Мрія (Еміль Золя)/IV
Хоч і як Ангелика була щебетлива і весела а все таки любила посидіти на самоті; вона аж тішилася, коли досвіта або вечерами могла так самісінька посидіти в своїй кімнатці та трохи відпочати: там вже давала вона собі волю і думала, скільки вже хотіла та літала в своїх мріях світами. Коли бувало в день могла на хвильку відбігти від роботи та зайти до своєї кімнати, то була вже так щаслива, як той, що утік з неволі на повну свободу.
Кімната її була велика й займала половину причілка, котрого друга половина служила за під. Стіни та вязання крім вистаючих кроквів і мансардів були побілені, а серед них здавалася стара дубова обстанова аж ніби чорна. Від часу, як світлицю і спальню на першім поверсі переробили, то тут поскладали всіляку старовину з ріжних віків. Одна скриня була з часів ренесансу, столи і стільці з часів Людвика ХІІІ, якесь величезне ліжко з часу Людвика XIV, а прекрасна шафа з часу Людвика XV. Лиш біле фаянсове начиння і тоалєта та малий столик, покритий білою цератою, відбивали від сих старосвітських меблів. Особливо-ж поважно виглядало старосвітське ліжко, заслонене старою рожевою ґардиною з китицями вересу, так вже споловілою, що ледви ще лиш слід був, що вона була колись рожева.
А вже найлюбійший був для Ангелики балькон, на котрий виходило одно вікно. Давнійше мала кімната два вікна, але тепер одно, ліве, забили, а балькон, що давнійше йшов вздовж цілої фасади, був тепер ще лиш під правим вікном. А що бальки з під споду були ще добрі, то поклали на них поміст і дали залізне поручча замісць давнійшої спорохнавілої балюстради. Тож то гарне було тут місце під самим вершком причілка, тихесенький низьок, в котрім збігалися тертиці, відновлені вже сего століття. Коли було перехилитися з балькону, то видно було від города цілу сторону дому, вже добре полупану, з фундаментом з дрібного каміння і цілу деревляну кліть, замуровану цеглами та великі, тепер вже майже до половини зменшені вікна. В долині над дверми від кухні був дашок з бляхи. В горі виставало вязання більше як на метер а над ним була криша, що опиратася на стовпах, котрих кінці стояли на платвах дслішньої части дому. Таким чином находився балькон мов би в якімсь лісі самих бальків та платвів і трамів, засіяних густо цвяхами та зеленим мохом.
Від коли Ангелика жила в сій кімнатці, пересиділа вже тут не одну годину спершися на поручча. Там в долині під нею виднівся насамперед город, засаджений вічно зеленим букшпаном; в кутику під самою церквою стояла стара лавка з ґраніту а довкола неї була грядинка зниділих лелій; в другім кутику видно було з під блющу, що ніби портієра стелився по цілім мурі, маленькі дверцята. Сюди виходилося на Маріїнське поле, спорий кусень землі лежачої облогом. На тім полі був колись монастирський сад. Через се поле журкотіла бистра річка Шеврота; туди виходили жінки з сусідних домів білля прати; недалеко стояв старий розвалений млин, в котрім пересиджували иноді деякі бідні люде, що вже не мали де притулитися. Впрочім ніхто вже більше не мешкав на тім полі, а з міста ішлося сюди лиш одною вулицею „де Ґердаш”, що ішла на бік від вулиці Маґльоар попід високий мур єпископської резиденції і попри дім Воанкуртів. Літом заступали тут недалекий вигляд своїм гиллям столітні берести обох парків а на полуднє закривала його ще величезна криша церкви. На Маріїнськім полі, замкненім зі всіх сторін і зарослім густо бурянами і тополями та вербами, котрих тут вітер засіяв, було завсігди пусто і тихо; лиш Шеврота перескакуючи з камінчика на камінчик по грубих ріняках звеніла мов кришталь чистим голосочком.
Ангелиці ані разу не навкучилось було в сій самітній закутині, хоч вона вже через сім літ що рана дивилась на ту саму картину, котрій вже вечером перед тим приглядалася. Дерева коло дому Воанкуртів, що передом виходив на Широку вулицю, стояли так густо, що вона хіба лиш зимою могла розпізнати дочку ґрафині. Була то дівчина в тик самих літах, що і вона, іменем Кляра. А в єпископськім городі стояли дерева ще густійше і хоч як бувало Ангелика заглядала, то все таки не могла ніколи доглянути фіолетової ризи владики. Навіть і старосвітські ворота з решіткою, що виходили на поле, мабуть ніколи не отвиралися, бо вона не могла собі нагадати, щоби їх хто коли отвирав, хоч би лиш для того, аби туди перейшов огородник. Крім господинь, що ходили прати білля, бачила вона ще лиш малу обдерту дітвору, що качалася по мураві між бурянами.
Весна була сего року дуже тепла. Ангелиці минав тепер вже шіснайцятий рік а в її очах все ще не було нічого красшого, як то, коли Маріїнське поле починало зеленітися від теплого цвітневого сонця. Найбільша роскіш для неї то були пупіночки тоненьких листків, ясні, теплі вечері і вся весна з цілим своїм запахом, що будила землю до нового життя. Сего року якось на вид перших пупінків забилось і у неї серденько живійше. Від коли травичка стала з під землі добуватися і вітер заносив аж до неї милим запахом зелени, почала і в ній кров грати якось живійше. Її ставало чогось лячно і сама не знала чого, щось аж дух в ній запирало.
Одного вечера припала вона з плачем до Губертини. Не жура, не смуток її давили; противно, вона була щаслива, вона почула в собі чувство якогось так глубокого, так незнаного щастя, що хотіла би була вилити цілу свою душу. В ночі сняться її бувало чудесні сни, перед її очима пересувалася якась тінь а вона ціла розплилася в якійсь такій щасливости, що проснувшись, аж не могла спамятатися від того щастя, яке на ню ангели спустили і аж боялася нагадати, що таке їй снилося. Вона зривалася часто і сідала на постелі, а тоді сплівши долоні ловилася руками за груди. Духу їй не ставало і тоді, як стояла, бігла босими ногами аж до вікна, відчинила його і постояла хвильку, та аж задрожала як не своя, скупавшись в свіжім воздусі; тоді була вже спокійна. Якесь безконечне диво брало і її, вона не могла опамятатися; споглядала сама на себе як на яку загадку, бо зміркувала, що вона вже не мала, що в ній відозвалися якась радість, якийсь біль, котрих вона досі не знала: вона бачите почула, що в ній розцвитається чародійна урода жіноча.
Невже-ж дійсно ті невидимі лелії та головки команиці в єпископськім городі пускали з себе так солодкий запах, що вона аж не могла ним віддихнути, щоби кров не зарумянила її личка? Такого роскішного запаху вона ще ніколи не чула, як той, від котрого вона тепер аж скорше стала віддихати. Та-ж і давнійшими роками цвила та велика „павловнія”, котрої рясні і сині як фіялки китиці добувалися з помежи вязів в городі Воанкуртів. Коли вона сего року дивилася на цвіти, то аж сльози ставали їй в очах від того зворушення, яке викликувала в її серці їх блідо синя краска. Її здавалося навіть, що Шеврота ще ніколи так не журкотіла по ріняках попід ситник, що виростав при її берегах. Річка здавалась таки говорити до неї, вона чула її неясні слова, а все ті самі, ті самі, що аж її в голові заверталося. Хіба там вже не було того поля, котре вона добре знала, що так все її там дивувало, та викликувало в ній нові чувства? А може то вона так змінилася, що чула і виділа, як там що раз нове добувалося життя?
Ще більше дивувала її катедра, та величезна будова, що з свого правого боку підоймалася аж під самі хмари. Що дня бувало досвіта здавалося її, що вона видить її перший раз а то її страшно зворушало, їй таки здавалося, що ті старі мури так само як вона жиють, так само як вона думають. Ангелика не знала тому ніякої причини, вона того не могла зрозуміти, а все-ж таки чула, що і в ній відзивається щось такого, як то містичне життя тої величезно; будови, котрої дитинячі літа тревали вже три століття і котра зберігала в собі віру цілих родів. Долом спочивала церква як колиб на колінах, мов би то вона своїми романськими каплицями по боках, своїми вікнами з повними каблуками схилилася до молитви. Горою піднималася вона вже просто в гору, підносила очі і руки до неба, бо таке вражіння робили вікна ковчега склеплені до середини, що були зроблені вісімдесят літ пізнійше, та легкі вікна в горі, попереділювані на вхрест з своїми ломаними каблуками і розетами.
І чим раз висше та висше піднималася вона від землі простісінько в гору а її поперечки і пілястри хору, побудовані і украшені дзвіночками, пірамідками та навершками яких двіста літ пізнійше, величалися правдивим ґотицьким стилем. Жолубці, що ішли вздовж поперечних мурів, зводили воду з криші. Балюстрада заросла льоницерою відділяла терасу від каплиць апсиди. Цілий будинок ставав тим величавійший, чим більше піднимався в гору і ніби аж молоднів; вирвавшись з під середновікової господарки духовенства здавався припадати до самого Бога любови і помирення. Здавалося майже, що та святиня мала в собі навіть фізичне чувство того, що була свобідна і щаслива, бо піднималася в гору десь аж до неба як та пісня набожна і чиста.
Впрочім слідно було дійсно життя в катедрі. В горі, під купкою льоніцери, ба навіть в середині ґотицьких дзвіночків і під самими навершками наліпили були ластівки сотки гніздочок. Навіть гилля вязів з єпископського города пхалося раз-у-раз на примурки церкви мов ті люде, що виберуться на прохід. Іноді сів собі на самім вершку вежі і якийсь ворон, так високо, що виглядав там ще лиш як та мушка і чистив собі піря. А що вже всілякого росло там моху, буранів і травиці, цілий ліс та й годі! Усе каміння зеленілося від моху а з поміж каміння добувалася слабеньким ростом всіляка травиця і надавала життя мертвому камінню. Коли-ж бувало настала слота, то ціла апсида так гуділа від дощу, що спадав на бляшану кришу, що аж здавалося, мов то вона ціла так шумить і муркотить. Вода зливалася струями в ринвах ґалєрій з поверха на поверх і робила такий шум, як коли-б то з неї котилася якась бистра ріка. Навіть осінні і весняні бурі надавали життя катедрі; вітер то лютився тоді, ніби в злости, то знов заводив жалібно, коли гонився попід безчисленні каблуки, стовпи та розети. Ба, вона оживала і в світлі ясного сонця, коли бувало досвіта засвітяться її вершечки мов би облиті самим чистим золотом, і молодніла вечером в світлі заходячого сонця, пускаючи за собою довгі смуги тіни. А вже живчиками її внутрішнього життя то були торжества церковні, бо вона аж тряслася і звеніла від того звуку дзвонів; аж веселійшала, коли заграли в ній орґани, коли заспівали отці духовні. То життя відзивалося в ній безустанно: в ній носився то якийсь глухий шум, то чути було, як священик читав тиху службу Божу, то увійшла якась женщина і приклякнула тихенько, здавалося навіть, що чуєш, як хтось шепче в покорі тиху молитву, хоч і губами не рушить.
Тепер, від коли дні стали довші, сиділа Ангелика цілими досвітками і вечерами на бальконі під боком своєї подруги, соборної церкви. А вже найбільше любила вона глядіти на ню вечерами, коли то вона виднілася під звіздистим небом лиш як одна одностайна і величезна маса. Тоді щезали всі подробиці, ледви що було видно каблукові підпори, що підіймалися мов ті мости понад якесь порожне місце. Вона чула, що церква будилася серед темряви семивікового сну і підіймалася високо понад ті маси, що клякали перед її престолами повні надії і розпуки. Від мрачної минувшости аж в безконечну будучність стояла вона на сторожі, як та таємнича і грізна вартівня, в котрій хіба лиш один Господь міг проживати. І в тій мрачній, недвижимій, а все таки повній життя масі шукало її око за кождий раз одного вікна в каплиці під хором, що стояло на рівні з корчами на Маріїнськім полі, однісенького вікна, що освітляло каплицю і ніби ночі пильнувало. В середині за вікном, в кутику поза стовпом, горіла лямпа перед престолом. Була то як раз та каплиця, котру відступили були монахи Іванові V, і його наслідникам на вічний спочинок за його щедроту. Каплиця та була присвячена св. Юрієві, а на тім однісенькім її вікні, що походило ще з дванайцятого століття, була вимальована ціла історія того святого. Коли смерклося, то цілий малюнок яснів ніби як якесь надприродне явище. От тому то любила Ангелика так дуже се вікно і за кождий раз споглядала на него з превеликою радістю своїм задумчивим оком.
Тло вікна було голубе а рамці червоні. Від того тла відбивали в ярких красках малюнки осіб, котрих повіваюча одіж відслоняла наге тіло; кожда часть складалася з мальованого скла, темно затіненого і кожда була оправлена в олово. Три відділи історії займали три части вікна аж під сам горішний каблук. На самій долині було намальовано, як донька короля, убрана в королівські шати, ішла до змія, що мав її пожерти і стрітилась на дорозі з святим Юрієм коло ставку, з котрого вже виставала голова змія. На одній ленті було написано: „Добрий рицарю, не шукай задля мене смерти, бо мені ані не поможеш ані мене не визволиш, хіба лиш згинеш зі мною”. Середина вікна представляла боротьбу, святий на коні пробиває змія ратишем чим раз глубше а напис коло того каже: „Юрій замахнувся ратищем так, що ранив змія і повалив його на землю”. На послідок в горі вводить царівна побореного змія до міста: „Юрій сказав: Закинь йому на шию свій пояс і не бійся нічого, гарна дівице”. Коли-ж вона так зробила, то змій пішов за нею як ласкавий песик.
Коли свого часу виставлювано той малюнок, то була очевидно в середині каблука якась орнаментальна прикраса; коли-ж відтак передали каплицю родині Готкерів, то вони вставили на то місце свій герб. Тому то і виднівся тут серед темної ночі ясний герб з новійших часів. Щит гербовий був поділений на чотири поля. На першім і четвертім полі були відзнаки міста Єрусалима, а на другім і третім відзнаки Готкерів. Герб Єрусалима є вигнутий, золотий хрест на срібнім полі а в кождім його углі є ще по одному хрестикові; герб Готкерів показує на синім полі золоту вежу, а на чорнім щиті заглублене золоте серце а довкола того всего стоять три лелії, дві в горі а одна під сподом. Щит держать з боків два крилаті льви а на горі спочиває серед китиці синіх пер срібний шелом, украшений золотими цвітами; шелом похилений трохи наперед а його спущена решітка має дванайцять лісочок, значить отже воєводів і маршалків француських, панів з роду і начальників верховодячих дружин. На послідок виписана ще і ось така стародавна приповідка родини. „Коли така Божа воля, то і моя”.
Дивлячись так на той малюнок, як там святий Юрій ратищем пробиває змія та як царівна витягає до него заломані руки, стала Ангелика поволи дуже любуватися в тім герою. З далека не могла вона всего добре розпізнати, але коли бувало всілякими мріями набє собі головку, то видить вже все дуже докладно, ба навіть в більшім обємі як там на вікні намальовано: перед нею стає тоді гнучка білява дівчина таки з її власним личком а святий видаєсь її такий ясний, такий пишний та гарний, як сам ангел. Її здавалося тоді, що то він таки її саму визволяє а вона з вдячности аж цілувала би його по руках. Роздумуючи так про ту пригоду, про те як то ніби вона сама стрічається коло ставку з якимсь молодим мущиною, як він визволяє її з великого нещастя, нагадувала вона собі прогульку до замку Готкерів і тих духів, що ніби то літали там довкола височезної башти, в котрій проживали колись могучі її властителі.
Герб світився як зірка на небі серед літної ночі, вона знала його добре і могла плавно відчитати на нім замітні слова, та-ж і вона вишивала нераз герби. Іван V ходив підчас пошести в місті з одного його кінця на другий, та цілував недужих в лице, щоби вернути їм здоровля словами: „Коли така Божа воля, то і моя”. Коли Фелисіян III почув, що Филип Красний занедужав і не в силі вибратися в похід до Палестини, пішов туди за него пішки і босими ногами, з свічкою в руці. То і було причиною, що він на своїм гербовім щиті помістив і герб Єрусалиму. Вона нагадала собі ще і инші оповідання, от хоч би і про женщини з родини Готкерів, що їх в оповіданнях називали „щасливими покійницями”. Женщини з тої родини умирали звичайно молоденькими серед самого щастя.
Бувало і так, що в двох або і трох поколіннях не було такого нещастя, аж відтак явиться знов смерть з веселою усмішкою на лиці, доторкнеться з легенька рукою і забирає з собою чи то жінку, чи доньку якого Готкера, коли їй ледви двайцятий рік минав і коли її усміхалось як найбільше щастя в любові. Лаврона, донька Равля І, сиділа вечером в день своїх заручин при своїм вікні на вежі Давида а їй привидівся її суджений і свояк Ришард у вікні на вежі Кароля Великого; їй здавалося, що він її кличе, а що як раз світло місяця освітило стежинку між обома вежами, то вона пустилась іти до него. Вона була як раз в половині дороги, коли нараз ідучи бігцем посовгнулася ногою і злетіла в долину та таки на місці віддала Богу духа. Від того часу літає вона що ночі, коли місяць зійде, довкола замку і пересувається тихцем попід його мури, облиті срібним світлом місяця.
Бальбина, жінка Губерта VII, думала через шість місяців, що її чоловік погиб на війні. Коли вона одного ранку виглядала його з вершка вежі, пізнала його на дорозі, що веде до замку; в ній аж дух заперло з радости і вона пустилась бічи в Долину, але на посліднім ступени сходів упала нежива на землю. Ще до нині, скоро лиш змеркнеться, ходить вона в замку з одного поверха на другий і як тінь пересувається по кімнатах і коритарах або повисає в пустих вікнах понад бездонною пропастю. Всі вони вертали назад: Ізабеля, Ґудуля, Івона, Остраберта, всі ті щасливі покійниці, ті любовниці смерти, що забираючи їх в молоденькім віці на своїх крилах з собою, не дала їм дожити в життю розчаровання. Часом в ночі літали вони по замку стадами голубів.
Така була всіх їх доля а навіть і матері сина Преосвященого, котру найшли неживою перед колискою свого сина. Хоч і як вона була слаба, а все таки зволіклася ще з постелі і померла з радости, що могла обняти власну дитину. Всілякі оповідання мучили страшно фантазію Ангелики: вона говорила про них як про річи певні, мов би то вони лише ще вчора сталися; вона читала прецінь імена Лаврона і Бальбина на нагробних таблицях, запущених в стіни каплиці. Чому-ж то не померла і вона так молоденькою і так щасливою? Герб засвітився яснійше, святий виступив з свого образу, її овіяло наче-б легеньким духом поцілуя і її здавалося, що вона вже в самім раю.
Так учили її побожні оповідання; хіба-ж чудеса не є загальним правилом, не є звичайним ходом річей? Все в них жиє безконечно, все діється надзвичайно легко, множиться в безконечність, шириться і переступає границі, навіть хоч би того не потреба, от лиш як би на перекір правилам природи. З Богом жиється як з товаришем Абаґар, король едеський посилає письмо до Ісуса а той йому відповідає. Ігнатій дістає письма від Пречистої Діви. Божа мати і син Божий являються всюди, преображуються і розмовляють весело і добродушно. Коли Стефан їх стрічає, розмовляє з ними як з добрими знакомими. Всі дівиці обручаються Ісусови, а мученики ідуть до неба, щоби там злучитися з Марією.
Ангели і святі супроводжають за кождий раз людей, вони приходять і відходять, їм розступаються мури, вони являються в сні, промовляють з небес, чи хто родиться чи умирає вони є при нім, розмикають вязниці, приносять відповідй і залагоджують всілякі орудки. На кождім їх кроці діються чуда. Сильвестер завязує змієви пащу ниткою. Земля підноситься, щоби вивисшити Ілярія, котрого товариші хотять понизити. В чашу святого Вульфа спадає дорогоцінний камінь. Дерево убиває ворогів святого Мартина, пес пускає заяця, а вогонь перестає горіти, коли той святий так велить. Марія Єгипетська ходить по воді, а Амброзієви, коли він ледви що уродився, вилітають пчоли з рота. Святі оздоровляють недужих, лічать увялі і усохлі члени, проказу а особливо пошесть. Ані одна недуга не устоїться перед знаменем хреста. Серед множества людей вишукує собі блискавка всіх слабих а недужих та одним мигом робить їх здоровими. Смерть вже зовсім безсильна, люде воскресають так часто, що то лучається вже майже кождого дня.
Навіть ще і тоді, коли святі віддають Богові свого духа, нема ще кінця чудам, бо вони як ті цвіти, ще в більшім числі виростають з їх могил. Двома струями пливе олій — царський лік — з ніг і голови св. Николая. З домовини Кикилії, коли її отвирають, роздається чудесний запах рож. Домовина Доротеї повна манни. Всі мощі святих дівиць і мучеників показують чуда, викривають брехунів, зневолюють злодіїв віддати то, що забрали, вислухують просьби бездітних жінок і вертають умираючим здоровля. Нема нічого неможливого, невидимий рядить, а одиноким законом є лиш воля надприродного володітеля. В святинях показують чарівники свої штуки — видно, як серпи самі від себе жнуть; повзаються залізні вужі; чути, як сміються бронзові статуї і як вовки співають. На то відповідають зараз святі і ще їх перемагають: просфора переміняється в живе тіло; з образа Христа тече кров; палиця засаджена в землю розцвитається; добуваються жерела; теплий ще хліб росте в очах бідних і множиться; дерево віддає честь Ісусові і клониться перед ним; відтяті голови говорять; розбиті чарки стають назад цілими; дощ оминає церкву і ллється струями на сусідні палати; одіж пустинника не зуживається а відновляється кождої пори року, як кожа на звірині. В Вірменії кидають гонителі оловяні домовини пятьох мучеників в море, домовина з шкірою апостола св. Вартоломея стає попереду а чотири другі пливуть рядом за нею мов яка фльота і гнані вітром перепливають далеко морем аж до берегів Сицилії.
Ангелика вірила кріпко в чуда. В своїй невіжости здавалося її, що всюда довкола неї діються лиш самі чуда: чудом було для неї, що зірки сходять, чудом, що розцвитаються скромні фіялочки. Її здавалося, що треба хіба бути божевільним, щоби думати, що все діється лиш механічно після якихсь точних правил. Вона так богато річей не могла поняти, вона чулася безсильною і зовсім щезала серед тої всемогучости, котрої силу не могла ніяк зрозуміти, ба навіть не булаб про ню здогадувалася, колиб дух Всевишнього не був від часу до часу овівав її личко. Як христіянка первісної церкви, начитавшись і розлюбувавшись в побожних оповіданнях, вона спускалася на ласку Божу вижидаючи від неї прощення первородного гріха. Вона не знала ніякої свободи, лиш сам Бог міг її післати спасіння, зробивши її причастницею своєї ласки. Його то була ласка, що завів її під стріху Губертів, в тінь катедри до життя в покорі, чистоті і вірі. Правда, що не раз чула вона, як в глубині її єства відзивався грізно первородний гріх: хто знає, що було-б сталося з неї, колиб була там осталась, де на світ прийшла?
Річ певна, що лихе сотворіння, коли вона тимчасом росла в сім благословеннім кутику з кождим роком в цвитучім здоровлю. Хіба-ж то не ласка Божа була з нею, не той осередок всіх оповідань, які вона знала на память, тої віри, що її наповняла, того превеликого містицизму, котрим вона віддихала, не той осередок невидимого, котрого чуда здавались її природними? Він то був тим, що дав її сил до боротьби з життям, так як і Його то була ласка, що надавала силу мученикам. І вона представляла собі Його на свій лад: Він виростав в її фантазії, роздразненій оповіданнями, з несвідомих бажань її дівочого серця; Він обнимав все то, що для неї було непонятне і викликував в ній у всіх річах то, що надавало їм життя, а чого вона ніяк не могла зрозуміти. Все походило з тої ласки, щоби відтак назад до неї вернути; Бог сотворив чоловіка для спасення людей. Так толкувала вона собі в своїх мріях. Нераз мало що з розуму не сходила, ловилася, як коли-б без памяти, руками за лице, бо аж не знала, чи вона ще дійсно жиє. А може вона також лиш якась мара, котра щезає, як та, що її сон зродив?
Раз в травні сиділа вона до пізна в ночі на бальконі і нараз розплакалася. Вона зовсім не сумувала, лиш зробилося її тяжко на серці, бо вона когось сподівалася, хоч ніхто не мав прийти. Ніч була дуже темна, а Маріїнське поле виглядало під звіздистим небом як країна духів; вона ледви що могла розпізнати чорну масу вязів в єпископськім городі і у Воанкуртів. Лиш вікно від каплиці світилося. Чого-ж її так важко билося серце в груди, коли ніхто не мав прийти? Вона вже від дуже давна, бо майже від малку, все когось вижидала, а тепер, коли стала старшою — її минав вже сімнайцятий — палило її то чувство як горячка. Нічо в світі не було-б її налякало, вона слухала прецінь того шепоту цілими тижнями в сій таємній закутині, що набирала життя лиш в її фантазії. Побожні оповідання ослабили її надприродний світ з святими обидвох полів, для неї мало настати чудо. Вона розуміла добре, що то довкола неї відживало; що той шепіт видавали з себе мовчаливі твори, бо то промовляло до неї лиш листя дерев, лиш вода, що журчіла в Шевроті, лиш каміння катедри. Але коли Невидимий так шептав до неї, кого-ж він заповідав, чого-ж хотіли від неї незвісні сили, що прилітали з тамтого світа і уносились в воздусі понад нею? Вона вдивилася в темряву, як коли-б гляділа, чи там хтось на ню не чекає, хоч ніхто її того не говорив, вона ждала і ждала аж і сон її зморив. Вона почула, що якась тайна сила не питаючи її, порішила про її життя.
Так плакала Ангелика на самоті через чотири ночі. Відтак стало їй лекше і вона успокоїлася. Але її туга ставала чимраз більша і росла з кождим вечером що раз більше. Щось так тяжко лежало їй на серці, що вона аж гадок не могла позбирати в своїй головці. То так щось брало її поволи під свою власть, то вся природа, то весь світ враз з широким небом переливалися в її душу. Найлекший шум розпаляв її руки а її очи лиш раз у раз гляділи в нічну пітьму. Чи може вже надходило то чудо, котрого вона сподівалася? Де-ж там, нічого не було чути, хіба якась нічна птиця зашуміла крилами. А вона вслухувалася з цілою увагою і могла вже навіть розріжнити, чи то шумить листя на вязах, чи на вербах. Може яких двайцять разів пішов її мороз по тілі, коли покотився камінь в річці, або коли яка птиця крилом шарнула по мурі. Утомлена перехилилася через поручча. Все ще нічого не видати.
Аж одного разу настала була дуже темна ніч, така, що хоч очі виколи. Щось то таки мусіло бути. Вона думала що то її лиш щось причулося, бо шум був лиш дуже тихенький, такий, що ледво що можна було його зачути, а все-ж таки не був то такий шум, який вона звичайно чула. Знов стало тихо, а вона аж дух в собі заперла. Ще раз щось зашуміло, але вже сильнійше, як перед тим, а все таки ще не виразно. Її здавалося, що то мабуть від того так шумить, що хтось там десь далеко легенько ступає по землі, що то так від кроків воздух дрожить, що хтось підходить, а вона не може ще його ані добачити ані добре дочути. Той хтось невидимий, котрого вона дожидала, виринав поволи чим раз більше з цілого її окруження, що так її лякало. Раз за разом виступав він з її мрій, як коли би мали вже сповнитися ті неясні бажання її дівочого серця. А може хіба святий Юрій, що там намальований на вікні, сував так ногами по траві, і зближався до неї? Та бо і вікно щось потемніло так, що і святого годі вже було розпізнати; воно виглядало ще лиш як та рожева хмарка, котру мрака заступила. Того вечера не могла вже Ангелика нічого ліпше дослухатися.
На другий вечір в тій самій годині було знов так темно і знов чути було такий самий шум, лиш вже трохи близше. То вже напевно хтось ходив по мураві. То притихало, то знов шелестіло то тут, то там, але Ангелика все таки не могла розібрати, звідки то так щось шуміло та шелестіло. Може то хто проходжувався пізною порою попід дерева на городі Воанкуртів. А може, і то скорше могло бути, виходив сей шум з поза корчів в єпископськім городі, з поміж тих лелій, що так своїм запахом аж за серце її ловили. Хоч і як заглядала, а все таки не могла в темноті нічого добачити, чула лиш, що надходить то чудо, котрого вона виглядала, а за ним неслось ще таким якимсь сильним запахом, як коли-б таки хтось живий самим запахом цвітів віддихав. Через кілька ночей було так чути той шелест від кроків чим раз близше і близше довкола балькона, ба чути їх вже було аж під самим муром в споді під нею. Там вони зараз притихали, ставало тихо-тихісінько, а її щось так грудь стискало, що аж душу перло з неї: її здавалося, що її щось поволеньки чимраз більше обнимає а тоді аж сили її опускали.
Одного вечера побачила вона між зірками молоденький місяць. Ледви що смерклося, як він вже викотився на небо, але і зараз зайшов за кришу церкви мов би то ясне око, що ховається за повіку. Вона дивилася на него і бачила як він що вечера ставав більший, і аж гнів її брав, що він своїм світлом розяснить то ”щось” невидиме. І в самім ділі, на Маріїнськім полі стало виднійше; з темряви виступили розвалини старого млина, видно було купки дерев і річку, що бистро туди перепливала. А в світлі тім виростали і її мрії; то, що вона досі бачила лиш як би крізь сон, ставало тепер ніби перед нею, ніби набрало тіла, бо вона добачила зразу, як якась тінь пересувалася в світлі місяця. Звідки взялася та тінь? Може то яка гиляка пускала її на землю від місяця? Часом щезало все, на полі не було ані живого духа, а Ангелика вже думала, що її щось привиджується. Але ні, таки щось там було: щось чорного поступалося по яснім місці і пересувалося попри верби. Десь поділося а відтак знов показалося, а вона все таки не могла розпізнати, що то такого.
Одного дня здавалося її, що вона бачить щось плечистого; її очи звернулися зараз на вікно від каплиці, але воно в світлі повного місяця було аж якесь темне. Від тої пори бачила вона, що та якась жива тінь стає довша, що підходить аж до її вікна і що все сунеться попід церквою з одного місця на друге. Чим більше до неї підходила, тим більше щось в ній ворушилося, щось так її непокоїло, як то буває, коли хто спогляне на нас таємничим поглядом, хоч ми не в силі того погляду зрозуміти. Отже там під деревами була таки якась жива істота, що не спускала з неї очей. Вона чула той довгий і лагідний, навіть боязкий погляд на своїх руках, на своїм лиці; вона не втікала від него, бо чула його чистоту і думала, що він походить з того краю роскоші, про котрий розказується в побожних казках. Зразу було їй якось лячно, але відтак аж майже від памяти відходила з того щастя, котрого вже була певна. Аж наконець одної ночі зарисувалася тая тінь на ясній від місяця землі в виразних чертах. Була то тінь мущини, котрого вона не могла самого видіти, бо він стояв за вербами, мущина не рушався і вона могла довго приглядатися його спокійній тіни.
Ангелика знала тепер якусь тайну. Про ту тайну не знав крім неї ніхто більше, лиш її біленька хатина. Цілими годинами лежала вона в своїй великій та широчезній постелі з заплющеними очима; вона не спала, а перед нею ставала раз-у-раз та сама тінь на чистенькім помості. Коли рано проснулася, водила очима від високої шафи до старосвітської скрині, від фаянсової посудини аж до тоалети і не могла надивуватися, що не бачить тої тіни, котрої черти так собі добре запамятала. Коли спала, то її снилося, що вона видить тую тінь, як вона пересувається поміж споловілими китицями вересу на заслоні від постелі. В сні і на яві ставала тая тінь перед нею. Тая тінь ходила за нею і вона мала аж дві тіни, хоч то лиш самі мрії снувалися по її головці. З тою тайною не була-б вона звірилася нікому, навіть і Губертині, хоч досі про все її росказувала.
Коли Губертина раз її спитала, чого вона така весела, то вона аж спаленіла; того весела, відповіла, що так скоро весна настала. Поспівувала собі від рана до вечера, мов та муха, що бренить, коли на ню сонце пригріє. Ще ніколи не світились так від золота і шовку ті ризи, що вона їх тепер вишивала. Чим близше було до вечера, тим вона ставала веселійшою. Коли зійшов місяць, то вона співала, а коли прийшла та пора, то вона сиділа тихенько на бальконі і придивлялася тіни. Через цілий час, доки місяць був в повні, ставилась вона точно і тихенько на своє місце, хоч сама не знала, що її так туди тягне. Хіба-ж то дійсно була лиш якась тінь, якесь зявище? Може то святий зійшов з вікна, а може той ангел, що полюбив Кикилію, а тепер спустився до неї? Вона стала горда з того, що хтось невидимий робить її таку ласку. Але відтак бралась її вже нетерплячка; вона хотіла би вже була особисто познакомитись з тінею. Стала отже на ново дожидати.
Місяць в повні світив над Маріїнським полем. Коли вже станув простісенько в горі і облив всю твар своїм світлом, то і тінь від дерев десь згубилася; вони виглядали як ті водотриски, що тихенько підіймаються в гору. Ціле поле купалося в світлі місяця а прозора як кришталь филя світла покрила ціле поле. Стало так ясно, що можна було навіть добачити кождий листочок на вербах. Здавалося, що сим морем проміння, що в глубокім спокою спочивало між деревами сусідного города а церковною банею, зможе вже найлекший подув вітру довкола закрутити.
Проминули ще два вечері. Але третьої ночі забилось дуже Ангелиці серце, коли вона знов станула на бальконі. На дворі було ясно, як в день і вона побачила його, як він стояв обернений лицем до неї. Його тінь, як і від тих дерев, щезла йому десь під ногами. Він стояв в повнім світлі.
Тепер з близька виділа вона його, як коли-б в день: літ яких двайцять, білявий, великий і рослий; подобав на святого Юра. Волосся мав кучеряве як у пречудесного Ісуса, малу борідку, ніс рівний, хоч трохи грубий, а чорними очима споглядав гордо але все таки лагідно і мило. Вона зараз пізнала, що то він, бо, ще ніколи не бачила такого другого; то він був той, на котрого вона чекала. От і сталося чудо: той хтось невидимий станув живцем перед нею. То він той, що взявся з того, чого вона не могла зрозуміти, з того, від чого кожда річ дрожала, з того шипоту, з тої гри ночі, з того всего, що їй так дуже грудь стискало, що вона аж була омліла. Він видався їй якимсь надприродним і її здавалося, що він уноситься понад землею а то чудо обгортає її зі всіх сторін і розпливається. в таємничім світлі місяця. Вона таки виділа, як коло него стають всі святі з побожних оповідань, ті святі, що їх палиці розцвитаються, і ті, що з їх ран молоко випливає, а від білої хмари Пречистої Діви аж зірки померкли.
Ангелика дивилася та дивилася. Він підніс руки до неї і розложив їх широко, широко. Вона вже тепер не боялася, лиш усміхнулася до него.