СМЕРТЬ ІГОРЯ.
Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона зєднала
Українські племена.
Не могла лише скорити
Напівдиких Деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на захід від Полян.
Що не вміли зрозуміти
Заповіти золоті,
Що в єднанні тільки сила,
В злуці, в спільності, в гурті,
Що тоді лише Держава
Буде дужа і міцна,
Коли всі в одно зіллються
Українські племена.
Двічі вже розбив їх Ігор
Вдруге платять вже вони
Шкіри чорної куниці —
Дань невдалої війни.
Та скоритися не хочуть,
Відокремилися знов.
І у третє гнівний Ігор
Військо скликав і пішов.
На нараді з князем Малом
Деревляне день і ніч.
Віщуни стоять, ворожать,
Мал насупився, як сич.
Хтось найстарший, наймудріший
Промовляє наразі:
„Здавна радились зо мною
І бояре і князі.
І тепер я дам пораду:
Воно так: як вовк з двора
Витяг дві чи три овечки,
Вже не ждіть тоді добра:
Передушить всю отару
До останньої вівці.
Як ви впораєтесь з вовком,
Що ви зробите, борці?
Віддасьте йому отару,
Ту, що пасли, стерегли?“
— „Убємо кілками звіря!“
Деревляне заревли.
І рішають одностайно
Вбити Ігоря в бою.
І на тім вони скінчили
Раду-бесіду свою.
Наче в бурю Чорне Море,
Віковічний ліс гуде
Через ліс дрімучий, темний
Військо Ігоря іде.
Без дороги йде поволі,
Здобуває кожний крок.
Тут дерева повалились,
Там болото, там пісок.
Так воно іде до ночі,
З лісом бореться йдучи.
На руках кріваві рани,
В піхвах заткнуті мечі.
Але що це?! Деревляне!
Деревляне з трьох боків!!
„Оточили!! Ми в неволі!
Гей, до зброї, до мечів!“
Та було уже запізно:
Деревлянські вояки
Налетіли, як на здобич
Налітають хижаки.
Перебили княже військо,
Порубали, посікли,
Князя Ігоря самого
Обезброїли, взяли.
І, не стримуючи помсти,
Гніву лютого свого,
Враз два дерева згинають
І привязують його.
І, два дерева нагнувши
Випускають нагло з рук, —
І живцем роздертий Ігор
Умірає серед мук.
Так за дужу Україну,
За Соборну Ігор вмер.
За Соборність України
Умірають і тепер.
|
