Мисливець Хрін та його пси/IV. Мисливець Хрін

Мисливець Хрін та його пси
О. Олесь
Свій до свого
IV. Мисливець Хрін
Ґрефенгайніхен: Видавництво Р. Геррозе, 1944
IV
 
Мисливець Хрін

Чутка все росла, міцніла
І до міста долетіла.
Жив мисливець в місті тім,
Звався здавна Хрін Охрім.

 Від такої чутки в Хріна
 Затрусилися коліна,
 Очі жаром зайнялись,
 І налився кровю ніс.

І, не гаючись, з полиці
Витяг він свою рушницю.
Взявши хліба й ковбасу,
Дав понюхати і псу.

 Пес з підпалинами, чорний,
 Не старий ще і проворний,
 Був на ловах вже не раз
 І нанюхався ковбас.

Хрін казав йому: „Дивися:
Коли виженеш ти лиса,
Дам полумисок борщу
Й салом хліба помащу.

 Як ведмедя наженеш ти,
 Наїсишся вже нарешті:
 Вже не їстиму і сам,
 А тобі, побачиш, дам.


Ковбаси вже дам на зміну!“…
Пес уже не вірив Хріну,
Головою помотав
І в повітря кинув: „гав!“

 Та і знав — чому не вірив:
 Виганяв він безліч звірів,
 І ведмедів, і вовків,
 А помиї тільки їв.

Та й охоту став втрачати
Різних звірів виганяти:
Все одно — не вцілить Хрін…
Але завжди правий він!

 Ще й кричить: „Це-пес ледачий!
 Чи дурний він, чи не бачить,
 Що я люльку запалив,
 Димом очі задимив.

Докурю, — жени без ліку
Всяку твар — малу й велику:
Не затрусяться жижки,
Переб'ю їх, як горшки.“

 Пес встромляв у землю очі,
 І не знав — чого він хоче,
 Знову нюхав, знову прів
 І кістками торохтів.

В ліс ввійшли, і з переляку
Каже тихо Хрін: „Собако,
Ну, сьогодні ти дивись:
Це тобі не вовк, чи лис.

 Прослідиш, — жени без впину,
 А я злізу на ялину,
 Як стрельну я, поспіши
 І потвору додуши.


Покажи своє завзяття:
Рви, шматуй її на шмаття…
Хоч не дихатиме звір,
Все ж ти добре перевір.

 Сплигну я тоді з ялини,
 І не пройде і хвилини,
 Як я знову в лоба — бах!
 Грім покотиться в лісах!“

Пес нюхнув, побіг в долину,
Хрін подряпавсь на ялину,
Крикнув щось з ялини псу
І узявсь за ковбасу.

 Довго пес ганяв даремно,
 Аж запахло щось приємно,
 Милим, рідним чимсь несе,
 І все дужче, ближче все.

Із-за лісу, з-за густого,
І не бачив пес нічого…
Біг і нагло налетів
На це рідне з-за кущів.

 Щось кудлате, волохате.
 (А сердите, а зубате!)
 Наче в землю враз вросло
 І гарчати почало.

За хвилину серед бору
Баче він нову потвору!
Хрінів пес подумав: „Край!
Ляж на спину і вмірай…“

 Враз одно із двох помалу
 Наступати тихо стало,
 Йде і вусом не моргне…
 Це вже лихо не мине!


Хрінів пес на крок від згуби…
Показати хіба зуби?
Але марна боротьба,
Та й не слухалась губа.

 А воно, тим часом, в очі
 Пильно дивиться, мов хоче
 Провертіти їх свердлом…
 Хрінів пес махнув хвостом.

Аж і друге волохате
Стало швидко наступати…
Хрінів пес завмер і ждав…
І зненацька гаркнув: „гав!“

 Волохаті не злякались,
 Язиками облизались,
 Стали нюхати його
 І обнюхали всього.

Хрінів пес стояв, не дихав:
(Не сховаєшся від лиха!)
Нагло глибоко зітхнув
І звірюку сам нюхнув.

 Несподівано без тями
 Замахали втрьох хвостами,
 Разом гратись почали,
 Наче втрьох весь вік жили.

І побігли втрьох… Стрибають,
Один одного ганяють,
Лунко гавкають, скавчать,
Наче діти верещать.

 Коли щось в снігу, як хрюкне!
 Та зубами клацне, стукне!
 Остовпіли кудлаї
 І до ніг — хвости свої.


Тільки Хрінів пес зухвалий
І в боях не раз бувалий
Враз пізнав, що хрюкнув дик,
А до диків він вже звик.

 Не минуло і хвилини,
 Як сидів він вже на спині,
 Вуха, шию шматував…
 Дик скажено верещав.

Не стояли й волохаті:
Стали дика обступати,
Той за ногу, той за хвіст…
Дик вже мав правдиву злість.

 Підвернувсь один кудлатий, —
 Стусонув кабан зубатий
 І ударив так кликом,
 Що котився пес клубком.

Хрінів пес це бачив… З гніву
Він покинув гризти гриву,
Скочив вниз, за горло взяв, —
Дик хитнувся і упав…

 Довго їли, аж наїлись,
 А які шматки лишились!
 З'їли б — повні животи…
 Е! а в хату однести?!

Той взяв голову, той ногу,
І негайно руш в дорогу.
Хрінів пес вагавсь, стояв…
Щось схопив і псів догнав.

 На порозі стріла Біла.
 Сльози бризнули: зраділа!
 Аж осяялось лице,
 Як побачила м'ясце.


Швидко втома всіх поклала,
(Навіть Біла задрімала),
Тільки Хрінів пес не спав:
Хріна він свого згадав.

 Думав він: „Це Хрін-сердитий!…
 Як вернуся, буду битий…
 Хрін є мстивий, Хрін є злий:
 Не наллє три дні помий!

Хріну кланятись? Ніколи!
Їсти схочу, — в ліс, у поле!
Тут не сам я, не один…
Хто рідніш? свої, чи Хрін?

 Не піду з цієї хати!“
 Так рішив і став дрімати
 І поволі задрімав…
 Рідний хтось його обняв.

Як відомо вранці стало,
Що лишиться він на стало,
Так скавчали раді пси,
Що порвали голоси.