Мрія (Еміль Золя)/I
Підчас тяжкої зими 1860 року замерзла була Оаза; велика заметіль засипала була цілу широку долину долішньої Пікардії і покрила її мов білим рантухом, а вже на саме таки Різдво звіялася була нараз така хуртовина, що величезною масою снігу завалила майже ціле місто Бомон. Сніг падав від самісінького рана; під вечір сипався ще густійший, а через ніч устелило ним таки дуже грубо. На вулиці Орфевр, в горішній части міста, там, де конець її підходив клином під катедральну церкву, надуло снігу як в мішок. Вітер гнав ним тут в двері св. Агнії, старо-римського, майже вже ґотицького порталю, прикрашеного понизше причілка богатою орнаментикою. Першого дня Різдвяних свят, досвіта, лежав тут сніг майже по пояс високо.
На вулиці було ще тихо; люде наробившись на святий вечір ще спочивали. Вибила шеста година. Серед темряви, освітленої лиш слабо від спадаючих платочків снігу якимсь синявим світлом, видно було лиш одну ще трохи живу душу: була то маленька дівчинка, літ може девять, що, шукаючи під склепінням порталю захисту, тулилась тут в кутику цілісеньку ніч, дрожачи від студени. Вона мала на собі тонесеньку, добре вже подерту, вовняну спідничину, на голові якусь шмату, ніби кусень старої хустки, а на босі ноги затягнула величезні, старі чоботи, видно, з якогось мущини. Небожатко певно сховалось тут, аж коли вже добре наблукалося по місті і коли змучене майже вже заклякло. Дитині тут і світ вже кінчився; в захисті сім нічо вже її більше не чекало, хіба ще лиш голод та нужда і страшенна студінь. Серце в ній билося так важко, що аж дух в ній запирало та не давало і так вже ослабленим силам боротися з розшалілою заверюхою. На силу лиш, як би інстинктом, що каже ховатися перед чимсь страшним, забігло дівча під старі мури катедральної церкви, коли подув страшний вихор і поніс снігом довкола.
Година минала за годиною. Довго тулилась вона під примурком, що розділяв два сусідні низки від себе, а на котрім стояла статуя св. Агнії, тринайцятьлітньої мучениці, так малого дівчатка, як і вона сама, з пальмовою віткою і з ягнятком коло ніг. А на причілку, повисше хреста, виднілася ціла історія обручениці Христової, дитини-дівиці, плястичної роботи, як її представляє собі віра простодушного чоловіка. Видно, як волосся стає чим раз довше а відтак і зовсім її закриває, коли намісник, за котрого сина вона не хотіла віддатися, велів здерти з неї одіж і завести за кару в дім неслави; видно, як вогонь з костра, на котрім вона вже горіла, перекинувся на її катів, що костир підпалили; чудо її мощів; Констанцію, дочку царя, що подужала від прокази, і чудо одного з її малюнків; духовника Павлина, що мало що не стався жертвою покуси і не взяв собі жінки; на раду папи мав він покусі, коли вона витягне до него руку, вложити на палець золотий перстень з смарагдом. Грішна мара задержить тоді перстень, але відчепиться від него і оставить його в спокою. І так сталося: то Павлина спасло. На самім же вершку причілка отвираються перед Агнією в повнім блеску ворота небесні а її, маленьку і молоденьку, приймає сам Христос і складає на її чолі поцілунок вічної щасливости.
Нараз засвистав вітер по вулиці і подув дитині в самі очі а поріг від церкви таки майже зовсім завалило снігом. А дитинка притулилася ще більше до святих, що стояли в низках побіч неї. То були подруги святої Агнії, святі з її дружини: три з правого боку: св. Доротея, що живилась в темниці чудесним хлібом; Варвара, що жила в тюрмі, і Ґеновефа, котрої непорочність спасла Париж. А з лівого боку: Агафія з відрізаними грудьми; Христина, котру мучив власний батько, кидаючи їй в очі кусниками її власного тіла, що відривав від неї, і Кикилія, обручениця ангела Божого. Понад ними піднимаються в три набиті ряди разом з каблуками порталю ще й инші святі діви і украшають всі три склепіння множеством прекрасних, непорочних тіл: в долині мучать їх і замучують на смерть на тортурах, а в горі, в хмарах, витають їх херувими і вводять до вічної радости перед престол Всевишнього.
Коли била восьма година і на дворі вже добре ставало видно, не ставало для заблукавшого сиротятка і того захисту. Як би не то, що вона раз-в-раз відгортала сніг від себе, то було би вже її засипало по саму шию. На старосвітських дверях налип був сніг так, що здавалося, мов би то хто розвісив на них футро з горностаїв; навіть приземок почорнілої фасади виглядав так гладкий та рівний, як колиб вже не було на нім місця ні на один пласточок снігу. Всі виднійші святі здовж каблука покрилися снігом від гори до долу; білі їх голови і ноги світились краскою непорочної чистоти. Висше понад ними відбивалися ще видатнійше сцени на причілку і маленькі святі під склепінням; вони світилися як ясні точки на темнім тлі і так ішло чим раз висше і висше аж до місця, де св. Агнія ставалася учасницею небесної роскоші; тут таки здавалося, що ангели довкола неї обсипують її білими рожами. На стовпі піднималася простісенько в гору статуя дитини-дівиці з білою віткою і білим ягнятком; непорочне тіло покрив сніг і серед лютої студени зробив з него якесь містичне знамя побідоносного воскресіння непорочного дівства. А при ногах святої стояло нужденне, снігом присипане дитя, так скостеніле і поблідле, мов би вже каменем стало. Таки вже зовсім подобало на ту святу, що понад нею.
В однім домі, на правім боці вулиці, отворилася на першім поверсі з лоскотом віконниця а дівча під церквою відкрило очи. Дім той припирав до самої церкви. З вікна виглянула прекрасна, чорноволоса женщина, з білим і ясним як мармор лицем; їй могло бути яких сорок літ. Хоч і яка була студінь на дворі, то вона все таки держала голу руку добру хвилю на дворі, бо доглянула, що під церквою рушилась дитина. Її спокійне лице посумніло від жалю та дива; аж мороз пішов їй по тілі і вона чим скорше зачинила вікно. Перед її очима станула, як би яке явище, білява головка дитинки з синіми мов фіялки очками, споглядаючими з під подертої на голові хустини; помарніле личко, вистаюча довга шийка на запавших плечах, нагадувала красу лелії. Посинілі від студени рученята і дрібні ніжки вже таки зовсім були заклякли; ще лиш трохи пари з губи давало слабий слід життя в ній.
Дитина споглянула в гору зовсім механічно; вона вліпила свої оченята в той дім, будинок вузький, одноповерхий, по котрім було видно, що дуже старий. Його виставили десь при кінці пятнайцятого століття. Всунений з боку між два противуположні стовпи церкви, виглядав він як та бородавка між двома пальцями великана. Тим способом удержався він ще зовсім добре; його камінне підмуровання, його деревляний поверх, заложений стінами з червоної цегли, його криша, котрої вязання сходилося в причілок на метер високий, його вежочка в лівім углі з малим віконцем, в котрім видно ще було оловяні рамці з того часу — все то держалося ще так, як було перед сотками літ. А все-ж таки вже нераз треба було його направляти, а примурок з цегли під кришею походив певно лиш з часів Людвика XIV. На домі можна було дуже легко добачити роботу, що походила з того часу: в криші вежочки зроблено віконце вже з тоненькими, деревляними рамцями, — з оловяних рамців тут і сліду не було; три вікна на першім поверсі перероблено на два а середне заложено цеглою; через то фасада його станула в більшій гармонії з другими домами при вулиці з пізнійших часів. Так саме легко можна було пізнати відновлення в долішній части. Замісць тяжких, окованих воріт станули дубові двері з ґзимсом а з колишнього острокаблукового отвору, що виходив просто на вулицю, остався ще лиш середній закрут а долішну його часть і конець замуровано і таким способом зроблено рід широкого вікна.
Дитина все ще споглядала на той старосвітський будинок, в котрім жив ремісник, і якраз добачила напис на жовтій вивісці з лівого боку від дверий. На ній стояло великими старосвітськими буквами: „Губерт, вишивач риз церковних”. Нараз лоскіт віконниці звернув знов її увагу. Сим разом відчинилась віконниця чотирогранного вікна на долині: з него виглянув, як коли-б перестрашений, якийсь мущина з орлиним носом, і випуклим чолом, на котре спадало густе сиве волосся, хоч йому не було більше як сорок і може чотири роки. І він аж забув на хвильку, що на дворі студінь; на його лиці зарисувалися черти якогось болю, губи отворилися широко і він з жалем і страхом вдивився в дитину. Дитина виділа ще крізь зеленяві шиби, як він стояв за вікном і кивав на когось: за хвилю станула коло него його гарна подруга. Вони стояли обоє як приковані коло вікна та все лиш сумно споглядали на маленьку дівчинку.
Родина Губертів жила вже чотири сотки літ в сім домі, і всі були з батька на сина вишивачами. Вишивач риз церковних виставив сей дім за Людвика XI; другий вишивач за Людвика XIV казав його направити а теперішній, Губерт, вишивав в нім ризи так само, як колись його предки. В двайцятім році полюбив він шіснайцятилітну дівчину, Губертину, так дуже, що аж її викрав а відтак і одружився з нею, бо її мати, вдовиця по уряднику, не хотіла ніяк дати її за него. Губертина була чудо не краса; її щастя і нещастя — то цілий роман. Коли в вісім місяців потім, в такім стані, приступила до умираючої матері, та її прокляла і виключила від наслідства. Ще того самого вечера повила вона немовлятко, а воно таки зараз померло. Проклін завзятої міщанки добувався ще і зза могили, бо супруги мимо горячих бажань позістали бездітними. Вже минав двайцять і четвертий рік а вони, бувало, як собі нагадають першу свою дитину, так і заливаються гіркими сльозами. Та вже і не мали надії, що переблагають ще колись покійну матір.
Дівча, побачивши, що Губерти на ню в одно дивляться, налякалося та засунулося ще більше в кутик за стовп св. Агнії. Ще більше перестрашилося воно того шуму, що зробився був на вулиці; двері стали відчинятися а з них виходило чим раз більше людей. Вулиця Орфевр була би таки зовсім замкнена на тім кінці, де її заступав дім Губертів, що припирав до апсидів церкви, як би не те, що з нею сходилася тут вулиця Соняшна, подібна не так на вулицю, як радше на заулок, що ішов попід церкву напроти дому Губертів аж до головної фасади і тут виходив на пляц ді Кльоатр. Тою вулицею переходили як раз дві богомільниці та аж здивувались, коли побачили під церквою малу жебрачку, котрої досі в Бомонті не бачили.
Сніг не переставав сипатись з легенька і дальше, а навіть здавалось, як коли-б і студінь ставала ще більша; з під білої покриви, що зависла була над цілим містом, чути було з далека лиш якийсь гамір людського голосу.
Дитина, як колиб яка дика, або як колиб встидалася своєї самоти, як якого злочинства, причаїлася ще більше; коли нараз станула перед нею Губертина, що вийшла була, не маючи служниці до послуги, купити хліба на снідання.
— Що ти тут робиш, дитинко? Чия ти?
Дитина не відповідала нічого, лиш закрила своє личко рученятами. Вона не чула вже в собі ні рук ні ніг, не знала вже, чи ще жиє, бо і серце переставало битися, як коли-б ставало вже ледом. Коли милосерна жінка з жалем в серці відвернулась від неї, дитина присіла, сили опустили її вже зовсім і вона зсунулась в сніг як би нежива, а пласточки снігу присипували вже її з верху. Тимчасом вертала вже жінка і несла ще теплий хліб; вона побачила дитину на землі і знов приступила до неї.
— Я тебе тут не лишу, дитинко!
Губерт, що стояв на порозі, взяв хліб від жінки і сказав до неї:
— Візьми та занеси її до хати!
Губертина не відповіла нічого, лиш схилилася і взяла дитину на руки. Дівча не ставило вже ніякого опору; як би нічого, як би кусень леду, або як би ту маленьку пташку, що випала з гнізда, занесли її у хату; біднятко замкнуло очи і затисло вже зуби.
Ввійшли у хату. Губерт замкнув двері, а Губертина увійшла з дитиною на руках до світлиці від сторони вулиці, де перед великим чотирогранним вікном висіли взірці до вишивання, а звідси зайшла до кухні, де давнійше спільно проживала ціла родина. Кухня виглядала ще по старосвітськи: під стелею був сволок, поміст був виложений плитами, а коло печі був великий, мурований бовдур, ще такий самий, як його спершу поставили. Навіть всіляка посудина, горшки, кітлики і миски на полицях походили ще з передтамтого століття; так само старе фаянсове начиння, камінні горшки і начиння з цини. Лиш замісць старого припічка була вже новомодна піч з широкою бляхою та мідяними берегами, що аж світилися. Бляха була як грань червона і було чути, як в кітлі вода кипіла. З боку грілася в великій бляшаній ринці біла кава.
— Там до біса! Таки тут ліпше, як там на дворі, — відізвався Губерт і сперся рукою на стіл в стилю Людвика XIII, що стояв посеред хати. — Посади малу коло печі, най відійде!
Губертина посадила дитину та обоє лиш дивились, як воно поволи приходило до себе. Сніг на одежині топився скоро і грубими каплями спливав на землю. З дір великих чобіт виглядали покалічені ноженята, а з під тоненької вовняної одежини виглядали сухі кости, що аж серце боліло дивитись на ту біду та нужду. Дитиною стало через хвилю трясти а відтак розкрила вона очі та боязно споглянула довкола. Вона виглядала перелякана, як та звірина, що несподівано попала в сітку. Склонила головку на хустку завязану під борідкою, а праву ручку так притиснула до себе, що Губерти були певні, що у неї одна рука увяла.— Не бійся! Ми тобі нічого злого не вдіємо… Звідки ти? Чия ти?
Чим більше вони допитувалися дитини, тим більше вона боялася. Вона відвернула боязно головку на бік, як коли-б думала, що хтось стоїть позад неї та хоче її бити. Відтак кинула оком на кухню, подивилася на стелю, на сволок, та на блискуче начиння і споглянула аж у вікно, звідки було видно єпископський город, де зпоза мурів виставали дерева, покриті снігом. Дитина очевидячки зачудувалася, коли по лівій стороні від дерев побачила знов церкву з вікнами від каплиці в романськім стилю. І знов взяла небожатко сильна дрощ; то студінь виходила з неї в теплій хаті. Вона впялила відтак очі в землю і станула як прикована.
— Чи ти тутешня?… Як твому татові на імя?
Дитина мовчала уперто, а Ґубертові прийшло зараз на гадку, що вона з студени і голоду не може і слова промовити.
— От не розпитуймо а даймо їй ліпше шклянку горячої кави, — сказав Губерт до жінки.
То було ще найрозумнійше і Губертина дала сирітці таки зараз свою каву, та вкраяла їй аж два кусні хліба. Але дитина відсунула недовірчиво все від себе. Та ба, голод не пан, і дитина стала за хвильку їсти на весь рот і ані кришки нічого не лишила. Губерти не допитувались вже нічого і мовчали, щоби дитина лиш їла; їх аж за серце ловило, коли виділи як дитині тряслася ручка, що аж ледви могла нею до рота донести. Дівча їло заєдно лиш лівою рукою, а праву притискало з цілої сили до себе. Попоївши, мало що не пустила шклянку на землю, а відтак відсунула її на припічок ліктем, як яка каліка.
— Болить тебе ручка, дитинко? — спитала Губертина. — Не бійся нічого; покажи, де?
Ледви що діткнулася дівчинки, коли та зірвалася як опарена і не хотіла навіть дати до себе приступити. Почала кидати собою і мимо волі підняла руку, а з під одежини випала на землю якась мала книжочка, котру вона ховала за пазухою. Вона хотіла її чим скорше вхопити, але вже не було коли і затиснула лиш кулаки з гніву, коли побачила, що чужі люде вже її отвирають і читають, що в ній написано.
Була то книжка вихованків, які виставляє заряд домів убогих в департаменті Секвани. Зараз на першій стороні, під урядовим знаком св. Вінкентія а Павльо були випечатані заголовки ріжних рубрик. Там, де мало прийти прізвище вихованка чи вихованиці, була лиш проста черта, зроблена чорнилом; під рубликою „імя” було написано: Ангелика-Марія; під датою: родилася 22 січня, 1851, принята дня 23 того-ж місяця під числом 1634. Батько і мати отже не звісні; жадного документу, жадної метрики, лиш ся урядова книжка з споловілими рожевими окладниками, від котрої віяло якимсь прикрим холодом. Дитя — нічим на широкім світі… сирота, котрої всі відцурались, з числом замісць імени!
— Господи! Та-ж то знайда! — відозвалася Губертина.
— А я таки ліпша, як всі другі! Таки ліпша, ліпша! — стала нараз кричати Ангелика заходячись від злости. — Я нікому нічого не украла, а мені все забирають… Віддайте мені, що ви украли!
Дівча впало в таку злість, що аж тряслося, а Губерти не знали вже, що на то сказати і стояли як остовпілі. Вони аж не пізнавали тої дівчини з білявим волоссям, з синіми як фіялочки очима та гарною, як лелія шийкою. Лице у неї викривилося від злости, очі аж потемніли а тонка шия набігла від крови. Їй стало тепер вже тепло; вертілася і шипіла, як та гадина, що її на сніг викинуть.
— З тебе злісниця, — відозвався вишивач лагідно. — Тим ліпше для тебе, що ми вже знаємо, що ти за одна.
Споглядаючи з поза плечий жінки, переглянув він скоро книжку, котру Губертина перевертала. На другій стороні стояло імя мамки: „Дитину Ангелику-Марію віддано дня 25 січня 1851 мамці Францішці, жені пана Гамелєна, господаря, проживаючого в громаді Сулянж, повіту Неврського. Згадана повисше мамка одержала при своїм відїзді гроші за перший місяць і виправу”. По сім слідувала метрика хрещення, котру підписав священик з дому убогих; дальше свідоцтво лікаря при виїзді і коли назад вернула, а на дальших чотирох сторонах поквітовання за одержані що чверті року гроші з підписами, котрих годі було прочитати.
— Що, Невр? — спитала Губертина. — Ти виховувалася недалеко Невр?
Ангелика аж червона від злости, що не могла нічого вдіяти, щоби вони не читали її книжки, стала знов уперто мовчати. Але злість таки перла її говорити і вона почала розказувати про свою мамку.
— Ой, коби то так була мама Ніні, то би вас певно вибила! Вона все мене боронила, хоч і мене не раз вибила… Я би певно не була так нещаслива, там… межи тими звірятами…
Дитині аж духу не ставало і вона оповідала уриваними реченнями і без звязи: куди завела її пані Рус; про якусь велику вулицю, на котрій бавилася з другими дітьми; що там пекли часом хліб; про якогось великого пса, що її одного разу вкусив…
Губерт перебив її читаючи в голос з книжки:
„На случай тяжкої недуги або злого виховування має інспектор право відобрати дитину і віддати її кому иншому на виховання”.
Зараз під тим було написано, що дитину Ангелику-Марію віддано на виховання дня 20 червня 1860 якійсь Тересі, жені Людвика Франшома, цвітаря в Парижі.
— Ну так, тепер вже розумію, — сказала Губертина. — Ти була хора і тебе принесли до Парижа.
Але то не так було і Губерти довідались про все, аж коли мало по малу стали дитину розпитувати. Людвик Франтшом був свояком мамки Ніні й мешкав цілий місяць на селі, щоби набрати сил по довгій недузі на пропасницю. Тоді то його Тереса полюбила була дуже дитину і випросила її собі у Гамелєнів; вона хотіла взяти її за свою і виучити колись робити цвіти. В три місяці пізнійше помер її чоловік, а що і вона нездужала, то мусіла перенестися до свого брата, що був гарбарем в Бомон. Тут померла вона в перших днях грудня; а перед тим ще віддала Ангелику в опіку своїй братовій. Від того часу розпочалися муки бідної дівчини; її били і поштуркували та сварили без перестанку.
— Рабіє? Рабіє? — нагадував собі Губерт. — А, вже знаю! Та то той гарбар з долішнього міста, що мешкає над самим берегом Лінелі… та-ж то пяниця, а його жінка то ледащиця з цілого світа.
— Вони обходилися зі мною, як з якою заволокою, — розповідала Ангелика з гнівом, знаючи, що несправедливо терпіла. — Вони все казали, що я і ложки води не варта. Коли мене вже набилися, то вона кинула мені під ноги яких охлапів, як своїй кітці. А не раз мусіла я лягати спати і не ївши… Я мало вже сама собі смерть не зробила!
По сих словах зробила вона міну якогось страшного гніву і розпуки.
— Вчера з рана, вони упилися, та казали, що пальцями очі мені видовбають… от так з ласки на потіху. Та до того якось не прийшло, і вони стали битися кулаками самі між собою, що аж попадали на землю. Я вже гадала, що їх таки вхопило… Я була би вже давно від них утікла, та не хотіла лишити моєї книжки. Мама Ніні бувало показувала її мені та все говорила: „Видиш дитинко, то цілий твій маєток, все твоє добро; як би ще не та книжочка, то ти би таки вже нічого не мала на світі”. А я знала, де вони її ховали, від коли мама Тереса померла — там в комоді в горішній засувці… Я переступила через них, виймила тихенько книжку, сховала за пазуху і втікла. Але вона була завелика і виставала, а мені все здавалося, що хтось хоче мені її відібрати. Ах! як я бігла, страшно бігла. А коли настала ніч, як же мені було студенно там під дверми. Я так була змерзла, що мені здавалося, що вже прийдеться умерти. Але то нічого, бо я все таки книжки не згубила. От вона!
І вона вирвала її Губертови з руки як раз в тій хвилі, коли він хотів її замкнути і назад їй віддати. Вона сіла і не могла тепер натішитись своєю книжкою; обертала книжку в руках та тулила личко до її рожевої окладинки. Ще недавно аж кидалася зі злости, а тепер стала така спокійна, така покірлива, що аж жаль брав дивитися на неї; її ціла душа розпливалася над сими кількома листками паперу в подертій окладинці, над тим, що було для неї найбільшим скарбом, що ще вязало її з другими людьми на світі. Її маленьке серце не могло успокоїтися а сльози котилися без кінця по її личку з розпуки. В сім страшнім болю проявилося знов давне дрібненьке, подовгасте личко Ангелики, так само миленьке, як давнійше, та сама білява головка і ті самі сині як фіялочки оченята; її тоненька шийка виставала знов так само, як давнійше і вона дійсно подобала на одну з тих маленьких святих, що стояли в вікні церкви. Нараз вхопила вона Губертину за руку і стала її цілувати на всі боки.
Губертам аж трохи серце не пукло а з очей покотились сльози.— Дитинко, голубко солоденька, — промовили вони ледви крізь сльози.
Видно, що дівчина таки не зовсім ще зла була. Може бути, що вона не відучиться від тої примховатости.
— Мої золотенькі, не ведіть мене туди назад, — благала Ангелика, заливаючись сльозами, — не пустіть мене від себе!
Чоловік і жінка споглянули на себе. Ще з осени задумували вони взяти собі за свою якусь дівчину, котра би їх бездітних розвеселяла, та розганяла їм тугу в їх самоті. Вони і зараз рішилися.
— Як думаєш? — спитав Губерт.
— Та візьмім, — відповіла Губертина спокійним голосом.
Не було довгих короводів. Вишивач пійшов зараз до міста дати знати про все мировому, пану Ґрансіреві, що був свояком його жінки і з котрим вони собі таки добре жили. Той обіцяв залагодити цілу справу. Він написав зараз до заряду дому убогих а той, знаючи число дитини, розпізнав її без великого труду і позволив, щоби Ангелика осталася в науці у Губертів, котрих всі знали як людей чесних. Зараз явився і сам інспектор окружний, щоби вписати в книжку потрібні замітки і заключив з господарями умову, після котрої вони мали добре обходитися з дитиною, убирати її чистенько, посилати до школи і церкви і дати їй окрему постіль. Заряд зобовязався зі своєї сторони заплатити за все і після приписів давати дитині одіння.
До десять днів було все в порядку. Ангелиці дали окрему кімнатку на піддашу коло поду, котрої вікна виходили на город і стали вже її учити вишивати. В неділю рано, заки Губертина повела дитину до церкви, отворила вона при ній стару скриню в робітні, де ховала сухозолоть, поклала там на споді на окремім місці книжку і сказала:
— Дивися добре, де я кладу книжку… Я її не ховаю, щоб ти могла її собі взяти, коли схочеш. Все таки ліпше, щоби ти знала, де вона лежить, і завсігди мала її на думці.
Коли відтак пішли до церкви, станула Ангелика знов під дверми св. Агнії. Через цілий тамтой тиждень було на дворі потепліло, але то не довго тревало, бо знов подув студенний вітер і взяв такий мороз, що стоплений сніг поробив на камянній різьбі цілі образи з леду. Святі дівиці покрилися були зовсім ледом і мали на собі ніби якусь прозору одіж з скляною мережкою. Доротея держала смолоскип, з котрого прозорий віск скапував їй з руки; Кикилія мала на голові срібну корону, з котрої звисали живісенькі перли; Агата закрила роздерті кліщами груди кришталевою покривою. Навіть різьба на причілку і святі під склепінням здавалися, як коли-б за сотками літ перемінилися в дорогоцінне каміння якогось реліквіяра. З св. Агнії звисав як би коронаційний плащ зроблений з самого проміння а перетиканий самими звіздами. Її ягничка мала на собі діямантове руно а пальмова вітка в її руці прибрала краску неба. Цілий порталь аж світився від острої студени.
Ангелика нагадала собі тепер ту ніч, що пересиділа під покровом святих дівиць. Вона піднесла головку і усміхаючись споглянула на них, як би до своїх старих знакомих.