Минуле України в піснях/Утеча Ігоря з неволі

Минуле України в піснях
О. Олесь
Утеча Ігоря з неволі
Львів: «Неділя», 1930

УТЕЧА ІГОРЯ З НЕВОЛІ.


Степовий майовий ранок
Не здрігнеться море трав…
Схід поволі розцвітає.
Ось і сонце. Ігор встав.

Степ в росі… Пташки щебечуть…
Прокидатися пора…
Скочив пес і обтрусився.
Вибіг хлопчик із шатра.

Мов хтось в гору кинув стрічку —
Йде із огнища димок,
Половчанка вийшла, віша
На тринога казанок.

Хтось таємно, обережно,
Оглядаючись іде…
— „Князю, каже половчанин,
Кінь і шабля тебе жде.

Князю, ввечері на луг я
Пасти виведу коня…
Тільки смеркне будь на річці,
Стань і слухай, — свисну я.


А тепер ти йди на лови,
В полі яструба учи,
Все роби, що завжди робиш,
Але каменем мовчи…“

Уклонився половчанин
І до табору спішить…
Серце Ігоря тріпоче,
Думка Ігоря летить.

А кругом життя, робота,
Крики, галас, метушня,
Той майстрює, той щось точе,
Той осідлує коня.

Звечеріло. В хмарах небо.
Не блисне зоря ніде.
Обережно, тихо-тихо,
Ігор, крадучись, іде.

Ось і річка. Став, — ні звука!
Не здрігне травинка, лист.
Серце стукає, як дятел,
І нарешті — тихий свист.

Тихий, довгий і журливий,
Наче чайки тужний крик.
Ігор кинувся, спинився
І в пітьмі козою зник…


… На коня, — і в річку! — „Князю!
Багна… чуєш… не втопи…
Але князь уже далеко,
Перед ним уже степи.

Чорний кінь за ніч посивів,
Білим вихорем летить…
Часом Ігор стане — слуха, —
Де це наче тупотить.

Тупотіло… довго гнались
Половецькі вояки,
Чорну куряву здіймали,
Слали хмарами шляхи.

Ось і рідна Україна…
Навкруги цвіте весна…
Плаче туже Ярославна,
Припадає до вікна.


Про неволю князя пісню
Невідомий лицар склав.
Він умер, але безсмертєм
Свою пісню уквітчав.