Мрія (Еміль Золя)/XIV
Весілля мало відбутися в перших днях березня. Але Ангелика все таки не могла прийти до сил, хоч і яка в ній настала радість. Ледви що трохи подужала, таки зараз першого тижня прийшла її на гадку барелєфова вишивка до крісла, що було призначене до робітні Преосвященого: усміхаючись весело говорила вона, що то вже її послідне вишивання, не годиться лишати недокінченої роботи. Вона взялася отже до роботи але зараз таки так ослабла, що не могла і з кімнати виходити. Тут жила вона щасливо і весело, але давне її здоровля вже не вернулося. По елеопомазанню виглядала вона все таки бліда і така аж ніби прозора, а коли ходила по хаті, то дрібонькими кроками і так якось, мов би хотіла злетіти; перейшовшись так далеко, як від стола до вікна, сиділа вона відтак цілими годинами на кріслі та думала. З тої причини відложили весілля на пізнійше і постановили чекати аж вона зовсім подужає, що і повинно було незадовго наступити, бо її дуже доглядали.
Фелисіян навідувався до неї що дня по полудні. Тоді були там Губерт і Губертина і були то веселі та милі години, що їм там минали; нічого бувало не говорять, лиш як то вони колись будуть собі жити. Ангелика вправді сиділа, але була найвеселійша зі всіх; вона була перша, що бувало укладає собі, як то вона буде жити, куди буде їздити, як вони відбудують собі наново замок Готкерів, словом не могла наговоритися про те щастя, яке її чекає. Можна було безусловно думати, що зовсім подужає, бо вона очевидно сил набирала, а до того ще і весна була сего року ранна і з кождим днем заходив до кімнати через вікно чим раз теплійший воздух. Зловіщі мрії нападали її лиш тоді, коли була сама в хаті і коли її ніхто не видів.
В ночі розвеселяли її якісь надземні голоси, але і зараз кликав її якийсь голос з землі; її ставало чим раз яснійше, бо виділа, що то якесь чудо, коли її мрії так сповняються. Властиво — думала вона собі — вона вже умерла, а коли ще жиє, то лиш з ласки невидимого. Серед таких гадок проживала вона години самоти в безконечній розкоші, навіть ані трошки не ставало її жаль, коли подумала, що буде мусіла колись покинути всі земські розкоші; та і не диво, вона була сильно переконана, що буде мусіла випити чашу щастя аж до самого дна. Навіть і її недуга буде мусіла зачекати.
Але її безсильність таки нераз застрашувала її, бо були часом хвилі, коли вона не могла рушити ні ногами, ні руками; ледви ще чула на собі тіло і таки ціла розпливалася в якійсь небесній роскоші. Треба аж було, щоби щось сталося, щоби приміром, вона почула, що Губерти отвирають двері, або щоби побачила, що іде Фелисіян, аби знов сіла просто та удавала, що здорова. Тоді сміялася весело та говорила про те, як то вона буде жити, коли віддасться.
Під кінець березня була Ангелика ще веселійша, хоч аж два рази була зімліла, коли була сама в своїй кімнаті. Одного дня рано, коли Губерт ніс її молоко, вона таки випала була з постелі; але щоби він нічого не догадався, удала вона, що сама злізла на землю, щоби ніби то пошукати голки. На другий день була знов спокійна і все лиш говорила про те, що хоче, щоби весілля відбулося як найскорше, не пізнійше, як в половині квітня. Її відраджували те і казали, що вона все ще нездужає, та питали, чому не хоче підіждати. Але вона все стояла при своїм і хотіла, щоби її таки зараз повінчали, коли то лиш можна. Губертині стало то якось дивно, вона почала пильно придивлятися доньці і таки дуже налякалася, коли побачила, що її віддих якийсь такий студенний.
Але недужа знов стала спокійна; знала вона дуже добре, яка доля її чекає, а все лиш удавала, щоби другим незадавати жалю. Губерт і Фелисіян так обожали Ангелику, що нічого не виділи і не чули. Ангелика ходила і тепер таким самим легким ходом по хаті як давнійше, а коли говорила, що на весіллю зовсім подужає і вже тішиться наперед, то виглядала так гарно, що аж дух радувався на ню дивитися. Впрочім мав про все рішати Преосвящений.
Коли він одного вечера сам явився, розповіла вона йому, яке її бажання. Її очі при тім так і впилися в него, а її голос був такий солодкий та милий, що він добре зрозумів, як невисказано горячу просьбу вона йому предкладає. Преосвящений був чоловіком з серцем і зрозумів. Він назначив весілля на половину квітня.
Тепер вже настав був великий неспокій, бо треба було чим скорше лагодитися. Губерт, хоч був законним опікуном, мусів постаратися о позволення директора дому убогих, котрий все ще належав ніби то до родинної ради, бо Ангелика не була ще повнолітна; пан Ґранзир, мировий суддя, піднявся залагодити всі ті дрібниці, щоби тим заощадити Фелисіянові і дівчині всіляких неприємностей.
Ангелика знала дуже добре, що перед нею таять, і для того казала собі принести одного дня свою книжку з дому убогих, щоби її віддати свойому женихові. Від тепер була вона завсігди дуже покірна і хотіла, щоби він знав, з як низького роду підніс її до такої слави, даючи її своє старе імя і маєток. Та урядова печать, ті записки про її поведення з датою і числом, то була її шляхотська грамота. Ще раз переглянула вона книжку і дала її йому не змішавшися ані трошки, вона тішилася що навіть нічого не значить і що доперва він щось з неї зробив. Фелисіяна тронуло то дуже глубоко, коли він то побачив; він упав прред нею на коліна і з сльозами в очах цілував її по руках, як коли-б вона Бог знає який дала йому подарунок.
Через чотирнайцять днів був цілий Бомон занятий приготованнями до весілля, долішнє і горішнє місто мало повні руки роботи. В місті говорили, що двайцять робітниць день ї ніч лагодять виправу. Саму шлюбну сукню шили три кравчині, а придане, так розказували собі, мало вартість одного міліона; молода мала убратися в коронки, оксаміт, сатин і шовк, мала прикраситися дорогим камінням та діямантами, які мають хіба лиш королі. А вже найбільше було бесіди про те, кілько то грошей роздано бідним людям в місті.
Молода просила, щоби бідним роздали стільки, скільки видано і для неї самої, отже знов цілий міліон; гроші посипались дощем на місто. Прецінь раз могла вона так, як хотіла, сипати грішми на добродійні ціли. Так як собі видумала в своїх мріях, так могла тепер повними руками роздавати убогим. З малої, простої кімнати, з старого крісла, на котрім Ангелика сиділа, роздався голосний сміх радости, коли отець Корнил відчитував спис тих, котрим роздано милостиню. Роздавано чим раз більше, словом, сипано грішми без ліку. То-ж то би радо була Ангелика хотіла подивитися, як дідусь Маскарт пирував як який князь, як Шути строїли собі ніби якусь пишну палату і як бабуся Ґабе, діставши гроші, нараз подужала та як то Лямбалези, мати і доньки уміли дібрати собі сукні і в них пишалися! Як в тій казці сипалося золото на місто; не то вже що було досить на щоденні потреби, але і вистарчало ще і на приємности та забави. В блеску слави сипалось золото на вулиці і світилося там в світлі все обнимаючого милосердя.
День перед весіллям було вже все готове. Фелисіян закупив при вулиці Маґльоар поза єпископською палатою старий дім і устроїв його пишно і величаво. Просторі кімнати виложено прекрасними тапетами і заставлено дорогими меблями; був там сальон з старосвітськими ґобелінами, синий як небо будоар а передовсім спальня, що виглядала як гніздочко, увите з білого шовку і білих коронок. Тут білілося все і заносило чудним запахом, навіть полумінь світла була якась біла. Ангелика мала поїхати еквіпажем, щоби то все оглянути, але вона не хотіла. Вона лиш слухала, як її про всі ті чуда оповіщали, і лиш весело усміхалася, але сама не розпоряджала, бо не хотіла до нічого мішатися. Все то, що її розповідали, було далеким від неї, бо належало до того незнаного світа, що був для неї зовсім чужим. Досить, що ті, що її любили, лагодили щастя для неї; як та княгиня з зачарованого краю хотіла вона прийти до своєї правдивої держави, в котрій мала панувати. Впрочім не лицювало, щоби вона вже тепер оглядала своє придане, що стояло розложене в новім помешканню. Там було всіляке білля з буквами її шляхотського імени, святочна одіж вишита богато золотом, старосвітські і модні прикраси і біжутерії дуже делікатної роботи і висаджені брилянтами найчистійшої води. Ангелиці було досить, що її мрії стали дійсністю, що то правда, що її чекає таке богацтво, що незадовго все так гарно сповниться, як вона то собі видумала. Лиш шлюбну сукню казала собі принести рано перед вінчанням.
Коли Ангелика того дня рано на своїй широкій постелі отворила очі, мало що не минулася з розпуки; вона налякалася, що не може удержатись на ногах. Хотіла встати, але ноги під нею западалися. Від того страшного переляку щезла десь і та веселість з тамтого тижня. Коли відтак побачила, як Губертина ввійшла весело до кімнати, то здивувалася не мало, що і вона була в силі з нею ходити; але вона міркувала то добре, що то не її власна сила держить її на ногах, лиш що то її помагала сила невидимого і що якісь прихильні руки її носили. Її убрали; вона була як перо легка, майже вже нічого не важила. Коли мати тому здивувалася, то вона відповіла на то жартуючи, щоби борони Боже не дмухнула, бо ще готов її вітер вхопити. А коли її убирали, то холодна хатина під боком катедри задрожала від могучого віддиху великана, бо в катедрі гуділо вже від приготовань до торжества. Духовенство поралось вже дуже поквапно а безустанні голоси дзвонів розносили таку радість по місті, що від неї аж старі мури дрожали.
Вже цілу годину дзвонили дзвони, як коли-б в горішнім місті було якесь велике свято.
Був теплий квітневий день, а сонце світило ясно і гріло мов би на зазив голосного звуку дзвонів; вулицями снувалося богато людей. Цілий Бомон спішив на весілля малої вишивачки, що позискала собі була любов всіх мешканців. Сонце так якось чудно обливало своїм світлом вулиці міста, що здавалося, що то ніби якісь чародійні руки сиплють золотом на землю, а серед сего веселого світла сунулася величезна товпа людей до катедри і незадовго наповнила її битком. Навіть цілий пляц ді Кльоатр був повний людей. Тут піднималася головна фасада церкви як цвітиста китиця в гору і переходила з спідної будови в чисто романськім стилю в горішну будову в стилю ґотицькім. Здавалося, що аж сама та фасада радується з сего весілля, бо все, що на ній ясніло, все, що разом з нею в гору піднімалося, всі камінні острокаблуки, всі стовпики, балюстради і склепіння, всі низки, що скривали в собі статуї святих, всі хрестики і прикраси на причілку, всі розети, словом все, що лиш там було, супроводжало бідну дівчину по дорозі її життя, котре для неї було лиш одним непонятним чудом.В десятій годині загуділи орґани, Ангелика і Фелисіян увійшли в тій хвилі до церкви і повільним кроком поступали серед густої товпи цікавих до великого престола. По церкві пійшов шепіт подиву, люде витягали голови та ставали на пальцях, щоби лиш побачити молоду пару. Фелисіян, хоч був дуже зворушений, поступав все таки гордо і поважно. В чорнім одягу виглядав він ще красший, як був. А Ангелика вже таки так була гарна як ангел, так миленька і так якоюсь таємничою силою потягала до себе, що хто лиш на ню поглянув, то йому аж серце забилося в грудях. Вона мала на собі білу морову сукню, прибрану білими брабантськими коронками, посчіплюваними з собою перлами а від пояса і волянтів сукні звисали рядки прекрасних перел. На голові мала вельон з старих англійських коронок, при кріплений до волосся потрійним віночком перел. Він закривав її цілу і звисав аж до ніг. Більше не мала нічого на собі, ані одної цвітки ані одної прикраси. В тім пречуднім білім строю виглядала вона з своїми синіми як фіялочки очима і ясним волоссям як яка свята і не ішла а ніби крильми піднималася помежи товпою а за нею лиш легенько шуміла сукня.
Перед престолом уставлені були для молодят два крісла, вибиті кармазиновим оксамітом. За ними стояли на колінах Губерт і Губертина на подушках призначених для членів родини, а орґани кінчили вже вигравати привітні акорди. День перед тим дожили вони несподіваної радости; самі не знали, що на то сказати і з цілої душі дякували Всевишньому, що дав і їм дожити такого щастя як їх дитині. Губертина, як звичайно пішла була і тепер на кладовище помолитися на могилі своєї покійної матері, бо її брав дуже великий смуток, що буде тепер мусіла жити сама самісенька, коли віддасть доньку. Довго, довго молилася вона на могилі покійниці. Нараз задрожала, зірвалася і станула на рівні ноги. Покійниця далася переблагати; по трийцяти довгих літах простила вона її і з під глухої могили на знак прощення, подала її то щастя, котрого Губертина так дуже бажала, щастя, котрого може зазнати лиш та жінка, що стане матірю. Не вже-ж покійниця вислухала її в заплату за її милосердя, за то, що вона підняла колись в зимі з під порога церкви бідне, нужденне сотворіння, пригорнула його до себе а тепер з великою парадою віддала за князя? Тому то обоє Губерти стояли тепер на колінах перед престолом Всевишнього і вже аж не могли молитися, бо не знали як Йому дякувати за ту ласку, котру Він їм зіслав. А перед ними на троні сидів єпископ, що також належав до родини. Він виглядав в своїх ризах церковних зовсім як правдивий заступник Божий: на його поважнім лиці натхненім духом Божим не було ані сліду людської пристрасти. Понад його головою видно було вишитий герб Готкерів, котрий держали два ангели.
Тепер розпочалось торжество. Явилося все духовенство, прийшли були навіть сусідні священики, щоби звеличати свого єпископа. З поміж білих священичих ризів виглядали тут і там золотаві ризи співаків і червоні ризи міністрантів. Навіть вічну темряву в глухій романській каплиці освітило було того дня веселе світло цвітневого сонця і пробивалося через вікна та ніби жаром обсипало їх примурки. В середині церкви горіло ціле море свічок; там їх було тільки як звізд на небі. Великий престіл стояв цілий в світлі; позапалювано всі павуки і підсвічники на стінах. Перед молодими уставлено два великі канделябри з величезними раменами, від котрих, як ніби від сонця, розходилося світло. Дальше уставлено цілий ліс всіляких ростин і цвітів, розцвилі корчики білих азалій, білих камелій і лелій. Аж далеко в глубину апсиди заходило золотаве та срібляве світло а тут і там промайнув кінчик шовку або оксаміту, коротко сказавши, з поза розставлених цвітів пробивалося як від монстранції так ясне світло, що аж за очі ловило. Понад то все піднімалася баня церкви, що спочивала на чотирох величезних стовпах. Від якогось невидимого подуву дрожала полумінь тисячів свічок і клонилася перед світлом сонця, що заходило до церкви через ґотицькі вікна.
Ангелика просила, щоби її вінчав отець Корнил. Коли отже побачила, що він вже іде а з ним і два послугачі, то аж усміхнулася до него. Таки сповняються її мрії, вона віддається і то так, як того навіть і не сподівалася, за богача, гарного і знатного чоловіка. В церкві співають вже вінчальний гимн, горять тисячі свічок, а людей в ній, а духовенства без ліку. Стара ся церква ще не виділа такого вінчання; серед сего щастя аж ніби стіни її розступилися і вона стала ширша. Ангелика лиш усміхнулася, вона почула вже смерть в собі; вона почула, як серед сеї загальної радости смерть вже тішиться з своєї побіди. Коли увійшла до церкви, звернула свої очі на каплицю Готкерів, де спочивали Льоретта і Бальбіна, ті щасливі покійниці, що погибли в повній силі молодости, в хвилі найбільшого щастя в своїм життю. В сій хвилі здавалося її, що вона вже совершенна, що перемогла саму себе, що вона так відмінилася, як коли-б на ново на світ народилася; уважалася щасливою, що уноситься як то надприродне сотворіння і длятого в чистоті свого серця величала Всевишнього разом з своєю старою подругою, катедральною церквою. Коли приклякла, то так, як покірна рабиня Божа, що позбулася зовсім гріха первородного. Відрікаючись всего чулася щасливою.
Отець Корнил зійшов від престола і виголосив науку словами приятеля. Він вказав на примір Христа і говорив про те, що треба жити в вірі і виховувати свої діти по христіянськи. І знов усміхнулося лице Ангелики а Фелисіян згадавши на се щастя, котре вже здавалося бути майже певним, аж затрясся. Відтак слідували приписані питання і відповіли, що вяжуть на ціле життя, і рішаюче слово „Так”, котре вона висказала з цілої глибини свого зворушеного серця а він голоснійше і з лагідною повагою. Так злучилися вони на віки, священик звязав їм руки і виголосив приписану формулу. Опісля поблагословив священик обручку, символ ненарушимої вірности і нероздільности звязи, що треває на віки, і покропив її свяченою водою зробивши кропилом знак святого хреста над золотою обручкою на срібній тарілці: „Благослови Господи обручку сю…” Він дав її мужеві на доказ, що церква запечатала і замкнула його серце, щоби там не закралася ніяка друга жінка. А муж вложив її на палець жені, щоби їй дати тим доказ, що зі всіх мущин лиш він один на віки до неї належати буде. Так настало злучення без кінця і ціли; вона носила знак, що мав йому безустанно нагадувати зложену присягу. Був то також обіт на довгий ряд літ, що мали прожити з собою, немов би то та мала золота обручка мала їх вязати ще і поза гробом. Коли священик по молитві при кінці ще раз їм дав науку, проявився на лиці Ангелики знов якийсь усміх відречення. Вона-ж прецінь знала, що то буде.
І знов загуділи орґани а отець Корнил відійшов з міністрантами від престола. Преосвящений мимо своєї строгої поваги поглянув лагідно своїми орлиними очима на повінчану пару. Губерти, що все ще стояли на колінах, підняли голови а очі їх так їм зайшли були сльозами, що вони ледви ще могли що бачити. А орґани гуділи все дальше і дальше в безконечних ритмах переходячи в тоненькі голоси, що як той ранний спів жайворонка роздавалися зпід склепіння. По церкві рознісся протяглий віддих і зробився рух а люде стали товпитись коло головних дверий і бічних виходів. Украшена цвітами церква аж заясніла від радости з довершеного святого обряду.
Проминули ще дві години, бо була парада, як при вінчанню якого короля. Ще відправилась велика Служба Божа. Служитель вийшов в білім фелоні а з ним і послугачі, і кадилоносці з кадильницями та свяченою водою, а два міністранти несли великі золоті підсвічники з запаленими свічами. Задля присутности Преосвященого правилась служба Божа довше і з більшою церемонією. Що хвиля лопотіли ризи мов ті крила птиць, коли тільки покланялися або приклякали священики. З старих богато різьблених сталь піднялася ціла капітула. Відтак знов, як би на подув з неба, припали всі священики до землі. Служитель співав від престола; коли він утих і сів, почав співати цілий хор торжественним голосом а до сего голосу мішався і тоненький голос дітей, мов той голос ангелів в небі. Особливо гарно відбивав чистий голос якоїсь молодої дівчини і дивував всіх не мало. Оповідали собі, що то була панна Кляра Воанкуртівна, котра конче була наперлася співати на сім чудовім весіллю. До того ще пригравали орґани так солодко, так ніжно, як коли-б то радувалася якась добра, щаслива душа. Часом робилося тихо а відтак загуділи знов орґани, мов би то попід саму баню церкви котилися громи, а тоді приступали міністранти і їх помічники з кадильницями та свічками до священослужителя і давали йому благословити кадило. Дзвінким голосом бреніли тоді срібні ланцушки від кадильниць а благовонний дим підносився з них високо в гору. В воздусі повисла пахуча синява хмара. Три рази покадив священик, насамперед на правій стороні, відтак на лівій а наконець по середині перед єпископом, перед священиками, перед євангеліем і перед густими рядами зібраних в церкві людей.
Ангелика і Фелисіян стояли цілий час на колінах і слухали в покорі служби Божої. Кожде з них держало запалену свічку в руці яко символ чистоти береженої від самого хрещення. Ще по „Отче наш” стояли вони під вельоном, тим знаком покори, соромливости і скромности, а священик стоячи відчитував приписані молитви. В їх руках все ще горіли свічки, а то мало значити, що навіть і серед такої радости як весілля треба на смерть памятати. Служба Божа скінчилася; священослужитель, міністранти, кадилоносці і їх помічники вийшли помолившись Богові, щоби поблагословив супругів, аби дав їм діждатися і виховати дітей та доховатись з них третього і четвертого покоління.
Тепер роздався веселий голос по цілій катедрі. Орґани так гучно заграли до весільного походу, що аж стіни затряслися. Серед церкви зробився шум і люде почали тиснутися, щоби ліпше побачити молодих. Жінки ставали на лавки і аж попід самі стіни не було більше нічого видно як лиш розцікавлені лиця. Свічки ніби як на пращання аж якось яснійше горіли а полумінь їх розтягалася і виглядала як якісь вогнисті язики, що підіймаються в гору аж під саме склепіння. З поміж цвітів і з посеред блеску святих прикрас і дорогоцінностей заспівало духовенство впослідне „Осанна во вишніх”. Нараз розскочились обі половини дверий головного порталю під орґанами а чорні мури осінив ясний блеск денного світла. Показався ясний квітневий день і оживляюче весняне сонце; на пляцу ді Клоатр показались веселі білі доми. А на дворі ждала ще більша товпа людей на молодих і не могла вже їх дочекатися; гомін був такий, що і слова не можна було зрозуміти, а люде потручувалися на всі сторони. Свічки потахли а орґани загуділи ще сильнійше і приглушили гомін на дворі.
Повільною ходою ступали Ангелика і Фелисіян поміж рядами весільних гостей аж до порталю. Ангелика звеличала торжественно свою побіду, а тепер входила з своїх давніх мрій в звичайну дійсність. Сей присінок повний яскравого світла отвирав перед нею не знаний її ще досі світ. Вона ступала ще поволійше і дивилася то на доми перед нею, то на людей, що її весело витали. Вона так була вже ослабла, що муж мусів її майже нести, а мимо того вона усміхалася весело. Її прийшла на гадку княжа палата з всіми дорогоцінностями та королевськими сукнями, в котрій дожидала її біла весільна кімната. Щось в ній віддих заперло і вона мусіла пристати, але відтак на силу поступилася ще кілька кроків наперед. Вона добачила на своїм пальці золоту обручку і усміхнулась весело на вид сего знаку вічної звязи. На порозі головного порталю, на найвисшім ступени, з котрого вже виходилося на двір, вона заточилася. Хіба-ж не випила вона чашу щастя аж до самого дна? Хіба-ж не тут був конець її радости? Ще послідними силами кинулась на свого мужа і зложила горячий поцілуй на його устах. А з тим поцілуєм понеслась і її душа.
Але не була то сумна смерть. Преосвящений допоміг сам духовним благословенням спочити в Бозі тій бідній душі, що сама в собі вже успокоїлася і улетіла відтак до Бога. Губерти вернувши до щоденного життя і дізнавши ласки, були щасливі, що тут закінчилася мрія. Катедральна церква і ціле місто розпливалось в радіснім торжестві. Орґани загуділи ще голоснійше, дзвони задзвонили а нарід величав звязь любови, що осінена весняним світлом сонця проявилася перед її очима на порозі таємничої церкви. Ангелика піднялася щаслива і в непорочній чистоті з темряви романської каплиці в гору до вершечка ґотицької будови; її мрія сповнилася і вона перейшла з останків поблідлого золота і мертвих малюнків до живого раю побожних оповідань.
Фелисіян держав ще лиш в своїх руках якусь милу і ніжну постать в весільній сукни з коронками і перлами, горстку легенького і ще теплого пуху. Він давно вже знав, що то лиш сама тінь, котру він до себе пригортає. Як не знати звідки взялася, так і не знати де поділася. Був то лиш ясний образ, що померкнув розбудивши лиш фантазію. Все то лиш мрія. Станувши на самім вершку щастя, улетіла Ангелика легеньким подувом поцілуя.