Молитва природи
Пантелеймон Куліш


Великий боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?

Ой боже отче! чи мені ж пропасти?
Ти зриш душі моєї темноту...
Ти й горобцеві не даєш упасти, -
Рятуй, создателю, мене, рятуй!

Твоїх церков ніяких я не знаю, -
Вкажи мені твою спасенну путь.
Про всемогущество твоє гадаю,
Як можу розумом своїм збагнуть.

Нехай ханжі тобі молельні строять
І звати божим ділом їх велять,
Нехай до оглуху у дзвони дзвонять
І видумками розум туманять.

Як! щоб творця небес та в мур заперти,
Під римські й візантійські ковпаки!
Твій храм, - його стовпами не підперти, -
Розгоруто в нім зоряні книжки.

Чи богові ж та рід наш осудити
На вічні муки у якімсь аду?..
За те, що хтось один не зміг терпіти
Жадоби й голоду, нам всім капут?

Як! щоб святий кукобився на небі
І засилав таких людей, як сам,
Пектись да мучитись в гидкім Еребі,
Що вірують не так, як Ной та Хам!

Чи вірою ж, обпершись на незнанні,
Придбати рай чи пекло без кінця?
Чи розумом же в темряві й тумані
Дознатись задуму й мети творця?

Ті, не в апостолах і не в пророках, -
У творивах твоїх твою всю правду чту...
Но я безсилок, я тону в пороках, -
Рятуй! зорнути нам не в моготу.

Рятуй мене! бо ти й звізду рятуєш,
Як по світах чужих вона летить,
Ти всюди в боротьбі стихій вартуєш
І всюди по землі твій слід лежить.

Ти, що мене премудро так устроїв,
Ти чуєш глас мій, я тебе молю,
Простри твою правицю надо мною:
В твоїх законах твердо я стою.

До тебе, боже, творче мій, взиваю!
Хто б мислив чи добро мені чи зло,
Я на твою протекцію вповаю,
Щоб так, як ти благоволив, було.

Мій прах ізнов обернеться у землю,
І дух на крилах чистих возлетить, -
Я образ твій духовний восприємлю,
Щоб, хвалюби тебе, вовіки жить.

Коли ж легке диханнє се в могилі
Із тілом заспе віковічним сном,
Твоїй благій животворящій силі
Я й серцем покоряюсь, і умом.

І се - у смирноті тобі співаю
І дякую за всі твої дари:
Бо знов життє мандрівне се, вповаю,
З тобою злучиться як світ зорі.