манелі, — оповиваючись у єдвабну з широкими рукавами одіж та м'якенько вкладаючись на канапі, докінчив білий, гарний, ледачий Стел.
В преторському домі Артемідор довго розмовляв з Фанією й розповів їй за образу, заподіяну вчора Мірталі гардеробницею, єгиптянкою Хромією. За годину пізніш Хромія, що їй загрожено зниженням на нижчий щабель домової обслуги, почала голосно ускаржуватись та пащекувати, отжеж на це ніхто не зважав, бо важливіші сторазово справи заклопотували преторську родину. Напередодні, Гельвідій на бенкеті в Pallatium'і, за цісарським столом гостро посперечався з міністром скарбу Клавдієм етруським, старим сирійцем, відпущенцем, що завдяки облудному й спритному розумові та східньому підслужництву досягнув найвищих двірських посад і, принижений, гнучкий, покірливий, служив уже сьомому підряд цісареві. Поміж цим царедворцем та Гельвідієвим ще батьком, старим і незломним республіканцем, існувала глуха ворожнеча, що, одного разу вибухнувши, закінчилася падінням та загином другого.До матері й дружини претор майже з покорою говорив:
— Вибачте мені, що я раз-у-раз баламучу ваш спокій. Я повинен був би примовкнути, коли ниций сирієць, підбармовуючись до Веспасіянової зажерливости на гроші, укладав немилосердні та несправедливі пляни нових податків. Адже відомо, що станеться так, як дораджує цей лис, але ж я — поривчастий і дражливий. Над своєю головою вчуваю Дамоклів меч. Є це справа Кара та Аргентарії. А той, хто не є певний, чи його „завтра“ буде біле чи чорне, за голуба бути не може.
Тепер ще раз слова Каї Марції, якнайкраще, звичайно, про все завідомленої, потвердили ті побоювання, що повні були сьогодні ними Фаніїні очі, коли вона дивилася на стурбоване обличчя свого чоловіка. Артемідор, що, споживши у себе вдома легкий prandium, сказав Гелієві, аби йшов укупі з ним, і швидко, весело знову попрямував до Затибря, зупинився побіля Германікової арки й спохмурнілими очима перебігав по різьбах, що її прикрашували. Різьби ці являли собою січі й перемоги, здобуті одним із щонайкращих та найшляхетніших лицарів римської минувшини. Цієї чистоти й шляхетности, голосної слави й великої популярности в народі заздрив йому Тіберій, цей розумний, та жорстокий державець, що тисячами кривавих жертов зміцнив діло свого попередника Августа. Чи впав Германік, завчасно вмираючи, жертвою його заздрости та підозрінь? Чи дійсно отрута перетяла йому вполовині чарівну нитку життя? Так за це, коли Артемідор був ще малий хлопчик, розповідала йому мати з жахом на очах; у це він вірив і зараз, дивлячись на різьби, що рясно вкривали величні й повні ґрації вигиби арки, що стала за пам'ятник великому чоловікові, згубленому так, як загублені, може, будуть у короткому часі ті, що їхні ймення шепотіли йому, хвилинку тому, нерозважні Каїні вуста. Швидко може й Фанія, отак само, як колись Германікова дружина Агріпа, повертаючи з вигнання до далеких країн, зійде тут, у цьому Тибрянському порті, з корабля на римську землю та в руках, що за помсту волатимуть, високо здійме урну з тліном замордованого чоловіка…
Залишила його в ці пори всенька легковажна думка. Ішов був з заміром відшукати Мірталу, що її обличчя й постать будили в ньому глибші й жвавіші почуття, ніж це будь-коли припадало на долю гарної Фульвії, ба навіть чудової, шаленої Хігарії.
Він ішов, щоб знайти її та довідатися від неї, чому не прийшла, коли він сказав їй учора: „приходь“. Але зараз, по розмові з Каєю, що відновила в ньому дізнане в преторському будинкові вражіння, та після гнівливих думок, збуджених при розгляданні різьб, що оздоблювали Германікову арку, гонитва за побаченням, коли, може, й не любовним, то таким, що своє перводжерело мало в любовному почутті, здалася йому за неможливу. А втім, коли він подивився на рій низьких, темних будиночків єврейської дільниці, коли до його грудей долетіла смердюча задуха, що густою парою оповивала підніжжя Янікульського пригорку, очі йому виповнилися виразом жалю. Швидким рухом вийняв він з-за свого убрання облиту ствердлим воском табличку й золотим стилем (гострячком) писав на ній якусь хвилину, потому поглядом і рухом голови закликав до себе Гелія. Довговолосе хлоп'я, стомлене та знетерпливлене, прибігло відразу, і ледве Артемідор тихенько почав до нього говорити, зосереджена увага намалювалася на тямовитому його обличчі. Метким поглядом стежив він рухів свого господаря, що, простягши руку, показував йому на єврейську дільницю та на якісь посеред неї напрямки й поворотки. Потім подав йому записану табличку.
— Ти бачив її не одного разу в кружґанку та в Фаніїному будинкові. Чи впізнаєш її?
Молодий грек хитнув, потверджуючи головою:
— Відшукаєш її?
Той спозирнув задирливо й у насмішкуватому усміхові показав свої сніжні зуби.
— Я чекатиму на тебе вдома. Відповідь принесеш мені. Не барись.
Перед Менохімовою хаткою стояла купка молодих дівчат, що, пообіймаючись руками, стиха таж дуже жваво про щось розмовляли. Це були Сарині дочки, що, прислані сюди матір'ю в допомозі Мірталі на час приготування вечері, позалишалися ще й досі, паленіючи з цікавости побачити Йонатана або принаймні довідатися хоч будь-яких подробиць за цього незвичайного чоловіка й товариша нещасливого їхнього брата. Жовте й блакитне їхнє убрання весело полискувало при останніх проміннях сонця в своєму заході; чорні й руді коси затінювали шиї, що виблискували шкляним намистом; дзвіночки сандалів подзенькували на їхніх ногах, що нетерпляче ввесь час зрушувалися. Одна тримала срібний, повний вина дзбан; друга завішувала на Мірталиному плечі рясно погаптованого рушника витирати руки, вмивши їх перед і після їжі; третя гладила долонею подружине волосся, жваво розповідаючи за гармидер, що зчинився в їхньому будинку ще зучора. Їхній батько Сімеон були цілком захоплені скликанням на завтра до божниці громади. Мати плакали й сміялися навперемінку, а їм безнастанно наказували допомагати Мірталі приймати дорогого гостя. Вони довго ще щебетали та, позоставивши біля порогу принесені речі, фуркнули як пташки в напрямку Сариного будинку, що був поблизу. Міртала дивилася якийсь час за ними з усміхом, що сплив на її обличчі з їх облич, як раптом, звівши очі в інший бік, вона немов здерев'яніла й остовпілим з подиву поглядом почала вдивлятися в когось, що стояв по тому боці загородки. Хоч і стоячи в затінку, Гелій звернув би тут на себе увагу кожного, хто б лише його запримітив. Грецькі хітони надибувано тут так само зрідка, як і римські тоги. А він же ще мав на собі хітона з тканини, що своїм кольором нагадувала аметисти, а довге каштанове волосся м'якими хвилями спадало йому аж до стану, отінюючи біле, тендітне дівоче обличчя. Важко було відгадати відразу, до якої він належав статі; але Міртала впізнала його з першого ж погляду. Вона бачила його часто й у кружґанку, й у Фаніїному будинку, знала, хто він такий, кому служить і навіть як йому було на ім'я. Здивовання, радість, турбота змінювалися в її обличчі. Молодий грек, тільки-йно Сарині дочки зникли, обачно роздивився навколо та, відриваючись плечима від загороди, що на неї він недбало й на позір ледачо до цього часу спирався, прудко перейшов вузьку й брудну вуличку.
— Нарешті, — почав він, — розлетілися перепілки, що так довго щебетали коло тебе отією вашою дивовижною, бридкою мовою. Адже не міг я при них віддати тобі того, що через мене присилає тобі мій пан, Артемідор.
На його долоні з'явилася записана табличка. Він подав її Мірталі, що жадібно простягла до неї руку та враз і відхопила її. Вона тремтіла, а з її обличчя, здавалося, зникла вся кров аж до останньої краплі.— Чому відхоплюєш руку? Лякаєшся цим опаритись? — затоплюючи свої цікаві очі у зблідлому дівочому обличчі, з усміхом прошепотів Гелій. — Не лякайся; не спалить тобі руки писання мого пана. Візьми й читай.
Взяла, занурила очі в письмі, й обличчя їй вкрилося виразом болю.
— Не вмію читати латинського письма… — заледве чутно прошепотіла вона.
Не виявляючи здивовання, Гелій запитав:
— Хочеш, щоб я тобі прочитав це?
Помовчавши хвилинку, відповіла благально:
— Прочитай!
Хлопець метким поглядом спозирнув на порожню в той момент вуличку. Вони стояли, зрештою, затулені трохи стіною будинку; він наблизився ще ближче до Міртали й тихцем, швидко прочитав:
„Ти не була сьогодні ані в кружґанку, ані в Фаніїному домі. Чи маєш замір не з'являтися перед мої очі вже ніколи? Я погодився б на це, коли б не жалкував чудової перлини, що втопає в калюжі. Завтра, о-захід сонця, чекатиму на тебе коло Германікової арки. Приходь!“
Дочитавши, Гелій подавав їй табличку, та ж вона її не брала. Простягала по неї руку й відхоплювала її. Вмить затулила долонями обличчя.
— Не можу… Не можу!..
Греченя не зрозуміло.— Вживай латинських чи грецьких слів, бо вашої мови я не розумію. Що мушу переказати своєму панові?
Відтулила обличчя, вхопила Артемідорового листа та з жахом у очах знову віддавала його грекові.
Але він сховав руки в фалдинах хітону.
— Прийдеш? Чому не відповідаєш?
Дивлячись у землю, тихо, замріяно вимовила:
— Хіба ж спрагла сарна може не бігти до лісного джерела? Чи ж не розквітає троянда, коли з-за хмар засвітить сонце?
— Дивно ти це сказала, але я запам'ятаю твою відповідь і що-до-слова перекажу її моєму панові, — сказав Гелій і повільним недбалим кроком, ніби цікавий мимоходень, розглядаючись навколо, пішов геть. Прикінці вулиці він поминув старого єврея у важкому завивалі та зі зореним у зморшки обличчям, так замисленого, що цілком його не спостеріг. Це був Менохім, що повертав додому. Входячи до низенької, маленької своєї хати, він запитав: — А де Йонатан? — На його голос у куті кімнати, з-за кросен, ховаючи щось прудко в убранні, підвелася з долівки Міртала та, наблизившись до названого батька й низко похилившись, притулила до його руки свої спаленілі вуста.
— Йонатан не повернув ще з Горієвого будинку, куди пішов враз по вашому відході.Коли вона це говорила, голос їй бренів жалем заблудлої душі, що із своїм блудом, як із життям, не може, проте, розлучитися.
По якійсь годині, сидячи в тіні своїх кросен на глиняній долівці, Міртала затоплювала в Менохімовім обличчі свої очі, де, здавалося, скупчилися всенькі сили її думок та почуття. Скинувши з голови важке завивало, а сиве своє волосся окривши малою округлою шапочкою, що не закривала йому високого, зораного зморшками чола, Менохім, при світлі малої лямпи, читав наголос з розкиданих перед ним на столі пергаменових карток. Насупроти, з півтіні вихилялося темне й нужденне, але ж уважне й скупчене Йонатанове обличчя, що сидів на низенькому стільчаку. Понад головами двох цих людей імлився, вилітаючи з лямпи, дим; Менохімове читання розляглося по кімнатці. Те, що він читав, було за виплід думок, мрій та страждань цілого його життя, за утвір, що він у цій хатинці та на узліссі Еґерійського гаю писав уже від багатьох років. Жалісні стогони, розпачливі крики, благання, докори й запитання звернені до бога, бунти супроти самого бога, містичні мрії за райську будучину, страшні самовтішення через вергані на ворогів прокльони, фантастичні сни й примари, що привиджували цих ворогів у постатях багатоголових орлів, крилатих коней, що розносять вони по світу безголов'я, морів, що виливають на землю чорні й смердючі води, — все це складалося на цю похмуру, конвульсійну поему, що була не що інше, як один з тих утворів, що сила їх, під назвою Апокаліпсу, розходилася за тих часів по світу.
Менохім був поет, але такий, що створити його може лише нарід, що змагається з усієї сили своєї проти передчасної смерти, нарід, що тремтить в лихоманці від завданих йому ран, шаленіє в утискові насильства й у цьому своєму шалі снить про раї, потвори, чуда визволення та пекла помсти, що від пригнічень своїх тікає до п'янких конвульсійних прокльонів або до містичної країни екстазу.
Він був поет. Але попри тому він був худорлявий, босий, майже в лахмани зодягнений, з охриплим і писклявим голосом у вузьких, кволих грудях. Зараз, скинувши своє завивало й розв'язавши грубого паса, він зменшився та зщуплів ще більше. І не було в його голосі ані поваги, ані величі співця, ані грімних пророцьких звуків. Коли піднесено читав, а краще — з пам'яті виголошував щонаймогутніший рядок своєї поеми, його босі, що землі не сягали, ступні, коливалися й тріпотіли в повітрі, а худорляві руки чинили порухи, що на їхній вигляд погордливо осміхнувся б найостанніший промовець з того боку Тибру. Він скидався тоді на бідного, нужденного птаха, що конвульсійно тріпоче обдертими з пер крилами. Коли ж рядок був жалісний, благальний, охриплий його голос вибуював і тоншав, худе тіло хиталося в обидва боки, тремтячі долоні безпорадно доторкалися лоба, очей, обличчя, грудей. Подібний він тоді ставав до дитини, що квилить, скаржиться, простягає до материних грудей безпорадні руки. Та тільки чи шамотався він, чи квилив, чи конвульсійно тріпав у повітрі босими ногами, чи вустам, що, зазвичай, мали лагідний зарис, надавав смішного виразу зненависти або загрози, — на знесеному високо догори його чолі тисячні зморшки виписували безліч омріяних марінь, в очах полуменів огонь невимовної чулости, а зборчатими, жовтими, тремтячими лицями час від часу поволі спливала велика, під тьмяним світлом лямпи блискуча сльозина.
Найостанніший промовець з того боку Тибру, дивлячись і слухаючи цього поета, посміхнувся б з погордою. Але Йонатанові груди дихали голосно та похапливо, зчорнілі, червоними рубцями позначені, долоні часто шукали батьківських колін, куди опадало пекуче з зворушення чоло.
Міртала висунулася також під світло лямпи й сиділа вже не біля своїх кросен, а коло стіни поблизу них. Потуга думки, що глибоко щось розважала, малювалася в її замружених слізьми блискучих і в Менохіма, мов у веселку, затоплених очах.
— Ім'я ваше, батьку, славетне й почітне буде серед Ізраелю… — скликнув Йонатан.
Менохім заперечливо похитав головою.— Ім'я моє! — відповів. — Ні, Йонатане! Єдине перед тебе відслонив я свою душу та й на твої вуста покладаю я печать таємниці. Бо що я таке є? Невідомий, вбогий, погорджуваний. Хто ж мене захоче слухати? Я ж хочу, щоб кожне моє слово було задля Ізраеля краплею укоїння та списом оборони. Тому зречуся слави свого твору, оголошу людям, що він є спадщина славетного нашого Ездри, що колись, по визволенні з менш тяжкої за нашу неволю, відбудував був Сіонську божницю. Великому літописцеві, пророкові прадавніх часів, мерщій йнятиме віри й швидше запалятися буде на духові нарід від його пісень, ніж коли б він знав…
— Зречетеся отже всілякої слави з твору, що був за працю цілого вашого життя?
— Не жадоба слави водила рукою й моїм серцем, — відказав Менохім, а за хвилинку зі схиленим обличчям, складеними долонями та ритмічно похитуючи станом, почав говорити покірливим, благальним голосом, немов молитву вичитуючи: — Оберни мене, споконвічний, на тінь, що зникає, на полум'я, що дотліває, на нікчемну піщану зернину. Хай стану я, споконвічний, повівом вітру, що пролітає, засохлим листям, що вганяє вітер по порожніх ланах, хай зникну я й розвіюся, як біла імла в соняшному промінні, як сіра курява під копитом їздця… Нехай — о споконвічний! — імення мого з роду в рід не вимовляють жадні людські вуста, й на могилі моїй хай бур'яни переплітаються з колючими реп'яхами; але ж з душі моєї до душі народу мого перенеси хоч єдину іскринку надії, з пісні моєї вчини для нього довшим хоч на єдину хвилинку його існування, з праці моєї обітри йому з ока хоча єдину сльозинку скорботи…
Дрібні дівочі рученята простяглися з потімку й сягнули до спущеної на одіж Менохімової руки. Мірталина постава була покірлива. Зрозуміла все. Простягла руки й вже, вже, обік Йонатана, припасти мала до його ступнів; та вмить — шарпнулася знову в затінок і невпокійно притисла обидві руки до грудей, там, де захована за одежею лежала тоненька табличка, виповнена Артемідоровим письмом; водночас тихо прошепотіла:
— Назвав мене перлиною, що тоне в калюжі… Клейнод найдорожчий є душа мого батька!
Нагло підскочила, з блискавичною швидкістю станула проміж Йонатаном і дверима та, зриваючи з себе свого легкого паса, розгорнула його широко, як плахту, що нею хотіла буцім окритися. В широко розплющених її очах позначився жах. Також струснувся з жаху й Менохім, що, сидячи обличчям до дверей, так само, як і Міртала, побачив у тихенько відчинених знадвору дверях вкриту рудим волоссям голову й жовте, з маленькими блискучими очима обличчя, що прудко й цікаво розглядалося по кімнаті. Йонатан, сидячи плечима до дверей, не бачив нічого.— Сон твій, Сіласе, мусить бути неспокійний, коли за нічної доби заглядаєш ти до чужих хат, — з лагідним кепкуванням сказав Менохім.
Сілас не відходив, а просував лише ввесь час у відчинені до хати двері свою голову.
— Ти також чуваєш, Монобазова ганчірко, а твоя дівчина показує тобі кумедіянтських штук із своїм пасом. Та ще й гостя маєте; я бачив його, як він повертав із Горієвого будинку. Мені здалося, що це захожанин із далеких країв, і я прийшов привітати його.
Менохімове обличчя сполотніло. В своїй руці він корчево стискав одіж Йонатана, що зробив поривчастий рух, ніби мав замір встати й на явку датися. Вле тієї ж хвилини в малій кімнатці розлігся дзвінкиїй, срібний, веселий вибух сміху. Міртала, прудкими руками ввесь час маючи та хилитаючи в повітрі м'якою, що зблискувала рясним гаптуванням, тканиною, голосно й невимушено сміючись, вигукувала:
— Захожанин здалеку! О, Сіласе ото ж бо не впізнав ти Юди, Горієвого сина, що прийшов сьогодні, щоб своєю розмовою розважити старого Менохіма? То ж не впізнав ти Горієвого сина, що його волосся скидається до крукового крила? Йди до того едоміта, що живе на Авентіні й лікує хворі людські очі. Йди, Сіласе, до едомітського лікаря, бо коли-йно спізнишся, осліпнеш так, що вже й до свого улюбленого шинку не потрапиш…Вміру того як говорила, піднесений її голос починав слабнути. Та в Сіласа не було тендітного слуху, і він, проказавши якогось грубіянського прокльону, сховав свою голову за дверима, що з гуркотом за ним зачинилися. За дверима чекав на нього гурток людей, і посеред них полискували в присмерку срібні персні й обручки єгиптянки Хромії та визначалася кремезна, висока Бабасова постать.
— Не знаю, не бачив; та бісова дівчина затулила його від мене, — прошепотів до своїх товаришів Сілас.
— Чому ж ти не ввійшов, сирійський ослюку? — крикнула Хромія.
— Дякую! Коли мене не омилили мої очі, кривий ніж отого посіпаки міг би спрямувати мене до підземних богів…
— Дівчина може й правду говорила, — озвався Бабас, що підслухував був за Сіласовими плечима. — Може й Горієвого сина ото ти бачив…
— Я дав би собі руку відрубати, що там був той, що за його видавання римській владі в нас було б защо напиватися протягом цілого місяця. Не дарма, дивлячись на триклятого побірцю та його будинок, я позичаю очей від Арґуса…
— Витріщай же за другого разу краще свої собачі баньки! — з серцем вискирилась Хромія, — бо коли будь-яким робом не усунеш цієї дівчини, я поміняю тебе на Бабаса, що вже давно залицяється до мене… Дурна з мене дівка, що так довго згоджується своїми пестощами обдаровувати таку, як ти, макуху!..
Сілас похнюпо пробубонів:
— Усунено б їх швидко-прудко, коли б знаття, що в своїй буді вони переховують заклятого цісаря й богів ворога!
Зони посунули в напрямі до шинку, що з його замкнених дверей пробивалися крізь щілини червоні світла смолоскипів та приглушені звуки сирійської sumbuki.
В Менохімовій хаті залягала вже тиша й темрява.