Мисливець Хрін та його пси/II. Видужання і наука

Мисливець Хрін та його пси
О. Олесь
Хрін полює далі
II. Видужання і наука
Ґрефенгайніхен: Видавництво Р. Геррозе, 1944
II
 
Видужання і наука

Так нездужав Хрін з півроку,
Не зробивши з хати й кроку,
Дуже він охляв, змарнів,
Мало пив і мало їв.

 Але раз сусіда Босий
 Цуценя йому приносить…
 „Хочеш, каже, так візьми:
 Буде гнати вже взимі.“

Хрін зрадів: почав скакати,
І сусіду обнімати,
Запросив гостей, музик…
Біль страшенний нагло зник.

 З того часу він здоровий,
 Про майбутні мріє лови
 І дає новому псу
 Завжди нюхать ковбасу.

Часом Хрін ясного ранку
Сяде з люлькою на ґанку
І крізь ніс пустивши дим,
Розмовляє з псом новим.

 „Що ж, тепер ми ради штуки
 Заберемся й до науки,
 Бо ніхто не знає з нас,
 Коли прийде ловам час.


Це — рушниця… Це — стріляє…
Як тарахне, — грім лунає!
А ну, гляну: чи, бува,
Вона в мене не крива?

 Як струна! Блищить, — аж сяє.
 В світі кращої немає!
 Це скажу не тільки я…
 А в Пилипа, як лушня.

Зрідка іноді буває,
Що й рушниця проморгає…
Власне винна не вона,
А ця люлька… сатана!

 Як запалиш, — диму хмара!
 Наче йде з макітри пара.
 А тут заяць! Та крізь дим
 Як і що ти зробиш з ним?

(Та не чухайся, а слухай!)
Як на лови прийдеш, — нюхай,
Чи є слід, а чи нема, —
(Та ти слухаєш?) дарма:

 „Часом заяць бігав вчора
 І в корчі заліз потвора.
 Тай заснув… А сніг вночі
 І замів його й корчі.

Часом так ідеш у полі,
Смокчеш люлечку поволі,
Коли нагло ізпід ніг
Оттакезний заяць — плиг!

 Тільки скрикнеш з переляку…
 (Хоч би мав в руці ломаку!…)
 За рушницю… та де він?
 Бахнеш здуру наздогін!


…Та як ти зачуєш носом,
Що десь близько лис чи косий,
Стань, як вкопаний і стій!
Руш лише на розказ мій!

 Коли влучу я, та мало,
 Ти не думай, що пропало:
 По сліду, як птах лети,
 Доки аж не вловиш ти.

Принесеш його в порядку,
Будеш мати красну згадку,
Будеш дякувать мені:
Наїсишся на три дні.

 Не піймав, — візьму за вуха!
 (Та не спи, а пильно слухай,
 Бо, хоч прийде каяття,
 Та не буде вороття.)

…Заяць, вовк, ведмідь — байдуже!
Всіх жени, хапай, мій друже,
Часом хай і кров спливе,
Не журися, — заживе!

 Коли вовк тебе й потрусить,
 Або ногу перекусить, —
 Все зростеться! Тай на трьох —
 Зробиш, може, й довший крок!

Слухай Хріна. Бійся бука…“
Довго б ще тяглась наука,
Але шлунок буркнув враз,
Що й обідати вже час.