Мої спомини/II

by Софія Русова

◀ I

Мої спомини Софія Русова II. Дитячі літа (народилася 1856 р.). Батько по визволенні селян з кріпацтва (1861) стає мировим посередником. Перший виїзд за кордон з батьком і старшою сестрою (1863). Звязок сестри й брата Олександра з тодішнім російським визвольним рухом. Переїзд родини до Києва. Вступлення до ґімназії (1867). Знайомство з молодим подружжям Старицьких вперше вносить у родинне життя Ліндфорсів український елємент. Ріжні постаті з товариського й культурного світу Києва шістьдесятих років. Смерть батька (1871)

III ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

II.

Я народилася 1856 р. в цій самій Алешні вже пятою дитиною в моїх батьків і народилася такою кволою, що всі були певні, що я недовго поживу і мама часто казала: »не хочу її любити, все одно помре«. Була в мене і водянка і ще якісь хвороби. Наша родина під цей час складалася зі старшої сестри Мані, 12-літньої, старшого брата Олександра, 16-літнього, сестри Наталі, 10-літньої, та брата Володі, шестилітка.

Наталя й Володя померли ще в перші роки мого життя. Мати за ними так затужила, що захворіла на туберкульозу. Я не памятаю своєї мами, але памятаю, як мене збудили вночі й понесли в вітальню, де стояло тоді її ліжко, відгороджене параваном. Вона вмирала й мене принесли, щоби вона мене поблагословила. Батько трохи що не збожеволів із горя. Поховав свою Ганну на цвинтарі і збудував над могилою невеличку капличку, де й собі приготував місце. Капличку обтягнули чорним сукном і в ній повісили великий гарний образ Матері Божої — Неутолимої Печалі. Чорним сукном обтягнули також ввесь кабінет батька, де він замкнувся й нікого до себе не пускав. Тільки я мала право щовечора його відвідувати. Як тепер бачу цілком чорну кімнату, велике вольтерівське крісло, в ньому сидить татко і я з ним. Перед нами горять дрова в камині, а коло дверей стоїть прикажчик Антін і розказує, що за день зроблено в господарстві. Татко мовчки слухає його, іноді невважливо вставляє свої запити чи вказівки. Йому все байдуже. Нема тієї, для якої влаштоване це домашнє вогнище, тієї, що її портрет висів над чорним столом у чорній рамі. Вогонь із каміну відблискує на шклі й надає портретові щось живого… А за дверима сестра в жалібному вбранні готує чай у великій салі зі свічадами. Вже все готове, а вона не сміє покликати батька, не знає чи він схоче вийти, чи післати йому чай у самітню жалобну кімнату. Вона ще молоденька, але по смерті матери, господиня. На дитячі плечі впало все хатнє господарство, насіла тяжка турбота за малу сестру.

З цього раннього дитинства залишилися в мене лише уривчасті спогади: старенька няня з Грибової Рудні — вона натягає панчішки на мої ноги, а я пустую, розпитую її про новинки дворового життя, іноді вона приносить мені з »людської« кухні чудову перепічку, що мені здається смашнішою від усіх кухарських тартинок із нашого стола. Памятаю подорож до Москви в величезній кареті, де в мене був цілий куток для моїх ляльок. Виїхали з дому своїми власними кіньми, на першій стації вже ждали свіжі коні, що їх вислано вперед і щойно з третьої брали поштових коней. Карета була повна всяких припасів. На стації виносили ріжні валізки з пиріжками, замовляли юшку з курки, все запивали чаєм і знов усі влазили в карету, як у Ноїв ковчег і їхали далі. Памятаю, як приїхали ми до тітки Філатьєвої, моєї хресної мами в її чудовий маєток Чайнково в Ярославську губ. Там їздили ми з тітками до ліса по гриби. Сідали на довгу »лінейку«, запряжену чотирма кіньми, й їхали дуже поволі. Тітки дивилися на траву через льорнетку і, побачивши гриба, казали зупинятись, якась »дівка« стрибала з лінейки й брала гриб.

Потім одразу ці мої туманні спогади прояснюються. Щось велике настає в нашому житті — 1861 рік, 19. лютого. Батка зразу вибрали мировим посередником і він почав з захопленням провадити »уставні грамоти« на користь селян. Саме тоді мусів виїхати за кордон, щоби відвідати хвору мою тітку Наталю. Сестра моя не хотіла їхати. Вона привітала великий акт визволення кріпаків своїм чулим серцем і всією душею хотіла приєднатися до праці для визволення народу. Але вкінці виїхали ми всі в трійку. Це перший мій виїзд до Европи на семому році життя. Найдовше були тоді в Швайцарії. Памятаю, як виїзджали ми на ледівець Ґрендельоальд на осликах, удвох із сестрою. Памятаю дивне почуття холоду серед теплого літнього дня, Женеву, Інтерлакен, озеро Тунське — але моя сестра не роскошувалася красою найкращих швейцарських гір, ані пишнотою готелів; в Женеві й Берліні шукала російських еміґрантів, що разом із Герценом покинули Росію, от як Блюмель і другі. В наші гарні готельні кімнати заходили якісь погано одягнені, розкудовчені люди, батько хмурився, коли вони зявлялись, і виходив з кімнати, а сестра з захопленням розмовляла з ними та діставала від них заборонену літературу. Я памятаю, як часто, коли ці несамовиті для мене люди виходили, вона палко хапала мене в обійми і казала: »Ноно, Ноно, ти ж нічого не розумієш, це найкращі люди Росії!« В Женеві взяли для мене гувернантку, швайцарку, що говорила по французьки і знала також англійську мову. Вже в вагоні m-lle Andrée почала мене вчити рахувати стовпи по анґлійськи „one, two, three“… Хоч вони бігли без кінця перед нами, я ніяк не могла запамятати більше чотирьох…

Коли ми повернулись до Алешні, життя наше зовсім змінилося: карлик Сидорка, що раніш сидів у передпокою і запалював таткові люльку, вже покинув свою службу і пишно, з незалежним виглядом походжав по селі. Нова няня Дуняша, що була також за швачку, оповідала мені, що мій татко »облагодєтєльствовал свою дворню«: всім подарував добрі шматки землі й дерева на хати, і візникові Петрові, і кухареві Миколі, і навіть кривому пастухові Семенові. Я завжди знала, що мій татко дуже добрий і це мене не здивувало. Але один раз я справді була здивована. Коли я увійшла якось перед вечором у нашу салю, вона була ясно освітлена, чайний стіл прибраний по святочному, а за столом сиділи прості селяне. Між ними сидів мій татко і серіозно, заклопотано розмовляв із ними. За самоваром сиділа моя сестра в дуже піднесеному настрою і частувала селян. Деякі з них мали на шиї медалі на ланцюжках. Я так здивувалася, що зараз побігла до Дуняші й вона мені все розяснила: селяне, то старшини з ріжних сіл, татка вибрано мировим посередником і він з ними радиться, як найкраще переводити уставні грамоти. Мало що я зрозуміла з цих пояснень, але престіж татка в моїх очах піднісся. Татко — мировий посередник: це мабуть щось дуже почесне! Але на жаль це викликало багато розїздів далеко й близько і це вже мені не подобалося. Щодо сестри, то мене вже ніщо в її поведінці не дивувало: я знала, що на мезаніні вона влаштувала школу і до неї ходили з села хлопці й дівчата вчитись; знала, що вона цілими ночами читає біля мене в ліжку якісь книжки й ховає їх від усіх.

Справді почалося нове життя, але спостерігати його мені страшенно перешкоджала моя француженка. Вона ввесь час тримала мене коло себе, я мусіла читати по французька в дуже товстій книзі „Journal pour tous“. Інколи там було й щось цікаве, але це читання мене дуже нудило. Крім того мені страшенно не подобалось, що m-lle Andrèe не спочувала ані моїй сестрі, ані таткові: завжди лаяла наших селян і виголошувала: „quel sale pays, quelle ignorance!“. Вона висміювала нашу реліґію, примушувала мене переписувати цілі стовпці французьких слів, щоб я запамятала їх правопис. Я переконалася також, що вона страшенний страхополох: одного разу зимою ми пішли з нею на прохід і в лісі побачили вовка. Вона схопила мене, закричала „le loup, le loup!“ і ми бігом погнали в сад. Але я була переконана, що це був не вовк, а собака.

Вона забороняла мені й близько підходити до сільських дітей. Одного разу побігла я потайки з дочкою одного з наших дворових гуляти. Переходячи нашу невеличку річку по колоді, що її перекинули з одного берета на другий, я якраз посередині впала в річку, саме в ряску. Вхопилася за кущі і за допомогою дівчини вилізла щасливо на беріг. Та в якому вигляді, — зовсім мокра, вся обліплена ряскою. Як його вернутися додому через увесь двір, щоб не попастися на очі ґувернантки? Але дівчина повела мене через кухню, там мене переодягли і ґувернантка так і не довідалась про мою невдалу прогульку.

Виховувала мене не вона, а моя сестра і татко, але я їх не боялась, а любила всім серцем. І вони мене щиро любили, але були справедливі. Пригадую, що зимою щодня ми їздили з сестрою на прогульку саньми. Одного разу було дуже зимно і сестра звеліла мені скинути »криноліну«, що її в ті часи носили і малі і старі »дами«; я вперлася, що нізащо не скину. На цю нашу сварку надійшов татко. »Чого ви не їдете? Коні чекають«, суворо спитав він. Коли вияснилася причина затримки, він одразу велів мені зняти криноліну та ще вкинув мене на ліжко, нашльопав добре і звелів зараз їхати. — »Люди й коні не мають чекати на дитяче вередування!«. Щодо моєї сестри, то вона була занадто добра, щоб хоч колинебудь зі мною суворо обходитись. Молода, зовсім самітня, привязана до хати і господарством і моїм вихованням, вона не мала коло себе нікого; з батьком у неї не було щирої інтимности, я ставала для неї й подругою в житті і навіть довіреним другом її дівочих мрій.

Так на початку визвольного руху несподівано заїхав у наші нетри якийсь професор Шперлінг з листом від мого брата, що жив у Петербурзі. Мій брат, учень Пажеського корпусу, гвардійський старшина, страшенно нудьгував на військовій службі і піддержував зносини з визвольним рухом серед цивільної петербурзької молоді. Проф. Шперлінг прожив у нас лиш кілька день, але ввесь час розмовляв із моєю сестрою; і коли він поїхав, то завіз із собою і частину її серця. Немолодий, не дуже гарний, з великими синіми окулярами, він опанував це серце не красою своєю, а тим живим словом, розумними думками, запалом громадського ентузіязму. Мені самій довіряла бідна моя сестра таємницю свого серця.

Завжди бувало ввечорі, коли кінчалась вечеря, вона укладала мене спати; і чимало ми розмовляли тоді з нею. Літом нам часто тоді приносили просто з льоху величезний глек суниць і весело було їх їсти без тарілок, без цукру, наколюючи на шпильки соковиті ягоди, що пахли лісом, глицею. І тут починалась у нас сердечні балачки. Ті романи французькі, що я вичитувала їх моїй ґувернантці, рано розяснили мені романічні почуття, і ще не маючи десять років, я вже добре розуміла кохання, розуміла всю нудьгу невдоволеного серця моєї сестри. І сама я інший раз віддавалася якимсь неясним мріям, оманам. От-от надїде до батька якийнебудь далекий сусіда, вразить мою дитячу уяву чи то якимсь небуденним виглядом, чи то чимсь незвичайним у поведінці і я вже думаю про нього, уявляю собі його героєм якогонебудь роману. Мені не було ще чотирьох років, як мене, ще за життя моєї матері, заручили з Дмитром Лизогубом, але ні в дитинстві, ні дорослими, ми хоч і належали до тієї самої політичної партії, з ним не зустрічались. Я познайомилася з ним тільки рік перед його смертю, коли скарали його в Одесі за терористичну діяльність^[1].

В монотонному житті моєї сестри був один період якоїсь незвичайної веселости. Це було тоді, коли вона познайомилась із родиною Ждановичів, що складалася з трьох синів і пяти дочок. Їхня мати крутилася як муха в окропі, змагаючи тільки до одного — як найскорше повіддавати дочок заміж. Їхня оселя в селі Камка недалеко від Городні скоро вславилася на цілий повіт веселими вечірками, що там відбувались. Тут зїздилася вся молодь, алєї саду були повні тихих признань кохання. Приїхавши на одну якусь вечірку, гості залишалися гостювати тижнями. Всі флігелі маленької садиби наповнювали сіном і там спали, курили, реготались, кохались, заздрили один одному молоді веселі люди. Приїздила туди й Мімочка моя і там зпоміж пяти дівчат знайшла собі першу в житті подругу, щирого друга — Юлію Івановну Жданович. Це була гарненька брунетка, трохи старша за мою сестру, з деякими мріями високого змісту і з чудовим контральто, яке, хоч не оброблене, приємно було слухати; особливо гарно виконувала вона прості українські мельодії. Батько мій не дуже співчував цій дружбі з »якимись« Ждановичами, але »конвенанси« вимагали, щоб і ми хоч раз на рік робили »прийоми«. Таким урочистим днем був у нас споконвіку день храмового свята нашої церкви, 28-го липня. Здавна в цей день батько улаштовував громадський обід для селян — усі, що приходили з других сіл до церкви, могли зайти до нас у двір, ввесь заставлений столами зі стравами і т. п. Це було щось старосвітське, патріярхальне і справляло на мене дуже сильне вражіння. В цей самий день зїздилося до нас панство, близьке й далеке… Мала тоді молода господиня клопоту! Самих тільки ваз із квітами скільки ми з нею розміщували і за допомогою садівника і самі… А потім розкласти спати гостей, що приїхали здалека, — теж була морока.

Новій течії у громадянстві — визволенні кріпаків, мій батько віддавався всім серцем. Справедливий по вдачі, він боронив скрізь інтересів бувших кріпаків, наділяв селян землею і цим викликав обурення серед панів. Вони не розуміли, як мировий посередник із великих панів міг обстоювати інтереси не своєї верстви, а »мужиків«. Батька скоро втомили їхні інтриги. Він розумів справу так, що »шляхетне панство« мусить піти на всякі жертви, щоби вирівняти колишню неправду і виконати накази »маніфесту«. Він зрікся цього становища, або краще передав свої обовязки своєму синові, що його викликав для цього з Петербурга.

Я довго не знала свого брата. Правда, він приїздив, коли мені було 5–6 років, але ріжниця віку між нами була занадто велика (16 літ) та й те горе, що тоді переживав мій брат, його якось відокремило. Ще в останній рік життя моєї мами, до моєї сестри взяли ґувернантку Евдокію Миколаївну Б. Це був дуже рідкий в той час тип дівчини. З убогої родини якогось священика, вона сама придбала собі дуже широку освіту, була горда, незалежна, з дуже милим і добрим, круглим обличчям. За життя моєї матері приїзджав брат на вакації до Алешні і тут вони познайомились і покохались. Горда, розумна дівчина сподобала собі мого брата, красуня, високого бльондина з блакитніми очима. Мама висловила одразу своє вето: попівна не пара її улюбленцеві, гвардійському старшині. Евдокія Миколаївна виїхала з Алешні, але мій брат не покинув її і підтримував із нею потаємні зносини. Коли мати вмерла, Саша покинув військову службу і оженився з Евдокією Миколаївною. Цей рішучий крок всупереч усім бажанням, усім заповітам дорогої небіжки страшенне обурив батька. Він написав братові, що не буде його матеріяльно підтримувати. Як хоче, нехай їде до одного з далеких маєтків дядька мого, Петра Жерве і господарить там в селі Плоскоє, Новгородської губ. Молоде подружжя заховало своє щастя в новгородських лісах. Але батько й син занадто любили себе, щоб довго гніватися. Через рік мій брат із жінкою були вже в Алешні. Тут Евдокія Миколаївна привела на світ дитину й скоро після цього померла від гальопуючих сухот. Брат попав у розпуку й не міг залишитися в Алешні, знов покинув нас. Сестра моя взяла до себе малого хлопчика, Колю, і з усією відданістю наважилася стати йому за матір, але він за шість тижнів помер.

Тепер же мій брат приїхав перейняти батькову роботу. Його справді обрали мировим посередником і він повів справу ще більш радикально в бік селянства. Але те, що чернігівське панство могло ще прощати полковнику Ліндфорсу, всіма поважаному землевласнику, того не могло терпіти від його молодого, мало ким знаного сина і скоро проголошено на нього отверто кваліфікацію »красный«. Губернатор, колишній приятель батька, попросив мого брата, щоб він сам покинув посаду. Насувалася вже відома реакція кінця 60-тих років, мирові посередники: »другого призову« вели вже зовсім іншу акцію, а на те не були здатні ані мій батько, ані мій брат.

У нашому особистому житті настав рішучий мент. Далі провадити хозяйство так, як його провадив батько, при змінених економічних умовах було неможливо. Батько зважився віддати всю землю в оренду. Почали на нашому ґанку зявлятися дивні постаті. Якісь фактори, що виростали з землі там, де починався якийсь економічний розклад. Батькові дуже не хотілося віддавати свого так налагодженого маєтку в руки цих хижаків. Він не вмів торгуватись і з огидою та сарказмом провадив ці розмови, сидячи на ґанку, оповитому диким винаградом та покурюючи цигару. Француженка виїхала, а ми:всі мали перенестися до Києва. Там я мала вступити до інституту або до ґімназії. Вибір між цими двома установами рішила моя сестра. Вона з такою незвичайною для неї енергією застереглася проти інституту, що батько згодився на ґімназію, і я вступила до третьої кляси. Мені було тоді десять літ.

І сумно і тяжко було нам покидати рідну Алешню. Раділа тільки сестра моя, Мімочка. Вона наче квітка тяглася до сонця, до широкого світа. Перед відїздом ішли довгі дощі, дорога до шосе зовсім розмокла. Батько жалів завжди коней і вислав їх наперед на шосе. В навантажену карету запрягли дві пари волів, щоб підвезти її туди. Виїхали перед вечором і попереду їхав хлопець із смолоскипом. Було щось величне й сумне в цьому поході, наче справді в цей мент закінчувалося щось велике і починалося щось нове, невідоме.

В Києві ми оселилися в трьох невеличких кімнатках проти Царського Саду. Я почала ходити до Фундуклеївської гімназії. Вранці відводила мене сестра, або та сама Дуняша, назад за мною приходив батько. Я вчилася добре й наука здавалася мені легкою. Але через два місяці захворіла я на кір і пролежала аж до Різдва. Дарма, що я так довго хворіла, перейшла все таки до четвертої кляси з нагородою, і так воно велося щороку.

В цьому часі оселився недалеко нас в Европейській Гостинниці мій брат. Він готувався до вступу на університет і підготовляв з якимсь учителем латину, щоби потім в Одесі здати іспит. На другий рік і ми змінили помешкання, переїхали в дім Ледвіка на Фундуклеївській вул. коло моєї гімназії в дворі. Тут сталося багато нового. Мімочка закохалася в учителя, що готував брата до іспиту з латини. Він не вмів оцінити цього, грався її щирим почуттям і, побачивши, що вона не має золотої скринки, покинув її. Брат мій, знов проти волі батька оженився з дочкою лектора англійської мови в університеті Ґревса. Ґревс, це була якась кумедна постать; чревомовець, він міг ціле товариство бавити своїм чревовіщанням. Його дочка щойно скінчила харківський університет. Брат привів її до нас, вона сіла за фортепян і заспівала: »Ой Джиґуне, Джигуне!« і ще щось українське. Голос був маленький і школи музичної не було ніякої, але це була дівчина, що вміла чарувати.

І для мене це знайомство мало велике значення. Ольга Ґревс мала свояків на Полтавщині — панів Милькевичів, а вони були приятелями Старицьких. Одного дня, коли в нас була Ольга Ґревс, до нас прийшли Старицькі. Він високий, величній із чорними усами, вона маленька жвава щебетушечка. Вони тільки що побралися. Мені було дванадцять літ, а їй ще не було пятнадцять; вона побачила мої ляльки та кинулася до них із дитячим зацікавленням (а я вже соромилася, що ніяк не моїжу їх закинути!) і ми почали разом гратися. Софія Віталівна Старицька, шепеляючи, як справжня дитинка, з веселим усміхом оповідала, як вони одурили попа, що не хотів їх вінчати, бо »не виходили года«.

З цією новою знайомістю у наше родинне життя вперше вступив свідомий український елємент. Вступив, але не запанував одразу. Старицькі дуже щиро зійшлися з моєю сестрою й вона їх полюбила. Далі познайомилася Мімочка з Іваном Яковичем Рудченком^[2], що почав до нас заходити. Упадаючи коло моєї сестри, не знав як до неї, до »аристократки«, підступити. Тому гадав помогти справі, наклавши вперше в своєму житті білі рукавички, що так кумедно виглядали на його ве-

Михайло Петрович Старицький.

ликих руках. Він збирав народні українські казки та багато оповідав про них, говорив також про фінансові питання, бо служив у Контрольній Палаті в Києві. Але ні мені, ні сестрі він не видавався бажаним »героєм«. Сестра в той час переходила тяжке переживання, а я була цілком захоплена оперою.

Продавши стару нашу карету, батько передплатив нам ложу в оперному театрі, бельетаж ч. 1. Мене приваблював чудовий барітон, італієць Фабрикаторі і голосом і красою і я почувала себе як на небі, коли він випадково оглядався на нашу ложу, де дівчинка літ 12–13 з захопленням кидала йому квіти й ловила кожну його ноту, кожний рух. Після Фабрикаторі моїм мрійним героєм став адютант генерал-губернатора Безака, Крупєнський. Він завжди сидів у першому ряді крісел. Я ніколи не хотіла з ним знайомитись. Наче інстинктовно чула, що реальним героєм він не може бути. Але я належала до тієї ґенерації, що радо жила мріями… Та одного разу побачила я мого мрійного героя в ложі тогочасної київської красуні, Алферової. Він там сміявся, жваво балакав і його гарне обличчя тепер мало такий недотепний вираз, що все моє захоплення одразу зникло. Проплакала я цілу ніч.

Одного літа перебрались ми з помешкання на Фундуклеїзській вул. на Васильківську, заки я закінчу іспити. Саме помешкання було якесь дивне, одна кімната вище положена від другої і сполучена невеличкими східцями. І сама вулиця була страшна, по ній постійно здіймалися хмари пороху. А ще в додатку того року в Києві лютувала холєра. Під нашими вікнами ввесь час ішли похорони. Це було щось жахливого, страшно було підходити до вікна. Скрізь панував жах і розпука. Які ми були щасливі, коли врешті вирвалися з цього пекла! Їхали до Алешні вже не на поштових конях по шоссе Київ-Гомель, а пароходом по Дніпрі аж до Лоєва.

Пароходом їхати було дуже приємно. Ми з сестрою знали згодом усі пристані, на яких баби виносили продавати бублики або вишні. Любувалися мальовничим Любичем, сходили з пароплава на леваду, де дівчата й хлопці з реготом і жартами зносили на парохід приготовлені дрова. Іншим разом встигали за той час і викупатися у холодних Дніпрових хвилях. Гарно було на верхній палубі пити втрїйку чай з усякими домашніми закусками і, вдивляючись у далечінь задніпрянських сіножатей, бачити, як спокійно відїзджає від берега рибалка і ставить свої сіти, як череда корів сходить на прибережний пісок напитися води з ріки і байдужнісінько дивиться на пароплав…

А на березі чекав нас врешті повіз і візок на багаж. Така радість побачити своїх коників, поцілувати їх оксамитні морди, розпитати в візника всі новини з Алешні й їхати полями й лісами аж 40 верстов!

Пізніш ми вже не кидали пароплаву в Лоєві, а їхали дальше не Дніпром, а одним із його найкращих припливів, Сожем. Ця широка весною річка велично несла до Дніпра свої темні води поміж густими лісами. Рідко зупинявся пароплав на маленьких пристанях серед зовсім безлюдних берегів. Тут ми злізали в Вовчугах, звідки до Алешні було вже 18 верстов.

Тимчасом мій брат знов зайняв посаду мирового посередника в Камянці. Там посередників не вибирали, а призначали. Камянець-Подільська губернія була тоді, як казали, »на особом положенії«, після польського повстання в 1863 р. (як і вся правобережна Україна). В ній не було ніяких виборних інституцій, а всіх урядовців призначав уряд через київське генерал-губернаторство. В Камянці був тоді губернатором Горемикін, ще молодий. Брат ізнову намагався переводити »справедливий« поділ землі і тут у Винницькому повіті натрапив на великого землевласника, лікаря Пирогова. Цей Пирогов, що виявляв на посаді попечителя шкільної округи голосний лібералізм, тепер, коли справа торкнулася його копійки, не посоромився взятися за ту збрую, що була зовсім негідна його звання: написав доноса на мирового посередника Ліндфорса, що він занадто обороняє інтереси селян на шкоду місцевих великих землевласників. Такий донос із правобережної України міг налякати й не такого слабодухого адміністратора як Безак^[3] — бо це ж торкалося тих політичних страховищ — »крестьянє-малоросси, крупниє землєвладєльци поляки і русскіє«. Братові запропонували зректися посади, а він відмовився: »Ні, сказав він, не маю найменшого бажання покидати свою працю. Нехай генерал-губернатор сам мене звільнить, сказавши, де й коли я відступив від законам. І брата усунули, звісно не довівши ніякого беззаконія. Брат мій належав до тих льояльних громадських діячів, що робили опозицію урядові на ґрунті його ж власних законів, що ними завжди зловживає адміністрація. Знов мого брата викинули з посади, але вже з хворою жінкою і двома дівчатками. Вониі поселилися в Києві на Жилянській вул. у двох невеличких кімнатах, а що братова наша Ольга дуже слабувала, то дівчатка їхні довший час перебували в нас. Брат майже жив у нас, бо він уже серіозно готувався до іспиту в університеті. Його приваблювала праця в суді, що реформувався і вже заявив себе, як незалежна установа. Брат хотів стати адвокатом — цілком незлежна діяльність оця відповідала його нахилам. Вдачею своєю він не підходив до урядових посад, бо він був громадський діяч із широким розумінням громадських справ і чесним відношенням до своїх громадських обовязків.

В цьому часі повстала моя щира безмежна любов і дружба до мого брата: я вже доросла до нього, я вже могла його розуміти. Я тількищо скінчила ґімназію. Останні V. VI. і VII. кляса були дуже цікаві. Гуртків тоді ще не було в ґімназії, але мене чогось дуже любили в моїй і по інших клясах. Тоді до Фундуклеївської гімназії приєднали Левашовський пансіон, учениці його жили в окремому будинку на Володимирській вул. і щодня зо своєю клясною дамою приходили до нас учитися. Мені страшенно шкода їх було: в тих червоних убраннях, капелюхах на зразок балагули, такими сирітками вони виглядали!

Я мала подругу Машу Риза, що жила на Печерську. Я дуже любила її одвідувати, йти порожніми просторами за Царським садом, де ще не було ані вулиць, ані Маріїнського парку, проходити через Миколаївські ворота, де леви роззявляли пащі. З Машою Риза ми їздили на балі в Кадетський корпус, бо якийсь кузен Маші був кадетом. Ці балі були завжди дуже веселі. Кадетський корпус був тоді майже поза Київом. Бібіковський бульвар за Єврейським базаром був ще незабудований. Кадети дуже раділи, коли до них приїздили з города, і з усіх сил старались, щоб усім було весело. Звісно, і в мене і в Маши було по закоханому кадетові. Весело було після гарячої атмосфери балю сідати в сани, кадети відпроваджували в самих тільки куртках, усадовляли, обтулювали коцами, а їхати було так далеко.

Крім того ми якось познайомились із цілою родиною Пелехіних, там було кілька дочок, дві замужні — одна за архітектом Ґешвендом, друга Ольга — за Кашкіним (з Калуги). Ольга мала маленьку дочку Людмілю, але в подружжі була дуже нещаслива, покинула потім Кашкіна і одружилася з Ігором Ігоровичем Цвітковским. Вона була у великій дружбі з моєю сестрою і весь тяжкий період свого розходження з чоловіком прожила у нас в Алешні. Всі ці Пелехіни були анґлійки, їх батько майже не говорив інакше, як по анґлійськи: сестри між собою балакали також по анґлійськи, іноді на їхніх вечірках уся родина починала говорити між собою по анґлійськи, а гості тільки слухали, нічого неї розуміючи. Ольга Петровна, коли стала дружиною Цвітковського, щиро поставилася до української справи і дітей своїх виховувала в українському дусі. Це була надзвичайно розумна жінка, з твердим характером і з дуже чулою душею: неначе звязала найкращі риси своєї англосаксонської раси зо словянськими. Немало працювала й на громадському полі: щирий українець Цвітковський завжди мав у неї розумну, прихильну підтримку. На жаль, вона рано померла від бешихи на голові, залишивши трьох дітей від Цвітковського, двох синів і одну дочку. Для родини це була страшенна втрата, бо вона так уміла тепло, розумно впорядкувати родинне вогнище. Коли Марію Ковалевську, відому політичну діячку, заслали на Сибір, Ольга Петровна взяла її дочку Галю до свого власного кубла і піклувалася нею, як своєю рідною дитиною. Взагалі Цвітковська — одна з найкращих жіночих постатей серед українського громадянства тих часів.

Старша зпоміж сестер Пелехіних, пані Ґешвенд, була наче головою цілої родини і брала під свою опіку сестер молодших, Анюту і Катю (обидві нервові аж до неврастенії) при їх »виїздах«. Сама любила флірт, їй подобалось мати сальон. Вона була дуже добра людина, цікавилася всякими громадськими справами — українськими, російськими, аби вони були »цікаві«. Її чоловік отверто залицявся до мене, називав мене Маргаритою, завжди танцював зо мною вальс із »Фауста«. Він працював на службі в »Присутственных Местах« на будівельному відділі і запевнював мене, що кожний раз, як тільки побачить звідти з вікна, що наші білі коні стоять коло тротуару на Хрещатику (поки ми проходились), він збігав нам назустріч. У салоні Ґешвенд моя сестра познайомилася з професором політичної економії Цєхановецьким, що в той час прославився своєю магістерською дисертацією »Желѣзныя дороги Россіи«. Високий, трохи згорблений, з бородою, він мав приємне розумне обличчя з насмішкуватими очима, що ними він часто дивився поверх окулярів, — це надавало йому якийсь вираз особливої цікавости. Він дуже подобався моїй сестрі, бував у нас, дуже шанував нашого батька, але раптом його покликали до харківського університету і він покинув Київ. Це був справжній професор із широкою освітою, з серіозною науковою підготовкою, бував і по європейських університетах. Він добре ставився до українців, бо й сам був з Чернигівщини. В Харкові я зустрілась із ним у 90-х роках; він тоді вже належав до української громади. В родині його сталася страшна пригода. Він оженився з бувшою дружиною теж професора Вольца, дуже милою жінкою. Мав двоє дітей — сина й дочку, і ось син через необережність стрілив із револьвера в свою матір і вбив її. Це так його вразило, що довго лікарі боялись, щоб він не збожеволів.

Ще одна цікава постать зявлялась від часу до часу в родині Пелехіних. Це був брат цих сестер Павло Петрович Пелехін. Він приїздив із Петербурга, де вчився у медико-хірурґічній вищій школі, і різко відріжнявся від цілого оточення салону Ґешвенд: високий, стрункий, з холодними розумними очима, мовчазний, він подобався мені і здавався мені якимсь вищим інтелектом. Сестри дуже його любили і пишалися ним. Це той самий Пелехін, що пізніше так рішуче став на український бік і своїми дарунками допомагав українським установам у Галичині^[4]. Але при тім він завжди був тугий на гроші, і тяжко було від нього щось дістати, аж поки він не впевнився, що ці гроші справді потрібні для справи. Він мав багато ориґінальних рис, але завжди ясно видно було, що в тій людині є глибокий і певний моральний ґрунт.

Але вечірки у Ґешвенд, прохідки по Хрещатику, флірт із красунем Орловим, адвокатом, що дуже часто заходив до нас, чудово співав пісні Шуберта і мене завжди садовив грати Шопена, особливо VIII. вальс і баляди, — це все не вдоволяло мене. Я саме тоді скінчила ґімназію з золотою медалю і для закінчення VII. кл. написала »про Филипа II. Еспанського«, — шукала ще іншого, вищого інтелєктуального змісту, що міг би заповнити моє життя. Правда, в мене була моя музика, якою я захоплювалася так, що грала по 5–6 годин на день, і мій учитель німець Куе одмовився давати мені лекції, бо він, мовляв, нічого мене вже навчити не може. Орлов любив, як я грала Шопена — вальси, баляди, мрійні ноктюрни; татко годинами слухав, як я перегравала всі опери, що ми їх чули в театрі. Ми з сестрою бували завжди на всіх гарних концертах. Ніколи не забуду, яке сильне вражіння справили на мене піяніст Антін Рубінштайн і віольончеліст Портен. Але це було мистецтво, що захоплювало почуття, а я змагала до науки. І ось тут зявився мій брат зо своєю підготовкою до університету. В той час уже розпочався жіночий рух і чимало дівчат і жінок поїхало заграницю вчитись в університетах. Саме тоді приїхала до нас сестра нашої братової, Катя, що тількищо скінчила харківський інститут. Брат її Міша вчився в медично-хірургічній академії в Петербурзі, але був хворий на сухоти, і вони обоє їхали тепер доучуватись закордон. Міша зявився переді мною, як перший представник тогочасної найкращої молоді. Він весь світився ліберальними ідеями і з гарячковим захопленням туберкульозного »навертав« мене. Але в ті молоді мої роки я мала страшенно консервативні погляди: дівчині, на мою думку, не було чого їздити шукати освіти, кожна може собі здобути освіту сама, всього можна навчитись самій (хіба що тільки медицини ні). Скільки ми обоє, хвилюючись, передискутували ріжних пекучих питань! Міша був справді тип пропагандиста. Кінчались наші сперечання тим, що я сідала за фортепян, музика договорювала те, що не висловлювалося, і якось примирювала наші суперечні погляди. На жаль, цей симпатичний хлопець скоро помер від туберкульози, десь у Каїрі.

Хоч йому не вдавалося ніколи мене переконати, але ці гарячі розмови неначе відхилили ту завісу, за якою я жила в тісному родинному оточенні, під міцним впливом батька, якого я боготворила, в тій провінці- яльній атмосфері, що її мав Київ кінця 60-х років. Мені не хотілось виходити з дорогого мені кола, але тим більше хотілося тут біля себе знайти науку й працю. Памятаю, що якраз на той час пані Антонович та інші повідкривали в Київі перші притулки для дітей робітників і мою сестру й мене закликали взяти участь у їхній праці. Сестра, звісно зараз відгукнулась, а я ще соромилась, бо ще молода дуже була. Наука мого брата, його поради приваблювали мене більше. Він казав, що закон дає й жінкам змогу бути адвокатами, і пропонував мені підготовитись до університетського диплому, і я з захопленням почала вчити римське право, енцкилопедію права, то-що. Мешкали ми тоді на Бульварно-Кудрявській улиці. За домом горою простягався сад. Я вставала в шостій годині і там у саду товкла одну по другій юридичні науки. Але на поліцейському праві застрягла, не могла його подужати, та й літо надійшло.

Ми що-літа їздили в Алешню і я там потопала в чудовій бібліотеці мого дядька. З захопленням читала я Руссо, Вольтера, Ґете, Шіллєра, захоплювалась Байроном, читала Мішо — Історію хрестових походів, енциклопедистів, накидалась на кожний новий роман улюбленого Турґенєва, що його твори саме тоді почали зявлятися.

Начитавшись цієї краси, я мрійно сама ходила по алеях нашого чудового саду: там повно було рож, левкоїв, що їх так любив мій батько, або сідала коло татка на веранді, а сестра нам читала у голос твори Дікенса, і татко сміявся з дотепу великого анґлійця в »3аписках Пікквіккського Клюбу«. У сестри завжди гостювали якісь особи, що не мали куди дітись. Якийсь час жила в нас панна Анжеліка Седлецька, дуже вродлива, не то полька, не то українка, бувша наречена Карла Тритшеля, відомого потім лікаря в Київі, а в той час ще студента. Роман із Анжелікою тягнувся кілька років, але мати Тритшеля, багата гордовита полька, що мала чудовий маєток на Київщині, нізащо не згоджувалась на цей шлюб. Сам Карло був такої лагідної вдачі, що ні в якому разі не міг іти на боротьбу з матірю, і також не мав відваги покинути дівчини. Він змучив її своїм ваганням, і вона зважилась на рішучий крок — виїхала з Київа до нас, познайомилась у нас потім з одним із братів Ждановичів — Іваном, злегка пококетувала з цим типовим повітовим буржуа і вийшла за нього заміж. А Тритшель дуже скоро після того одружився з дочкою Куе, акуратною німкинею, що з нею він і прожив усе своє життя, віддане праці й науці.

Так наша Алешня чимало сприяла розвязці ріжних особистих справ чужих для нас людей. Вона вабила своєю ізольованістю. Навкруги двора й саду — ліс. В саду чудова липова алея, всередині у домі той комфорт старовинних аристократичних осель, де не було нічого зайвого, але все було влаштоване гарно, затишно. Молоко наше славилося в цілій околиці, а наш старий кухар умів добре нагодувати. І батько і сестра давали гостям волю жити так довго й так, як їм хотілося. Ось чому у нас завжди бувало двоє, троє гостей із Києва, і почували вони себе як-найкраще: хто поправляв своє здоровля, хто загоював якунебудь сердечну рану.

В 1869 чи 1870 р. татко їздив до Парижа — там була всесвітня виставка. Татко дуже любив Францію. Коли скоро після того Франція розпочала таку тяжку для неї війну з Німеччиною, він, не зважаючи на свої літа, хотів іти волонтером на оборону французів. Перемоги німців прийняли всі у нашій Алешні з великим хвилюванням.

Та саме літо 70-го року було останнє щасливе в нашому родинному житті. 9-го січня 1871 р. несподівано помер наш коханий батько. Напередодні ще ми були з ним в опері на »Роберт-Дияволі«. Вранці, як завжди, читав він свій часопис, а я йому награвала »Роберта«. Після сніданку ми пішли з сестрою щось купувати на Хрещатик, вийшов і татко на свою щоденну прохідку, але вернувся дуже скоро, бо йому стало погано. В хаті нікого не було і він помер на руках нашого візника. Наш поворот до дому, наша розпука — це було щось страшне, неймовірне! Я так любила татка, я божеволіла, не могла відійти від його тіла. І такий ще стався жах: у нашій розпуці ми нікому не давали знати про нашу втрату, а на другий день, коли дороге тіло лежало в нашій залі в домовині, почали збиратись на наш jour fixe гості. Памятаю, перший прийшов, як завжди веселий, Цвітковський і бачить — домовина… Страшне це було, невимовне горе. Вирішено було везти тіло в Алешню, а поки всі дозволи здобудемо, поставити в гробницю Георгіївської церкви. Ох, як я памятаю цю гробницю, я ходила туди майже щодня. Тільки наприкінці лютого дістали ми дозвіл. Домовину поставили на зелений військовий фурґон, що залишився в батька ще від його походів, запрягли наших білих коней і повезли по шосе через Чернигів, а ми втрьох — я, сестра і брат поїхали на другий день поштовими: було холодно, лютий закрутив свою останню заверюху, тяжка була ця подорож. Тяжко було вступити в цей рідний дім у Алешні, повний ще недавньої присутности батька. Поховали його коло матери в тій самій каплиці.

Як страшно нам було з сестрою почувати себе сиротами!

1. Дмитро Лизогуб народився 1849 р., великий свій маєток віддав на революційні цілі. Скарано його на смерть в Одесі 1879 року. — Ред.
2. Родився 1845, помер 1905, визначний етнограф, співавтор, з братом Панасом (Мирним), роману »Хіба воли ревуть, як ясла повні«, літерат. псевд. Білик. — Ред.
3. Тодішній київський ґенерал-ґубернатор. — Ред.
4. Род. 1839, помер 1918, лікар. В 1898 р. дав 90.000 кор. Науковому Тов. ім. Шевченка у Львові на фонд для мед. відділу укр. університету. На ці гроші Наук. Тов. купило каменицю при вул. Чарнецького 26. — Ред.