Моя популярність та иньші оповіданя/Моя популярність
| Моя популярність та иньші оповіданя Моя популярність |
Галя ▶ |
|
Я дуже довго не мав щастя з моїми творами. Чим більше популярний був я у наших людий, тим більше чуже було їм усе те, що я написав… Мій безмежний жаль до публики не давав менї просто жити — відбирав охоту працювати і думати. Повна буйдужність до творів мого духа — здавало ся — перероджує мене в зовсїм иньшого чоловіка… Я сидїв, було, цїлими днями й ночами і лихословив моїм неласкавим читачам… Писати? На що? Для кого? Думати цїлими днями — мучити ся по цїлих ночах — псувати пера — папір — викидати дурно гроші на нафту?…
Нї — шкода мого таланту і здоровля.
Отакі думки перемінювали мій погляд на відносини — до людий, до сьвіта. Я вицофав ся поволи з гурту людий, що бажають чим-небудь видвигнути ся понад загал звичайних філїстрів, і дуже довгий час загалом не писав нїчого чи то —- як говорить ся — зломив своє авторське перо. Я оженив ся, сфілїстрів, завів господарство — а лїтературу зовсїм закинув. З авторської теки, яку справила була менї жінка на іменини — чорна тектура з рожевими застяжками і золоченим моноґрамом — я іронїзував при всякій нагодї. Нарештї зложив я у неї перший твір — не якогобудь партача, але плід довголїтної обсервації і практики нашої тїтки, що славила ся першою українською спеціялїсткою від печеня всяких найвибагливійших тїст. То був спосіб, як пекти медівники. Тїтка передала його моїй жінцї, а я переписав фіолєтовою краскою на рожевім папері (се було в часї медових місяцїв нашого подружнього житя) і сховав у теку та дожидав нетерпеливо першої едиції медівників.
Нарештї дочекав ся.
З великого заходу вийшло велике фяско, лихий гумор, жіночі сльози, запах спаленого тїста — а з медівників не було слїду.
Майже цїлу ніч пересидїв я втихомиряючи спазми моєї жінки, що нїяк не могла потїшити ся по втратї одного фунта меду, чотирьох жовтків і двох білків.
На другий день після довгої — довгої перерви зродило ся у моїй невиспаній уяві авторське вітхненє. Я учув у собі творчу іскру і списав історію, як то моя жінка пекла медівники на випробований спосіб. Фабулу я убрав богато поетичними красками — свою жінку з'образив симпатичною героїнею оповіданя — а „Приписови на медівники“ — признав просто глибоко-научну вартість. Ся карточка, що колись лежала у моїй авторській тецї, виходила у моїм оповіданю — вирваним листом із епохального твору „Тїста і тїсточка“, що мав доповнювати ся за цїле людське житє що-раз-то новими причинками, улїпшуванями та сьвіжими винаходами.
Та всеж таки моє сьвіже оповіданє не давало менї авторського вдоволеня. Я жив далї таким філїстром і господарем, як був — а про сьвіжий добуток своєї обновленої письменницької творчости почав поволи забувати.
Та незабавом я мав гостину.
Стук — стук.
— Прошу увійти.Передімною явили ся дві визначні представницї „Жіночого кружка“ у нашім містї. Я приймив їх безцеремонно, як слїд ввічливому господареви дому. Старша депутатка мала вид людини, сьвідомої своєї високої місії — а молодша була трошки онесьмілена, але за те багато симпатичнїйша. Ми відбули звичайні церемонїї при повитаню — всякими прошенями, випрошуванями, допрошуванями і перепрошуванями та звернули розмову на властивий предмет.
Перше річеве слово прорекла старша депутатка.
— Ми прийшли просити вас в імени „Кружка“ — зладити для нас якийсь відчит.
Я прибрав такий вид, мовби не розумів, що значить слово „відчит“. Молодша депутатка усьміхнула ся мило, а старша торочила далї своє щебетанє.
— Сеї суботи читає доктор Скірка про естетику — на третю суботу професор Малай про поезію — відчити на дальші суботи запевнені, а від сеї суботи за тиждень — — тут перервала на хвилинку свою мову — мусите читати ви…
Менї якось слова не йшли до горла.
— Не маю про що́ читати і загалом час у мене тепер такий, що чую ся зовсїм неспосібний…
— Адже мусите мати якийсь ориґінальний твір у своїй тецї…
— Яж нїякої теки не маю і в загалї закинув лїтературу.
— Не говоріть так. Занадто добре знаю ваш патріотизм, щоби могла вам повірити. Ви не заподїяли би загалови такої шкоди… Ви оден із тих…
— Ваші твори справдї писані душею — докинула молодша.
— Атраментом — сказав я мовби про себе, перебиваючи досить нечемно промову, зладжену з нагоди сїмдесятьпятьлїтного ювілею моєї письменницької дїяльности. Але старша панї говорила із ще-більшою повагою:
— Ви оден із тих небогатьох, що без фрази, але щиро вступали ся у своїх писанях за рівноправність жіноцтва…
— Доки не оженив ся — докинула моя жінка, видячи, що я паленїю, як інститутка.
Але головна бесїдниця не знала загалом нїяких жартів і добивала зі мною чим скорше торгу.
— Отже можемо числити..!
— Не маю нїчого готового — пробував я боронити ся, але й чув заразом, що ось-ось упаду в борбі.
— Як то може бути, щоби лїтерат…
… І не знаю, що́ за лихий опутав мене в сїй хвилї, що я змяк на жіночі лесні слова.
— Та я властиво…
— А бачите, що маєте щось готового… І панї почали сьміяти ся.
Я був розброєний.
— Та то властиво така собі невдачна гумореска.
— Гумореска — тим лїпше. Нинїшні часи такі сумні… цїла продукція поважна — тяжка — можна сказати — просто гнїтуча — томляча…
— Отже маємо Ваше слово! докинула молодша панї…
Я був зовсїм побитий. Подав руку моїм паням і ще раз замняв ся несьміло…
— Але застерігаю собі....
— Даруйте, нїяке „але“. 12-ого падолиста читаєте на сходинах… Дякуємо. Моє поважанє.
За три дни появила ся у „Нашім прапорі“ вістка, що 12-ого падолиста я буду читати свою гумореску.
Я пережив сумних десять днїв аж до феральної суботи. Хотїв написати що-небудь нового, та за цїлий той час не приходило моє вітхненє. Я остав ся зовсїм на ледї. Гриз ся і мучив ся… У таких обставинах тяжко писати гумореску. А тільки й ті одні „Медівники“ вязали мене з моєю колишньою історією. Як би не вони — я не звав би ся лїтератом. Я розтачав їх — розширив — нїби то вигладив — а вони через те тільки розбовтали ся — гумор розводнив ся. І я чув, що будучи автором „Медівників“ я можу хиба звати ся дешевим фейлєтонїстом якоїсь провінціяльної часописї. Краще було менї не злїтати моїм зломаним пером.
Та нїчого було робити.
12-ого падолиста я прочитав свою невдалу кулїнарну сьміховинку. Мабуть сама назва „гумореска“ настроїла авдіторію досить весело. У нїби гумористичних місцях мого оповіданя нїхто — нї разу не засьміяв ся. Натомість замітив я, що панї зложили уста до усьміху — ще поки я почав читати. Відтак загальне поважне заінтересованє викликали у пань початкові слова мого оповіданя:
„Заварити фунт меду — всипати фунт мілкого цукру і коли закипить — відставити. Потім додати кварту муки, чотири жовтки і два білки вбити на піну…
Читаючи я-ж і сам чув невдачу свого останнього авторського попису і вислухавши іронїчних оплесків — забрав ся по „відчитї“ домів.
|
|
У панства Малаїв подали гостям дуже добрі медівники.
— Досконалі медівники — похвалив пан професор Малай.
— Меценасова также пекла і казала, що дуже гарно вдали ся.
— Дуже добрі! — похвалив іще раз пан професор Малай.— Спечені після вашого відчиту — сказав пан доктор Скірка.
Товариство їло медівники і було дуже солодко настроєне. І менї було солодко у такій атмосфері. Я дізнав ся, що кілька пань — дуже добре запамятали собі з мого колишнього відчиту спосіб — пекти медівники.
— Кілько разів печемо ті медівники — звернула ся солодко панї Малай — все згадуємо вас дуже мило.
Я відклонив ся ввічливій господинї дому і прихильну рецензію своїх творів — закусив спорим куснем медівника.
