Мої спомини/V

by Софія Русова

◀ IV

Мої спомини Софія Русова V. Фельдшерський іспит у Києві й поворот на хутір. Культурницький характер українського руху. Народження постійного українського театру. Русов на археольоґічних дослідах на Кавказі. Революційне підпілля у Києві. Русов редактором часопису »Труд« у Києві. Арешт авторки. По трьох місяцях тюрми в Києві випускають за кавцією 10.000 руб., зложених братом. В межичасі Русов дістав посаду статистика в Херсонському земстві. Виїзд до мужа в Одесу (1881)

VI ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

V.

Переїхавши до Києва, ми найняли маленьку кімнатку на Стрілецькій вулиці й увійшли цілком кожний у свою працю: Олександер взявся за Ніженський повіт, а я за підготовку до фельдшерства. В ті часи не було ще медичних курсів для жінок, а існувала звичайна військова фельдшерська школа, що давала дуже мало знання. Але на звання фельдшера можна було здавати іспит при »Врачебній Управі«, — отож я й почала готувати той мінімум медичних наук, що його вимагав цей іспит. Завдяки знайомствам я мала доступ до лікарні на Рейтарській вул., що нею керуває проф. Афанасьєв, та до анатомічного театру, де після того, як кінчалась праця студентів, я могла працювати над трупами і окремими анатомічними препаратами. Моторошно якось було під вечірній час самій працювати в високих залях анатомічного театру. Памятаю, одного вечера я увійшла в свою звичайну лабораторію і побачила на столі приготований для мене, ще непорушений трупик маленької дитини. Невже ж це мені треба його різати? Не стало в мене для цього мужности, — я саме тоді чекала народження своєї дитини, і я малодушно втекла від маленького небіжчика, втекла назавжди з анатомічного театру. В половині лютого я здала іспит при »Врачебній Управі«, а 19-го в мене народилася дочка Люба. Тяжко було жити з двома дітьми в такому тісному помешканні, а з того часу, як я мала фельдшерський дипльом, мене знов почало тягнути на хутір, щоб там прикладати до життя своє знання. З першими весняними днями я забрала дітей і повернулася на хутір. Я привезла з собою чималу аптику і почала лікарювати, — ходила по ближчих селах, по сусідніх хатах, а з далеких сіл приїздили до мене. Стали звати мене шептухою, і я раділа, що можу реально допомагати народові.

Політична праця на той час була майже неможлива, бо уряд всякій, навіть культурній праці ставив найбільші перешкоди, через те революційні гуртки перейшли до терору. Його розпочала Віра Засулич, стріливши в січні 1878 р. в петербурзького градоначальника, щоб заступитись за права студентів, яких почали з той час суворо переслідувати. В університетах був скрізь неспокій, і наша українська праця майже цілком заховалася або в інтимні гуртки, або в Галичину. Саме імя Драгоманова боялися голосно вимовляти, бо воно було звязане з політичним напрямком діяльности, а т. зв. Стара Громада зреклася якогобудь політичного напрямку і виявляла свою діяльність в складанні словаря, а потім і в виданні справді дуже цінного журналу »Кіевская Старина«. Та й то цей журнал деякі українці передплачували на чуже імя. А молодь українська вся побраталася з російськими партіями.

Але на тлі культурного розвитку народжувалася нова українська сила — український театр. Маленький гурт справжніх великих артистів — Марія Заньковецька, Микола Садовський та Марко Кропивницький розпочали свої вистави, спочатку як аматори, — але промінням свого таланту відразу осяяли сцену київського театру: це був наче перший дзвін, що в темряві придушеної національної свідомости кликав до пробудження.

Під цей час Олександер закінчив опис Ніженського повіту та друк цієї праці, і ми лишилися без жадного заробітку. Але Стара Громада не дала Олександрові загинути, познайомила його з графинею Уваровою, що тоді після смерти свого чоловіка, відомого археолога, перебувала в Києві і шукала кому доручити розпочаті її чоловіком археологічні досліди на Кавказі. Олександер, поручений Антоновичем, отримав доручення їхати на Кавказ. Улаштувавши нас у Києві в невеличких двох кімнатках на Тимофіївській ул., він поїхав на новий для нього »отхожий« промисел, що дуже захопив його науковим інтересом. Я ж заробляла на своїх діток, цілий день бігаючи по лєкціях, — аж у кадетському корпусі мала лєкції музики. Але вечорі цілком віддавала політичній справі. Майже що-дня збиралися народовольці, обмірковували пляни повстань.

Десь на той час революціонер Стефанович зробив спробу підняти повстання серед селян чигиринського повіту^[1]. Ми збирали гроші для політичних вязнів, що сиділи в тюрмі, ходили на побачення і чекали вибуху 1-го березня, як сигналу до загального повстання. Напередодні вночі всі зібралися у мене й вираховували наші шанси. На Печерську мали бути готові до вибуху, і серед війська, і в Арсеналі. У Старому місті увязнених мали визволити і так само вязнів головної тюрми. Ми розійшлися пізно, схвильовані, але з радісною надією на визволення. Дивно нам було на другий день бачити спокій на всіх вулицях. Тільки денеде купки людей читали гуртом страшну відомість про смерть Олександра II, але поліцаї зараз же їх розганяли^[2].

Ліберальні кола виявили тоді надзвичайне обурення проти революціонерів. Олександер II відразу в їх промовах виріс на якогось мученика. Всі запевняли, що він уже готовий був підписати проект конституції, а що акт 1-го березня нищив усяку надію на її оголошення. На цьому грунті повстало чимало родинних навіть сварок і суперечок. Мій брат — Ліндфорс, що з ним ми були в такій дружбі, цілком зо мною посварився, і ми перестали бувати одно у одного, хоч він тоді й жив у Києві. А в мене аж клекотіло в кімнаті. Повернувся Ланґінс із своєю жінкою. Під чужими йменнями вони часово в мене переховувалися. Річ була вже не в політичних виступах, а в тім, щоб рятувати людей, мало що не збожеволілих із розпачу невдачі, зо страху за своє життя.

Чимало дивіних осіб перебувало в мене з ріжними конспіративними рекомендаціями. Деяких арештовували на вулиці, і довго потім не можна було дізнатися про їх долю, розшукати їх. Скоро і Ланґінса арештовано, теж на вулиці, недалеко від мого помешкання. Йому так хотілося жити, так лякала його неминуча кара, що він прислав до мене якусь таємничу особу з проханням прислати йому пилки та інші знаряддя для втечі. Але ні його, ні його жінку не покарано на смерть. Їх притягнено до процесу, і засуджено тільки на каторгу, де Ланґінс і помер.

Підчас цих подій повернувся з Кавказу Олександер і просто впав у розпач через мою необережність. Повернувшись до Києва, він став редактором часопису »Труд«, що українці мріяли зробити своїм органом. Офіційним видавцем був Корчак-Новицький, і багато виходило з ним у Олександра суперечок. Що тільки трошки дозволить собі Олександер висловити в часописі свої ліберальні думки, — видавець за голову хапається: »Ви мені газету губите! Генерал-ґубернатор уже кілька разів викликав мене, кричав на мене за українофільство ваше!«

Викликав генерал-губернатор і Олександра і на його кричав, і тупав ногами за лібералізм, за українство. Становище Олександра було страшне: українці, молодь вимагали рішучих статтей, критики адміністративного безладдя, а цензура, адміністрація забороняла всяке хоч трохи вільне слово. Були з цього приводу і між нами суперечки, бо мені здавалася занадто образливою для Олександра його роля ліберально-замирюючого редактора, що свідомо заплющує очі на всі знущання уряду і з українців і з революціонерів. Але Олександер був іншої думки. Він гадав, що коли вже в руках українців опинилась газета, то треба користати з того, щоб хоча деколи сказати »слово правди«; але сам він натерпівся таки через своє редакторство. Та сперечатися нам прийшлося недовго, бо скоро на наше нове помешкання коло костьолу прийшли жандарі, зробили трус, нічого компромітуючого не знайшли, хоч у мене тоді й схована була між стелею і горищем розібрана друкарська машина і шрифт »Народньої Волі«, але й без конкретних обвинувачень мене все таки арештували.

Тяжкі це хвилини, коли ворожа сила забирає матір і дружину від рідного вогнища. Синові моєму було тоді три роки, дочці — півтора, вони не розуміли тієї трагедії, що була в серці мого чоловіка й моєму. Але той жах, що світився з очах мого сина, був тою першою іскрою, що зробила його на все життя палким революціонером. Була тепла рання осінь, всі вийшли разом зо мною з хати; коло дверей стояло два візники-фаєтони: в один мала сісти я з жандарським офіцером, в другий — два прості жандарі з пакунками моїх паперів і листів. На обличчі офіцера грала усмішка самовдоволення, він захопив цінну здобич: в ті часи звикли ставитись до революціонерів, як до »невихованої молоді«, що »з голоду« та »темноти« лізе в революцію, а тут жінка з інтелігентного громадянства, досить популярна через свого чоловіка в Києві.

Тоді в Києві панував жандарський полковник Новицький, що наводив паніку на все громадянство, бо не було ані впину, ані меж його сваволі. На підставі своїх майже цілком необгрунтованих підозрінь він дозволяв собі арештовувати кого тільки хотів. Він завжди казав, що не такі йому страшні революціонери, як оті »ліберали-фарисеї«. Мені він у вічі казав, що я »гірша за всяку терористку, бо вмію приваблювати до революції широке громадянство«. Він не дозволив мені шити в тюрмі, бо »хіба ж вам можна довірити голку?« Приїхали ми до тюрми — на Лукянівці — тоді та місцевість була ще цілком незабудована і навкруги жовтого величезного будинку розлягалася широка пустка, а далі поля. З горішніх вікон видно було далечінь — волю-долю, а там, всередині були замуровані люди: хто жертви невдалого соціяльного ладу, а хто — свого чистого гарного ентузіязму. В ті часи ще був такий звичай, що кожного арештанта вдягали в тюремний одяг — груба сорочка, для жінок спідниця з грубого сукна і клясичний халат, а на ноги пантофлі. За все своє життя я не звертала уваги на свій одяг, але не забути мені цієї хвилини переодягання: яку образу, приниження моєї людської гідности пережила я в той момент, і як я раділа, що побачення відбувалося за ґратами, що я там сиділа в якійсь наче шафці, такій темній, що чоловік мій, мої рідні не могли бачити мого вбрання.

Перші дні арешту завжди дуже тяжкі, і не те мене гнітило, що їжа смердюча, що я сама в келії, що не давали мені ані книжок, ані праці, що цілу ніч підглядає за мною сторож, — але по цілих ночах я плакала за дітьми. В тюрмі було багато знайомої мені молоді, але ніхто не озивався. Боялися мене скомпромітувати своїм знайомством. Тюрма була збудована чотирикутником, вікна політичних виходили в унутрішній двір, вони були на такій висоті, що приставивши табуретку, можна було легко влізти на вікно. Бувало, як тільки пройде вечірня перевірка, і цілу тюрму обляже темна нічна тиша, політичні вже на вікнах і лунає поза мури українська пісня, виливається в її мелодії вся туга, журба молодої душі, ввесь розпач вязня, його змагання до щастя-волі. Заборона співати була найтяжчою дисциплінарною карою тюремного начальства. Побачення з рідними давали раз на тиждень — 10 хвилин через подвійні ґрати. Я знала, які тяжкі були для мого чоловіка такі побачення, але раділа їм, як єдиному променю, розпитувала про дітей, про все, що було таке дороге і таке недосяжне. Я знала, що за мене стараються навіть такі люди, що я їх не знала і що їх імен не можна вимовляти при тих свідках, що завжди прислухаються до кожного слова на побаченнях. Скоро прийшов до мене і мій брат, — забулися наші суперечки, і він прийшов мене потішити, що скоро він візьме мене на поруки, і я повернусь до діток.

Тимчасом мене кілька разів возили в Липки, в жандарське управління на допит, але нічого від мене ніколи не могли дізнатися: ми тоді всі в одно казали, що не належимо до ніякої партії, нікого не знаємо і не визнаємо себе ні в чому винними. Коли я вимагала, щоб мене відпустили до моїх дітей, у жандарів вистачало жорстокости казати мені: »Не бачити вам ваших дітей, поки не розкажете все, что знаєте«. Сумно було знов сідати на віз із синьомундирником, знов вертатися за ґрати і знати, як дома журяться, турбуються за мене, й мимоволі виникало питання, чи мала я право захоплюватися політичною діяльністю, коли вона неминуче мала привести до руїни родинного спокою? І життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обовязками: родина, діти, чоловік — всіх їх я так кохала, а з другого боку — громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця і страшенна драма в серці!

Одного тихого осіннього вечора, коли ми тільки-но повилазили на вікна, з протилежних келій (чоловічих) мене хтось покликав моїм домашнім іменням: Ноно, як ваше здоровля? — Боже, я пізнала голос Жебуньова. — Лео, одгукнулась я, — яким чином ви тут опинялись? — А так, — штучно-весело відповів він, — прийшли вчора та й забрали. — Хотілось крикнути: а де ж ота ваша обережність, та конспіративність, що на неї, ви думали, я нездатна? Але страх за слабе здоровля Леоніда так охопив мене, що я й привітати не могла його. — Не турбуйтесь, Ноно, — казав він мені з вікна, — нічого страшного нема, а краще послухайте, що я вам скажу. — І він почав розказувати мені про моїх дітей, про те, як за мене стараються, та що я скоро повернусь додому. — Чи ж я могла тоді подумати, що цей щирий друг взяв на себе частину моїх компромітуючих мене паперів! З приходом Леоніда наші вечірні розмови стали значно живіші, він якось умів добувати часописи, що заборонено було вязням, умів дізнаватися про всякі новини. До нього ходила на побачення, назвавшись його нареченою, гарненька панночка Туся Олтаржевська, що справді була закохана в Леоніда. Вона належала до вищих кол київського громадянства і могла приносити йому цікаві новинки. Памятаю один вечір — вже запалили лямпи, а Леонід каже: слухайте, Ноно, буду вам читати новісіньку книжку »Русской Мысли« (тоді це був улюблений місячник поступової інтелігенції). Всі повилазили на вікна, і любий, музикальний голос Жебуньова так ясно долітав до нас через мовчазний камяний двір. Але ця розвага не сподобалась нашому начальству і нам заборонили так щовечора розмовляти.

Наближалася зима, тюрма переповнювалася, вже не вистачало келій для одиночних політичних, і я з одною сусідкою попрохали, щоб нас посадили разом в одну камеру. Стало наче тепліше, легше жити. Товаришкою моєю була цілком незнайома мені раніш вятичанка Воробйова Павла, з партії народників. Приїхала вона до Києва вчитись, брала участь в якійсь студенській демонстрації і тепер сиділа в тюрмі коло мене. Познайомились ми, коли виходили одночасно з своїх келій (з великої ласки нашої сторожихи) до водотягу вмиватися ранком. Павла Воробйова мала виразний тип заволзьких інородців: висока, огрядна, з темним гладко зачесаним волоссям, чорними очима, трохи косо поставленими. Спокійна, весела, працьовита, вона в моїй камері багато оповідала мені про свій далекий край. При ній мені не сором було плакати за дітьми.

Так пройшло три місяці нудного життя в тюрмі. Один хлопець із нудьги вишив своїй нареченій цілу українську сорочку, другий збожеволів. Настрій вязнів ставав нервовий, все частіші повставали суперечки з начальством то з приводу їжі, то з приводу побачень, що їх дозволяли і не дозволяли цілком свавільно. Вязні вимагали також скоршого переведення слідства. Аж ось одного ранку викликали мене до канцелярії і, о радість! — в прийомній стояв мій брат з чималим пакунком. — »Ну, Ноно, одягайся, ти вільна! Вдалося таки мені витягти тебе«. Я сама собі не вірила — я вільна, я вийду з цих мурів, я побачу діток! В одну хвилину скидаю в своїй келії поганий одяг, переодягаюсь, збираюсь, але… щось мені стає поперек мого щастя. Павла, голубонька моя, сама залишається в цих мурах, а там, по той бік двора всі дорогі товариші. Чи не зрада це покинути тут їх самих? Я кричу їм: »Прощайте, я йду на волю, дай Боже і вам усім того самого скорше діждатися!« Як у сні виходжу я з двора, махаю рукою всім, хто виглядає з вікон, а воротар, брязкаючи ключами, грізно мені каже: »Ну, ну, не балуй, барынька, видно назад в свою камеру хочеш«. — Але я вже його не боюсь, я по той бік муру, коло мене мій брат, він удає з себе суворого, що гудить мене за всі мої революційні вигадки, але я знаю, що він щасливий теж за мене. Аж десять тисяч взяли з нього жандарі, як заставу за те, щоб я жила в нього на поруках, поки триватиме слідство. Ми сідаємо в сани, їдемо Старою Житомирською, мене охоплює божевільна веселість, я радію снігові, радію собаці, що накидається на наші сани, і зовсім некоректно цілую свого Сашу на вулиці серед білого дня. — »От так революціонерка, тішиться, наче гімназистка!« — сміється мій брат, і ось ми вже на Андрієвському спуску з його помешканні, де по сходах біжать нам назустріч мої любі небоги Оля й Зіна. Правду казав мені колись Короленко: »Життя наше, завдяки піклуванням мудрого начальства, повне негативних радощів. От не були б ви арештовані, не зазнали б радощів визволення«.

Але повного щастя в житті не буває ніколи: моїх дітей, мого чоловіка не було в Києві. Олександер одержав посаду статистика в херсонському земстві і працював в Одесі. Забрав з собою і дітей, і з ними поїхала туди його мати. — »Ти маєш право теж поїхати в Одесу, але будучи під слідством, мусиш там являтися до поліції. Проте їдь як-найскорше, — додав мій брат, — одно те, що Олександер змучився, чекаючи твого визволення, а друге — ти тут почнеш туди-сюди бігати і знов попадешся«. Мене не треба було підганяти і хоч жіночий елємент родини дуже вмовляв хоч два дні спочити вдома від тюрми, я на другий день вже поїхала до Одеси.

——————

1. Яків Стефанович, родився 1853 р., член партії »Чорный Передѣлъ«. Проба повстання мала місце 1878 р. В 1883 р. був засуджений на вічну каторгу. Помер 1915 р. — Ред.
2. Олександра II забито 1880 р. — Ред.