Мисливець Хрін та його пси/IV. Мисливець Хрін
| ◀ III. На власних ногах | Мисливець Хрін та його пси Свій до свого IV. Мисливець Хрін |
V. Хрін не жартує ▶ |
|
Чутка все росла, міцніла
І до міста долетіла.
Жив мисливець в місті тім,
Звався здавна Хрін Охрім.
Від такої чутки в Хріна
Затрусилися коліна,
Очі жаром зайнялись,
І налився кровю ніс.
І, не гаючись, з полиці
Витяг він свою рушницю.
Взявши хліба й ковбасу,
Дав понюхати і псу.
Пес з підпалинами, чорний,
Не старий ще і проворний,
Був на ловах вже не раз
І нанюхався ковбас.
Хрін казав йому: „Дивися:
Коли виженеш ти лиса,
Дам полумисок борщу
Й салом хліба помащу.
Як ведмедя наженеш ти,
Наїсишся вже нарешті:
Вже не їстиму і сам,
А тобі, побачиш, дам.
Ковбаси вже дам на зміну!“…
Пес уже не вірив Хріну,
Головою помотав
І в повітря кинув: „гав!“
Та і знав — чому не вірив:
Виганяв він безліч звірів,
І ведмедів, і вовків,
А помиї тільки їв.
Та й охоту став втрачати
Різних звірів виганяти:
Все одно — не вцілить Хрін…
Але завжди правий він!
Ще й кричить: „Це-пес ледачий!
Чи дурний він, чи не бачить,
Що я люльку запалив,
Димом очі задимив.
Докурю, — жени без ліку
Всяку твар — малу й велику:
Не затрусяться жижки,
Переб'ю їх, як горшки.“
Пес встромляв у землю очі,
І не знав — чого він хоче,
Знову нюхав, знову прів
І кістками торохтів.
В ліс ввійшли, і з переляку
Каже тихо Хрін: „Собако,
Ну, сьогодні ти дивись:
Це тобі не вовк, чи лис.
Прослідиш, — жени без впину,
А я злізу на ялину,
Як стрельну я, поспіши
І потвору додуши.
Покажи своє завзяття:
Рви, шматуй її на шмаття…
Хоч не дихатиме звір,
Все ж ти добре перевір.
Сплигну я тоді з ялини,
І не пройде і хвилини,
Як я знову в лоба — бах!
Грім покотиться в лісах!“
Пес нюхнув, побіг в долину,
Хрін подряпавсь на ялину,
Крикнув щось з ялини псу
І узявсь за ковбасу.
Довго пес ганяв даремно,
Аж запахло щось приємно,
Милим, рідним чимсь несе,
І все дужче, ближче все.
Із-за лісу, з-за густого,
І не бачив пес нічого…
Біг і нагло налетів
На це рідне з-за кущів.
Щось кудлате, волохате.
(А сердите, а зубате!)
Наче в землю враз вросло
І гарчати почало.
За хвилину серед бору
Баче він нову потвору!
Хрінів пес подумав: „Край!
Ляж на спину і вмірай…“
Враз одно із двох помалу
Наступати тихо стало,
Йде і вусом не моргне…
Це вже лихо не мине!
Хрінів пес на крок від згуби…
Показати хіба зуби?
Але марна боротьба,
Та й не слухалась губа.
А воно, тим часом, в очі
Пильно дивиться, мов хоче
Провертіти їх свердлом…
Хрінів пес махнув хвостом.
Аж і друге волохате
Стало швидко наступати…
Хрінів пес завмер і ждав…
І зненацька гаркнув: „гав!“
Волохаті не злякались,
Язиками облизались,
Стали нюхати його
І обнюхали всього.
Хрінів пес стояв, не дихав:
(Не сховаєшся від лиха!)
Нагло глибоко зітхнув
І звірюку сам нюхнув.
Несподівано без тями
Замахали втрьох хвостами,
Разом гратись почали,
Наче втрьох весь вік жили.
І побігли втрьох… Стрибають,
Один одного ганяють,
Лунко гавкають, скавчать,
Наче діти верещать.
Коли щось в снігу, як хрюкне!
Та зубами клацне, стукне!
Остовпіли кудлаї
І до ніг — хвости свої.
Тільки Хрінів пес зухвалий
І в боях не раз бувалий
Враз пізнав, що хрюкнув дик,
А до диків він вже звик.
Не минуло і хвилини,
Як сидів він вже на спині,
Вуха, шию шматував…
Дик скажено верещав.
Не стояли й волохаті:
Стали дика обступати,
Той за ногу, той за хвіст…
Дик вже мав правдиву злість.
Підвернувсь один кудлатий, —
Стусонув кабан зубатий
І ударив так кликом,
Що котився пес клубком.
Хрінів пес це бачив… З гніву
Він покинув гризти гриву,
Скочив вниз, за горло взяв, —
Дик хитнувся і упав…
Довго їли, аж наїлись,
А які шматки лишились!
З'їли б — повні животи…
Е! а в хату однести?!
Той взяв голову, той ногу,
І негайно руш в дорогу.
Хрінів пес вагавсь, стояв…
Щось схопив і псів догнав.
На порозі стріла Біла.
Сльози бризнули: зраділа!
Аж осяялось лице,
Як побачила м'ясце.
Швидко втома всіх поклала,
(Навіть Біла задрімала),
Тільки Хрінів пес не спав:
Хріна він свого згадав.
Думав він: „Це Хрін-сердитий!…
Як вернуся, буду битий…
Хрін є мстивий, Хрін є злий:
Не наллє три дні помий!
Хріну кланятись? Ніколи!
Їсти схочу, — в ліс, у поле!
Тут не сам я, не один…
Хто рідніш? свої, чи Хрін?
Не піду з цієї хати!“
Так рішив і став дрімати
І поволі задрімав…
Рідний хтось його обняв.
Як відомо вранці стало,
Що лишиться він на стало,
Так скавчали раді пси,
Що порвали голоси.